Квітка на багні/III
| ◀ II | Квітка на багні III |
IV ▶ |
|
— Що він собі думає… цей нахабний льокай! — бунтувалася Кетті на згадку про залицяння кельнера Жоржа.
Навмисне пішла поволіше, щоб хуткою ходою не побільшувати свого схвилювання.
Кетті усвідомила собі, що досі вона якось інакше ставилася до подібних явищ: Похотливі погляди, пожадливі натяки і пропозиції, пікантні розмови — не ображали її, навпаки — тішили. З них вона вичувала свою жіночу привабу, яка як-не-як творила підставу її існування та її усміхів. Із самозадоволенням ловила гарячі погляди мужчин, коли танцювала на сцені, приймала компліменти, підтримувала двозначні розмови на бенкетах і з холодним обрахунком дозволяла себе проводити додому тому, кого вважала за найбільше „надійного”.
Тепер Жоржеве залицяння подратувало її. Як він смів!… Як він смів так говорити до неї. Нахаба!
Правда, Кетті з усією ясністю ще не здавала собі справи з того, що власне сталося, але почувала якийсь несмак, подражнення, образу.
Вже зовсім стемніло, вулиці пустіли.
Проходячи головною яскраво освітленою вулицею, Кетті зустріла пару: якийсь вояк вів під руку даму в червонім капелюсі, густо напудровану, з помітно підмальованими устами. Курили папіроски.
— А скільки-ж вас є? — хриплим голосом питала дама.
— Пятеро…
— Ну, то я не можу одна… Ходім, тут недалеко мешкає одна моя товаришка… візьмемо її…
Вони пройшли мимо.
Нервові мурашки побігли по Кеттиному тілі, наче вона голою рукою доторкнулася до жаби.
Невжеж це — її майбутнє?
Покищо вона ніби артистка: співає, танцює. За це одержує від власника кабарету платню. Правда, цієї платні не вистачає на дорогі сукні, на ріжні вибаги — тож інколи мусить зловити якусь „велику рибу”. Так роблять усі „кабаретові дівчата”.Але скільки між тими її товаришками кружляє оповідань про „дівчат”, що втратили голос, вроду, постарілися — і з цих, чи інших причин мусіли покинути „артистичну” роботу і сходити до щораз нижчих льокалів, поки не почали виходити на вулицю, як ота в червонім капелюсі, скочувалися на дно і закінчували своє бідолашне життя у шпиталі, у захисті для старців.
Кетті прискорила ходи, наче хотіла оминути стежки на яку штовхає її само життя.
Заспокоїлася аж у своїй кімнатці. Засвітила елєктричну лямпку, оглянулася навколо, усміхнулася.
Мимохіть пригадала собі вчорашню свою пригоду. Який він смішний, цей Арсен! А який неподібний до інших мужчин! Такий щирий, простий. Не нахабний, не цинічний, як інші. Добре, що він завтра прийде. А яка несподіванка його тут зустріне!
На нічний столик коло ліжка поставила елєктричну лямпку, скоренько роздягнулася й лягла. Та заснути відразу не могла. Що заплющить очі — аж тут не знати звідки зявляється, якби побільшений образ Жоржа з кінськими зубами та похотливою усмішкою. Очі маленькі, а масні-масні, наче в них хто оливи налляв. Кетті присуває до себе ближче лямпку, бере в руки книжку, а зпоза сторінки вже визирає приплескане обличчя з ротом по самі вуха: „Хі-хі-хі-хі-с… Мадемуазель думали відпекатися мене, а я вже тута-с… Я гроші плачу, як і всі…” Повернеться на другий бік, а тут простягаються до неї костисті, закарлючені руки. І чує шепіт, як гадяче сичання: „Нєт… от мєня нє уйдьош?”… Хоче Кетті боронитися — і негодна поворухнутись, тіло стало якесь охляле, безвладне. Хоче кричати — язик наче задубів. Аж ось Кетті чує, як у грудях щось ворухнулося — задзвенів благальний, міцний голос.
Вона бачить себе на сцені в кабареті. Вже скінчила свою точку і хоче відійти, але якісь довжезні руки, з пальцями, як у поліпа тримають її. Шаль, яким вона закрила собі шию, обвився довкола її уст — вона не може крикнути. А на салі сидить Арсен і простягає до неї руку. Між сценою і салею якась прірва залита рідиною — там коняк, лікери і все це перемішане з помиями, які пливуть з каналу. Вона нахиляється щораз більше вперед, щоб перескочити канал і не зважується. Нараз хтось штовхнув її міцно ззаду, вона скрикує і… прокидається.
В вікно продирався соняшний усміх, веселими зайчиками бігав по підлозі; на столику слабо світила елєктрична лямпка.
Кетті як кітка скочила з ліжка. Як гарно починається день!
Перед полуднем пішла до міста. Гарний її настрій збільшували і погідний, золотистий осінній день і жвавий рух у місті. Серед численних військових, що бігали, їздили, сновигали в усіх напрямках, її очі шукали високої, стрункої постаті з чорними очима. Яка-ж вона дурненька! Усміхнулася сама до себе: таж він вартовий, на службі — якже він може бути в місті?
У ювеліра ще одна приємна хвилина.— Ну, що пане готова моя папіросниця? — запитала купця ще з порога крамниці.
Той усміхався.
— А чи-ж моє слово нічого не варте?
Він нагнувся і зпід облавку вийняв папіросницю з прегарною золотою моноґрамою.
Раптом Кетті аж почервоніла від несподіваної думки:
— А скажіть, будь ласка, пане, чи не маєте ви таких ріжних маленьких фіґурочок… таких амулєтиків, щоб можна було причепити до віка папіросниці? Знаєте, є такі ріжні квітки, звірятка…
— Є, чому ні? Ви хотіли б певно слоника на щастя?
— Ні, не слоника…
— Є гарні павучки з дорогих камінчиків з золотими ніжками…
— Ні, я б хотіла… коли б тільки було — малесеньке жовте курчатко чи взагалі маленьке пташеня…
Легко усміхаючись, вона несміливо, якось зпід довгих вій кинула поглядом на ювеліра. Сподівалася, що він іронічно засміється на таке її бажання, яке їй самій видалося наївно-дитяче. Але той усміхався привітно, з задоволенням, що може заспокоїти бажання покупця.
— Є, пані! Прошу поглянути… Ось маю золоті курчатка… Це купують головно на Великдень… чи взагалі на весні…
Він поставив коробку з цими гарними дрібничками. Кетті вибрала собі пискленя, що біжить із роззявленим дзьобиком.— А чи можна його прикріпити до папіросниці?
— Певно, що можна… За чверть години буде готове…
— То прохаю ось у цім кутику приробити… За чверть години я зайду…
Кетті заплатила і вийшла. З Арсенових грошей у неї залишилося 15 карбованців. Пішла до найкращої харчевої крамниці, купила пляшку дорогого хересу, ріжних закусок, овочів, солодощів і разом за все заплатила більш як 25 карбованців. Потім зайшла до ювеліра, взяла папіросницю і весело пішла додому.
Давно вже вона не мала такого вдоволення, як тепер; у руках було тяжко від пакунків, зате на душі стало зовсім легко, так легко, як ніколи. Десь глибоко, під верствою шерстких почувань ворухнулося давно призабуте почуття — втіхи від доброго діла. Життя для Кетті було суворе. За вийнятком одної-двох товаришок-шансонеток, приятелів вона не мала. Жіноцтво, інтеліґентні, чесні жінки це для неї був чужий, неприступний і неприхильний світ. Цей світ виключав наперед усяку можливість зблизитися з ним. Жінки ненавиділи шансонеток за те, що ті гарні, вільні дівчата, баламутили їм чоловіків, наречених, синів.
Ті нічні співочі птахи і танцюристки мали славу подібну до вломників, які починають свою працю тоді, як усі йдуть спати. Правда, вони мали за собою охорону законів. Але і представники цих законів не ставилися до них краще: вони поводилися з ними, як з прокаженими, що поширюють пошесть.
Шансонетки найбільше погорджували жіночим світом офіційно признаних чеснот і вважали його світом машкари та облуди.
З мужчинами справа стояла інакше. Серед них веселі спокусниці мали досить велику частину, яка линула до них, шукала насолоди, витрачала на них великі гроші.
І Кетті робила те, що інші: приймала гроші, бавилася, крутила мужчинам голови, наче мстилася за те погорджування, що його зазнавала від суспільности. Але при цьому вона почувала дивний холод у душі. Серце її наче скамяніло і стало неприступне для людських почувань. Виконуючи все те, що мусіла у своїй тяжкій професії, Кетті кільчастим дротом відгороджувала від своїх гостей свою душу. Не бачила перед собою людини, тільки ті гроші, які одержувала. Гроші ставали їй щораз більше потрібні, щораз більше приваблювали, бо дозволяли на вигідне, безжурне життя.
І ось уперше Кетті почула, що гроші не завсіди мають таку саму вартість. Ті 300 карбованців від Арсена впали перед нею як метеор і осліпили.
Відрухово, силою привички, вона піднесла їх із землі, але відразу вони почали пекти її. Нащо вона їх взяла, як вона могла натякнути на них? Цей смішний Жовтодзюбик навіть не догадувався, що вона може домагатися заплати. Він-же ж провів її до хати от так собі. Ні, він захопився нею, і почав говорити навіть про кохання.Він бачив у ній тільки людину, поводився з нею зовсім, як і з чесною жінкою. Він попросту не допустив думки, щоб вона могла ставитися так само до кожного, з ким познайомиться…
Кетті почала переходити в думці ще раз усю їх розмову від першої хвилини, як вони зустрінулися і сама собі не вірила. Невже-ж він міг закохатися? А що значили цих 300 карбованців і те прохання, щоб вона нікого іншого не приймала в себе?
Кетті усміхнулася до своїх думок. Якоюсь неймовірною, і привабливою, і далекою і дорогою здалася їй одна з них: вона шансонетка? Може кохати? Чи вже кохає?
Ні, ні… це не для неї… але вона мусить тому наївному хлопчиськові зробити приємну несподіванку…
І так несамохіть Кеттині думки вже другий день кружляли навколо Арсена. Заспокоїлася аж тоді, коли всі його гроші витратила на дарунки для нього, а ще й із своїх грошей додала, щоб його вгостити, коли прийде у відвідини. З нетерплячкою очікувала тої години, коли вже буде з ним сама.
Збиралася йти на обід до „Імперіялю”, коли до неї в кімнату вбігла задихана Люсі.
— Ти не бачила Жовтодзюбика? — поквапно питала, навіть не вітаючися.
— Ні… а що сталося? — з острахом злетіла тривожна думка. Уява вже малювала Арсена, хорого, забитого, Бог зна якого… Ноги під нею затремтіли.Люсі сіла на кріселко, з розмахом заложила ногу за ногу, на коліна поклала свою торбинку і дістала звідти коробочку з папіросами.
— Я здибала на вулиці одного знайомого. Казав, що штаб скоро має виступити з міста…
— Як? „Вони” відходять?
— Так, і то мабуть нагло.
— І я не побачу Арсена? Я мушу його знайти, з ним поговорити!…
Кетті почала похапливо надягати капелюх, закинула плащ наопашки, ґудзики можна застібнути на вулиці…
— Ходім, Люсі, може ми їх десь здибаємо!…
Силоміць потягнула товаришку з кімнати.
В місті вже був помітний незвичайний рух. Безконечні обози, в супроводі невеличких охоронних частин, прямували на захід. Перебігали сюди-туди верхові вістуни. Зрідка поміж вантажними возами появлявся кращий міський віз або фіякер з жінками та дітворою.
Дві пари нервових очей шукали серед натовпу військових, що йшли хідниками, чи їхали на возах, верхи і при скорострілах, тільки одну людину.
Кетті не витримала.
— Дозвольте запитати, — звернулася вона до якогось військового: — чи штаб армії уже виїхав?
Той підозріло поглянув на жінок: нахабне питання! Та мабуть нічого небезпечного його погляд не вишукав: аджеж шпигунки так не поводяться; напевно серцеві справи… Ох! ті любощі! Усміхнувся, похитавши головою:— Мабуть уже виїхав… напевно не знаю…
Дівчата оббігли ще кілька вулиць, але важко було їм зорієнтуватися у великій масі військових і цивільних відворотців. Допитувалися, але хто їм міг сказати щось певне, коли вони сами жили останніми новинами. Ті, що знали справді, може і не хотіли сказати.
Забігли до „Імперіялю” — може там на обід зайшов хтось із знайомих? Нікого не було…
Побігла Кетті додому — може Арсен заходив, може лишив записку? Питалася своєї господині — ні, ця нікого не бачила і записки ніхто не залишив.
Так до вечора метушилася Кетті — і її шлях не перетявся з Арсеновою орбітою.
Змучена, схвильована, верталася додому, коли вже засвітилися ліхтарі на вулицях, а відплив війська змалів і вуличний шум зовсім ущух.
Взяла деякі свої речі і прибита пішла до „Імперіялю” на працю.
Гостей було мало; тривожний настрій міста відбився на відвідинах каварні. Не було для кого навіть програми починати. Покрутившися трохи за сценою, шансонетки пішли додому.
Люсі підпроваджувала свою товаришку: торохкотіла безугавку, гнівалася на Ямба, на всіх українців.
Чекай, попадеться він мені ще в руки! — відгрожувалася кулаком у простір: — Я йому пригадаю! Я йому покажу! Ямбище гидкий! Обіцяв ще хутро купити, а зник, як тхір!— Ет, дай спокій — відмахувалася Кетті: — Бачиш же, що вони відступають… Може часу не мали… це ж війна… Але, я гадаю, вони ще повернуться…
Кетті наче потішала сама себе. Ще вчора блиснув перед нею один промінь надії, такий, що і не ввижався їй раніше у сні, а нині вона не може дігнати його, перевірити, чи це не омана. Те, як вона схвилювалася нараз несподіваною звісткою, відкрило перед нею почування, якого вона сама не сподівалася… Як вона дуже хотіла ще раз побачитися з Арсеном, переконатися… Вона знала, що він — військовий, що доля несподівано кидає ним в усі боки, але вона не думала, що він так несподівано може зникнути. Вона так тішилася сценою, яку раз-у-раз передумувала, як це вона вручить йому подарунок, на милий спомин і як доказ, що їй непотрібні були його гроші, що вона не за гроші дарувала йому своє кохання. Якби він повірив їй, вона була б спокійніша, їй легше було б зносити розлуку.
А так — що він думає про неї?
Вона аж жахнулася від думки: чиж ті люди, з якими вона сходилася, яким несамохіть віддавала і частинку своєї душі — чи вони коли згадають про неї, як про людину, живу істоту, з серцем і душею? Невже-ж і Арсен… Арсен, при якому так живо, так зовсім інакше починало битися її серце, піде у світ із зневажливою думкою про неї?!
— Чекайте ви, осоружні гайдамаки! — сорокою скрекотала Люсі: — Ось прийдуть „товариші” — покажуть вам! Не журися, Кетті, — ми з „товаришів” виберемо собі ще кращих хлопців… З комісарами будемо бенкетувати… побачиш!…
Але Кетті вже не чула своєї товаришки. Її сполохані думки летіли за українськими обозами, кружляли навколо хлопця з чорними очима…
Пусткою, непривітним холодом повіяла на Кетті її кімнатка.
Охляла дівчина безсило опустилася на крісло. Її погляд упав на пакуночок. Розгорнула його. Наче до чола мерця, доторкнулася її рука до холодного металю папіросниці; а тут ще й це мертве курчатко, що здавалося — скамяніло у своїм бігу. Неопірене, молоде, з радісним окликом кинулось назустріч життю — та нараз, безголосе застигло. Прирівнювала до нього своє молоде, неопірене кохання.
Кохання?
Може…
Чи не дивне те, що саме в той день, коли Арсен зустрівся вперше з таким легким, принагідним коханням, — вона відчула, що вперше всі ті легкі принагідні почування перемінюються в неї у щось нове, поважне. Арсен не знає більше про її світ, ніж вона про чисте, ідеальне кохання…
Під позліткою маскарадової дійсности, прикритої брудним намулом — на хвилину ворухнулося щось гарне і тепле: надія! Боже, невже-ж для неї став можливий поворот до минулого — того доброго минулого, коли вона ще була під опікою мами?Нове життя… з родинним теплом… з чистим сумлінням…
З бравурою людини, що лякається розчарувань Кетті відганяла цю спокусливу думку з поля своєї свідомости. Та вона непрохана зачепилася за якийсь окрайчик серця — і там дразнила його, якби пробувала пробити шкаралущу зневіри.
На саму згадку про втрачений і все ще можливий рай — душа наповнялася теплом…
Бувають такі хвилини, коли людина бачить можливість змінити все своє життя і хапається судорожно цієї нагоди, непевна, чи вона вернеться вдруге. Кетті вірила в те, що все залежить у житті, з якою людиною людина зустрінеться і чи душа відповість на кинений поклик. Ось коли промине така нагода легкосердо пропущена, може життя не зміниться для неї ніколи.
Чи у сірій щоденщині не так само як на війні, де якась одна невеличка причина надає напрям дальшим подіям?
Чекати з заложеними руками завтрішнього дня?
Знову „Імперіяль”… масні погляди, пяні бенкети, кошмарні ночі… Брр…
Чула, як корч стис її горло, як запекло в очах — і на холодне, з мертвим полиском, бездушне віко папіросниці впала жива, гаряча сльоза.
Відрухово рука потяглася до торбинки: там здавна Кетті тримала порошок морфіни, який дістала від знайомого військового лікаря. Це ховала на „чорну годину”, коли життя стане нестерпне. Цим хотіла охоронити себе від смерти „під плотом”.
Але та „чорна година” настала значно скоріше… Ось вона… уже прийшла… дивиться очима Медузи на свою жертву…
Та раптом простягнена рука зависла в повітрі, не досягнувши торбинки.
Кетті чує спротив свого серця:
— Зачекай… зачекай… Аджеж „він” не вмер, він живий… А що як вони повернуться завтра, за тиждень, за місяць? Все може бути, тільки… тебе вже не буде… опамятайся…
Охлялим рухом сховала папіросницю до шафи.
Коли над містом тріскали шрапнелі, а в місті сварилися скоростріли, коли віддалялися й затихали оклики „Слава”, а голосніше й виразніше звучали: „Товаріщі, впєрьод!” — Кетті з підпухлими від сліз очима лежала в своїм ліжку, запхавши голову між подушки. А коли сонце на другий день поглянуло на місто, побачило людське муравлище в повному русі. Зміни, на перший погляд, майже не було. Ті самі будинки, такі самі люди — тільки жовто-блакитні прапори замінилися на червоні, а анґлійського взірця кашкети на гострокінцеві шоломи.
Та це так тільки на перший погляд зовсім чужої з іншої планети людини могло здаватися, що життя тут не змінилося.
Хоч фронт ще не далеко посунувся від міста, та в ньому вже творився новий лад. Касували старі установи та інституції, творили нові. Люди, що дотепер тримали в руках керму державного й суспільного життя, відходили на підрядні становища, а то й зовсім їх усували з посад. Дехто попав і в вязницю. До влади приходили нові люди, з низів; всюди творилися „ради”.
Пролєтаризувалося не тільки державне та громадське життя — ще глибші соціяльні зміни зачеплювали кожну одиницю зокрема. Тріскало й валилося право власности; вчорашні заможні робилися жебраками, бо їм відбирали все майно.
Гарячі дні переживав теж „Імперіяль” — дарма, що кафешантани найбільше інтернаціональні установи.
В великій концертовій салі багато людей, хоч щойно 10 година зранку. І на сцені люди — тільки не танцюють, не співають, а сидять за столиком, говорять, пишуть, дзвонять.
Збори. Загальні Збори всіх службовців „Імперіялю”. Є тут сторожі, кухарі, посудомийки, кельнери, музики, шансонетки; є і „товариш-хазяїн” на салі, скромно опустивши голову.
Кельнер Жорж, що до свого урядового фраку причепив велику червону розетку, — головує.
— Отже, товариші, поставлена пропозиція, що товариш-хазяїн має одержувати 5% від чистого щоденного доходу нашого підприємства… Може хто хоче висловитися з цього приводу?
— Прошу слова! — озвався старенький кухар, що ще послугачем-хлопцем починав свою карієру в цім самім „Імперіялі”, коли власником його був батько теперішнього господаря.
Кухар почав казати:
— Панове товариші, ось ми тут зібралися й починаємо ділити шкуру ведмедя… Чужого ведмедя, панове, бо не ми його сполювали… Не наш він! Чиж так буде справедливо? Хазяїн такі довгі роки тримав нас, платив нам… Неодин з нас знайшов у нього заробіток і вийшов у люди. Чиж нам годиться тепер так відплачувати йому? Чи ж нам не краще…
Жорж задзвонив.
— Відбираю вам слово, товаришу, бо ви говорите контрреволюційні речі… Тепер, можна сказати, прийшла настояща свобода… Досить ми вже працювали на капіталістів, пора попрацювати і на себе… Отже товаришеві-хазяїнові лишаємо 5%… Хоч, на мій погляд, і цього не варто давати… Хто проти цього?
Ніхто не підніс руки.
Старий кухар сумно поглянув на господаря.
Жорж казав далі:
— Це підприємство тепер наше… Народнє… Мусимо вибрати комітет для кермування ним… а насамперед голову…
Залунали оклики:
— Жорж! Жорж!…
— Жорж Пишкін!
— Пишкін хай буде головою!…
Жорж встав, уклонився, при чому його уста розтяглися в усмішці, широкій, як тарілка.— Хоч інших пропозицій нема, я все ж проголосую: хто за те, щоб я був головою підприємства, прошу піднести руки!
Більшість піднесла руки, Жорж театрально розкланявся.
— Дякую-с за довіря… А тепер, — казав він далі: — прошу вибрати членів комітету. Я гадаю так, що нам у комітеті треба мати представників кухні, обслуги та сцени… Прошу намічати кандидатів…
Сумно дивилася Кетті на цю процедуру. Думки її блукали десь далеко. Не помітила на собі і пильного, гарячого погляду Жоржа, яким він кинув у її бік, коли його вибрали головою підприємства. Навіть мало здавала собі справу з того, що власне тут діялося. Тільки здивовано поглянула навколо, як на салі почали кричати:
— Кетті! Кетті!…
Поки до її свідомости дійшло, в чому річ, вона побачила вже багато рук, піднесених уверх. Її вибрали до комітету, як представницю сцени.
— Уважай, Кетті, — шептала їй Люсі, що сиділа поруч із нею: — не дай нас оциганити тим пройдисвітам кельнерам… Обстоюй наші інтереси, бо ж ми власне притягаємо гостей і робимо каси, а не вони…
По виборі комітету Жорж порушив іще одну дуже важну справу — так званих „марок”; але збори доручили вже самому комітетові розробити й наладнати цю річ.
Увечір „Імперіяль” сяв огнями: Салю, прибрану на-червоно, наповнили „френчі”, „шинелі” і трохи цивільних „піджаків”. Дам не було. Власне були „дами”, але такі, що навіть шансонетки старалися не бувати з ними в одному товаристві.
Характеризуючися в ґардеробі, Кетті трохи розвіяла свій сум. А коли на „біс” виконувала танець апашів, уся віддалася поривній музиці. Не бачила, як біля одного столика цивільний „піджак”, виразно московсько-монґольського типу, зі скісним прорізом очей і носом, як картопля, недбалим кивком пальця покликував Жоржа і про щось питав його, показуючи рукою на сцену. Не бачила, як почервонів їхній голова, як вишкірилися його кінські зуби, а очка мишками забігали навколо; як він став перед гостем у формі довгого вигненого питайника, підлесно схиливши голову набік.
Кетті пурхала, згиналася, пливла. В тій хвилині не думала ні про що — вся віддавалася свому мистецтву, — наче в тих ритмічних рухах хотіла знайти забуття того, чим наболіло її серце.
Минуло вже кілька днів — сірих, одноманітних, насичених тривожною напругою. Кетті ледве віднаходила свою рівновагу; її опановувало якесь отупіння.
Та ось серед нецікавих сірих сторінок Кеттиної книги життя почали появлятися живіші розділи, коли Кетті почав запрошувати до своїх бенкетів московський „піджак”.
Вже двічі Кетті мусіла брати участь у пишних вечерях. І компліменти „піджака” (видно, якийсь начальник!), і алькоголь, що приглушував її неспокій і журбу — давали їй сяку-таку розвагу й полегшу. Відчуваючи це, вона не уникала (зрештою з обовязку мусіла це робити!) ані товариства, ані бенкетування, але вже не віддавалася йому, як давніше, усією своєю істотою, і супроти мужчин тримала себе стримано, зберігала пристойну відстань.
Бачила, що „піджак” залицяється до неї, сипле грішми, але назустріч його забаганкам не йшла. Це розпалювало ще більше горячого комісарчика й тягнуло до неї.
Люсі так само скоро знайшла собі прихильника.
— Я тобі казала, Кетті, що обійдемося без тих гайдамаків. Ось уже й маємо собі „ухажорів”… Мій — то якийсь інтендант… Уже обіцяв мені сельськінове хутро… А ти вже окрутила свого?
— Ні, не можу присилувати себе до ближчого знайомства.
— Ех, дурна, дурна ти, Кетті!… Чи ти гадаєш життя збавити собі через одного жовтодзюбика?
На саму цю назву Кетті слабо усміхнулася, її бліді щоки порожевіли: яка добра та Люсі, що сама згадує про Жовтодзюбика! От їй уже легше стало. Щоб не дати урватися розмові, поквапно відповіла:
— Що ж я маю робити?
— Що робити?! Жити тим, що день приносить! Викинути минуле з серця!
— Якби я могла… — сумно признавалася Кетті.— Не вийде це тобі на добре, Кетті… Чи ти не здуріла — справді залюбилася? Кинь… такі „охи” та „ахи” не для нас… Опамятайся!…
Ранками ходила Кетті до „Імперіялю” на засідання комітету, який тепер вів усю господарську частину.
Хоч їй було й неприємно, але щодня мусіла зустрічатися, і говорити з Жоржем, що все більше й більше почав виявляти їй свою увагу. Ця увага щораз ставала упертіша, настирливіша, аж переходила у переслідування.
— Кетті, зрозумійте, що я тепер — голова, господар, — казав він їй на самоті по однім засіданні: — Ви нерозсудно робите, коли відкидаєте мене, нехтуєте мною. Ви мали б подвійну кількість марок і інші вигоди… були б панею…
— Не говорім про це, — відпекувалася розмови Кетті.
— То ви рішуче відкидаєте мої щирі пропозиції? — натискав Жорж. Його очі, мов розпечені вуглики від яких іде чад, виблискували недобрим вогнем. Жовто-чорні криві зуби нервово прикушували губи.
— Не потребую ані ваших марок, ані вашого кохання… Прошу залишити мене у спокою, — твердо відповіла вона, відступаючи від нього.
— Це ваше останнє слово?
— Так… І прошу до мене більше не приставати, бо… зроблю скандал!…
— Так-с… харашо-с…
Схвильована Кетті з обуренням розповідала своїй товаришці Люсі про переслідування Жоржа.— Чого він хоче від мене, той нахабний лакуза?!. От вибю по пиці і буде мати…
— Будь обережна з ним, Кетті… Ти знаєш, що про нього кажуть?…
— Що?
— Що він на службі в „чека”… Він — чекіст…
— Хай собі буде… Я його ненавиджу й усе!
— Тс… тихо… — Люсі приклала палець до уст.
Вони розмовляли в ґардеробі по обіді, а там переходило багато ріжних осіб.
Нагло нова думка опромінила Люсине обличчя.
— Знаєш що я надумала?
— Що?
— Але тихо… слухай…
Вона наблизила своє лице до Кетті і майже пошепки почала говорити:
— Ти ж бачиш що до тебе робить очко Блінов…
— Який Блінов? — здивувалася Кетті і мимохіть піднесла голос.
— Чи будеш ти тихо! — зашипіла Люсі на товаришку.
Кетті ніяково усміхнулася:
— Вибач… забулася…
— Дурна ти, — казала далі Люсі: — Блінов це той чорнявий… У піджаку… що уладжує бенкети… Це-ж голова прифронтової чека… Він усяких Жоржів у баранячий ріг зігне… тільки примилься до нього…Кетті задумалася. Вона пригадала собі того цивільного, що уладжував гулянки й недвозначно залицявся до неї. Досі Кетті була, мов очманіла, мало звертала уваги на оточення, якось механічно сприймала події, довкола себе. Тепер рішила приглянутися тому Блінову — ану ж стане у пригоді при обороні проти Жоржевих напастей. Тримати в резерві поміч — не зашкодить.
Того вечора Кетті постановила собі звернути на Блінова більшу увагу, як тільки прийде до „Імперіялю”.
Виконуючи популярну большевицьку пісеньку, Кетті назирцем обкидала салю. Звернула увагу на те, що якісь два цивільні молодики за столиком біля стіни, пильно їй приглядалися і стежили за її танцем. Але її очі не зупинилися довше на цих молодих людях — вони шукали знайомої постати в чорнім „піджаці”.
Є! Привітно їй усміхається, бє „браво”. Сидить напроти сцени. З ним і Люсин залицяльник — постачальник. „Буде бенкет… буде нагода…”
Проходячи поміж столиками до Блінова, який через кельнера запросив її до свого товариства, Кетті почула на собі чийсь гарячий погляд. Оглянулася: два молодики в цивільному одязі, що так пильно обсервували її на сцені. Один, що дивився тепер на неї — незнайомий; другий сидів до неї спиною, може навмисне відвернувся. Щось ніби знайоме, але — де, коли вона бачила цього панка? Пригадати не могла, а добре розглянутися не було часу, бо їй назустріч уже підвівся Блінов і з привітною усмішкою запрошував до стола.
Бенкет був у розгарі. Кетті маніжилася до Блінова, і він був цим помітно вдоволений. Відвертаючися жартівливо від комісара, Кетті кинула погляд убік і… ввесь хміль раптом вилетів з голови. Підхлібна усмішка застигла на її устах, слово урвалося на половині. Блінов здивовано поглянув на неї, а вона була мов спараліжована. Її очі схрестилися з поглядом юнака, що сидів біля стіни: це був Арсен… Так, нема сумніву — він, Жовтодзюбик!…