Квітка на багні/VIII
| ◀ VII | Квітка на багні VIII |
IX ▶ |
|
Рано Арсен вибрався до Трубайла. З Кетті умовилися зустрітися при обіді в „Імперіяль”, хоч постановили — прилюдно не сходитися там разом, щоб не накликати на себе підозріння.
Коло восьмої години Арсен був на Спадистій вулиці. Віднайшов число 11. У чистій, по-міщанськи прибраній кімнаті чекав його Трубайло. Трубайло попросив розповісти, в чому справа.
— Мене післав до вас сотник, як ви його називаєте, Ямбо… як до свого довіреного чоловіка — почав Арсен.
— Так, пане… Я українець і чим тільки міг помагав нашим. А з паном сотником я здавна знайомий. Чого ж хоче від мене пан сотник?Арсен почав розповідати про свою справу: треба підкупити когось з урядовців чи писарів оперативного відділу штабу і дістати від них відписи останніх бойових і ситуаційних наказів. Може Трубайло знає таких людей? З тих, що заходять до каварні і люблять випити… а може й ласі на гроші…
Трубайло задумався.
— Гм… така річ… Дійсно справа важна й небезпечна… Можна попастися…
Він показав рукою на горло.
— Але буду старатися. Маю на прикметі одного жидика, урядовця. Може за гроші зробить… спробую…
— Я просив би тільки хутчіше обернути справою — додав Арсен; — Я не можу тут довго перебувати, мушу вертатися. Ми незабаром будемо наступати. А вам, пане товаришу, ми гарно подякуємо за допомогу. Ось вам на потрібні перші видатки, а за документи я заплачу окремо. Де ми зустрінемося?
— Може в „Імперіяль”?
— Добре — погодився Арсен — я там буду обідати. Постарайтеся мені подавати обід… ми й порозуміємося…
Вийшовши від Трубайла, Арсен рішив піти поглянути на свої коні. Пішов знайомими вулицями. Хоч проминув дуже короткий час від хвилини, як українська армія відійшла звідси, але вигляд міста таки змінився. Чепурне ґуберніяльне місто підупало, якби навмисне старалося прибрати жебрацько пролєтарський вигляд. Це була доба войовничого комунізму, коли за чистий комірчик та краватку, ставили „под стєнку”. Це все могли бути познаки завзятого „буржуйства” в очах пяних міліціонерів, вояків чи всяких аґентів, які стріляли до Богу духа винних людей таки на хідниках. Притокою могло бути все: українська мова в устах інтеліґента, або занадто сміливе обличчя, що не подобалося аґентові. „Чека” працювала безупинно. Тюрми були переповнені.
Про це все довідався Арсен від Павла Федоровича, господаря, в якого він залишив свої коні. Старий досить міцно нападав на нові порядки і ворожив „товаришам” скорий кінець.
— Ви, добродію, подумайте: що ж це за влада, що вбиває, напастує, грабує мирних людей? Хіба ж видано де таке в світі, щоб так поводитися з своїми громадянами? Кажу вам, що так уже допекли нам ці „товариші”, що тепер мабуть усі підуть проти них… Ось тільки пічніть наступ…
Арсен зідхнув. Він, на жаль, знав випадки, коли юнаки воліли сидіти дома і зносити знущання окупантів, як іти в ряди своєї армії.
„Можливе — думав — що треба, щоб нова влада сама настроїла громадян проти себе… аж тоді вони вміють оцінити панування попередньої…”
Надходив час обіду. Гостинні господарі прохали Арсена пообідати в них, але він відмовився, мотивуючи тим, що має поладнати важні справ і бачитися з людьми.Денне світло і свіже повітря протверезують навіть молоду голову. Ніч з її химородними настроями, видовженими тінями і серпанком таємничости — не дозволяє на реальну оцінку ситуації; мозок знаркотизований, почування загострені, уява напружена.
Арсен почав розмежовувати особисті почування і свої пляни на майбутнє від його урядового діла, що взяв на себе. Не можна забагато думати про власні справи, треба снувати, як павук, павутиння інтриґи, щоб зловити потрібних людей для інформацій.
Арсен старається спокійно обміркувати становище: може серце і має рацію — він зустрів Кетті не такою, як сподівався. Усією істотою він відчув, що в Кетті почала пробуджуватися якась нова людина, і що вона хоче змінити своє життя, відсуває від себе навіть його самого і всіх, коли приступають до неї як до каварняного метелика. Арсен пригадав собі, які великі та сполохані стали її очі, коли він поклав перед нею гроші. У бічній лівій кишені срібна папіросниця охороняє його груди як панцир.
Пробував уявити собі її як свою дружину… — ах, якби скоріше закінчити діло, за яким приїхав і влаштувати своє нове життя…
Коли Арсен прямував до „Імперіялю” ствердив, що цивільного великого руху в місті нема. Фронт був іще не дуже далеко. Хитрі купці, мабуть, поховали всякий крам, щоб не міняти його на непевну валюту. Селяни на базар не приїздили до міста — вичікували вдома розвязки неясного становища на фронті. А міщухи не мали за що купувати, дотого не знали ні ціни грошам ні крамові.
Хідниками вешталося трохи цивільних людей, одягнених якнайскромніше; жіночих капелюхів не було видно зовсім. Зате військовий рух досить жвавий. Вулицями проходили відділи піхоти в гострошпичастих шоломах, снувалися авта, мотоциклі, верхівці.
Усюди лунала московська мова, іноді приперчена клясичною московською лайкою. З облич військових, з руху частин, обозів Арсен бачив, що червона армія почувала себе певно; безладдя ні метушні непомітно.
— „Красная Звєзда”! „Окопная Правда”! Трі копєйкі сєрєбром! Пєтлюровскія банди отступают… двє дівізії разбіто! — горлали хлопці-продавці газет.
— Псс… Ану, давай сюда! — гукнув до хлопця Арсен.
— Что хотітє, гражданін: „Звєзду”, „Правду”?
— Давай всьо, что імєєш… Я прієхал с провінції… інтєрєсно почітать… Сколько тєбє?
— Двадцать капєєк сєрєбром… рубль бумажкамі…
Арсен забрав жмут ґазет і пішов на скверик, недалеко від „Імперіялю”. Там сів на лавочці і почав читати.
— А позвольте, товаріщ, газетку, — нагло почув коло себе Арсен хриплий голос: — Інтересно, що там пишуть…
Побачив на лавочці поруч із собою двох червоноармійців. Один усміхався до нього широкою панібратною усмішкою.
— Прошу… — Арсен подав їм ґазету.
Червоноармійці втопили в ній свої очі, вголос з трудом читали, досить часто вставляючи міцні слівця.
— А диви, таку їх в небесную канцелярію мать!… — скрикнув один: — Учора писали, що вже зовсім ці банди розбиті… А тепер диви… во… „Окопалися коло Д, ставлять опір…
— Іш, гниди! — додав і другий: — Сильна ця гидра контрреволюційна…
— Не поможе, товаріщ, — фаміліярно звернувся перший до Арсена: — Всьо равно їм буде кришка…
Другий ніби на підтвердження цих слів заспівав фальшивим тенорком:
|
Ех, яблочко — з боку красноє, |
— Ви з тутешньої залоги, товариші? — ніби байдуже запитав їх Арсен по-московськи.
— Так… ми з штабу… з немуштрової команди… при обозі…
— Кажете, що буде скорий кінець тим… гайдамакам?… — докинув Арсен зневажливо.— Дєло ясноє… Ми навіть обозів не розпаковуємо… будемо далі гнати ту жовто-блакитную сволоч…
— І скоро поїдете звідси?
— За пару днів будемо наступати… Я вже знаю… таку прикмету маю…
Арсен хотів ще більше довідатися з цієї несподіваної розмови, але її нагло перервав другий салдат:
— А диви, Васька, знову погнало то червоне авто з „чеки”.
— Мабуть знову виловили когось із шпигунів — перший салдат довірочно звернувся до Арсена: — Тут, товаріщ, біда: що ні хахол, то й гад… шпигун… зрадник… Але наша чека дає їм бобу…
Арсен почув, що йому холоне спина. Там червоне авто, довкола повно чекістів, аґентів, шпигунів. Може й ці два… ану, якби котромусь забаглося зревідувати, вилєґітимувати його? Правда, він має ріжні большевицькі документи, але має теж револьвер і багато грошей: нащо? звідки? Ствердити, що документи підроблені не так то вже й трудно.
Встав: — Ваша правда, товариші: ті хохли дійсно гади… Ну, мені треба йти… До побачення…
Пішов до „Імперіялю”.
При обіді сидів за окремим столиком і переглядаючи свої ґазети стежким оком озирав салю. Чекав Трубайла і Кетті.Ось своїм пливким кроком підійшов Трубайло. Став у кельнерській позі і подаючи стравоспис, ледвечутно прошептав:
— Документи будуть. Де ви зупинилися?…
— На вулиці Почтовій… там, де мешкає Кетті…
— Добре… Чекайте дома ввечір… У 10-й годині прийде чоловік, одягнений по цивільному. Застукає чотири рази в двері… Ви запитайте: „Від кого і чого треба”? Він скаже: „Добрі вістки, прошу впустити”. Далі вже самі порозумієтеся…
— Добре — голосно сказав Арсен, ніби-то вже погодився, що хоче їсти: — Прошу дати мені росіл і сіканці…
Арсен усміхнувся сам до себе: бодай є якась надія на успішну роботу. Дотого передумував сцену, якто він скаже Кетті про свій плян повезти її до себе, до своєї родини і там одружитися. Думкам попустив віжки, вони помчали перегоновими кіньми. Війна закінчиться, вони виїдуть до батьків далеко на степи, ніхто там не буде знати Катрусиного минулого, а він сам ще більше буде її кохати, знаючи, скільки вона натерпілася в житті.
З дверей, що вели за сцену, вийшла саме Катруся, за нею Жорж і ще двоє людей. Це був господарський комітет „Імперіялю”.
Побачивши Катрусю, Арсен не міг стримати своєї усмішки. Катруся мимохіть також привітно йому всміхнулася.
Жорж, що йшов слідом за Кетті, не спускав її з очей. Його заздрий погляд перехопив цю усмішку. Наче ненароком він поглянув на Арсена. Обличчя молодого чоловіка видалося йому знайомим, хоч він не міг пригадати собі, де саме бачив його. Як не напружував своєї памяти, не міг усвідомити собі, хто це. Бачив його десь… так… напевно… Міг би присягнути — але де, при яких обставинах, хоч убий, не міг нагадати. Одначе Кетті усміхнулася йому — це напевно її коханець. Треба прослідити його: хто він, де мешкає, що робить…
Жорж вийшов на головні сходи і свиснув на першого хлопця, якого побачив — продавця ґазет.
— „Красную Звєзду”? „Комуніста”? „Пролєтарське Слово”?
— Ні… ось маєш тут пів рубля. Поклич мені Шурку Свища… Бачив його де?
— Так, він щойно побіг на вулицю… якто вона тепер називається? Карла Маркуса…
— Гайда за ним, та скоро… Скажи, щоб негайно йшов до „Імперіялю”… Ну, швидко!…
Хлопець побіг у вулицю, Жорж вернувся до каварні. Нетерпеливо міряв кроки, піджидаючи Свища. То був малий хлопець, продавець ґазет, хитрий і моторний. Жорж неодин раз користувався його послугами.
— Богу дякувати, йде!
Жорж аж свиснув і перехопив себе на думці, що йому, як комуністові, не личило б звертатися до Бога…
— Іди сюди Шурка… скоро! Маєш мені виконати одне доручення.Жорж повів хлопця до салі і ніби купуючи в нього ґазети, показав йому Арсена.
Збиралися гості на обід. В салі ставало гамірніше, та Арсен мало кого бачив. Був заглиблений у собі, обдумував і мріяв.
Із задуми вивів його Трубайло — подав рахунок. Арсен заплатив, додавши 500 рублів більше.
— Останнє слово ще за мною — усміхнувся до Трубайла.
— Дякую… Але не думайте, що я роблю задля грошей. Я тут рискую головою. Беру тому, що треба також сюди-туди видати…
— Не будемо рахуватися, товаришу. Беріть — придасться вам. Як усе вийде добре, я вам ще краще подякую.
— Прошу ж не забувати — Трубайло знизив голос аж до шепоту, а сам нахилився до стола, ніби рахував гроші: — Ви скажете: „Від кого і чого треба?”, а він відповість: „Добрі вістки, прошу впустити”… Наперед чотири рази стукне…
По обіді Арсен пішов головною вулицею. Купуючи папіроси, спитав, де в місті можна тепер дістати квітів. Крамар дав адресу городника.
У пополудневому сонці ніс китицю темно-червоних троянд і усміхався до них.
Дивне й химерне це життя! Ось він несе квіти тій, яку здається кохає… мріє про кохання, про щастя… А он там гупають гармати, точиться на життя й смерть боротьба двох „братніх” народів. І сам він — сам собі не вірить! — шпигун, у самій середині осиного гнізда. Одною ногою над прірвою смерти, другою над стежкою до щастя.
Розум міряє, важить, як статочний господар, арґументи. А серце — загонистий молодець покепковує собі з розсудливости. Найрадніше він заспівав би тепер на ввесь голос, як розмріяний Зібель:
|
Розкажіть же ви їй, |
— Гражданине, може б я вам заніс квіти? — нагло почув Арсен оклик.
Кинув оком: біля нього дрантиво одягнений хлопчик простягав руку.
— А хто ж ти?
— Бідний. Дайте заробити хоч 20 копійок… зранку нічого не їв…
— Добре малий… неси…
Арсен був настроєний так прихильно до людей, що здається ніколи не міг би тепер відмовити послуги. Віддав хлопцеві китицю і пішов поруч із ним.
По дорозі довідався, що хлопець має ще пятеро менших від нього братів і сестер; що батька вони не мають, а мати ходить на щоденну роботу. Гірко їм жити; він, старший, мусить помагати матері: то випросить де можна, то як трапиться дещо заробить.
— Ну, я вже дома. Давай квіти… Маєш 20 копійок.Арсен зупинився коло ґанку. Кетті дала йому запасовий ключ від входових дверей. Хлопець ховав гроші:
— Гражданине, а я вас про щось попрошу…
Очка йому світилися; він прицмокнув, майстерно плюнув набік крізь зуби і почухався в потилицю.
— Що ж ти хочеш?
— Позвольте папіроску… страсть хочеться курити…
— Добре… маєш…
Хотів Арсен моралізувати: мовляв, такий малий, а вже курить, і для здоровля це шкідливе, і шкода на тютюн тяжкий гріш тратити, краще черевики купити… Але тільки вибачливо усміхнувся — сьогодні він усім хоче робити тільки приємне.
Кетті зраділа як дитина, побачивши таку гарну китицю. А ще більше зворушили її слова молодого хлопця:
— Дорога Катрусю, — почав Арсен поважним тоном, наче перед іспитовою комісією матурист: — Прошу приняти ці квіти, як вислів мого кохання. А разом із цим і моє прохання стати моєю дружиною…
Зовсім заніміла, зніяковіла дівчина. Не знала чи це правда, чи жарт. Механічно взяла квіти, а сама почервоніла густіше від троянд.
Їй освідчається такий гарний хлопець, що за нього Бог-зна яка панна в одній сорочці пішла б без надуми? Чи можливе це?!Мовчить Кетті, не знає, що відповісти.
— Ну, Кетті, чого ж ти мовчиш? — питає вдруге поважно Арсен.
Кетті кладе квіти на стіл, мовчки підходить до Арсена, обіймає його і дивиться йому просто в очі. Він теж має нагоду заглянути у відчинені вікна її душі. Видно як на долоні, що там діється.
Арсен притягає дівчину до себе й міцно цілує в уста.
Кетті не борониться, тільки шепоче:
— Матусенько моя, чому нема вас при мені?
Кетті стала, як не та. Жвава, весела — якась інакша. Квіти поставила до дзбанка із водою, а при тім наспівувала, лукаво поглядаючи на Арсена:
|
Лугом іду, коня веду — |
— Та вже сватаю, сватаю! — усміхався щасливий юнак. — Чекай, Катрусю…
Він витягнув з кишені червоний пупянок і припняв їй до грудей.
— Нехай тобі це нагадує, що сватаю… „тільки не цурайся, щоб та слава не пропала, що я женихався”, — віджартовувався словами пісні.
Почали обмірковувати, що робити далі. Арсен проєктував, щоб вона не йшла до „Імперіялю”, а залишилася дома та ладилася до відїзду.Кетті заперечила. Жінки навіть у коханні зберігають більше розсудливости та практичности, ніж мужчини. Це викликало б підозру, хтось може прийти до її хати перевірити, чи вона не занедужала. Вона мусить піти до „Імперіялю”… „Ну, ну, чого тремтиш? — співати не буду сьогодні… от треба дещо сконтролювати в господарстві, а на восьму-девяту годину буду вже дома”… Вона так уладить, що завтра звільниться на цілий день; тоді вони ввечір чи вночі зможуть виїхати, не викликаючи ніякого підозріння.
Кетті співала, деклямувала Пушкіна, Лєрмонтова — вона наче хотіла перенестися в ті щасливі дні, коли перед нею простягався ввесь світ забарвлений дівочими сподіваннями…
— Вибачай, Арсене, що я тобі деклямую тільки московських поетів… сам знаєш, це зі школи… Але дома я й „Кобзаря” читала… хоч не багато, а все ж дещо памятаю…
Коло 6. години Кетті пішла до „Імперіялю” — обіцяла якнайскорше вернутися.
Для Арсена потяглися нудні, видовжені години.
По 8-ій годині уже не міг угамувати своєї нетерплячки.
І чого вона не йде? Чи не бенкетує знову з Бліновим? Заздрісні думки почали настирливо виринати, пекти себелюбством. Хоч вона казала, що не буде ані співати, ані вечеряти в товаристві, але… Нервово ходив з кута в кут, курив, кидав наполовину недокурені папіроси.Аж десь коло 10 години двері раптом широко відчинилися. У них стояла задихана, розчервоніла від скорої ходи Катруся.
— Що з тобою? Чому ти так довго? — почав був Арсен, та й увірвав свої питання, глянувши на неї.
Вона тяжко дихала, очі якось несамовито виблискували, руки тремтіли…