Коломба
Проспер Меріме
пер.: В. Підмогильний

VIII
Київ: Книгоспілка, 1927
VIII.
 

У від'їзді завжди єсть щось урочисте, навіть коли розлучаються не надовго. Орсо мав виїхати з сестрою дуже рано, і напередодні ввечері він попрощався з міс Лідією, не сподіваючись, що ради нього вона зробить виняток у своїх лінивих звичках. Їхнє прощання було холодне й поважне. Після розмови на березі моря міс Лідія боялась, що виявила до Орсо може надто живу цікавість, а Орсо, з свого боку, гостро відчував її насмішку і, найбільше, її легковажний тон. Якийсь час йому здавалось, він збагнув із поводження молодої англійки, ніби в ній зароджується глибше почуття, а тепер, збентежений її жартами, він казав собі, що в її очах він — звичайнісінький знайомий, що незабаром буде забутий. Дуже-ж він здивувався, коли вранці, сівши з полковником пити каву, він побачив, що міс Лідія ввійшла разом з його сестрою. Вона встала о п'ятій годині, а для англійки, зокрема для міс Невіль, це такий значний вчинок, що йому було чим пишатись.

«Мені дуже прикро, що вас потурбовано так рано», сказав Орсо. «Певне це сестра вас розбудила, не зважаючи на моє попередження, і ви кленете мабуть нас. Ви може вже бажаєте мені бути повішеним?»

«Ні», сказала міс Лідія дуже тихо й по-італійськи, очевидно, щоб батько її не зрозумів. «Але ви мали жаль на мене вчора за мої жарти, а я не хочу, щоб ви повезли з собою лихий спогад про вашу приятельку. Які-ж ви, корсиканці, жахливі! Прощайте-ж; ненадовго, сподіваюсь».

І вона подала йому руку.

Орсо здобувся тільки на зітхання. Коломба підійшла до нього, одвела його до вікна і якусь хвилинку тихо з ним говорила, показуючи щось під своїм мецаро.

«Сестра», сказав Орсо до міс Невіль, «хоче зробити вам незвичайний подарунок, панно; але ми, корсиканці, не маємо чого доброго дарувати… крім пристрасти… що її не нищить і час. Сестра каже, що ви пильно роздивлялись на цей стилет. Це фамільна пам'ятка. Може вона висіла колись при пасі одного з тих капралів, що завдяки їм я мав честь із вами познайомитися. Коломба вважає його за таку цінність, що спитала мого дозволу, щоб вам його подарувати, а я й не знаю, чи давати мені той дозвіл, бо боюсь, щоб ви не глузували з нас».

«Стилет цей чудовий», сказала міс Лідія, «але це фамільна зброя, і я не можу її взяти».

«Це не батьківський стилет», жваво докинула Коломба, «його подарував король Теодор одному з прадідів моєї матери. Коли ви його візьмете, то зробите нам велику приємність».

«Дивіться, міс Лідія», сказав Орсо, «не зневажайте королівського стилета».

Аматорові спадщина короля Теодора без міри цінніша, ніж спадщина якого могутнішого монарха. Спокуса була велика, і міс Лідія вже бачила вражіння, що справить ця зброя, лежачи на лакованому столику в її помешканні на Saint-James's place.

«Але, люба панно Коломба», сказала вона, беручи стилет з ваганням людини, що хоче взяти, і звертаючись до Коломби з як-найласкавішою посмішкою, «я не можу… я не смію відібрати у вас зброю перед дорогою».

«Зо мною брат», гордо сказала Коломба, «і ми маємо рушницю, що подарував нам ваш тато. Орсо, ти її набив кулею?»

Міс Невіль сховала стилет, а Коломба, щоб одвернути небезпеку, що викликає дарування друзям гострої чи важкої зброї, зажадала одно су на заплату.

Зрештою треба було рушати. Орсо ще раз стиснув руку міс Невіль; Коломба поцілувала її, потім того підставила свої рожеві губки полковникові, глибоко зачарованому корсиканською ввічливістю. Міс Лідія бачила з вікна вітальні, як брат із сестрою сідали на коні. Очі Коломби блищали лиховісною радістю, якої вона в неї ще не примічала. Ця висока й міцна жінка, фанатична в своїх думках про варварську честь, з гордовитим чолом і затиснутими в сардонічній посмішці губами, що вела з собою взброєного як у страшний похід юнака, нагадала їй про страхи Орсо, і вона ніби побачила його злого духа, що веде його до загину. Орсо, вже на коні, підвів голову й побачив її. Чи зрозумівши її думку, чи щоб сказати їй останнє прощай, він узяв егіпетську каблучку, що повісив на шнурку, й підніс її до своїх уст. Міс Лідія, почервонівши, покинула вікно; потім, підійшовши до нього майже відразу-ж, вона побачила, що корсиканці швидким чвалом віддаляються на своїх малих поні, прямуючи до гір. Через півгодини полковник, за допомогою своєї підзірної труби, показав їй їх у далечині затоки, і вона побачила, що Орсо часто повертав голову до міста. Він зник зрештою за болотом, що тепер заступив прекрасний садібник.

Міс Лідія, видивляючись на себе в люстерко, побачила, що вона бліда.

«Що має думати про мене цей молодик?» сказала вона, «і що я думаю про нього? І чому я думаю про це?.. Подорожнє знайомство! Чого я приїхала на Корсику?.. О, я його зовсім не кохаю… Ні, ні; до того-ж це й неможливо… А Коломба… Я — невістка плакальниці, що носить величезний стилет!»

Вона зауважила, що тримає в руці стилет короля Теодора, й кинула його на туалет.

«Коломба в Лондоні, танцює в Almack's[1]!.. Боже мій, от левиця[2] на показ!.. Вона мабуть справляла-б фурор… Він мене кохає, я певна цього… Це герой роману, що я урвала його авантурний розвій… А чи справді він хоче помститись по-корсиканському за свого батька?.. Це щось між Конрадом[3] і денді… Я зробила з нього справжнього денді, але денді всуміш з корсиканським різником?..

Вона кинулась у своє ліжко й хотіла заснути, але це була річ неможлива; та я не важуся подавати її монолога, де вона, більше як сотню разів, собі казала, що делла Реббіа не був, не єсть і ніколи не буде чимсь для неї.

——————
  1. Альмак — назва аристократичного старинного клубу і залі для зборів та концертів у Лондоні.
  2. Так називали тоді в Англії модних осіб, що визначалися чимсь незвичайним. Прим. авт.
  3. Конрад — мабуть тут згадка про Конрада Валенрода, героя поеми Міцкевича, що саме 1830 року була видана в Парижу. Виспівується в ній особлива форма макіявелізму, — бути левом і лисом одночасно, іти в табор ворогів, щоб там, удаючи з себе друга й ренегата, плекати помсту.