Коломба/VII
| ◀ VI | Коломба пер.: В. Підмогильний VII |
VIII ▶ |
|
Чи то сестрин приїзд роз'ятрив спогади Орсо про батьківську стріху, чи то він трохи болів перед своїми цивілізованими друзями диким убранням та поводженням Коломби, тільки другого-ж дня він оповістив про свій намір покинути Аяччіо й повернутись у П'єтранері. Але він узяв з полковника обіцянку заїхати до його вбогої хатини, коли-б полковник поїхав до Бастії, а від себе він зобов'язався влаштувати йому полювання на лані, на фазанів, диких кабанів та всяку иншу звірину.
Напередодні свого від'їзду Орсо запропонував, замість іти на полювання, погуляти берегом затоки. Подавши міс Лідії руку, він міг розмовляти з нею по волі, бо Коломба лишилась на місті, щоб скупатись, а полковник кидав їх раз-у-раз, стріляючи чайок та буревісників на превелике диво перехожим, що не розуміли, як то можна марнувати порох на таку дичину.
Вони йшли дорогою, що вела до Грецької каплиці, звідки розго́ртується найкращий краєвид бухти, але вони на це ніяк не зважали.
«Міс Лідія…» сказав Орсо після довгенької мовчанки, що ставала вже важкою, «по щирості, що ви думаєте про мою сестру?»
«Вона мені дуже подобається», відповіла міс Невіль, «більше, ніж ви», додала вона, посміхаючись, «бо вона справжня корсиканка, а ви вже надто цивілізований дикун».
«Надто цивілізований!.. Де там! Мимо власної волі, я почуваю, що знову стаю дикуном, як ступив ногою на цей острів. Тисяча страшних думок хвилює мене, мучить… і я маю потребу поговорити трохи з вами, перед тим як забитися в свою пустиню».
«Сміливіше, мосьє, гляньте на покору своєї сестри, — вона подає вам приклад».
«О, не помиляйтесь! Не вірте її покорі. Вона не сказала мені ще жадного слова, але в кожному її погляді я читаю те, що вона хоче від мене».
«Що-ж вона від вас хоче зрештою?»
«О, нічого… тільки щоб я спробував, чи рушниця вашого тата така добра на людину, як на куріпку».
«Що ви! Як ви можете так думати, коли-ж допіру призналися, що вона вам ще нічогісінько не сказала. Це дуже негарно з вашого боку».
«Як-би вона не думала про помсту, то з самого початку згадала-б про батька; а вона цього не зробила. Вона назвала-б ім'я тих, кого вона має… хибно, я це знаю, — за його вбійників. Также-ж ні, ні слова. Бо ми, корсиканці, бачите, дуже хитрі. Сестра розуміє, що я не цілком під її рукою, і не хоче мене лякати, поки я ще можу втекти. Аж коли вона мене спровадить на край прірви, коли голова мені закрутиться, тоді вона штовхне мене в безодню».
Тут Орсо подав міс Невіль де-які деталі про смерть свого батька й навів найголовніші докази, що зібралися проти Аґостіні, як убійника.
«Ніщо», додав він, «не могло переконати Коломбу. Я це бачив з її останнього листа. Вона заприсягалася в смерті Баррічіні, і… бачите, міс Невіль, яку довіру я маю до вас, — може їх і на світі вже не було-б, коли-б один із забобонів, прищеплених їй диким вихованням, не переконував її, що мститись належить мені, як старшому в роді, і що до цього зобов'язує мене честь».
«Ви таки справді обмовляєте свою сестру, пане делла Реббіа», сказала міс Невіль.«Ні, ви-ж самі це казали… вона корсиканка… вона думає так, як думають усі. Ви знаєте, чого я вчора був такий смутний?»
«Ні, але з якогось часу вас опадає чорний настрій… Першими днями нашого знайомства ви були веселіші».
«Вчора я, навпаки, був веселіший і щасливіший, ніж звичайно. Я бачив, що ви такі добрі, такі вибачливі до моєї сестри!… Полковник і я поверталися човном. І знаєте, що мені сказав один з перевізників своєю пекельною говіркою: «Ви настріляли багато дичини, Орс' Антон', але ви побачите, що Орландуччо Баррічіні кращий за вас стрілець».
«То що-ж страшного в цих словах? Чи вам так хочеться бути вправним стрільцем?»
«Та хіба ви не розумієте, що цей негідник тим самим сказав, що мені не стало-б сміливости забити Орландуччо?»
«Знаєте, пане делла Реббіа, ви нагнали на мене страху́. Здається, в повітрі на вашому острові не тільки пропасниця, а й божевілля. Добре, що ми маємо незабаром покинути його».
«Але не минувши П'єтранері. Ви-ж обіцяли сестрі».
«А коли ми не додержимо цієї обіцянки, то мусимо, певна річ, начуватись якоїсь помсти?»
«Ви пригадуєте, що розповідав нам колись ваш тато про тих індійців, що загрожують владі голодною смертю, коли вона не вволить їхніх прохань?»
«Так, ви теж помрете з голоду? я цього непевна. Ви покинете їсти, а панна Коломба принесе вам такого апетитного бручо[1], що ви й забудете про свій намір».
«Ви не маєте серця в своєму глузуванні, міс Невіль; ви мусите мені допомогти. Ви-ж бачите, що я тут сам один. Тільки ви й стримуєте мене від божевілля, як ви кажете; ви були моїм янголом-охоронцем, а тепер…»
«Тепер», серйозно сказала міс Лідія, «цей хисткий намір має підтримати ваша честь людини й лицаря та…» провадила вона, одвертаючись, щоб зірвати квітку, «спогад про вашого янгола-охоронця, коли це щось для вас важить».
«О, міс Невіль, коли-б я міг думати, що ви справді цікавитесь…»
«Слухайте, пане делла Реббіа», трохи схвильовано сказала міс Невіль, «ви-ж дитина, я й поводжуся з вами, як з дитиною. Коли я була малою дівчиною, мати подарувала мені чудове кольє, що мені дуже хотілося мати, але сказала: «Що-разу вбираючи це кольє, згадуй, що ти ще не знаєш французької мови». Кольє втратило в моїх очах чимало своєї вартости. Воно стало мені ніби якась гризота, але я носила його й навчилася французької мови. Бачите цей перстень? Це егіпетський скарабей, знайдений, коли вам цікаво, в піраміді. Оця химерна фігура, що здається вам мабуть за пляшку, означає людське життя. На батьківщині моїй єсть люди, що визнали-б цей гієрогліф за дуже влучний. А ось далі, це щит з рукою, що тримає списа — це значить боротьба, бійка. Отже сполучення двох літер становить девіз, що здається мені так можна звязати: Життя єсть боротьба. Не думайте, що я вільно перекладаю гієрогліфи — це один учений розумник мені все вияснив. Так от, я дарую вам цього перстня. Коли вас змагатимуть лихі корсиканські думки, гляньте на мій талісман і скажіть собі, що треба переможцем вийти з борні, куди штовхають вас лихі пристрасті… Та й справді, я не зле проповідую».
«Я думатиму про вас, міс Невіль, і я казатиму собі…»«Скажіть собі, що у вас єсть приятелька, якій дуже прикро було-б… знати… що вас повісили. До того-ж, це тяжка була-б річ і панам капралам, вашим предкам».
Сказавши це, вона, сміючись, пустила руку Орсо й хутко пішла до свого батька.
«Тату», сказала вона, «та покинь тих нещасних пташок; іди з нами помріяти в Наполеонівському гроті».
- ↑ Ґатунок сиру з перевареними вершками. Національна корсиканська страва. Прим. авт.