Титарівна.

Давно се діялось колись:
Ще як борці у нас ходили
По селах, та дівчат дурили,
З громади кпили, хлопців били,
Та верховодили в селі.
Як ті гусари на постої;
Ще за гетьманщини святої —
Давно се діялось колись.

 У неділю на селі,
 У оранді, на столі
 Сиділи лірники, та грали
 По шелягу за танець.
 Кругом аж курява вставала —
 Дівчата танцювали
 І парубки. — „Уже й кінець!
 А нуте иншу!“ — „Та й се добра!“
 І знову ліри заревли,
 І знов дівчата, мов сороки,
 А парубки, узявшись в боки,
 Навприсядки пішли...

Найкращий парубок Микита
Стоїть на лаві в сірій свиті.
Найкращий хлопець, та байстрюк,
Байстрюк собі, та ще й убогий.
Так і нікому не до ёго.
Стоїть собі. Як той...
Плечима стелю підпірає,
Та дивиться і замірає
На титарівну. А та в квітах,
Мов намалёвана, стоїть
Сама собі і на Микиту
Неначе глянула. Горить,
Горить Микити в сірій свиті!

 Шеляга виймає
 І за того остатнёго
 Музику наймає,
 І нерівню титарівну
 У танець вітає...
 — „Одчепися, пройдисвіте!“
 І зареготалась
 Титарівна: „хиба тобі
 Наймичок не стало?“
 Насміялась титарівна
 З бідного Микити;
 Насміялася при людях,
 Що він в сірій свиті.
 Буде тобі, титарівно!
 Заплачеш, небого,
 За ті сміхи!

 Де ж Микита?
 В далеку дорогу
 Пішов собі... З того часу
 Не чуть ёго стало...
 З того часу титарівні
 Щось такеє сталось...

До-дому плачучи прийшла,
І спати плачучи лягла,
І не вечеряла, не спала —
Яка лягла, така і встала,
Мов одуріла. Що робить —
Сама не знає. А Микита,
Неначе сич, у сірій свиті
Перед очима все стоїть:
Мара та й годі! Титарівно,
В недобрий час з того нерівні
Ти насміялась. Стало жаль
Тобі ёго... Нудьга, печаль
І сором дупіу оступили,
І ти заплакала. Чого?
Того, що тяжко полюбила
Микиту бідного того!

 Диво дивнеє на світі
 З тим серцем буває:
 У-вечері цурається,
 В-ранці забажає.
 Та так тяжко забажає,
 Що хоч на край світа
 Шукать піде. От-так тепер
 Не знає, де дітись,
 Титарівна... Хоч у воду,
 Аби до Микити!
 Стережітесь, дівчаточка,
 Сміятись з нерівні,
 Щоб не було і вам того,
 Що тій титарівні.

Як та билина засихала;
А батько-мати турбувались;
На прощу в Київ повезли,
Святими травами поїли, —
І все-таки не помогли.
Втоптала стежку на могилу, —
Все виглядать ёго ходила.
І стежка стала заростать,
Бо вже нездужає і встать.
Так от що сміхи наробили!...

 А він канув, провалився;
 Ёго вже й забули,
 Чи й був коли. Год за годом,
 Три годи минули.
 На четвертий год в неділю,
 У оранді на селі,
 На широкому столі
 Сліпі лірники сиділи;
 По шелягу брали
 І ту саму грали,
 Що і позаторік. Дівчата
 Так само дрібно танцювали,
 Як і позаторік.
 Завзятий,
 У синій шапці, у жупані,
 В червоних, як калина, штанях,
 Навприсядки вліта козак;
 Та ще й приспівує от-так:

 „Та спасибі батькові,
 Та спасибі матері
 Що нас добули!
 Як нас добували,
 Жито розсипали
 В-ночі на печі!“

— „Горілки! меду! Де отаман,
Громада, сотський? Препогане,
Мерзене, мерзле парубоцьтво!
Ходіте биться, чи бороться!
Бо я борець.“

 Не неділю,
Не дві, не три й не чотирі.
Як тій болячці, як тій хирі,
Громадою годили
Тому борцеві. Вередує,
Як той панич... і де взялось
Таке хиренне! Все село
Проклятого не нагодує;
А він собі гуляє, пьє,
Та хлопцям жалю завдає
Тими дівчатами. Дівчата
Аж понедужали за ним:
Такий хороший та багатий!
Уже й не бореться ні з ким,
 А так собі гуляє,
 Та вечорами у садочок
 До титаря вчащає.
 А титарівна зострічає,
 Приспівує-примовляє:

 „Чи не той це Микита,
 „Що з вилётами свита?...“

Той, це той, що на селі
Ти насміялася колись;
А тепер сама до ёго
У садочок ходиш.
Сама ёму, байстрюкові,
Як панові годиш.
Не день, не два титарівна
В садочок ходила;
Не день, не два, як панові,
Микиті годила.
Догодилась титарівна
До самого краю
І не счулась...
 Дні минули;
Місяці минають;
Мина літо, мина осінь;
Мина сёмий місяць, осьмий;
Уже й девьятий настає, —
Настане горенько твоє!

 У титаря у садочку,
 У яру, криниця
 Під вербою. До криниці,
 Не води напиться
 Ледве ходить титарівна, —
 Трохи пожуриться,
 Поплакати, погадати,
 Як їй дівувати,
 Де їй дітись од сорому,
 Де їй заховатись.
 Раз у-вечері, зімою,
 У одній свитині,
 Іде боса титарівна
 І несе дитину.
 То підійде до криниці
 То знов одступає,
 А з калини, мов гадина,
 Байстрюк виглядає.

 Положила на цямрину
 Титарівна сина,
 Та й побігла... А Микита
 Виліз із калини,
 Та й укинув у криницю,
 Неначе щеня те.
 А сам пішов, співаючи,
 Сотському сказати, —
 Та щоб ішов з громадою
 Дитину шукати.



 У неділеньку раненько
 Збіралася громадонька,
 Та криницю виливали,
 Та дитя теє шукали.

Найшли, найшли твого сина.
Титарівно, в баговінні!
Ой узяли безталанну,
Закували у кайдани,
Сповідали, причащали,
Батька-матір нарікали,
Громадою осудили
І живую положили
В домовину, й сина з нею,
Та й засипали землею.
Стовп високий мурували,
Щоб про неї люде знали —
Дітей своїх научали;
Щоб навчалися дівчата,
Коли не вчить батько-мати.

 Борця того в селі не стало.
 А люде в Польщі вострічали
 Якогось панича; питав:
 — „Чи жива, каже, титарівна,
 Чи насміхається з нерівні?“
 От-то він самий. Покарав
 Ёго Господь за гріх великий —
 Не смертію: він буде жить,
 І сатаною-чоловіком
 Він буде по-світу ходить,
 І вас, дівчаточка, дурить
 Во віки.