Кобзарь (1876)/Том 1/Думи мої, думи мої!

 Думи мої, думи мої!
 Лихо мені з вами!
 На-що стали на папері
 Сумними рядами?
 Чом вас вітер не розвіяв
 В степу, як пилину?
 Чом вас лихо не приспало,
 Як свою дитину?
Бо вас лихо на світ на сміх породило,
Поливали слёзи... чом не затопили,
Не винесли в море, не розмили в полі?
Не питали б люде, що в мене болить,
Не питали б, за що проклинаю долю,
Чого нужу світом?... „Нічого робить!“
Не сказали б на сміх...

 Квіти мої, діти!
На-що ж вас кохав я, на-що доглядав?
Чи заплаче серце одно на всім світі,
Як я з вами плакав? Може, і вгадав...
 Може, найдеться дівоче
 Серце, карі очі,
 Що заплачуть на сі думи —
 Я більше не хочу.
 Одну слёзу з очей карих —
 І пан над панами!
 Думи мої, думи мої!
 Лихо мені з вами!
 За кариї оченята.
 За чорниї брови
 Серце рвалося, сміялось,
 Виливало мову.
 Виливало, як уміло;
 За темниї ночі,
 За вишневий сад зелений,
 За ласки дівочі...
 За степи, та за могили,
 Що на Україні,
 Серце мліло: не хотіло
 Співать на чужині;
 Не хотілось в снігу, в лісі,
 Козацьку громаду
 З булавами, з бунчуками
 Збірать на пораду...
 Нехай душі козацькиї
 В Украйні витають —
 Там широко, там весело
 Од краю до краю...
 Як та воля, що минулась,
 Дніпр широкий — море.
 Степ і степ, ревуть пороги,
 І могили-гори:
 Там родилась, гарцювала
 Козацькая воля;
 Там Шляхтою, Татарами
 Засівала поле,
 Засівала трупом поле,
 Поки не остило...
 Лягла спочить... а тим часом
 Виросла могила,
 А над нею орел чорний
 Сторожем літає,
 І про неї добрим людям
 Кобзарі співають,
 Все співають, як діялось,
 Сліпі небораки, —
 Бо дотепні... А я... а я
 Тілько вмію плакать
 Тілько слёзи за Вкраїну...
 А слова — не має...
 А за лихо — ... Та цур ёму!
 Хто ёго не знає!...
 А надто той, що дивиться
 На людей душою —
 Пекло ёму на сім світі,
 А на тим...

 Журбою
 Не накличу собі долі,
 Коли так не маю.
 Нехай злидні живуть три дні —
 Я їх заховаю,
 Заховаю змію люту
 Коло свого серця,
 Щоб вороги не бачили,
 Як лихо сміється...
 Нехай думка, як той ворон,
 Літає, та кряче,
 А серденько соловейком
 Щебече, та плаче
 Нишком — люде не побачуть,
 То й не засміються...
 Не втирайтеж мої слёзи,
 Нехай собі льються,
 Чуже поле поливають
 Що-дня і що-ночі,
 Поки попи не засиплють
 Чужим піском очі...
 Оттаке-то... а що робить!
 Журба не поможе.
 Хтож сироті завидує —
 Карай того, Боже!
 Думи мої, думи мої,
 Квіти мої, діти!
 Виростав вас, доглядав вас, —
 Де ж мені вас діти?
 В Україну ідіть, діти,
 В нашу Україну,
 По-під-тинню, сиротами,
 А я — тут загину.
 Там найдете щире серце
 І слово ласкаве,
 Там найдете щиру правду,
 А ще, може, й славу...
 Привітай же, моя ненько,
 Моя Україно,
 Моїх діток нерозумних.
 Як свою дитину.