Коломба/XVII
| ◀ XVI | Коломба пер.: В. Підмогильний XVII |
XVIII ▶ |
|
Здихавшись свого недисциплінового ескорту, Орсо їхав далі, більше клопочучись радістю знову побачити міс Невіль, ніж страхом здибати, своїх ворогів.
«Процес, що я матиму з цими підлими Баррічіні», міркував він, «примусить мене їхати до Бастії. Чому-б мені не провести міс Невіль? Чому-б із Бастії нам разом не поїхати на води Орецци?» Зненацька дитячі спогади яскраво відживили йому це мальовниче місце. Він почував себе на зеленому моріжку під старими каштанами. На блискучій траві, де-не-де з блакитними квітками, що нагадували усміхнені до нього очі, він бачив міс Лідію, що коло нього сиділа. Вона скинула свій капелюх, і її біляве волосся, тонше і ніжніше за шовк, лисніло, як золото на сонці, що прохоплювалось крізь гілля. Її чисті блакитні очі здавались йому блакитнішими за самі небеса. Спершись на руку, вона замислено слухала слова кохання, що він їй, тремтячи, казав. Вона була в тій серпанковій сукні, що була на ній останнього дня, як він бачив її в Аяччіо. З-під згорток сукні їй висувалась ніжка в чорному черевичку. Орсо казав сам собі, що був-би дуже щасливий, коли-б ту ніжку поцілувати; та одна рука міс Невіль була без рукавички, вона держала в ній квітку. Він узяв ту квітку, і рука Лідії стиснула його руку; він поцілував квітку, потім руку, і за це не гнівались… Такі думки заважали йому пильнувати за шляхом, де він їхав, а проте він увесь час біг риссю. Він збирався вже вдруге поцілувати в уяві білу руку міс Невіль, але насправді трохи не поцілував голову свого коня, бо той раптом спинився. Це мала Кіліна заступила йому дорогу й схопила його за вуздечку.
«Де це ви так їдете, Орс' Антон'!» казала вона. «Чи ви не знаєте, що ваш ворог близько?»
«Мій ворог!» гукнув Орсо лютуючи, що його урвали на такому цікавому моменті. «Де він?»
«Орландуччо тут близько. Він чекає вас. Назад! Назад!»
«А, він чекає мене! Ти його бачила?»
«Еге-ж, Орс' Антон', я лежала під папороттю, як він пройшов. Він скрізь роздивлявся у свою трубку».
«Кудою він ішов?»
«Він зійшов тудою, де ви їдете».
«Спасибі».
«Орс' Антон', чи не краще було-б вам почекати мого дядька? Він не забариться, а з ним вам було-б безпечно».
«Не бійся, Кілі, мені не треба твого дядька».
«Я піду перед вас, коли хочете».
«Спасибі».
І Орсо, штовхнувши коня, швидко пустився в той бік, що йому показала дівчинка.
Перше почуття його було сліпий лютий запал, і він казав собі, що доля дає йому чудесну нагоду провчити боягуза, що калічить коня, щоб помститись за ляпаса. А потім, їдучи де-далі, та обіцянка, що він дав префектові, а найбільше страх не побачитися з міс Невіль, потрохи зміняли йому наміри і майже викликали йому бажання не здибати Орландуччо. Але незабаром спогад про батька, образа, вчинена його коневі, і загрози Баррічіні, розпаляли йому гнів і підбурювали його шукати ворога, щоб зачепити його й змусити до бою. Отак вагаючись між протилежними намірами, він їхав далі вперед, але тепер уже з пересторогою, пильно вдивлявся в кущі та загороди, а часом навіть спинявся, прислухаючись до невиразного гомону, що котиться в степу. Хвилин за десять по тому, як покинув малу Кіліну (тоді було коло дев'ятої години ранку), він доїхав до схилу крутезного горба. Дорога, чи певніше ледве помітна стежка, де він їхав, проходила недавно спаленими чагарями. Тут земля була вкрита білястим попелом, і де-не-де стояли ще мертві кущі й дерева, зчорнілі на вогні та геть голі без листя. Дивлючись на спалені чагарі, почуваєш себе ніби взимку на півночі, а контраст сплюндрованости тих місць, де пройшов огонь, до пишної рослинности, що навкруги, робить їх ще сумнішими та спустошенішими. Але в цьому краєвиді Орсо бачив тоді тільки одне, дуже, правда, важливе в його становищі: оголена земля не могла сховати десь засідки, а той, хто може всяку мить начуватися, що з-за кущів вистромиться цівка рушниці, справлена йому в груди — має мов за оазу рівну землю, де ніщо не стримує ока. За спаленим чагарником потяглися ниви, обгороджені, тутешнім звичаєм, муром із дірчастого каменю заввишки в пояс. Стежка бігла між цими загородами, де величезні, безладно посаджені каштани, справляли здалеку вражіння густого лісу.
Через крутизну схилу Орсо мусів злізти на землю; кинувши вуздечку коневі на шию, він швидко сходив, сунучись по попелу, і був уже тільки кроків за двадцять від такої кам'яної огорожі по праву руч шляху, коли це постеріг, як-раз проти себе, спочатку цівку рушниці, а потім і голову, що вистромлялась із-за гребня муру. Рушниця нахилялась, і він побачив Орландуччо, що ось-ось мав стрельнути. Орсо миттю став на оборону, і обидва, націляючись, дивились одне на одного з тим гострим почуттям, що й найхоробріші зазнають в ту мить, як посилають чи приймають смерть.
«Підлий боягуз!» крикнув Орсо.
Не встиг він кінчити, як побачив огонь з рушниці Орландуччо, і майже одночасно ліворуч нього, по другий бік стежки, пролунав ще один постріл, від когось, що він зовсім був не постеріг, і що ціляв його, стоючи за другим муром. Обидві кулі його влучили: перша, що від Орландуччо, пройшла йому ліву руку, яку він виставив, націляючись; друга вразила його в груди, роздерла одежу, але на щастя вдарилась об клинок його стилета, сплющилась і завдала йому тільки легеньку контузію. Ліва рука Орсо нерухомо звисла вздовж стегна, і цівка його рушниці на мить схилилася; але він її відразу-ж підняв, і підтримуючи зброю самою-но правою рукою, стрелив у Орландуччо. Голова його ворога, що видко її було тільки по очі, зникла за муром. Обернувшись ліворуч, Орсо пустив свій другий постріл у заринену димом людину, що він насилу вирізняв. Та постать теж зникла. Чотири постріли неймовірно швидко пролунали один по одному, — і найвправніші салдати ніколи не змогли-б стріляти лавами з меншими інтервалами. Після останнього пострілу Орсо, все поринуло в тишу. Дим з його рушниці поволі здіймався до неба; за муром не чути було найменшого руху, найлегшого шелесту. Коли-б не біль, що він почував у руці, він ладен був-би думати, що люди, в яких він допіру стріляв, просто привиди, створені його уявою.
Сподіваючись дальших пострілів, Орсо ступив кілька кроків до одного із спалених дерев, що лишилися серед чагарника, і став за ним. В цьому захистку він поставив рушницю між коліна й хапаючись набив її. Тим часом ліва рука його тяжко мучила, і йому здавалось, що він тримає в ній величезний тягар. Що-ж сталося з його супротивниками? Цього він не міг зрозуміти. Коли-б вони втекли, коли-б були поранені, він певно почув-би якийсь шелест, якийсь рух серед листу. Чи вони мертві, а певніше, чи не чекають вони під захистом свого муру нагоди знову в нього стріляти? Пробуваючи в такій непевності й почуваючи, що сили його де-далі слабшають, він став на землю правим коліном, уперся об ліве зраненою рукою, і використав за опертя для рушниці сучок, що виходив із стовбура спаленого дерева. Тримаючи палець на язичку, пильно вдивляючись у мур та прислухаючись уважно до найменшого шелесту, він простояв нерухомо кілька хвилин, що здалися йому за століття. Аж ось дуже далеко позад нього почулось гукання, і незабаром, промчавши стрілою по схилу горба, до нього підбіг, віючи хвостом, собака. Це був Бруско, бандитський учень і товариш, що оповіщав, видима річ, про прибуття свого господаря; і ніяку чесну людину ніколи так нетерпляче не ждано, як тут бандита. Собака стурбовано нюхав повітря, повернувши морду до ближчої загороди. Зненацька він глухо загарчав, одним скоком перемайнув через мур, майже відразу знову сплигнув на гребінь і пильно глянув на Орсо, виявляючи в очах виразне, як може собака, здивування; потім знову почав нюхати, цей раз у напрямку до другої загороди, та переплигнув і там через мур. За мить він знову з'явився на гребені, так само виявляючи здивування та стурбованість; потім він плигнув у чагарник, підгорнувши хвоста, не зводячи очей з Орсо, і весь час поволі відходив від нього боком, аж поки не опинився на певному віддаленні. Тоді він метнувся на гору, майже так швидко, як і був збігав, назустріч чоловікові, що хутко сходив униз, не зважаючи на крутий схил.
«До мене, Брандо!» гукнув Орсо, коли вирішив, що його вже почують.
«Еге! Орс' Антон', вас поранено», спитав його Брандолаччо, прибігши геть задиханий. «В тулуб, чи куди?»
«В руку».
«В руку! Це дурниця. А той?»
«Здається, я його поцілив».
Брандолаччо побіг за своїм собакою до ближчої загороди й перехилився, щоб глянути по той бік муру. Тоді сказав, здіймаючи шапку:
«Вітаю сеньйора Орландуччо». Потім, обертаючись до Орсо, він і його шанобливо привітав.
«Оце, я кажу, майстерно чоловіка впоряджено», сказав він.
«Чи він ще живий?» важко дихаючи спитав Орсо.
«Та де там йому! Дуже йому закрутило від кулі, що ви загнали йому в самісіньке око. Сто чортів, яка дірка! Добряча рушниця, слово чести! А калібр! Це вам мозок як злиже! Слухайте, Орс' Антон', я почув спочатку: бах, бах! та й кажу: туди к бісу, уколошкали мого лейтенанта. Потім чую: бум, бум! О, кажу собі, це англійська забалакала — він одбивається… Та чого ти казишся, Бруско?»
Собака повела його до другої загороди.
«Вибачте!» крикнув спантеличений Брандолаччо. «Подвійний постріл, чи єсть-же що краще? А сто чортів, видно, що порох дорогий, бо ви бережете його».
«Що там таке, на бога!» спитав Орсо.
«Не робіть з себе дивака, лейтенант! Підстрелили дичину, ще й хочете, щоб вам її подали… От кому буде сьогодні веселий обід, це адвокатові Баррічіні. Битого м'яса скільки хочеш! Кому-ж тепер у біса спадщина піде?»
«Що! Вінчентелло теж мертвий?»«Мертвісінький, — будьмо ми здорові![1] Ви такий добрий, що їм хоч не боліло! Гляньте на Вінчентелло, — він ще на вколішках, голову прихилив до муру. Так ніби спить. От де можна сказати — олив'яний сон. Бідолаха!»
Орсо з жаху одвернув голову.
«Ти певен, що він мертвий?»
«Ви так як Сампієро Корсо — той ніколи не стріляв більше, як раз. Дивись, он де… в грудях, ліворуч… так, це як Вінчілеоне влучило при Ватерлоо. Хоч об заклад, що куля од серця недалеко. Подвійний постріл! Ну, я більше не стріляю. Двох двома пострілами!.. Та ще кулею!.. Та ще двох братів!.. Як-би й третя була, то й татові-б не жити. Та иншим разом направиться й це… Ну й постріл, Орс' Антон'!.. Хіба-ж таки такому молодцеві, як я, та не доведеться отак підстрелити пару жандармів!»
Так балакаючи, бандит оглядав руку Орсо й поров йому стилетом рукав.
«Це дурничка», сказав він. «Буде панні Коломбі роботи з цим сурдутом… Е, що я бачу, на грудях порвано?.. Там нічого немає? Ні, ви не були-б такий веселий. Ану, спробуйте поворушити пальцями… Чуєте мої зуби, як я кусаю вам мизинця?.. Не дуже?.. Однаково, це дурничка. Дайте зняти з вас хустку й краватку… Пропав ваш сурдут. Чого це ви вирядились так? На весілля їхали, чи що?.. Ось ковтніть трохи вина… Чом ви без пляшки ходите? Хіба корсиканець рушає десь без пляшки?»
Потім, перев'язуючи його, він не стерпів і гукнув:
«Подвійний стріл! Обох на місці!.. От Пан-отець посміється. Подвійний стріл! А, аж ось і наша черепашка Кіліна».
Орсо не відповідав. Він зблід, як мрець, і тремтів усім тілом.«Кілі», гукнув Брандолаччо, «а ну глянь за цей мур. Га?»
Дитина руками й ногами видряпалась на мур, і тільки побачила труп Орландуччо, зразу перехрестилась.
«Це нічого», провадив бандит, «а ти далі глянь, отам».
Дитина знову перехрестилась.
«Це ви дядьку?» боязко спитала вона.
«Я! та хіба я ще здатен на що путнє? Кілі, це робота ось панова. Привітай-же його».
«Панна буде дуже рада», сказала Кіліна, «але їй прикро буде, що вас поранено, Орс' Антон'».
«Ну, Орс' Антон'», сказав бандит, кінчивши перев'язувати, «ось Кіліна піймала вашого коня. Сідайте, і їдьте за мною у стацонські чагарі. Хай спробують там вас знайти. Ми їх по-своєму зустрінемо. Коли будемо коло хреста св. Христини, треба буде злізти на землю. Коня віддасте Кіліні, вона побіжить попередити панну, дорогою дасте їй усі доручення. Малій усе можна сказати, Орс' Антон' — вона краще порубати дасться, ніж своїх друзів зрадить». І ніжно додав: «Ах ти-ж, ледащо, анахтема, будь ти проклята, волоцюга!» Забобонний, як і багацько бандитів, Брандолаччо боявся наврочити дітям, благословляючи чи вихваляючи їх, бо-ж відомо, що таємничі сили, що керують анончатурою[2] мають лиху звичку виконувати наші побажання навпаки.
«Куди ти мене, Брандо, ведеш?» мляво спитав Орсо.
«Сто чортів! Вибирайте — у в'язницю, або в чагарі. Так делла Реббіа-ж не знають дороги до в'язниці! В чагарі, Орс' Антон'!»
«Прощайте-ж всі мої надії» болізно вигукнув поранений.
«Ваші надії? Сто чортів, хіба ви надіялись, що краще зробити з двонабійною рушницею?»
«Вони стріляли перші», сказав Орсо.«Правда, я й забув… Бах! бах, бум! бум!… подвійний стріл однією рукою!..[3] Хай мене повісять, як-що можна краще! Ну от ви вже на коні… перед тим, як їхати, киньте оком на свою роботу. Негодиться так кидати товариство, не попрощавшись».
Орсо дав остроги коневі; ні за що в світі він не хотів дивитися на нещасних, яких допіру забив.
«Слухайте, Орс' Антон'», сказав бандит, беручи коня під вуздечку, «хочете, я вам одверто скажу? Так от, не на образу вам, мені шкода цю пару бідолашних юнаків. Даруйте, прошу вас… Такі гарні… такі дужі… такі молоді!… Орландуччо, з яким я стільки разів полював… Чотири дні тому він дав мені коробку цигар… А у Вінчентелло такий добрий настрій завсіди був!.. Воно правда, що ви зробили те, що мусіли зробити… до того-ж постріл занадто гарний, щоб про нього шкодувати… Та я-ж до вашої помсти сторона… Я знаю, що ваша рація, коли маєш ворогів, треба з ними поквитуватись. Але Баррічіні це така давня родина… От іще одна одбігла компанії… і через подвійний постріл! от що цікаво».
Отак справляючи Баррічіні надгробне слово, Брандолаччо хутко вів Орсо, Кіліну й собаку Бруско до стацонських чагарів.
- ↑ Salute a noi! Вигук, що звичайно вживають при слові смерть, ніби щоб це слово пом'ягшити. Прим. авт.
- ↑ Мимовільне наврочення, що стається з ока або від слова. Прим. авт.
- ↑ Коли якийсь неймовірливий мисливець сперечатиметься про подвійний постріл пана делла Реббіа, я проситиму його поїхати до Сартени, і хай йому там розкажуть, як один із найзначніших і найприємніших мешканців цього міста стріляв сам із пораненою лівою рукою і в становищі не менше небезпечному. Прим. авт.