Думи мої, думи мої! Лихо мені з вами! На-що стали на папері Сумними рядами? Чом вас вітер не розвіяв В степу, як пилину? Чом вас лихо не приспало, Як свою дитину?
Бо вас лихо на світ на сміх породило,
Поливали слёзи... чом не затопили,
Не винесли в море, не розмили в полі?
Не питали б люде, що в мене болить,
Не питали б, за що проклинаю долю,
Чого нужу світом?... „Нічого робить!“
Не сказали б на сміх...
Квіти мої, діти!
На-що ж вас кохав я, на-що доглядав?
Чи заплаче серце одно на всім світі,
Як я з вами плакав? Може, і вгадав... Може, найдеться дівоче Серце, карі очі, Що заплачуть на сі думи — Я більше не хочу. Одну слёзу з очей карих — І пан над панами! Думи мої, думи мої! Лихо мені з вами! За кариї оченята. За чорниї брови Серце рвалося, сміялось, Виливало мову. Виливало, як уміло; За темниї ночі, За вишневий сад зелений, За ласки дівочі... За степи, та за могили, Що на Україні, Серце мліло: не хотіло Співать на чужині; Не хотілось в снігу, в лісі, Козацьку громаду З булавами, з бунчуками Збірать на пораду... Нехай душі козацькиї В Украйні витають — Там широко, там весело Од краю до краю... Як та воля, що минулась, Дніпр широкий — море. Степ і степ, ревуть пороги, І могили-гори: Там родилась, гарцювала Козацькая воля; Там Шляхтою, Татарами Засівала поле, Засівала трупом поле, Поки не остило... Лягла спочить... а тим часом Виросла могила, А над нею орел чорний Сторожем літає, І про неї добрим людям Кобзарі співають, Все співають, як діялось, Сліпі небораки, — Бо дотепні... А я... а я Тілько вмію плакать Тілько слёзи за Вкраїну... А слова — не має... А за лихо — ... Та цур ёму! Хто ёго не знає!... А надто той, що дивиться На людей душою — Пекло ёму на сім світі, А на тим...
Журбою Не накличу собі долі, Коли так не маю. Нехай злидні живуть три дні — Я їх заховаю, Заховаю змію люту Коло свого серця, Щоб вороги не бачили, Як лихо сміється... Нехай думка, як той ворон, Літає, та кряче, А серденько соловейком Щебече, та плаче Нишком — люде не побачуть, То й не засміються... Не втирайтеж мої слёзи, Нехай собі льються, Чуже поле поливають Що-дня і що-ночі, Поки попи не засиплють Чужим піском очі... Оттаке-то... а що робить! Журба не поможе. Хтож сироті завидує — Карай того, Боже! Думи мої, думи мої, Квіти мої, діти! Виростав вас, доглядав вас, — Де ж мені вас діти? В Україну ідіть, діти, В нашу Україну, По-під-тинню, сиротами, А я — тут загину. Там найдете щире серце І слово ласкаве, Там найдете щиру правду, А ще, може, й славу... Привітай же, моя ненько, Моя Україно, Моїх діток нерозумних. Як свою дитину.
|