Квітка на багні/IX
| ◀ VIII | Квітка на багні IX |
|
Кетті виходячи з хати була вдоволена, що сьогодні не мала виступати на сцені і може скоріше вернутися додому. Думала про те, як „він” чекає на неї, може ще й сердиться, що вона залишає його самого. „Зачекай ще трошки” — в думці потішає його Кетті — „за це будеш мати нагороду”… Яку саме, вона сама ще не знає. Але Боже милий! чи-ж закохане серце не знайде, коли схоче?
Що-хвилини споглядала на свої груди, де горів символ Арсенового серця.
Зідхнула.
Уперше „Імперіяль” з його винними запахами, масною атмосферою, грою на сцені і на салі — видався їй осоружний.
Боже, як могла вона марнувати тут свою молодість? Тут, де нема інших святощів, крім грошей, де люди купують і продають усе — зворушення, пориви серця, заливаючи все це алькоголем…
Навіщо цей хлопчина відкриває їй дорогу в інший світ, про який вона вже почала забувати? Вона приросла вже до свого середовища, як мох до кори; чи зможе вона віддертися від нього без болю, не покалічивши власної душі?
Усе те, що передумувала за останню ніч — верталося до неї наново з новими сумнівами. Життя, якому вона придивлялася щодня зблизька навчило її тверезо оцінювати чужі слова та вчинки. Що варт найщиріші присяги та найкращі наміри, коли людина зміняється? Що з того, що вона покохала Арсена, що він покохав її? Як довго триває молодече кохання? Чи вона зможе, бути матірю — мати діти, виховувати їх?
Кетті пригадуються ріжні випадки, як сумно кінчалося оте „велике” кохання, що загорялося при світлі каварняних лямп… Там, де воно спалахнуло — там і згасло…
Сумніви знову виставляють свої пазурі: добре, будеш мати і родину, і дитину… А що буде, голубонько, як в тобі наново прокинеться бакханка, як від родинного огнища потягне тебе блискучий шантан?
Таке щастя не для неї. Вона, відірвана від народу, від громадянства, не сміє думати про теплий родинний куток. Вона не завяже світу тому гарному хлопцеві, що так щиро її кохає, що загнався на смертельну небезпеку для України, а може трошки і для неї…Він уже тепер сподівається, що вона йому допоможе… Та чим? Прислужитися народові, справі, на це треба часу, треба підготовити себе. Що-ж вона може?
Хіба те, що від пяних військовиків чи комісарів може випитати про деякі факти, видобути деякі документи. Чи не спробувати їй ось хоч би з Бліновим? Він важний комісар, один з найвищих начальників. Вже з того, як він бенкетує, скільки грошей витрачає, видно, яка то важна особа. І він примилюється до неї, жадний її пестощів. Так, з досвіду вона знала, що мужчину, розпаленого пристрастю, до всього можна довести. Можна би коло нього „походити”… Та як так похитрувати, щоб не жертвувати собою, тому огидному москалеві, як протягнути справу, коли Арсен рахує кожний день без діла за втрачений…
А потім… потім… ану-ж справді їй усміхнеться щастя? Вона мучить себе сумнівами…
Пробувати?… змагатися?… боротися?…
Коли Кетті так міркувала в ґардеробі, до неї прибіг Трубайло і сказав, що її дуже прохає товариш комісар Блінов до кабінету ч. 3 на вечерю.
Кетті усміхнулася — до здивованого кельнера кажучи, що зараз прийде.
Похапливе „прошу” відкрило їй вступ до середини. Кабінет ч. 3 — це простора кімната, уладжена з комфортом. На стіні гарний ґобелін, під ним широка отомана в яскравих малиново-червоних барвах. Між вікнами високе трюмо, посередині широкий стіл, застелений білою скатертиною. Крісла, вазонкові квіти доповняли обстанову.
— Моє поважання — скромно привіталася Кетті.
Блінов сидів на фотелі, одягнений у плащ, із шкуратяною текою на колінах; переглядав папери, які мабуть саме виняв.
На Кеттин привіт комісар обернувся. Лице розпливлося в широкій усмішці.
— А, Кетті… поважання… Прошу сідати і зачекати одну хвилиночку. Тільки перегляну важні папери…
Кетті удавала байдужу.
— Ет, що там папери! Маєте час на працю в бюрі. В „Імперіялі” не треба паперів. Тут люди приходять забути за свої обовязки, розважитися.
Вона підійшла ближче і поклала руку на комісарове плече.
— Не можна, дитино — озвався той: — Завтра мають бути важні військові пересунення. Мушу переглянути накази, документи… Я зараз буду вільний… прошу сідати.
Блінов переглядав папери, мугикав під ніс, крутив головою. Нарешті зложив їх до теки, повісив її на вішало, зверху повісив свій плащ — і аж тепер, усміхаючися, обернувся до Кетті.
— Тепер ми можемо приступити і до „Імперіяльської” програми. Прошу скинути плащик…
Він сам помагав їй роздягнутися.
— Хочу сьогодні з вами, Кетті, ширше поговорити. Бо завтра мушу виїхати на оглядини фронту і не знаю, коли вернуся…
— Прошу… я рада… як це тільки вам приємно…
Вона присіла на отоману, поклавши коло себе свою торбинку.
До кабінету ввійшли Трубайло з тацею, заставленою тарілками і Жорж. Останній, хоч зеленів від заздрости, але підлесно усміхався до Блінова.
— Прикажете накривати, товаришу комісаре?
Він зігнувся в льокайській поставі.
Блінов недбало кинув:
— Подати, що маєте найкращого… та скоріше… Шампана не забути!
Жорж і Трубайло заметушилися коло стола. Скоро стіл уже був заставлений закусками і винами.
— За годину дати „жаркоє” й десер…
І нікого сюди не впускати.
Кельнери вклонилися й вийшли.
Блінов підійшов до Кетті, взяв її за руку.
— Прошу, Кетті, до стола. Як у нас, у Москві, кажуть: „Сядем рядком да потолкуєм ладком”… А покищо прошу, що ласка, спершу конячок, випємо за те, що прикрашує всім життя — за кохання!
Вони сіли поруч. Блінов пив багато — йому старанно підливала Кетті. Говорив їй про те, що вона подобається йому. Хоч знав уже багато жінок, але ніодна не викликала в ньому такої несміливої нерішучости, як вона. О, інші то він відразу здобував або грішми, або… „Ну, звичайно як мужчина вміє… ви це розумієте… в жінок — краса, у нас — сила…” Але з нею він не хоче так поводитися — хоче, щоб вона добровільно проявила йому свою симпатію. Він зробить її щасливою, бо має і становище і матеріяльні засоби.
Кетті казала, що й він їй подобається, і що вона шкодує, що він має виїхати. Може неконче йому треба заганятися туди, де ще й кулька якась може заблудити.
Ні, він мусить виїхати на інспекцію фронту, на перевірку настроїв війська. Вони готують великий наступ на „петлюрівців”, щоб остаточно їх розгромити. А як вони розторощать ті гайдамацькі банди, тоді він візьме її з собою до Москви. Чи погодиться вона?
Чому-ж би ні! Це-ж справжня карієра для неї переїхати до такої столиці…
Ну, якщо так, то вони шампаном мусять залити свою угоду.
Блінов пянів і від вина, і від жаги. Налив два келихи вина і почав говорити про те, що фактично він уже вважає її своєю жінкою. Бо-ж большевицькі закони признають тільки добру волю та згоду сторін, а запис у метрикальні книги ЗАҐС-у — це тільки пуста формальність. Отже він підносить тост за їхнє кохання, яке сьогодні має стати дійсністю.
— А чи не за скоро воно? Ви-ж мене так мало знаєте?— У нас — енерґійних людей одна мить і — справа поладнана! Життя не чекає на нас!
Кетті бачила, що таки зайшла задалеко. Мала надію на те, що Блінов під її дбайливими заходами хутко упеться, і тоді вона зможе виконати свій замір: викрасти з теки папери. Тож вона притакувала кожній нагоді, коли Блінов проголощував „за щось” випити. Сама вона нишком виливала чарки або до вази з шампаном або до вазонів.
Вони підносили новий тост за якийсь там успіх, коли нагло в коридорі почули чиїсь поспішні кроки.
Влетів Жорж увесь схвильований: тремтів, як хорт, на морозі.
Блінов поглянув на нього лиховісно.
— Чого ви сюди? — перешкоджуєте! Хто вас кликав?!
В його голосі була вже не погроза, а присуд.
— Вибачайте, товаришу-комісаре… Важна… дуже важна службова справа… Кожна хвилина дорога… Прошу на хвилиночку до мене…
Жорж покірно схилив голову.
— Прошу вибачити, Кетті… Я зараз вернуся — вже спокійніше сказав Блінов.
Він поставив свій повний келих на стіл і різко кинув Жоржеві:
— Ходімо!…
Чи Жорж у вестибулі зустрічав гостей, чи проходжувався по салі, чи заглядав до буфету і до кухні, всюди настирливо переслідувала його думка: хто він такий, той щасливий суперник?
Мимохіть пригадав собі ту першу відсіч, яку дістав від Кетті ще тоді, як у місті були українці, як в „Імперіялі” бенкетував той сотник, як він називався? Ямбо…
— Ямбо! Ямбо!…
Наче ліхтарка серед ночі, освітила кімнату, так ясно стало йому від цієї думки.
— Це-ж він! Він!
Жорж аж застиг непорушно на місці від несподіваного відкриття: це він — той молодий старшина, що останнього разу бенкетував в „Імперіялі” з сотником Ямбом. Так… він! Жорж виразно собі пригадав, як вони з Трубайлом ще обслуговували те товариство в сепаратці. Люсі була з Ямбом, а Кетті з отим. Отже між ними щось є, коли він опинився аж тут, з нею.
— Він — український старшина та ще із штабу армії, перебраний за цивіля… Ясно — шпигун!
… Вийшовши на коридор, Жорж відвів Блінова вбік і почав тихцем вияснювати йому новину, з якою прийшов. Чекіст споважнів, навіть шкляні хмільні очі проясніли.
Поза їхніми спинами розгорнулися портієри з кабінету ч. 4, у дверях нечутно показався Трубайло. Побачивши цю незвичайну пару відразу зрозумів про що вони можуть розмовляти. Жоржа всі в „Імперіялі” підозрівали в зносинах з „чека”, і Блінова також знали.
Трубайло сховався за портієру немов сторожкий кінь, наставив вуха.
Усієї розмови він не чув, але й те, що доходило до нього, кидало його то в жар, то в холод. Жорж розповідав Блінову, що імовірно в Кеттиному помешканні ховається український шпигун, якого він, Жорж, знає особисто, як українського старшину. А що той українець має звязки з Кетті, за це він ручить своєю головою. Блінов відповів, що він накаже стежити за Кеттиним помешканням… того українця передасть добрій опіці, а з Кетті він уже сам упорається.
— Прошу до канцелярії, пане товаришу-комісаре… Там є телефон… або я довіреним післанцем відішлю пакетик…
Вони пішли.
Трубайло зміркував, яка небезпека загрожує Арсенові, Кетті, а може і йому самому.
Миттю заскочив до кабінету ч. 3.
Кетті була сама. В кількох словах зясував їй ситуацію. Арсена треба якнайскоріше попередити, щоб тікав, бо буде біда. Її, Кетті, теж не омине кара, коли в неї в хаті арештують шпигуна. Треба щось робити, часу не можна гаяти.
Трубайло вибіг з кімнати.
Кетті на хвилину задубіла.Тікати? Але-ж, коли побачуть, що вона втікла, нароблять алярму. Тоді вже далеко не втечеш. Краще покищо не подавати вигляду, що вона знає про справу і стежити за подіями, маючи на увазі головне: приспати Блінова.
Приспати?
З поспіхом кинулася Кетті до своєї торбинки.
Ось він, той пакетик — морфіна…
Всипала порошок до комісарового келиха, розколотила ложечкою. Кілька разів глибоко відідхнула, щоб заспокоїти нервове тремтіння свого тіла і сіла на крісло.
У відчинених дверях станув усміхнений Блінов, за ним якийсь нервовий, з несамовитим виразом Жорж.
Біля порога комісар закінчив размову:
— Подати десер і каву і… більше сюди не показуватися… Розумієте?…
— Слухаю, пане-товаришу…
Опинившися віч-на-віч із своїм ворогом, Кетті якось заспокоїлася. З неймовірною силою спалахнуло почуття самооборони і підбило всі інші почування.
— Що там трапилося? — запитала з легким хвилюванням; та вже з першим звуком голосу почула себе певніше.
— Нічого… дрібний випадок — відповів Блінов: — Тепер же війна… всяке буває… що хвилини щось нового.
Він пильно, сверлуючи її очима, дивився на неї.— Ну, що, Кетті, випємо за наше кохання?
— Чому-ж би ні?
— І… і ви залишаєтеся тут зо мною?
— Певно…
— Як довго схочу?
— А невже-ж мені тут погано?
— Вас… ніхто не чекає?
Він знечевя кинув це питання, а сам стежив за рисами її обличчя. Кетті на гру відповідала грою.
— Дивне питання. Аджеж коли я тут… то значить, що хочу бути з вами… з тобою…
Вона зальотно труснула кучерями і кокетливо усміхнулася.
Блінов знизав раменами:
— Побачимо, що принесе нам ранок… Ну, то за наше кохання!
— До дна! — з запалом вигукнула Кетті і одним духом випила шампана.
Блінов також випив.
— Сталося… — наче щось відірвалося від Кеттиного серця.
Трубайло і Жорж внесли ще якісь страви, каву, забрали непотрібний посуд і вийшли. Трубайло кинув багатомовний погляд на Кетті, наче підбадьорував її. Ледве помітно вона притакнула головою. Цей погляд додав Кетті відваги: вона не сама, не безпомічна; є люди, що так само думають і відчувають, як і вона; може вони допоможуть, підтримають в останній хвилині.
— Навіть шампанського не можуть доброго дати, а гроші беруть, — невдоволено бурмотів Блінов: — Треба хіба горілкою запивати…
Перехилив велику чарку коняку.
Блінов звалився на отоману. Кетті прикрила його плащем, папери з теки вибрала і заховала на грудях. Обережно вийшла з кімнати, замкнула двері і ключ узяла з собою. У коридорі не було нікого, вона вислизнула задніми дверима поза сценою і побігла додому.
Часу було мало. Хотіла летіти, а ноги — якісь неслухняні, чужі. Хвилини, що здавалися такими довгими, підганяла тривожна думка: „Коли б не пізно… коли б устигнути… ану ж уже заарештували?”
Одна думка обхопила всю істоту: побачити Арсена живого, вільного; передати папери — доказати, що вона прислужилася йому і свому народові, як могла, як уміла.
Ще не знала, що хоче зробити далі, чи має втікати вперед наосліп, чи порадитися з Арсеном? Якби тільки встигнути, найти хоч одну хвилиночку часу!…
Ось ще пробігти цю довжезну вулицю… кілька домів…
В її кімнатці світло…
Богу, дякувати — він — дома!…
Коли Кетті вбігла до кімнатки, деяку часинку не могла промовити слова.
— Що з тобою, Катрусю? — кинувся до неї Арсен.Поспішно виняла зза пазухи папери і подала. З одного погляду він оцінив їх вартість: найновіший диспозиційно-оперативний наказ із ріжними поясненнями, додатками.
— Де це ти взяла, Катрусю?
— Не питай… часу нема… Арсене, коханий, тікай… негайно, бо тебе заарештують!… — похапливо і зі сльозами в голосі кидала словами.
— Хто? З якої причини?…
— Тебе пізнав Жорж. Він — чекіст. Комісар черезвичайки уже дав наказ зловити тебе… Вони пізнали тебе, знають, де ти.
Арсен зрозумів:
— Збирайся, Катрусю… разом тікаймо… — майже наказував: — Нічого не пакуй, тільки те, що найконечніше на себе і в руку… Ну, скоро…
Кетті почала нервово скидувати до валізочки всякі дрібні речі. Арсен сховав папери й одягався. Минуло кілька хвилин. На ґанку затупотіли чиїсь кроки і до кімнати влетів увесь лютий Жорж.
Він не мав часу чекати аж Блінов вийде з кабінету і дасть якесь точне розпорядження. Блінов випередив його своїм усміхом при Кетті, він випередить його там, де сам передчуває другого, ще небезпечнішого суперника. Він рішив не чекати на прихід аґентів з „чека”, а погнався сам арештувати шпигуна. Коли його очмаліла заздрість не могла досягти комісара Блінова, тоді з усією ненавистю звернулася проти того молодого українця.
— Стій! Руки вверх! — заревів чекіст; в руці він тримав револьвер.Арсен прислухався — на ґанку, в сінях нікого більше не чути; отже він тільки один… не має помічників. Миттю вихопив свій револьвер і вистрілив до Жоржа. На нещастя револьвер затявся, і не вистрілив. Заки Арсен міг всунути новий набій, Жорж підніс револьвер, який був нахилив на хвилину. Та ще швидше Кетті кинулася між них і на всю довжину закрила собою Арсена.
Наче ляснув батіг — підтятою квіткою впала Кетті на підлогу.
Удруге піднести руку до стрілу Жорж уже не встиг — Арсенова куля поцілила його в чоло.
Арсен не розумів, як це так усе хутко сталося. Кинувся до Кетті, приложив вухо до грудей:
— Ні, я тільки в руку… — прошепотіла вона — не вмру. Але ти втікай…
— Кетті, кохана, я не можу тебе так саму…
— Мусиш… зараз збіжуться люди…
Справді, заки Арсен міг рішитися залишити саму ранену дівчину, кімната вже виповнилася сусідами:
— Бачите того старого дурня — говорила Кетті показуючи на Жоржа — стріляв до мене із заздрощів… Добре, що я мала револьвер. Той пан, що вбіг сюди перший, не мав уже часу…
Арсен стояв уже при дверях так, немов би належав до принагідних гостей…
— Так, я хотів… — пробував він машинально щось сказати — треба би по лікаря…— Сповніть свій обовязок — сказала Кетті до нього, підкреслюючи кожне слово, щоб він зрозумів, що тут не йде про її рану ні про її особу.
Арсен збіг по сходах і кричав усім стрічним, щоб покликали лікаря до тої шансонетки з „Імперіялю”. Його рука тримала в кишені ввесь час револьвер — може за хвилину нова куля буде призначена для нього.
Він повинен був вернутися нагору до Кетті і чекати — —
Тепер уже не було б сумніву, як скінчилась би така сцена за годину, дві. Його присутність тільки збільшила би вину Катрусі. Розстріляли б обоїх. А так крім Жоржа ніхто з чекістів не знав певно, хто саме ховався в кімнаті Катрусі.
Він ішов яко мога швидко вулицею і стримував себе, щоб не зрадити свого поспіху, не звернути на себе уваги.
Тепер уже не мав сумніву щодо кохання Кетті. Вона врятувала йому життя власною кровю. Може ще заплатить за це власним життям… від рани або на суді. Почував для себе якусь дивну погорду, якби втікав із фронту. Може це ще гірша зрада — на фронт не всі йдуть добровільно, а присягу кохання він склав із власної волі… обіцяв Кетті з нею одружитися i… тепер покидає її як чужу, вирікається її.
Та у хвилинах, коли людина рішає про власне життя і бачить чужу смерть, думка починає нераз працювати з незвичайною ясністю, з льоґікою, що рівняється суворим законам смерти.Кохання — велика річ і для нього люди жертвують усім, забувають нераз за найвищі обовязки. Та понад кохання особисте здіймається ще вищий ідеал: — любов батьківщини, не еґоїстичне, себелюбне почування, а служба ідеалові загалу.
Нераз на полі бою треба покинути найближчого друга і бігти в атаку, бо рятуючи тих, що впали можна вирятувати тільки одиницю, а програти бій, що рішає про тисячі та міліони, про завтрішній день і майбутність.
Серце билося йому в грудях на доказ, що він кохає, та зараз при серці лежали папери, що нагадували щось вище від болів і потреб власного серця. Образ Катрусі стояв увесь час перед його очима і гнав його вперед. Він мусить якнайшвидше віддати ці папери, бо від них залежить успіх наступу, а потім — —
Потім він готов вернутися сюди ще раз, на нову небезпеку, щоб побачити Кетті, допомогти їй, узяти з собою…
І так думки випереджують його кроки, його думки…
На фронті події змінялися з такою швидкістю, що траґедії одного міста сходили до незначних випадків.
Раніше, ніж можна було сподіватися, большевики мусіли покинути місто. Заки вони встигли змінити свої пляни, на цьому відтинку вже почався новий наступ українських військ.
Трубайло і на цей раз не забув про Кетті. Він нанявся до шпитальної служби і зумів якось дістатися до павільону, де лежала Кетті. Коли большевики евакуували своїх недужих, він зумів винести її крадькома — буцім-то до військового авта — до кімнатки одного сторожа.
Що думала собі Кетті про Арсена, коли він так несподівано залишив її?
Що думав Арсен на свободі, коли вона приходила йому на думку і він не міг мати від неї звістки?
Людина у шпиталі має багато часу, щоб передумати своє життя і відділити в ньому промені від тіней.
Людина серед боїв на фронті легко вчиться жертвувати своїм життям і цінити його за найкоротші звичайні хвилини — спокою.
Пів години після того, як частина української армії, де служив Арсен, назад верталася до покиненого недавно міста, Арсен знав уже, що Кетті залишилася тут і — живе…
— Знаєш що — сказав їй Арсен — зробимо всім твоїм товаришкам велику несподіванку. Підемо до „Імперіялю” як гості і будемо дивитися на це видовище, як чужинці…
— І я замовлю для своїх товаришок таку солідну родинну вечерю, якою приймають найближчих, скажімо на імянини…
І коли вони йшли вулицями руч-об-руч як пара закоханих, забували, що в отому самому місті вони були героями траґедії і що поза містом іде надалі боротьба за свободу і за те у що людина вірить на дні свого серця.