Квітка на багні/VII
| ◀ VI | Квітка на багні VII |
VIII ▶ |
|
Рідне село стало перед очима. У розлогій степовій балці мальовничо розкинені хатки з журавлями біля криниць. Шнурочками біжать униз стежки до ставу, що ліниво розлився на дні балки і підморгує сонцю своїм свічадом.
Навколо ставу толока. Зелена плахта з ріжнобарвними латками. Ось білими плямами блимають гуски; збилися в кутку, поскубують травичку, туляться до свого провідника-гусака. А він, як повстанський отаман, задиркувато підніс голову і ґерґоче.
Флєґматично вимахують головами та хвостами, відганяючи настирливих ґедзів, руді, попелясті та красі корови. Кумедно підскакують, високо підносячи сплутані передні ноги, ріжномасні коники. В прибережнім болоті тихо рохкають свині — діляться, як добрі сусідки, новинами дня.
А все купається у золотих хвилях соняшного сяєва, ніжиться підо впливом животворного тепла.
Село — сонне, розніжене село влітку.
Кетті усміхається до знайомої, дорогої картини: — ось став, а коло нього дівчатко з голубими, як плесо очима, з білим, як лен, волосячком, у білій довгій сорочинці. В руках довгий прут, в очах — вираз поваги та відповідальности за взяті на себе обовязки. Дівчатко, виконує тут важну працю — пасе гуси. Мама наказали добре пильнувати, відганяти від чужих гуртів, особливо не допускати сходитися з сусідчиним Нечипоришиним стадом.— Уважай, Катрусю, не пускай на став нашого Завадіяки, як побачиш на воді сусідчиних сірих. Хай наші пасуться на толоці, пополудні підуть на воду. Бо наш знову заведе бійку… а потім тільки сварки…
Катруся стереже, міцно затискає в ручці довгий прут. Гуси мирно скубуть траву. Небезпеки нема.
Та ось з тамтого боку ставу донеслося: ґе-ґе-ґе!… Завадій підніс високо голову, оглянувся. Ось зазорив сірий табун, що поволі плив коло того берега, прямуючи на середину плеса. Попереду, вигнувши дугою шию, нечутно плив Сірий, віковічний суперник Завадія. Між ними, за володіння ставом, точилася „столітня війна”. Остання перемога була по боці Завадія. Суперник побитий, подзьобаний утік з поля бою, гублячи по дорозі піря. Здавалося, не посміє більше підіймати голову.
А ось він, ненависний, знову на ставі.
— Ґе-ґе! Ти знову тут, приятелю? — гукає Завадій. В його голосі бренять нотки гніву.
— Ґе-ґе! А хто мені заборонить тут бути? — зухвало відзивається Сірий.
Поважна небезпека хвилює Катрусею. Голубі очка сторожко стежать за рухами Завадія, — губки затиснені, дівчатко хоче перетяти авантюрницькі наміри розбишаки. А він, перевалюючися з ноги на ногу, уже почав завертати в бік ставу.
— Гиля! Гиля, ти, навіжений! — голосно кричить Катруся, вимахуючи прутом, біжить наперед, розставляє ручки, заступає дорогу до ставу. Завадій зупиняється, оцінюючи ситуацію. Він може і послухав би наказів своєї пастушки, — коли ж бо капосний Сірий уже виплив на середину плеса і покепковує собі:
— Ґе-ґе! А я вже тут! Що мені зробиш?
Спалахнула завойовницька хижацька кров славних прадідів у гусячих Завадіячиних грудях. Гнівом зайнялися очі.
— Мало тобі ще? Чекай! Дістанеш більше… Я тобі покажу, як нападати на мої володіння!
Він рішуче прямує до ставу. Як справжні „гуски”, нічого не думаючи, плентаються за ним усі білі гуси.
Катруся заступає дорогу і починає періщити прутом „пана-отамана”.
— Гиля! Назад ти, проклятий! Назад! Гиля!…
А він — усе вперед, вперед.
В голосі дівчатка — і загроза, і благання, і розпука, в очах — сльози. — Гиля!
Прут зачепив Завадія. Вигнувши гадюкою шию, гусак зашипів по-зміїному і розставивши крила, кинувся на Катрусю.
— Тю на тебе, окаянний! Агі!…
Перелякана метнулася вбік, бо вже раз закоштувала Завадіячиного дзьоба; он у неї який басаман на спині — боєва рана. А він, не маючи вже перед собою ніяких перепон, скорим маршем простував до води. Ось уже колихається на плесі; навколо нього його табун.
— Ґе-ґе-ґе! — зачіпно ґерґоче.— Ґе-ґе-ґе! — як бурні, підхоплюють його підвладні. Але й сірі вже видають войовничі оклики. Буде бій. З очами, повними сліз, побігла Катруся до своєї хати.
— Що з тобою, дитинко? Хлопці побили? Скажи мамі — я їм дам, шибеникам!
— Ні, мамусю… — ледве може виговорити крізь плач дівчатко.
— А що ж? Що сталося?
— Я стерегла… а він проклятий… проклятий… він мене не слухав…
— Хто він?
— Наш Завадіяка… пішов на став… а там Сірий… Уже бються, а-а!…
— Ну, нічого, нічого… заспокійся, дитинко… На, зїдж ось молочка та палянички…
Кохана матуся!
Кеттині думки пестять, огортають теплими раменами коханий образ: обсмалене, з глибокими зморшками лице, порепані від роботи руки (а як ніжно вони гладять льняну голівку!), добрі-добрі очі й повне любови велике материнське серце.
Матусенько, якби ви були живі!!
Кеттине серце стискається від болю. Ніколи, ніколи вона вже не побачить своєї найкращої опікунки й дорадниці. Вже була в ґімназії в місті (це мамусенька старалася, щоб її доня, синьоока красуня, „вийшала в люди”), як до неї докотилася страшна вістка, що її мама вже не живе. Не здавала собі справи з того, як опинилася у свому селі, як відпровадили матусю на вічний спочинок. Нічого не чула, бо вуха задубіли на всякі вражіння; нічого не бачила, бо очі напухли від сліз.
З глибини пітьми виринає новий образ: високе чоло, холодні сталеві очі, тонкі зціплені губи.
„Божественний Угаров”… герой-амант столичного театру, за яким шаліли жінки.
Кетті продала книжку, щоб побачити цього незрівняного мистця сцени, коли в весняній мандрівці театр заїхав до їхнього міста…
Як легко вона повірила його палким словам, з яким захопленням слухала, коли він повторяв їй, наче амант у захопливій пєсі:
— Ти моє кохання!
— Ти моє надхнення!
— Для тебе тільки граю!…
Такі слова попадали просто в кров, палили серце, туманили мозок.
„Катрусю! чи ж тобі мама не казала, що не вільно заходити дівчині самій до помешкання актора? Та ще по виставі… Ти повірила, що він хоче тобі сказати тільки „кілька слів”… Ех, ти наївна, молода, недосвідчена…”
„Єкатеріну Тріґорную” за неморальну поведінку виключили з ґімназії. Після цього прийшов шпиталь… самотність, боротьба за хліб і що більше: боротьба за добру славу…
Кетті затискає кулаки, відганяє привид — та не може. Сталеві очі сверлують її, тонкі губи розщіплюються, зпоза них показуються, наче вовчі зуби.Картини з дійсного життя переплітаються з дитячими казками і поодинокими сценами із пєс. Ось вона сама — артистка. Така сама, як той полумяний Угаров. Хоч і не на сцені, а на кабаретовій естраді, але так само захоплює публику, ласа на оплески, так само вибирає собі між своїми глядачами — жертви. Правда, вона занадто часто сама стає жертвою — не знає, чи грає вивчену ролю, чи імпровізує, чи вона тільки маріонетка в руках невидного, злобного режисера.
Так, ці привиди це не витвір її хорої уяви, це дійсність… її дійсне, нефальшоване життя. Вона бачить іще раз свою молодість — потоптану, забруджену на те тільки, щоб не найти виходу із страшного сліпого кута?
А тут доля післала їй наче нову спробу…
Так добре було мати замкнене своє серце на десять колодок, грати свою ролю на сцені і в житті не думаючи, з дня на ніч…
Нащо ж на її шляху зявився оцей хлопчисько? Такий щирий, простий, чесний. Усміхається до неї у сні — до своєї Катрусі… і вона не знає, чи заснула чи бореться із безсонницею…
„Ти українка… ми, українці, повинні собі помагати…”
Смішний: вибрався на таке небезпечне діло і вибрав собі її повірницею… Вона не вміє з ним розмовляти. Навіщо він розворушив її серце, навіщо повернув його до життя, з яким вона розпрощалася? Навіщо здер заслону із минулого? Якби вона була не „Кетті”, а дійсно Катруся — та струнка, синьоока, з теплим серцем і одвертою, чистою душею!…
А так… Чи ж має вона право надіятися на… щастя… вона — шансонетка „Кетті”?… Мало, що він тепер її кохає. Він — молодий, запальний… А чи буде кохати, чи буде поважати коли зачне розпитувати про її минуле?
Вона не може не сказати йому всієї правди, коли він гляне щиро в її очі. А потім… вона починає уявляти собі, як може виглядати реальне життя: вона покине свою працю і буде виключно залежна від нього. Він же ж не дозволить їй працювати. Чи його засоби вистачуть на це спільне життя? Вона готова виректися всіх вибагів, жити якнайскромніше. Але „товариство…”, як прийме її оте коло знайомих, родини, приятелів Арсена? Ану-ж може трапитися, що одного дня вона зустріне між ними якогось гостя „Імперіялю” і той…
Кетті похапливо біжить до кутка кімнати, відшукує малу іконку, стає навколішки і… обливається холодним потом. Хоче молитися й не може: серце повне побожного настрою, а уста німі — вона забула всі, які знала, молитви.
Тоді вона складає свою молитву: перемішує сповідь із благаннями, щоб Діва Марія відвернула від неї все лихо, перемінила його в один промінчик щастя.
Сльози, що обмивають її лице, заступають їй полегшу. Вона прилягла на ліжко, прикрилась плащем і може вже спокійно роздумувати.Арсен каже, що вона могла б помогти йому… українцям… Чим же вона може помогти, коли щойно сьогодні вона усвідомила собі, що вона — дитина села, українського села, українського народу?…
Її зморив сон. Сон тим самим медовим воском, що посклеював їй повіки, приміцнив їй крила. Вона ширяла над землею і здавалося їй, що все те, чим журяться люди — дрібне, як вони самі. Там, над землею не було перепон єднати бажання з формами, що пливли як рожеві хмаринки…