Квітка на багні/II
| ◀ I | Квітка на багні II |
III ▶ |
|
— Ну, чого-ж ти став? Прошу ввійти… Дійсно, жовтодзюбий… Боїшся?
Після того, як Арсен трохи пройшовся вулицею на свіжім осіннім повітрі, його голова проясніша від хмелю. І тепер нерішучий стояв перед воротами дому, що їх Кетті відімкнула і залишила настіж. Він уперше в житті був у такій ситуації. — Його манив тут невідомий, небезпечний світ — жіноче кохання, але і бентежив, лякав, як новика, що виріс на мужчину, а мав іще досвід і серце молодця.
Після пяної ночі ввійти до якоїсь кімнати дівчини, з якою ледви познайомився… Ну, і знайомість! Хто-ж вона може бути, коли співає та танцює що-вечора в такому льокалі?… Ясно… Правда, її поведінка трохи інакша від її товаришок, але-ж… це теж може належати до штуки зваблювання мужчин. Пригадав собі хроніку із щоденної бульварної преси про ті таємниці нічних льокалів, які щодня вранці виливалися на вулицю, якби навмисне мусіли спливати до каналів.
Якось сам собі не вірив, що не мав досі нагоди ввійти до самотньої кімнати молодої самостійної жінки. Кілько історій про такі відвідини чував він від своїх товаришів! Коли на нього приходила черга оповідати, прикидався, що теж має свої таємниці, але не вміє їх оповісти, не може.
Пригадував собі, як часто тужив за справжнім знайомством з інтеліґентною, ніжною жінкою, яка… Що все це має спільного з якоюсь Кетті з бару — може донькою якогось сторожа, вуличного міняйла, спільничкою Бог зна кого з тих закулісових аранжерів нічної гульні по мюзік-голах і кабаретах…
Хотів сказати просто: „Вибачте, але я завтра…” Так легко було збрехати щонебудь…
— Прошу зайти — почув він такий ніжний голос, що всі його сумніви миттю розвіялися, — Не зашкодить після такого бенкету трохи відпочити. Ми поправді і не мали навіть нагоди порозмовляти…
Справді, він зовсім не знав її, варто було б…
З сіней ввійшли в кімнату. Кетті засвітила елєктричну лямпу.
Типова кімнатка кабаретової артистки. За параваном шафа на сукні і ліжко. Коло вікна туалєтовий столик із дзеркалом і безліччю фляконів і коробок. Ще один звичайний столик, крісла, умивальник. В кутах — гори коробок від капелюхів. На вікні — спиртова машинка, на стінах репродукції із французьких ілюстрованих журналів — здебільшого „Nu au salon“.
На паравані, на спинках крісел, навіть на підлозі — частини жіночої одежі: шовкові панчохи, станики, суконки.
— Прошу розгоститися… Сідай і зачекай: я мушу перебратися…
Вона пішла за параван, і Арсен чув шарудіння шовку.
„Чого я тут? Що мене сюди занесло? Чи не краще втекти?” Із шкільної лави він пішов до війська. Перебув багато маршів, боїв, пережив неодну воєнну пригоду, але з жіноцтвом ближче не мав нагоди зустрічатися. Може саме тому, зовсім свідомо його товариш Петро звів його з жінкою, до якої він не потребує довго залицятися, не потребує придумувати гарних слів, щоб пізнати той зачарований світ, що йому ввижався так часто у снах.
„Таких” жінок Арсен здавна боявся та уникав. Чув до них якусь орґанічну відразу. Але Кетті начеб-то — не „така”: вона мила, гарна, приємна. Вона — артистка. І… здається, вона відразу відчула для нього спеціяльну симпатію… поводиться з ним зовсім інакше, ніж її товаришки…
Ні, він залишиться; він мусить пізнати те, про що так багато то натяками, то з такою бравурою оповідали ще в гуртку товаришів-ґімназистів. Що він сказав би Петрові? Йому соромно буде показати себе „жовтодзюбком”.
Арсен на всі ґудзики запинає свою трему.
Кетті вийшла зза паравану із припудрованим, відсвіженим лицем, одягнена в легкий шляфрок. Здавалося, під цією тонкою матерією вже нічого іншого не було — так виразно виглядали зпоза неї форми тіла.
— Випємо чорної кави… це відсвіжує голову — сказала і почала поратися коло спиртової машинки.
Арсен пожадливими очима стежив за вигинами її тіла. Інколи вона доторкалася своїм коліном його коліна — тоді чув якісь дріжаки. Може це було від зусилля, щоб заволодіти собою.
Приладивши каву, Кетті налила два маленькі горнятка; одне присунула Арсенові, друге поставила собі. Сама сіла поруч і почала приглядатися гостеві, якби чекаючи подяки за гостину.
Кетті усміхнулася; він ніяковіє. Пригадала собі Ямбові слова, що Арсен „не знає ще, що таке жінка”. Невже-ж вона перша має відхилити перед ним заслону, за якою скривається захована жага? Невинний?… Звідкись налетіло зідхання… щось ворухнулося в грудях… шарпнув ним спогад… І вона колись була така сама — несмілива, чиста… А що життя зробило з нею? життя? — Ні, вони чоловіки…
І чує, як наростає клубок — щось наче ображена справедливість, жадоба помсти… Ненависть? Ні, ненависти вона не відчуває до цього хлопця. Не може чути — ці очі: глибокі, теплі, щирі, наївні, паралізують усякий недобрий відрух; але і — ваблять. Хотіла б зрівнятись з ним — цим вирівняла б один рахунок більше з життям, якому вона не мала змоги відплатитись.
Гляділа на нього прихильно наче милувалася, він легенько блід, то червонів.
— Шкода тебе, поручнику, як убють тебе на війні… Ти мені подобаєшся… такий молодий, здоровий… Жаль тратити життя.
Арсен усміхнувся. Ця тема — війни — була йому близька та приємна. Бадьоро відповів:
— Нехай убють… когось мусять убити, на те війна… Але і я відправив на той світ неодного ворога, що напосівся на Україну!
— Ти із тих „щирих”, завзятих? — легко усміхаючись запитала.Арсен споважнів.
— Не кажи так, Кетті… Так часом наші вороги-москалі кепкують із свідомих українців… Я такий, як і ввесь наш народ — виконую свій обовязок… Ех, Кетті, ти живеш у місті і мабуть не знаєш, який гарний наш народ на селі… Шкода, що ти не знаєш села…
— Я? Не знаю села?!
Крізь пудру виступили в неї румянці. Вона наче засоромилась від такого здогаду, що живе якимсь штучним, каварняним життям. Чого прийшов сюди цей гарний, мальований, але такий простий, наївний хлопець? Замість пікантних тем, масних двозначників, замість флірту — згадує війну, народ, рідне село… А проте їй тепло, приємно. Наче привидівся давній сон, наче забуті молодиці виринули зпоза мряки.
Відвернулася, щоб не показати свого зворушення.
— Можливо, що я й не знаю… села як треба.
Стало їй досадно на саму себе. Чого-ж вона піддається нараз якійсь мелянхолії? Чи не попадає під вплив цього смаркача, що дозволяє йому сам-на-сам розводити якусь фільософію?
Кокетливо труснула кучерями.
— Ет, що там про це говорити! Ти от краще скажи мені: чи хочеш бути моїм чоловіком?
Вона знизила голос до пристрасного шепоту. Він здивований, якби переляканий, поглянув на неї.— Чоловіком? Чому ні? Хотів би… тільки може пізніше… тепер не час женитись — війна…
Кетті не розуміє, про що він каже і для певности ще раз питає:
— То ти справді хотів би женитися зі мною?
— А чому-ж ні? Ти мені подобаєшся… Я… я… люблю тебе і…
Кетті голосно сміється; так сміється, що Арсен розгублено оглядається навколо, наче шукає поради в цієї шафи, в цього столика: невже-ж вона глузує собі з нього?
— Ха-ха-ха-ха!… Чи чував хто таке? Він би хотів женитися зі мною! Зі мною!!! Ех, дурнику мій жовтодзюбий!…
Аж тепер вона почуває наче б злість — на себе, що не може найти доступу до цього наївного хлопця; він зовсім не вміє поводитися по мужеськи… Легким скоком сіла йому на коліна, лівою рукою обняла за шию. Пола її шляфрока відгорнулася та обнажила ногу; трохи вище коліно вкривала ще шовкова панчішка, місця на голій нозі білим мармуром відбивались від темного шовку.
Молодий хлопець тремтів. Чув, як від її тіла переливається до нього якесь отруйне тепло та напинає нерви. Чорна кава повинна була його вспокоїти, та ні, — серце бється щораз живіше. Кров кружляла в ньому зовсім інакше, як досі. Може він таки забагато випив? Треба б зробити одне більше зусилля… Та він не мав сили встати. Треба б було щось сказати і піти… Шарпнувся, але відчув, що не на те, щоб відійти. Неначе крізь якийсь серпанок мряки чув тільки жагучий шепіт:
— Не хвилюйся… не хвилюйся… прошу тебе: не хвилюйся…
…Коли Арсен розплющив очі — із здивуванням помітив, що він не у своїм ліжку.
Блідий ранок соромливо зазирав у вікно і виявив наоч увесь непорядок, що його ховала дискретна ніч. Арсен спочатку не міг второпати, як то могло статися, що він такий точний і солідний, так безладно порозкидав свої речі.
Поволі пригадував усе. Румянець сорому залив йому лице. Водночас у ньому змагалися два ріжні почування: якихось гордощів, що нарешті пережив щось нове, що рівняло його з іншими товаришами зброї і якогось остраху, чи не попав він у халепу зробивши таке легке знайомство.
Почув якесь шарудіння за параваном у кімнаті.
— Уже прокинувся? — спитала Кетті. — Одягайся та мийся… там є свіжа вода.
Одягаючися, Арсен хвилювався: як він погляне на Кетті, як подивиться їй у вічі? На хвилинку ринула думка: тікати; але відразу вона зніяковіла і зникла. Тепер уже запізно… Поводився якось машинально, якби доручив усе долі, нехай сама вирішить, чим це скінчиться.
За хвилину почув себе сміливіше, коли його вухо торкнув якийсь теплий, щирий, бадьорий голос:
— Добридень… як спалося?… що бачив у сні?Його погляд побіг по підлозі й зачепився за ніжні оксамитні виступці. Далі перескочив на голівку, повязану блакитною хустиною; обхопив легкий пенюар з білим мережаним фартушком. Аж тепер насмілився стати напроти голубих очей, що аж сяли йому назустріч привітливістю.
— Сідай… зараз зроблю каву і підеш на службу.
Мав таке вражіння, якби його молода жінка розмовляла з ним уранці, як щоденно.
Арсен збирався виходити і не міг. За щось зачепився серцем у цій кімнатці і боляче було відірватися від неї. Відтягався не знаючи, як почати розмову.
— Кетті… ти знову підеш до театру?
Вона засміялася:
— Що за питання? Певно що піду; це-ж мій фах, мій заробіток…
Якісь заздрощі наколювали Арсенове серце. В одну мить уявив собі, якто до неї будуть приходити й інші мужчини… Ні, він не може допустити, щоб якісь там цинічні нахаби могли бути тут, на його місці…
— Кетті, а ми ще побачимося? — несміливо запитав.
— Ну, а чому ж би ні? До каварні чейже потрапиш… та й мою адресу знаєш… Приходи коли маєш вільну хвилину…
Арсен почав хвилюватися: він хотів сказати їй щось такого, чого вона не чула щодня, а вона якось так офіційно його збуває. Невже правда, що в цих кабаретових „дівах” нема серця? Але він мусить, мусить їй сказати.
— Я, Кетті, прийду… хочу з тобою бачитися… Ти… ти мені подобаєшся… Так не може бути…
— Добре, добре… якось буде — вона явно милувалася його збентеженням і, якби жартувала: — Але уважай: спізнишся до праці… Тобі треба вже йти…
Арсен заметушився.
— Й справді… ну, до побачення, Кетті…
Вона затримала його руку.
— Ти мій справжній жовтодзюбик… Що я маю з тобою робити?… А про найважніше то ти забув… звичайно — розсіяний молодець… А може ти не маєш грошей?
— Яких грошей?
На хвилинку видивився на неї, наче не розумів. Щось боляче різонуло його по серці.
— Дурнику ти мій наївний… Чи-ж ти думаєш, що ми тільки самим коханням живемо? А за це все чим же ми будемо платити? — повела рукою по кімнаті.
Арсен почув наче образу. Похапливо сягнув до кишені по гаманець. Хотів виправдуватися, що він не забув, але боявся її образити. Але на словах вийшло це зовсім інакше.
— Вибач, Кетті, я справді якось не взяв під увагу цієї прози. Я такий розсіяний. Це мені першина…
Їй теж стало ніяково. Непотрібно сказала якось занадто різко.— Бачиш… я давно вже хотіла купити собі нову суконку. Не можу вічно співати в тій самій… А це коштує. Якби ти мав яку зайву сотку… я була б тобі дуже — —
Він підійшов до неї і поклав на стіл три банкноти по сто карбованців. Лівою рукою обняв її за стан, у праву взяв її руку.
— Кетті, я більше з собою не взяв… Сьогодні я маю варту, аж до завтра до вечора… Позавтра я до тебе прийду… Але ти, Кетті… нікого не приймай за цей час… Добре? Маєш на суконку і на решту, що треба. А позавтра я прийду і принесу більше… маю заощаджені, і платню скоро одержу… Добре, Кетті?
Дивився їй у вічі одвертим, щирим поглядом. Загадкова усмішка мерехтіла в її волошках.
— Ну?
— Гаразд… я буду чекати тебе, — тихо промовила й опустила голову.
— Ти добра, Кетті… до побачення… Нехай тебе ще раз поцілую.
Зрозумів, що цей цілунок зовсім інакший, ніж попередні: у ньому було більше спочутливости, ніж пристрасти, більше дружньої ніжности, ніж фізичного привязання.
Обідали не в парадних салях, а в ґардеробі за сценою. Подавали їм кельнери.
— Ну, як там твій Жовтодзюбик? — усміхалася Люсі замість привіту.
— Та… от… — з неохотою відповіла Кетті.
— Як от? Мені Ямбо казав, що то добрий хлопець і не скупий…
— Ет, шкода і казати, Люсі…
— Дивно… А мені Жовтодзюбик подобався… Я навіть сама за нього замінялась би з тобою…
— Залишім це — з нехіттю відпекувалася від розмови Кетті.
— Тебе після вчорашнього мабуть голова болить… Випий коняку… Я заплачу… Гей, Жорже!
Підійшов чорнявий кельнер.
— Коняку і коробку анчовсів, на мій рахунок, — замовила Люсі.
Кельнер відійшов, цікаво споглядаючи на золотоволосу Кетті, яка від сумного настрою, наче вигарніла, прибрала більше шляхетний вид.
— Ану, Кетті, за наших хлопців!…
Дві чарки коняку оживили Кетті.
— Чогось почуваю себе недобре, Люсі…
— Що тобі?
— Остогидло все це…
— Чому-ж нараз так зранку і в такий гарний день?
— Обрид мені і цей „Імперіяль”, і наш „папа́”, і ця сцена, і ці масні, похотливі гості…
— Що ти таке базікаєш, Кетті? — дивувалася товаришка: — Чи не в черниці хочеш постригтися?
— Справді, Люсі, бувають і такі хвилини… Ти не смійся з мене… Для чого оце наше розгульне життя? Кому потрібна наша праця?…
— Що ти проповідувати взялася, чи що? Як пригадати вчорашню забаву, то це якось виходить дивно, так несподівано…
— Гляди, Люсі, яка боротьба навколо: люди змагаються, гинуть за якісь ідеї. Навколо — такі траґедії, а ми все маріонетки на шнурках…
— Ті траґедії не для нас, Кетті… Яке нам діло лізти в вир боротьби? Чи ті, чи інші переможуть — що нам з того? Нам потрібні переможці, але з грішми… щоб мали щедру руку, були вражливі на нашу красу, вміли оцінити наше веселе товариство… Пий, Кетті, і жени геть від себе цю непотрібну мелянхолію, вона зовсім не личить кабаретовій артистці…
— Так… ти правду сказала… Кабаретовій артистці не личать поважні людські почування.
У неї на очах показалися сльози.
— Ми можемо тільки забавляти дурнів і нахаб, і продавати себе…
— Ну, годі вже… сховай сльози, Кетті… надходить той шпигун Жорж… Скаже шефові, що ти розкисла…
По обіді Кетті пішла пройтися по місті.
Зір її притягнула до себе блискуча вистава ювелірної крамниці. Мимохіть зупинилася: от так собі подивитися на гарні речі; цеж так приємно ні про що не думати, тільки тішити око грою барв. Он перстені підморгують до неї синіми, зеленими, голубими очима, немов кажуть: „Покинь журбу!… бери приклад з нас: ми нічим не переймаємося, байдужі до життєвої метушні — тому ми такі незмінно гарні, вічні…” Он на браслетці застигла чиясь крапля крови, — золоті годиннички дивляться на неї, якби пригадували, що час минає; здається, плачуть, — та і це їх не зворушує… вони підморгують стрілками, наче віями. Золото і срібло має в собі тепло і холод. Це істоти — самопевні, зрівноважені, замкнені в собі, пишні в маєстатичному супокої, може через це — не знають ні суму, ні резиґнації, ні розпуки.
Кетті чує, як ці всі речі повели наступ на її сумний настрій — і мусіла признатися, що не витримала такої сили.
Намацала в торбинці гаманець, усміхнулася: нині вона несподівано гарно заробила, тож може позволити собі на якусь цяцьку.
Ввійшла до середини.
— Чим можу служити? — ввічливо звервувся до неї ювелір.
Кетті повела оком по крамниці, щоб ще раз оглянути всі речі і рішити, чого саме зажадати.
— Прошу мені ласкаво показати…
І сама не спохопилася, як уста вимовили те, що їм подиктувало серце:
— …мужеські папіросниці… срібні…
Сказала — і якось тепло їй стало на душі. Теплий струмінь від серця розлився по всьому тілі. Розтанули льодові шпильки, що сьогодні від ранку кололи її сумління. Вона сама не знала, у чому річ, тільки відчувала якийсь тягар на душі; щось муляло, її десь глибоко у підсвідомости. І ось коли нагло вистрілило рішення — їй стало легко; навіть усміхнулася до себе, а соромливі щічки не могли заховати від досвідченого ювелірового ока зрадливої барви.
Вибрала.
— Що коштує?
— Двісті карбованців…
— А золота гарна моноґрамка?
— Менш-більш: пятьдесять…
— Добре… На завтра можете зробити?
— Буде готове в цій порі… А які літери прийдуть до моноґрами?
— „А” — скоро та певно відповіла Кетті; потім хвилину надумувалася і несміливо додала: — А, може ще й „Ж”… Але прошу гарно зробити…
— Будете задоволені… наша фірма відповідає за свою роботу…
До „Імперіялю” йшла Кетті в лагіднішім настрої. В ґардеробі було гамірно. На маленьких столиках світилися свічки, як на жидівський шабаш. Між свічками стояли дзеркальця та коробки з мальовилами, а біля столиків сиділи „дівчатка з варієте” і характеризувалися до вечірнього виступу.
Займаючи своє місце коло Люсі, Кетті всміхнулася до неї.— Що, вже проминула твоя мелянхолія? — весело запитала.
— Так, мені вже легше…
Коли Кетті виконала свою точку, почала поволі перебиратися в ґардеробі, але не в сальонову сукню, тільки у простішу, домашню.
З валізочкою в руці пішла до заднього виходу з каварні. В коридорі їй заступив дорогу кельнер Жорж.
Випнувши груди, на яких виблискувала туго накрохмалена, але „не першої свіжости”, з плямами, фракова сорочка, він робив „приємне лице”.
— Ов, а мадемуазель Кетті вже так скоро збираються додому?
— Так, мушу йти — сухо відповіла.
— А я тішив себе надією, що сьогодні буду мати приємність відпровадити вас…
— Я й сама знаю дорогу… не потребую, щоб мене хтось відпроваджував…
— Ну, так… але я вмію бути джентельменом. Мені мадемуазель подобається, і я не хочу нічого задурно…
Він вишкірив свої великі зуби в масній усмішці і нахабно дивився. Кетті спалахнула:
— Прошу уступитися з дороги, пане… Моє поважання!…
— Гм… а то чому ж ви нараз такі горді, мадемуазель Кетті? Я до вас чемно, делікатно… Або то я гірший приятель як ті інші, що сюди приходять?— Не знаю, гірший чи ліпший, але я можу вибирати собі товариство, пане Жорже! Прошу відчепитися від мене!
— То ви гордуєте мною, пані?
— Не потребую вам цього поясняти…
— Глядіть, щоб не каялися потім!
— Не боюся ваших погроз…
Вона рукою легко відштовхнула його набік і пішла коридором.
Кельнер злісно заціпив зуби:
— Харашо… харашо-с… Пасмотрім…
Вимахнувши серветкою і перекинувши її призвичним рухом на ліве рамя, він поплив елястичною ходою на салю.