Коломба/XIX
| ◀ XVIII | Коломба пер.: В. Підмогильний XIX |
XX ▶ |
|
Хірург трохи запізнився. По дорозі йому трапилась пригода. Його зустрів Джоканто Кастріконі й дуже ввічливо зажадав, щоб він подав допомогу одному пораненому. Його приведено до Орсо, і він зробив першу перев'язку його рани. Потім бандит одвів його далеченько назад і дуже здивував його, говорячи з ним про найславетніших пізьких професорів, як про своїх близьких друзів.
«Докторе», сказав теолог на прощання, «ви навіяли мені стільки пошани, що я не вважаю за потрібне вам нагадувати, що лікар мусить бути такий мовчазний, як і сповідальник». І він клацав при тому курком. «Ви забули місце, де ми мали честь вас бачити. Прощайте, дуже щасливий, що познайомився з вами».
Коломба вблагала полковника піти на розрізування трупів.
«Ви-ж як ніхто знаєте братову рушницю», сказала вона, «і ваша присутність буде дуже корисна. До того-ж, стільки єсть лихих людей, що нам дуже небезпечно без людини, що обороняла-б наші інтереси».
Лишившись з міс Лідією, вона скаржилась на пекучі болі в голові й запропонувала їй прогулятись неподалік села.
«На свіжому повітрі мені покращає», казала вона, «я так давно вже не дихала ним!»
По дорозі вона говорила з нею про брата, і міс Лідія, котру ця тема досить гаряче цікавила, і не постерігла, що вони вже далеко відійшли від П'єтранері. Сонце вже сідало, коли вона це помітила й покликала Коломбу вертатись. Коломба знала перехід, що, казала вона, дуже скорочує дорогу назад, і покинувши стежку, що вони йшли, пішла иншою; знати багато менше протоптаною. Незабаром вона взялася сходити на такий крутий горб, що мусіла весь час, щоб не скотитись, хапатись однією рукою за гілки, а другою тим часом тягти за собою свою товаришку. Після доброї чверти години такого тяжкого сходження, вони опинились на маленькому плато, порослому міртами та ожиною, серед величезних гранітових брил, що підіймалися скрізь із землі. Міс Лідія дуже стомилася, села не видко було, заходила вже ніч.
«Знаєте, люба Коломбо», сказала вона, «я боюсь, щоб ми не заблудилися».
«Не бійтесь», відповіла Коломба, «ходімо далі, за мною».
«Та я запевняю вас, що ви помиляєтесь; село не може бути з того боку. Закладаюсь, що воно в нас за спиною. Стривайте, оці вогники, що видко в далечині, ото певно й єсть П'єтранері».
«Любий друже», хвилюючись сказала Коломба, «ваша правда; але за двісті кроків звідци… в цих чагарях…»
«Та що?»
«Там брат. Я зможу побачити його й обняти, коли ви схочете».
Міс Невіль зробила рух здивування.
«Я вийшла з П'єтранері непомітно», провадила Коломба, «бо була з вами… инакше за мною стежили-б… Бути так близько коло нього й не побачити!… Чому-б вам не одвідати зо мною брата? Це була-б йому така радість!»
«Та, Коломбо… так мені не годиться».
«Розумію. Ви, городянки, завсіди дбаєте за годиться, а ми, селянки, думаємо тільки про добре».
«Та вже так пізно!.. І що подумає про мене ваш брат?»
«Він подумає, що друзі його не кинули, і це дасть йому силу на страждання».«І батько мій так турбуватиметься…»
«Він-же знає, що ви зо мною… Ну, зважуйтеся!.. Ви-ж дивилися вранці на його портрет», додала вона, жартівливо всміхаючись.
«Ні… справді, я не зважуся… там ті бандити…»
«Та що-ж! ці бандити вас однаково не знають! Ви-ж хотіли його побачити!…»
«Боже мій!»
«Слухайте, панно, вибирайте. Лишити вас тут саму я не можу — невідомо, що може трапитись. Ходімо до Орсо, або вертаймо разом на село… Я побачу брата… Бо-зна коли… може ніколи…
«Що ви кажете, Коломбо?.. Гаразд, ходімо, тільки на хвилинку і зразу-ж повернемося».
Коломба стиснула їй руку і, не відповідаючи, пустилася так швидко йти, що міс Лідії важко було за нею потрапляти. На щастя Коломба незабаром спинилася й сказала товаришці:
«Не йдімо далі перш, ніж їх попередимо; а то можемо наскочити на постріл».
І вона взялася свистіти між пальці. Швидко почувся собачий гав і бандитський вартовий не забарився з'явитись. Це був давній знайомий, пес Бруско, що відразу пізнав Коломбу й узявся служити їй за провідника. Добре покрутившись стежками по чагарях, вони побачили двох до зубів узброєних чоловіків, що йшли їм назустріч.
«Це ви, Брандолаччо?» спитала Коломба. «А брат де?»
«Там», відповів бандит. «Але йдіть тихше — він спить, а це йому вперше трапилось після пригоди. Боже мій, таки правда, що де чорту пройти, там і баба пройде».
Обидві жінки обережно підійшли і побачили Орсо коло вогню, світло від якого мудро було заличковано навкруги муром із дірчастого каменю; він лежав на купі папороти, вкритий сіряком. Був дуже блідий і часто дихав. Коломба сіла коло нього й дивилася мовчки, склавши руки, ніби молилася думкою. Міс Лідія горнулася до неї, закривши хусткою обличчя; але вряди-годи вона підводила голову й поглядала на зраненого через плече Коломби. З чверть години минуло, ніхто не промовив і слова. На знак теолога Брандолаччо разом із ним зник у чагарях, на превелике задоволення міс Лідії, що вперше вбачала в довгих бородах та убранні бандитів занадто вже багато місцевого колориту.
Нарешті Орсо ворухнувся. Коломба відразу нахилилась над ним, поцілувала кілька разів і засипала його питаннями про його рану, болі, потреби. Відповівши, що він має себе як тільки можна добре, Орсо й собі спитав її, чи міс Невіль ще в П'єтранері й чи не написала вона йому. Зігнувшись над братом, Коломба зовсім заступила йому товаришку, що її в темряві крім того й важко було йому пізнати. Вона взяла руку міс Невіль, а другою тихенько підіймала голову пораненого.
«Ні, брате, вона не передавала тобі листа… а ти весь час думаєш про міс Невіль, ти її дуже любиш?»
«Чи люблю я її, Коломбо!.. А вона… мабуть зневажає мене тепер!»
В цю мить міс Невіль спробувала вирвати свою руку, але від Коломби не так легко було визволитись, бо її, дарма що маленька й добре збудована, ручка мала силу, якої докази ми вже бачили.
«Тебе зневажати!» гукнула Коломба, «після того, що ти зробив… навпаки, вона гарно висловлюється про тебе… О, Орсо, я могла-б багато чого тобі про неї розказати».
Рука весь час пручалася, а Коломба тягла її раз-у-раз ближче до Орсо.
«Так чому-ж не відповіла мені?..» сказав поранений. «Один рядок, і я був-би задоволений». Тягнучи руку міс Невіль, Коломба поклала її в братову руку. Потім вона раптом одійшла набік і голосно засміялась.
«Орсо!» крикнула вона, «не кажи погано про міс Лідію, бо вона дуже добре розуміє по-корсиканськи».
Міс Лідія відразу-ж висмикнула руку й промовила кілька незрозумілих слів. Орсо здавалось, що він спить.
«Ви тут, міс Невіль! Боже мій, як-же ви наважились? О, яке мені щастя!»
І насилу підводячись, він спробував наблизитися до неї.
«Я проводила вашу сестру…» сказала міс Лідія, «щоб ніхто не подумав, куди вона йде… а потім я теж хотіла… впевнитись… Ох, як вам зле тут!»
Коломба сіла позад Орсо, обережно підвела його й поклала його голову собі на коліна. Оповивши йому шию руками, вона знаком покликала міс Лідію підійти.
«Ближче, ближче!» казала вона. «Хорому не можна підносити голосу».
А що міс Лідія вагалась, вона взяла її за руку й присилувала сісти так близько, що її сукня торкалась Орсо, а простягнута ще рука лежала на пораненого плечі.
«Отак дуже добре», весело сказала Коломба. «Правда-ж добре, Орсо, в чагарях, на біваку, такої прекрасної ночи?»
«Ще як! Прекрасна ніч!» сказав Орсо. «Я ніколи її не забуду!»
«Вам мабуть дуже боляче?» спитала міс Невіль.
«Мені вже не боляче», сказав Орсо, «хоч-би й умерти тут».
Його права рука посувалась до руки міс Лідії, що Коломба тримала весь час у полоні.
«Конче треба, щоб вас звідци кудись перенесли, де вас можна було-б доглядати, пане делла Реббіа», сказала міс Невіль. «Я не зможу тепер спати, знаючи, що вам так кепсько лежати… під голим небом…»
«Коли-б я не боявся вас здибати, міс Невіль, я спробував-би вернутись у П'єтранері й віддатись під арешт».
«А чому ти боявся її здибати, Орсо?» спитала Коломба.
«Я вас не послухався, міс Невіль… і не смів побачитися з вами тепер».
«Так ви, міс Лідія, змушуєте брата робити, як ви схочете?» сказала, сміючись, Коломба. «Я вам тоді не даватиму з ним бачитись».
«Я сподіваюсь», сказала міс Невіль, «що ця прикра справа хутко з'ясується і що незабаром вам не буде чого боятися… Мені дуже приємно буде, коли я дізнаюся по від'їзді, що вас виправдано та визнано і вашу чесність, і вашу підвагу».
«Ви їдете, міс Невіль! Не кажіть цього».
«Що-ж робити… тато не може тут вічно полювати… Він хоче їхати».
Орсо опустив руку, що торкалася руки міс Лідії, і якусь хвилину було мовчання.
«Е, ми вам не дамо так швидко поїхати», промовила Коломба. «Ми ще маємо багато-що показати вам у П'єтранері… До того-ж, ви обіцяли зробити мій портрет, а ще й не починали… Потім я вам обіцяла написати серенату з сімдесят п'ятьох куплетів… А потім… Та що це Бруско гарчить?.. Ось і Брандолаччо біжить за ним… Зараз побачимо».
Вона відразу-ж устала, поклала без церемоній голову Орсо на коліна міс Невіль і побігла до бандитів.
Міс Невіль трохи здивувалася, що підтримує отак вродливого молодика, лишившись із ним наодинці серед чагарів, і зовсім не знала, що їй почати, бо боялася завдати пораненому болю, коли-б раптом відсунулась. Але Орсо сам покинув приємне опертя, що дала йому сестра, і промовив, зводячись на правій руці:
«Так ви хутко поїдете, міс Невіль? Я ніколи й не думав, щоб ви довше лишились у цій нещасній країні… а проте… як ви сюди прийшли, мені сто разів тяжче думати, що треба з вами прощатись… я бідний лейтенант… без майбутнього… ще й засуджений тепер… В який час, міс Лідія, я кажу вам, що кохаю вас… та це, мабуть, єдиний раз я можу вам це казати, і я почуваю себе не таким нещасним, тепер, коли полегшив собі серце».
Міс Лідія одвернулась, так ніби темряви не досить було, щоб сховати її замішання.
«Пане делла Реббіа», сказала вона тремтячим голосом, «хіба я прийшла-б сюди, коли-б…» і говорячи так, вона надівала на руку Орсо египетський талісман. Потім, зробивши величезне зусилля, щоб опанувати свій звичайний жартівливий тон, вона додала:
«Дуже негарно вам так говорити, пане Орсо… Ви-ж добре знаєте, що серед чагарів, поміж бандитів, я не наважусь гніватися на вас».
Орсо зробив рух, щоб поцілувати руку, що повертала йому талісман, а що міс Лідія прибрала її трохи зашвидко, він утратив рівновагу й упав на свою зранену руку. Він не міг стримати болізного стогону.
«Ви завдали собі болю, друже?» гукнула вона, підводячи його. «Це моя вина, вибачте!..»
Вони ще якийсь час тихо розмовляли, близько схилившись одне до одного. Коломба, що прибігла прожогом, побачила їх у тому самому становищі, що й була покинула.
«Стрільці!» крикнула вона. «Орсо, спробуй устати й іти, я тобі поможу».
«Покинь мене», сказав Орсо, «скажи бандитам, щоб рятувались… Хай мене беруть, байдуже; але веди міс Лідію, — ради бога, щоб її тут не побачили!»
«Я вас не покину», сказав Брандолаччо, що йшов за Коломбою. «Сержант стрільців — адвокатів хрещеник; він вас уб'є, замість заарештувати, а потім скаже, що ненавмисне зробив це».Орсо спробував підвестися, навіть ступив кілька кроків, але хутко спинився.
«Я не можу ходити», сказав він. «Тікайте! Прощайте, міс Невіль; дайте мені руку й прощайте!»
«Ми вас не покинемо!» гукнуло обидві жінки.
«Коли не можете йти», сказав Брандолаччо, «так вас треба нести. Ну, лейтенанте, бадьоріше, нам стане часу відступати рівчаком, що позад нас. Пан-отець їх там забавить».
«Ні, покиньте мене», сказав Орсо, лягаючи на землю. «Ради бога, Коломбо, веди міс Невіль!»
«Ви дужа, панно Коломбо», сказав Брандолаччо, «хапайте його за плечі, а я держу ноги. Гаразд, кроком руш!»
Вони швидко понесли його, не зважаючи на його протести; міс Лідія йшла за ними, страшенно налякана, коли це пролунав постріл, а на нього негайно відгукнулось п'ятеро чи шестеро инших. Міс Лідія скрикнула, Брандолаччо вилаявся, але надав ходи, Коломба за його прикладом теж побігла чагарями, не зважаючи на гілля, що хльоскало їй обличчя й шматувало сукню.
«Нахиляйтесь, нахиляйтесь, моя люба», казала вона товаришці, «вас може потрапити куля».
Так вони пройшли, чи краще пробігли, коло п'ятсот кроків, коли Брандолаччо заявив, що далі він не може, й опустився на землю, хоч як його вмовляла й докоряла Коломба.
«Де міс Невіль?» спитав Орсо.
Міс Невіль, жахаючись пострілів, що-мить спиняюючись через гущину чагарів, незабаром загубила сліди втікачів і лишилась сама під владою як-найдошкульнішої туги.
«Вона одбилася», сказав Брандолаччо, «та вона не загубилась, — жінка, завсіди знайдеться. Послухайте, Орс' Антон', який шелест ізняв Пан-отець вашою рушницею. На лихо не видно-ж нічогісінько, і вночі стрілятися за іграшку».
«Тихше!» гукнула Коломба, «я чую коня, ми врятовані!»Справді, до них наближався наляканий стріляниною кінь, що був блукав чагарями.
«Ми врятовані!» відповів Брандолаччо. Побігти до коня, схопити його за гриву, засунути йому в рот вузлувату мотузку за вуздечку, — було бандитові, за допомогою Коломби, справою однієї хвилини.
«Попередьмо тепер Пан-отця», сказав він.
Він двічи свиснув; далекий висвист відповів на це гасло, і важкі вибухи мантонської рушниці вщухли. Тоді Брандолаччо скочив на коня. Коломба посадовила брата поперед бандита, той міцно обняв його однією рукою, а другою правував коня. Підбурений двома добрими стусанами в живіт, кінь легко рушив, не зважаючи на подвійну вагу, і в-чвал збіг із крутого горба, де все инше, крім корсиканського коня, убилося-б сто разів.
Коломба пішла, гукаючи що-сили міс Невіль, але жаден голос не відповідав їй… Проблукавши який час навманя, шукаючи дорогу, що нею була йшла, вона здибала на стежці двох стрільців, що гукнули їй: «Хто такий?»
«Ну, панове», глузливо сказала Коломба, «скільки шелесту! Багацько вбитих?»
«Би були з бандитами», сказав один із салдатів, «ходімо за нами».
«З охотою», відповіла вона, «але ту зі мною подруга, треба спочатку її знайти».
«Вашу подругу вже взято, і ви ночуватимете з нею у в'язниці».
«У в'язниці? Це ще побачимо, але ведіть мене тим часом до неї».
Тоді стрільці повели її в бандитський табор, де вони зібрали всі трофеї свого походу, а саме сіряк, що вкривався Орсо, старий казанок та глечик з водою. Там була й міс Невіль, — її салдати здибали півмертву з переляку й на всі їхні питання про число бандитів та напрямок, що вони пішли, вона відповідала самими слізьми.
Коломба кинулась їй у обійми й шепнула їх на вухо:
«Вони врятувались».
Потім, звертаючись до стрілецького сержанта, вона промовила:
«Пане, ви бачите, що жінка ця нічого не знає з того, що ви питаєте. Нам треба вертатись на село, де нас нетерпляче чекають».
«Вас туди поведуть, і швидче, ніж ви схочете, моя люба», сказав сержант, «ви ще маєте з'ясувати, що робили такої години із злочинцями, що оце втекли. Не знати яким бісом, а ці мерзотники зваблюють дівчат, бо-ж де бандити, там напевно й красуньок знайдеш».
«Ви дуже ґречні, пане сержант, та вам не пошкодило-б думати про свої слова. Ця панна — родичка префекта, і з нею не варт жартувати».
«Родичка префекта!» шепнув один стрілець своєму начальникові, «справді, вона в капелюху».
«Капелюх нічого не важить», сказав сержант. «Обидві вони були з Пан-отцем, він-же найбільший баламут у цьому краю, і мій обов'язок забрати їх. Ну, нам тут нема чого далі робити. Коли-б не проклятий капрал Топен — ця французька п'яничка вирвалась раніше, ніж я оточив чагарі… коли-б не він, ми-б їх спіймали, як у сільці».
«Вас шестеро?» спитала Коломба. «Знаєте, панове, коли брати Ґамбіні, Сароккі та Теодоре Полі випадково збіжаться коло хреста св. Христини з Брандолаччо та Пан-отцем, вони вам нароблять чимало клопоту. Коли ви хочете поговорити з комендантом поля[1],то в мене нема найменшого бажання при тому бути. Кулі вночі не розбирають нікого».
Можливість здибатись із страшними бандитами, що їх назвала Коломба, здається, справила вражіння на стрільців. Весь час клянучи капрала Топена, французького собаку, сержант дав наказ відходити, і його маленька ватага рушила на П'єтранері, несучи сіряка й казанок. Що-до глечика, то з ним покінчили ударом ноги. Один стрілець хотів узяти міс Невіль за руку, але Коломба його зразу-ж відштовхнула:
«Не займайте її ніхто», сказала вона. «Думаєте, ми хочемо тікати? Ну, Лідія, люба моя, обіпріться на мене й не плачте-ж, як дитина. От так пригода, але вона незле кінчиться; за півгодини ми вечерятимемо. Я й так умираю від голоду».
«Що подумають про мене?» тихо казала міс Невіль.
«Подумають, що ви заблудились в чагарях, от і все».
«Що скаже префект?.. А тато, що скаже?»
«Префект?.. Ви йому скажете, щоб він клопотався своєю префектурою. А тато?.. По тому, як ви з Орсо балакали, я добре бачу, що ви й татові щось скажете».
Міс Невіль мовчки стиснула їй руку.
«А правда», шепнула їй на вухо Коломба, «мій брат варт того, щоб його любити?.. Ви-ж його трошки любите?»
«А, Коломбо», відповіла міс Невіль, посміхаючись попри своє збентеження, «ви мене зрадили, мене, що так довірялася вам!»
Коломба обняла її за стан і тихенько промовила, цілуючи в чоло:
«Сестричко, ви мене прощаєте?»
«Та треба, зла моя сестро», відповіла Лідія, відціловуючи її.
Префект і королівський прокурор мешкали в помішника мера, і полковник, дуже турбуючись за дочку, в двадцяте прийшов до них по новини, коли стрілець, що сержант його послав за гінця, розповів їм про страшну бійку, дану проти злодіїв, бійку, де не було, що правда, ні забитих, ні зранених, але захоплено казанок, сіряка та двох дівчат, видимо, казав він, бандитських полюбовниць чи шпигунок. Після такого сповіщення з'явилися й обидві бранки серед озброєної варти. Можна собі уявити переможний вигляд Коломби, сором її товаришки, вражіння префекта та радість і здивування полковника. Королівський прокурор ради лихої втіхи піддав бідолашну Лідію щось ніби допитові, що скінчився аж тоді, як вона втратила вже весь свій спокій.
«Мені здається», сказав префект, «що ми спокійно можемо всіх звільнити. Ці панни гуляли — що може бути природніше? Вони випадково здибали приємного зраненого молодика — знову нічого природнішого немає».
Потім він сказав, звертаючись до Коломби:
«Панно, ви можете переказати своєму братові, що його справа повертається краще, як я сподівався. Огляд трупів та полковникове свідчення показують, що він тільки відбивався й був сам один під час бійки. Все влаштується, але йому треба покинути чагарі й з'явитися під арешт».
Було коло одинадцятої години, коли полковник, його дочка й Коломба сіли до столу з захололою вечерею. Коломба їла з великим апетитом, глузуючи з префекта, королівського прокурора й стрільців. Полковник теж їв, але мовчки, і весь час поглядав на дочку, що не зводила очей від тарілки. Кінець-кінцем він спитав її по-англійськи ніжно, але поважно:
«Лідія, так ти заручилась із делла Реббіа?»
«Так, тату, сьогодні», відповіла вона червоніючи, але твердо.
Потім вона підвела очі, і не вбачаючи на батьковому обличчі жадних ознак гніву, кинулась йому в обійми й поцілувала так, як добре виховані дівчата роблять це в таких випадках.
«В час добрий», сказав полковник, «це молодець хлопець. Але, ради бога, не житимемо в цій клятій країні, або я відмовляюсь дати згоду».«Я не розумію по-англійськи», сказала Коломба, що дивилася на них з величезною цікавістю, «але закладаюся, що вгадую, про що у вас мова».
«Ми кажемо», відповів полковник, «що заберемо вас мандрувати в Ірландію».
«О, залюбки, і я буду surella[2] Colomba. Так це правда, полковнику? Вдаримо по руках?»
«В таких випадках цілуються», сказав полковник.