|
Заступила чорна хмара
Та білую хмару:
Виступили з-за Лиману
З турками татари;
Із Полісся шляхта лізе,
А гетьман попович
Із-за Дніпра напірає,
Дурний Самойлович
З Ромоданом; мов та Галіч,
Вкрили Україну
Та й клюють єлико-мога.
А ти, Чигирине,
А ти, старий Дорошенку,
Запорозський брате!
Нездужаєш, чи боїшся
На ворога стати?
— Не боюсь я, отамани,
Та жаль України! —
І заплакав Дорошенко,
Як тая дитина:
— „Не розсиплем вражу силу,
Не встану я знову!
Возьміть мої гетьманськиї
Клейноди, панове,
Та однесіть москалеві:
Нехай Москва знає,
Що гетьмана Дорошенка
На світі немає.
А я, брати Запорозці,
Возьму собі рясу
Та піду поклони бити
В Межигор до Спаса.“
Задзвонили в усі дзвони,
Гармата грімала;
У дві лави задніпрянці
З москалями стали,
Аж на милю. Між лавами
Понесли клейноди.
Годі тобі, Петре, пити
Із Тясмина воду!
Положили ті клейноди
Попенкові в ноги;
Іди, Петре, в Межигорьє
Молитися Богу!
Не пустили Дорошенка,
У рясі пізнали,
Закували у кайдани,
В Сосницю послали;
А з Сосниці в Ярополче [1]
Віку доживати.
От-так тобі довелося,
Запорозський брате!
Виглянуло над Чигрином
Сонце із-за хмари:
Потягли в свої улуси
З турками татари.
А ляхи з своїм Чарнецьким,
З поганим Степаном,
Запалили церкву Божу,
І кості Богдана
Й Тимошеви в Субботові
Гарненько спалили
Та й пішли собі у Польщу,
Мов добре зробили.
А москалі з Ромоданои
В неділеньку рано
Пішли собі з поповичем
Шляхом-Ромоданом.
Мов орел той приборканий,
Без крил та без волі,
Знеміг славний Дорошенко,
Сидячи в неволі,
Та й умер з нудьги. Остило
Волочить кайдани!
І забули в Україні
Славного гетьмана.
Тілько ти, святий Ростовський,
Згадав у темниці
Свого друга великого,
І звелів каплицю
Над гетьманом змурувати
І Богу молитись
За гетьмана, панихиду
За Петра служити.
І досі ще, що-рік Божий,
Як день той настане,
Ідуть править панихиду
Над нашим гетьманом.
|
