Коломба/IX
| ◀ VIII | Коломба пер.: В. Підмогильний IX |
X ▶ |
|
Тим часом Орсо їхав із своєю сестрою. Швидкий хід коней не давав їм спочатку розмовляти, але, коли надто круті узвози змушували їх їхати ступою, вони перемовлялися кількома словами про друзів, що допіру покинули. Коломба в захваті говорила про красу міс Невіль, про її біляве волосся та граціозні маніри. Потім вона спитала, чи справді полковник такий богатий, як здається, і чи міс Лідія єдина його дочка.
«Це має бути гарна партія», казала вона, «її батько, здається, дуже прихильний до тебе».
А що Орсо нічого не відповідав, вона провадила:
«Наша родина теж була багата колись, вона й тепер ще належить до найшановніших на острові. Сіньори-ж[1] усі покручі. Шляхетність єсть тільки в капральському роді, а тобі-ж відомо, Орсо, що ти походиш від перших капралів на острові. Ти знаєш, що наша родина жила по той бік гір[2] і тільки громадянські війни змусили нас перейти на цей бік. Бувши-б я на твоєму місці, Орсо, я не вагаючись посватала-б міс Невіль… (Орсо знизав плечима). За її посаг я купила-б ліси делла Фальсета й виноградники, що нижче від нас; я збудувала-б прегарний мурований будинок й підняла-б на один поверх стару вежу, де Самбукуччо знищив стількох муринів за часів графа Генриха дель Міссере[3]», «Коломбо, ти збожеволіла», відповів Орсо, пускаючись у чвал.
«Ти чоловік, Орс' Антон', і ти, безумовно, краще за жінку знаєш, що робити. Але мені хотілося-б знати, що цей англієць може закинути проти нашого союзу. В Англії єсть капрали?..»
Отак розмовляючи, брат із сестрою після чималого переїзду прибули до невеличкого села неподалік Боконьяно, де спинилися пообідати й переночувати в друга своєї родини. Їх прийняли з корсиканською гостинністю, яку можна оцінити тільки зазнавши її. Назавтра хазяїн, що був кумом пані делла Реббіа, провів їх аж на льє від свого житла.
«Бачите ці ліси й чагарі», сказав він Орсо на прощання, «людина, що зробила нещастя, може тут спокійно жити десяток років, не боячись ні жандармів, ні стрільців. Ці ліси сходяться з лісом де-Віццавона, і коли в Боконьяно чи в околицях маєш приятелів, то там нічого не бракує. У вас чудова рушниця, мабуть далеко б'є. Пресвята діво, який великий калібр! Цим можна не тільки кабанів убивати».
Орсо холодно відповів, що його рушниця англійська й дістає кулею дуже далеко. Вони обнялись, і кожен поїхав своєю дорогою.
Наші мандрівці були вже на малій відстані від П'єтранері, аж ось при отворі провалля, де треба було переїздити, вони побачили сімох чи вісьмох узброєних рушницями людей, — що сиділи на каміннях, инші лежали на траві, кілька стояло, ніби на варті. Коні їхні паслись неподалік. Коломба хвилину приглядалася їм у підзірну трубку, що вона добула з чималої шкіряної торбинки, що носять усі корсиканці в дорозі.
«Це наші люди!» радісно гукнула вона. «П'єруччо добре справив своє доручення».«Які люди?» спитав Орсо.
«Наші чабани», відповіла вона. «Позавчора ввечері я послала П'єруччо зібрати цих молодців, щоб провели тебе додому. Тобі не личить в'їздити в П'єтранері без охорони, до того-ж ти мусиш пам'ятати, що Баррічіні на все здатні».
«Коломбо», суворо сказав Орсо, «я тебе вже не раз просив не говорити мені ні про Баррічіні, ні про твої безпідставні підозри. Я не дам, певна річ, себе на сміхи, в'їздячи додому з таким загоном ледарів, і мені дуже неприємно, що ти їх зібрала, не попередивши мене про це».
«Брате, ти забув свій край. Мені й належить тебе охороняти, коли твоя необережність загрожує тобі. Я мусіла зробити те, що зробила».
В цю мить чабани, примітивши їх, скочили на коней й чвалом з'їхали їм назустріч.
«Слава Орс' Антон'!» гукнув кремезний дід з білою бородою, одягнений, дарма що спека, в сіряк з відлогою з корсиканського сукна, густішого за вовну його овець. «Писаний батько, тільки вищий та дужчий. А рушниця-ж добряча! Про цю рушницю гомонітимуть, Орс' Антон'!».
«Слава Орс' Антон'!» гуртом гукали всі чабани. «Ми добре знали, що він повернеться кінець-кінцем!»
«От, Орс' Антон'!» казав один з них, великий штукар з обличчям цегельного кольору, «ваш батько-б радів, як-би зустрічав оце вас тут! Дорогий чоловік! ви його побачили-б, як-би він повірив мені, якби дав мені зробити діло з Джудіче… Сміливий чоловік! він не повірив мені. Тепер він добре тямить, що моя була правда».
«То що-ж», відповів дід, «Джудіче нічого не втратить, почекавши».
«Слава Орс' Антон'!»І з десяток пострілів підтримало цей вигук.
Орсо, з гірким серцем опинившись серед цього гурту вершників, що говорили всі разом і тиснулись, щоб подати йому руку, стояв якийсь час, не маючи змоги їх перекричати. Зрештою, прибираючи вигляду, що він мав перед своєю чотою, роблячи їй догану та призначаючи кару на гауптвахту, він сказав:
«Друзі мої, дякую вам за чуття, що ви виказуєте мені, і за те, що ви почуваєте до мого батька; але я вимагаю, я хочу, щоб ніхто не давав мені порад. Я знаю, що мені робити».
«Його правда, його правда!» гукнули чабани. «Ви добре знаєте, що можете покластися на нас».
«Так, я й покладаюся. Але зараз мені нікого не треба, і ніяка небезпека не загрожує моєму домові. Робіть півповорота, і гайда до своїх овець. Я знаю дорогу до П'єтранері, мені не треба проводирів».
«Не бійтесь нічого, Оре' Антон'», сказав дід, «вони не посміють показатися сьогодні. Миша в нірку ховається, коли кіт вертається».
«Сам ти кіт, старий бородань!» сказав Орсо. «Як тебе звуть?»
«Отуди! Ви мене не знаєте, Орс' Антон', мене, що раз-у-раз возив вас позад себе на своєму кусючому віслюку? Ви не знаєте Поло Ґріффо? Ще при силі, як бачите, і відданий тілом і душею усім делла Реббіа. Скажіть одне слово, і коли ваша здорова рушниця заговорить, оцей старий мушкет, старий, як і хазяїн його, теж не мовчатиме. Покладайтеся на це, Орс' Антон'».
«Добре, добре, але, сто чортів, забирайтесь собі, дайте нам їхати далі».
Чабани зрештою рушили, прямуючи швидким ходом до села; але вряди-годи вони ставали на кожному горбку, ніби розглядаючись, чи немає де таємної засідки, і весь час тримались близенько Орсо та його сестри, щоб мати змогу стати їм на допомогу в разі потреби. А старий Поло Ґріффо казав своїм товаришам:
«Я його розумію! я його розумію! Він не говорить про те, що хоче зробити, а сам собі робить. Це писаний батько. Еге, розказуй, що ні на кого не гнівається — ти-ж заприсягся святій Неґі[4]. Браво! Я й дулі не дам за мерову шкуру. Менше, як через місяць, з неї вже не зробиш бурдюка».
З таким загоном розвідачів попереду нащадок делла Реббіа вступив у своє село й дістався старого замку капралів, своїх предків. Реббіаністи, так довго позбавлені ватажка, юрбами виходили йому назустріч, а селяни, що додержували невтралітету, всі стояли на порогах, дивлячись на цей похід. Баррічіністи сиділи по хатах і дивились крізь щілини своїх віконниць.
Містечко П'єтранері збудовано дуже химерно, як і всі корсиканські села, і щоб побачити справжню вулицю, треба завітати до Кергезу[5], збудованого де Марбефом[6]. Розкидані без ладу й найменшого плану хати займають верховину маленького узгір'я. Серед містечка росте великий дуб, а коло нього стоїть кам'яне корито, куди деревляною трубою біжить вода з сусіднього джерела. Цю громадськи корисну споруду збудовано спільними коштами делла Реббіа та Баррічіні, але дуже помилиться той, хто бачитиме в цьому ознаку колишньої згоди між обома родинами. Навпаки, це наслідок їхніх заздрощів. Колись полковник делла Реббіа послав міській раді невеличку суму грошей на побудування фонтана, а адвокат Баррічіні хутчій приніс теж таку пожертву, і цьому змаганню великодушности П'єтранері й зобов'язана своєю водою. Круг дуба й фонтана єсть порожня місцина, що зветься майданом і де збираються вечорами гулящі люди. Иноді тут гуляють у карти, а раз на рік, під час карнавалу, тут танцюють. На противних кінцях майдану стоять височенькі будинки, муровані з граніту й лупака. Це ворожі вежі делла Реббіа та Баррічіні. Будова їхня однакова, заввишки вони рівні, — видко, що суперництво обох родин триває весь час, а доля не дає комусь переваги.
Мабуть до речи буде з'ясувати, що саме треба розуміти під словом вежа. Це чотирьохкутня будівля приблизно на сорок футів заввишки, що її в иншому краю любенько назвали-б голубником. На вісім футів від ґрунту зроблено вузькі двері, і дістатися до них можна дуже крутою драбиною. Над дверима єсть вікно з чимсь ніби балконом, де в споді є отвір, як у бійниці, що дає змогу безпечно забити непроханого гостя. Між вікном і дверима видко два грубо вирізблені гербові щити. На одному був колись генуйський хрест, але тепер він геть побитий і зрозумілий тільки антикварам. На другому щиті вирізьблено герб родини, що посідає вежу. Додайте, щоб доповнити декорацію, кілька дряпаків від куль на щитах та віконних лутках — і ви зможете уявити собі середньовічний замок. Забув ще сказати, що житлові будівлі межують із вежею і часто мають з нею внутрішнє сполучення.
Вежа й будинок делла Раббіа займають північний край п'єтранерського майдану, а вежа й будинок Баррічіні — південний край. Від північної вежі до фонтана — це місце прогулянок делла Реббіа, а Баррічіні гуляють з протилежного боку. Після похорону полковникової дружини члени обох родин завсіди з'являлися тільки на тому кінці майдану, де їм належало, за такою мовчазною угодою. Щоб не звертати, Орсо хотів проїхати перед будинком мера, але сестра попередила його й запропонувала звернути у вуличку, що вела до їхнього будинку по-за майданом.
«Навіщо звертати?» сказав Орсо. «Хіба майдан не громадський?» І він пустив коня.
«Молодець!» тихенько промовила Коломба. «Батьку мій, ти будеш помщений!»
Виїхавши на майдан, Коломба помістилась між будинком Баррічіні та своїм братом і весь час пильно поглядала на вікна своїх ворогів. Вона постерегла, що їх недавно забарикадовано й пороблено аркере. Так звуться вузькі отвори на взір бійниць, улаштовані між товстими колодами, якими загороджують внутрішню частину вікна. Боячись якого нападу, роблять такі барикади, що дають змогу під захистом колод безпечно стріляти в напасників.
«Боягузи!» сказала Коломба. «Глянь, брате, вони вже починають остерігатись, вони барикадуються. Але прийдеться вийти на світло!»
Поява Орсо на південному краю майдану справила величезну сенсацію в П'єтранері й була визнана за доказ сміливости, навіть зухвальства. Для безсторонніх осіб, що зібралися ввечері круг дуба, це було темою докладного обговорення.
«Щастя його», казали, «що молоді Баррічіні ще не вернулись, бо ті гарячіші за адвоката і не дозволили-б ворогові їхати по своїй землі, не розплатившись за хвастощі!»
«Затямте, що я вам скажу, сусідо», додав дід, що був у селі за оракула. «Я дивився сьогодні на лице Коломби, вона щось забрала в голову. Чую я порох у повітрі. Швидко бите м'ясо буде дешеве в П'єтранері».
- ↑ Сіньорами називають нащадків корсиканських феодалів. Між родинами сіньорів та капралів точиться змагання за шляхетність. Прим. авт.
- ↑ Тоб-то на східньому краю. Цей дуже вживаний вираз — di la dei monti — змінює значіння відповідно до місця життя того, хто його вживає. — Корсику з півночи на південь поділяє гірське пасмо. Прим. авт.
- ↑ Див. Філіппіні, кн. II — Граф Арріґо дель Міссере помер коло 1000 року; кажуть, що при його смерті чути було в повітрі голос, що співав такі пророчі слова:
E morto il conte Arrigo del Missere.
E Corsica sarà di male in peggio. Прим. авт.Філіппіні Антоніо, корсиканський історик XVI століття. Його Istoria di Corsica близька характером до наших козацьких хронік Самойла Величка, Граб'янки то-що. Пророцтво при смертельнім ложі Арріґо (Генриха) Міссере має означати: „По смерті графа дель Міссере на Корсику прийде найгірше лихо“.
- ↑ Такої святої в календарях немає. Заприсягтися св. Неґі, це все навмисно заперечувати. Прим. автора. Певне, від negáre — заперечувати, відрікатися. Свята Неґа — щось подібне до нашого святого Нероби, святих Ледарів то-що.
- ↑ Невеличке місто на північ од Аяччо.
- ↑ Французький генерал, що керував завоюванням Корсики.