Квітка на багні/I
| Квітка на багні I |
II ▶ |
|
Соборна дзвіниця вибила одинацяту. Вулиці позіхали позамиканими сторами крамниць. Людський вулик ладився на ніч. Спорожнілими вулицями діловитою приспішеною ходою проходили представники домашнього огнища з поважними обличчями та згорбленими поставами. Та поруч них легким кроком і веселими вогниками цигарок зазначували свою безжурність „молоді“.
До останніх мабуть належали два штабові старшини з відзнаками сотника та поручника. Ось вони йдуть якось так зневажливо, мовляв: „поспіємо… наше від нас не втече“. Напрям їхньої ходи виявляє зовсім виразну тенденцію в бік „Імперіялю“.
— Уважай, Арсене! — весело сказав старший. — Не підведи!.. не посороми марки штабу… Ти ще свіжий штабовець… не обстріляний…
Чорні очі спалахнули:
— Бійся Бога, Петре: я кільканацять місяців був на фронті, а ти кажеш — не обстріляний!..
— Ха-ха-ха-ха! — щиро засміявся старший товариш, аж сонний візник стрепенувся на свому сідалі. — Відразу видно, що ти, братіку, зелений… Також знайшов арґументи! Тут вогонь ще страшніший, як на фронті… Чекай… ось побачиш, як стріляє очима Люсі або Кетті… аж у пятах відчуєш…
Наближалися до бару.
Нічні тіні вели сміливіші атаки на вуличні ліхтарні, що відстрілювалися мерехтливим промінням. Їм помагав „Імперіяль“ снопами веселого світла, що плили від широких вікон та з розмахом відчинюваних дверей.
Двері відчинялися щораз частіше.
Гладко вимощеним підїздом, прикрашеним гарними кльомбами, підкочувалися авта, повози; з них висідали пані та панове, старші та молодші, цивільні та військові — відразу попадаючи у розгорнені рамена спокусливих дверей. Тільки випадкові прохожі, що їм „обставини“ не дозволяли вступити до „Імперіялю“, позирали заздрим оком на завісу зачарованого світу. „З жиру бісяться… не мають де грошей подіти!..“ — сплюнув з пересердям якийсь поважний батько родини і приспішив ходи.
— Ти недавно з поля, — повчав Петро — мабуть відвик від товариських форм. Тож гляди, Арсене: не показуй великого захоплення чи здивування. Взагалі не виявляй виразно своїх почувань. Трохи загорнися Чайльд-Гарольдовим плащем…
— Та вже з тебе буду приклад брати, — ніби невдоволено бурмотів Арсен: — Повчаєш, як ґімназиста…Арсен у душі почував цікавість і легку трему. Ще ґімназистом захопила його світова війна. З рядів запасового полку кинула ним до офіцерської школи. Звідти на південно-західній фронт, далі — безпосередньо по світовій війні — війна з москалями, ріжні українські частини, починаючи від повстанських загонів. І по кільканацятьох місяцях маршів, боїв, окопів, нічлігів по сільських хатах, по довгих місяцях тілесного виснаження та духового напруження — попав він до штабу армії. Тепер він має свіжу білизну, здоровий сон і приваби більшого міста.
Як гайвороння на кинену кістку, так з усіх сторін кельнери у фраках кинулися назустріч молодим гостям.
— А! пане сотнику! Просимо ближче! — кланялися.
— Поважання, шановна братіє! — всміхався Петро: — Сьогодні коло нас Жорж і Трубайло…
Два кельнери виступили наперед і вклонилися.
— А це — показав сотник на Арсена — мій товариш і друг. Прошу його шанувати так, як і мене…
Жорж і Трубайло взяли від військових шинелі, кашкети, стеки.
Гості ввійшли до салі; за ними в пристойній віддалі кельнери.
Петро та Арсен передали загальний поклін товариству і вибрали собі столик напроти сцени під великою лятанією.— Покищо дві чарки коняку і цитрина — командував Петро: — Накриття на чотири особи…
— Слухаємо! — кельнери кинулися виконувати доручення.
Арсен оглянув яскраво освітлену салю. Напроти них була сцена зі спущеною завісою, на якій Амор пристрасно цілував Психе. Перед сценою на салі містилася сальонова дамська орхестра. На стінах — малюнки, ґобеліни, свічники. Біля стін — столики, кріселка, вазонкові квіти. Посередині салі велика, гарна пальма-лятанія.
Як мухи кістку цукру, так гості пообсідали деякі столики. Сміх і легкий гамір наповняли повітря, де з пахощами перфум змагалися клуби тютюнового диму.
Від орхестри відділилася молода, гарна, сильно підмальована жінка і підійшла просто до старшин.
— А, Ямбо! Здоров! Давно тебе не бачила — усміхалася золотими зубами Петрові.
— Цьомаю бузю… — привітався з нею Петро: — Сідай, Люсі, будь ласка з нами… Ага… ви не знайомі? мій друг Арсен — моя приятелька Люсі.
Арсен дзеленькнув острогами і поцілував руку свіжій знайомій.
— Ти вже співала, Люсі?
— Уже…
— Шкода, що не чув… Я тебе завсіди з такою приємністю слухаю…
Артистка задоволено всміхнулася.— Для тебе, Ямбо, буду хочби і до ранку співати…
— Дякую… ти добра дівчинка…
Тимчасом Трубайло розставляв посуд, Жорж приніс коняк.
— А ти, Люсі, чого хочеш на початок; коняку чи лікеру?
— Та вже коли рівноправство то рівноправство: нехай буде коняк!
— Ще два коняки! — гукнув Петро до Жоржа: — А тепер чия буде точка?
— Тепер співає Кетті!
— Ну, Арсене, позір! Кетті — каскадна співачка, вогонь… Тримайся!
Арсен, що досі мовчав і ніяково курив папіроску — почервонів і по-дитячому усміхнувся. Він жадібно дивився на приємне личко кабаретової артистки, що була занята Ямбом-Петром: підсміхалася, „робила очко“, кокетувала, якби продовжувала свою естрадову ролю.
Заграла музика.
Бурхлива мельодія раптом сколихнула спокійним плесом салі. Засовгалися крісла, як колоски жита під подувом вітерця, заворушилися голови, нахиляючися в сторону сцени. Мужчини гусаками витягали шиї, дами наставляли льорнети. А на всіх обличчях — усмішка, підхмелена алькоголем і пянким танцем.
Мачіш! Бакхічний танець!
Піднеслася завіса. На сцену метеликом випурхнула золота бльондинка з голубими очима.Дехто на салі заплескав у долоні. Роблено-солодкою міною всміхалася дівчина і задоволено оглядала салю.
Та ось її безжурно-байдужий погляд зустрів незнані їй чорні очі. „Що це за гість?“ — немов би стрепенулася. На хвилинку стало їй млосно, після чого приємно, наче на гойданці, коли кошичок спадає вниз; дух спирає, серце ніби перестає битися, щось солодко лоскоче плечі. Танцювати що-вечора для байдужих, зовсім нецікавих осіб — остогидло. Так часто шукала вона очима перед собою когось, хто ріжнився би від цієї маси манекінів. Чим він міг би ріжнитися? — сама не знала. І не вірила, що з такої витертої естради бару — витертої, наче чола та душі нічних каварняних гостей — вона могла б найти якусь людину… Ах, яка це була наївна, безнадійна мрія! Треба було всміхатися до всіх однаково — і до тієї своєї наївної мрії… Остогидло…
А проте вона якось зібгалася, стрепенулася і від довгого часу вперше почула якусь охоту танцювати, гарно затанцювати, зробити вражіння.
Час був уже починати, бо музика не тільки припрошувала, а вже вимагала руху.
І нагло її гнучке тіло відірвалося від підлоги і почало кружляти. У звичайні рухи вона вкладала мимоволі трохи ніжности, бажання відорватися від землі. Звичайно її балєтовий одяг допомагав їй передавати яко мога сильніше змисловість, відкривати привабливість свого тіла — тепер вона робила зусилля, щоб визволитися від тої тілесної змисловости, яка звязувала її з її нестерпним обовязком — лоскотати низькі пристрасти чужих людей.
Здавалось їй на мить, що музика має в собі опянливість її власної крови переміненої в отруту…
З напів відкритою губою і масними очима впялилися очі якоїсь лисої голови в її спокусливі стегна, в ледве прикриті блискучими кружальцями груди. Вона бачила, як смаковито підсміхалася якась потвора, прицмокуючи язиком, коли її коротенька спідничка легкою китайською парасолькою підносилася вгору, відкриваючи звабливе тіло.
На цілу салю залунав приємний, сильний голос:
Мачіш — чудовий танець,
Пянить і гріє,
Привіз його еспанець,
Моєї мрії!
Гості підспівували, пристукували ногами до підлоги, чи руками до мармурових столиків. Сонні очі виблискували, викривлені уста мимохіть складалися в усмішку. Невидні нитки лучили салю зі сценою в одну громаду. Чи справді на салю спливав флюїд із кінчиків пальців тої дівчини, що з розпростертими, як крила у леті, руками, пробувала втриматися у повітрі?
Та за кожним разом, коли на одніську мить настрій слабшав на салі, дівчина мусіла зупинитись, щоб його розбурхати новою строфою:Мачіша танцювала
А з тим? — не в гадці
Шампанське попивала
У сепаратці…
Танечниця демонструвала ту незвичайну лєкцію у „шамбр-сепаре“.
Публика любить двозначні жести. Крісла нервово совгались, чути було сміливі жарти старших добродіїв, що підлабузнювались до своїх молодих сусідок.
Арсен піддавався настроєві. Коняк робив своє — помагав за кожною новою чаркою. Арсен стежив за порухами звинного тіла, не знав, чи це тільки механічні судороги, чи мистецтво, за яким скривається жива людина.
Ямбо відірвав погляд від своєї партнерки, повернувся до сцени і тихо свиснув:
— Ого! Браво, Кетті… браво, мала!..
А та немов би далі оповідала останню дію своєї траґедії:
Ах, мамо, мамо, мамо,
Я маю драму:
За одну ніч із мене
Зробили даму!
Гості кричали „браво“, стукали в тарілки і шклянки, тупотіли ногами.
Кетті кланялася на всі сторони. Її очі несамохіть звернулися до столика, де сидів румяний юнак з чорними очима. Ті очі тягли її до себе, цікавили своїм дивним супокоєм, що панував над усміхом і веселим настроєм молодого старшини.Завіса впала.
На салі жвавіше забігали кельнери. Вистрілювали корки, дзвонили чарки. Гомін зростав, якби всі на салі щойно тепер пригадали собі, що ввесь день нічого не пили.
Петро підніс палець вгору. Підскочив Трубайло. Петро написав щось на візитівці, подав її кельнерові і ще щось шепнув йому на вухо; той елястично лявіруючи поміж столиками як кіт прошмигнувся поза сцену.
Петро знову дав знак. Питайником зігнувся Жорж:
— Осятер з майонезом…
— Раз…
— Котлєти де-Воляй…
— Два…
— Смажені куріпки…
— Три…
— Десер…
— Чотири…
— Чорна кава…
— Пять…
— Зубрівка, коняк, бенедиктинка… на чотири особи… Але жваво!
— Слухаю, пане сотнику!
— Чекай ще, — зупинила кельнера Люсі рухом руки: — А про мене, Ямбо, ти вже й забув! — з докором глянула на Петра.
— А що таке, дитино?..
— Забув уже про маленькі забаганки твоєї Люсі?..— Ага… Замов собі сама… ти краще знаєш.
— Нехай буде і так, — зідхнула удавано вона: — Отже слухай, Жорже: кавіяру, устриці і пляшку замороженого „Редерера“…
Кетті сиділа за той час у своїй гардеробі і пробувала здати собі справу із свого першого вражіння. Кілько вона вже бачила тих старшин? Чи можна довіряти першому поглядові? Що таке очі? — мова душі?! Не їй повторяти ці фрази!
Але їй було б цікаво познайомитися ближче з тим новим юнаком. Могла би попросту підійти до Люсі — на неї і так чекає Ямбо з її приятелькою… Ні, сама не піде. Нехай не думають, що робить це зі звички, професійної осоружної звички…
Її думки перебив кельнер.
— Пан Ямбо хотів мене бачити? — струснула золотистими кучериками.
— А ти чого, Спокусо, так довго дала на себе чекати? — привитав її Петро.
— Мусіла-ж я перебратися, не могла-ж так просто, зі сцени до… тебе? За багато заздрісних на салі! — зажартувала. — А ти гадаєш, що ти в полку, де можеш наказувати.
— Ну, вже не сварися… просимо до гурту… Це мій друг Арсен… Поручаю його твоїй опіці.
— Поручник Бурко — почервонів Арсен.
— Дуже приємно, — вона подала Арсенові руку, яку він затримав на мить довше, ніж повинен би при першій знайомости.— Ай, легше! — крикнула артистка. — Я… слаба істота.
Арсен іще більше почервонів і збентежився.
Кетті лукаво усміхнулася.
— Ямбо, — бачу — хоче, щоб я вас сьогодні бавила. Чи вам так страшенне нудно, чи ви сами не вмієте бавитись?
— І нудно… і не вмію. Я рідко буваю в таких… — не знав: чи має сказати „Кафе-шантан“ — …у товаристві. Мені здається, що це я повинен би вас бавити, такий обовязок мужчини… Але бігме не вмію… О, хотів би вам сказати комплімент, що ви танцюєте з душею, але — —
Він почервонів уже на цілу щоку і несміливо зупинився на ній своїм гарним, чорним оком. Одягнена в сальонову блакитну сукню Кетті виглядала свіжо, інтеліґентно. Арсен здивувався, що вона така молода зблизька, без зморшок довкола очей і уст. Пудра та шмінка скоріше шкодили їй, ніж помагали.
А в її сміливім, штучно-зухвалім погляді засвітилися якісь мягкі, ніжні вогники. Наче крізь густий серпанок чорних листопадових хмар продерся клаптик травневого блакиту. Кармін з уст перекинувся на щічки. Зідханням приглушила чуже їй зворушення — чи ж личить воно шансонетці? Притишеним голосом поквапно підхопила:
— Що ж?.. постараюся вас розвеселити… Бавити гостей — це наш обовязок…
— А чого ми тут будемо так натягнено сидіти? Га, пташенята? Ану, гайда, до затишного гніздечка! — гукнув Петро і підніс руку: — Трубайле, приготуйте каюту під четвертим і увесь баґаж перенесіть туди…
— Слухаю!
За кілька хвилин товариство вигідно розмістилося в окремім кабінеті з притемненим рожевим світлом. На столі появлялися смачні закуски: майонез, кавіяр, устриці. У вазі з льодом стояв шампан.
— Ану, діти, кожна хвилина, що минає без праці, втрачена — командував Петро: — За наше парубоцьке!
Випили — чоловіки зубрівки, дами коняку.
Арсен чув, як його обгортають якісь теплі хвилі. Ставало приємно, безжурно, не треба було думати. Кошмарним сном здавалося, минула поневірка на фронті: він навіть не уявляв собі, що на світі можуть бути такі гарні речі, як от та музика, що пориває за собою людину в світ далекий від дійсности, ті напитки, що наркотизують нерви, ті молоді жінки, що ховають у собі привабливу, солодку таємницю. Хто могла бути золотава бльондинка зі соковитими устами та знадливими формами?
— Товариші! — жартівливо почала Люсі: — А знаєте, у нас не все гаразд… Нема повної гармонії.
— Якої тобі ще гармонії треба? — кричав Петро — маєш орхестру, шампан, наше товариство!— Ми всі „хрещені“: „Ямбо“, „Спокуса“, „Солодка“. А цей наш новий товариш — поганин. Треба його „охрестити“ і дати якесь гарне імя на спомин нашої зустрічі.
— Гарна думка! А після цього може випємо брудершафт! — підхопила Кетті. — Коли осмілиться… А покищо — —
Вона моторно налила дві чарки шампана.
— Ану, Люсі, спочатку ви обидвоє…
Незграбно, розливаючи вино, Арсен випив чарку (схрестивши руки з шансонеткою), потім торкнувся устами лиця Люсі.
— Браво! Браво! Але наш приятель цілуватися ще не вміє! — плескала в долоні Кетті.
— Він здається і не знає ще, що таке жінка — шепнув їй Петро: — Мусиш його просвітити, Кетті… Хлопець гарний? Га?
— Жовтодзюбик… немовля…
— Ось і імя! — підхопила Люсі: — Пан Арсен буде називатися „Жовтодзюбик“!
— Жовтодзюбик! Жовтодзюбик! — вигукнули всі.
— Ну, тепер з нею брудершафт! — командував Петро, наливаючи чарки.
Кетті вже опанувала свій сентиментальний настрій. Вона бачила перед собою гарного гостя, який їй подобався і якому вона, здається, припала до серця. Завтра він мабуть щезне з її очей і не знати, чи повернеться… Зате сьогодні він з нею: пляшки повні, полумиски повні… — Нехай живе золотий мент! — хотіла крикнути, але заволоділа собою.
Схрещуючи руки з Арсеном, Кетті навмисне притиснулася до його рамени своїми грудьми і лукаво стежила за тим, як хлопець мінився на обличчі.
Коли випили вино, Кетті на одну мить всмокталася Арсенові в уста. Він схопив її за стан і немов дитину підніс у повітря.
— Ну, це в програму не входить… Ти… ведмедю! — відбивалася вона, хоч і не дуже боронилася.
— А ти сильний… неймовірно сильний, — сказала йому, коли той опустив її на землю.
Щиро, по-дитячому всміхаючись, Арсен пояснив:
— Як за віжки потягну, то кінь стає дуба… Ану, доторкнися, які маю біцепси…
Він зігнув у лікті руку і напняв мязи. Кетті доторкнулася до рамени.
— Залізо… справжнє залізо… Як ти обіймаєш, дух спирає…
Аж прижмурила очі, коли задиркувато труснула кучерями:
— Та хто знає, чи ця рука не міцніша, — простягнула йому свою: — Ти… Жовтодзюбе!..
— Дівчата, а хто з вас тут грає ролю господині? дивіться, чарки порожні — завважив Ямбо.
— Ми обидві… за чергою…
Почали знову пити.
Люсі заспівала:„Гей у лузі червона калина
Похилилася —
Чогось наша славна Україна
Зажурилася”…
Петро, що спочатку слухав пісні з опущеною головою, якось стрепенувся, легко стукнув рукою по столі і шерстким голосом перервав спів:
— Люсі, залиши! Патріотичним пісням не місце тут… розумієш?
Шансонетка ніяково і здивовано глянула на нього.
— Не сердися, Ямбо… Я-ж хотіла зробити тобі приємність…
— Ну, то смали щось із свого репертуару для щурів із запілля. Наші пісні можна співати на степу, у полі, на фронті…
Кетті якось нервово здригнулася:
— А справді, якось патріотична боєва пісня не личить кабаретові… Там стільки душі, серця, правдивої любови… а ми…
Арсенові здавалося, що наче б якась тінь лягла на це погідне личко. Кетті зідхнула і своїм приємним, тепер схвильованим, голосом заспівала:
„Дівчатка, дівчатка, дівчатка з „Варєте”,
Любов поважна це не те”…
Петро це помітив — він усьому надавав тон — усе бачив. Усміхнувся до своєї сусідки:
— Ану, Солодка, для мене: „Від Ростову до Кавказу“!..
Люсі перемогла себе й з кабаретовою бравурою почала популярну пісеньку:
Від Ростова до Кавказу
Не відмовила ні разу…
А присутні підхопили хором:
Командирам — дирам,
Офіцирам — цирам,
Пасажирам — жирам,
Рам-рам рам!
Люсі, кокетуючи Петра, замість „політурщики“, докінчувала: „капітанчики-чики“; а Кетті, гладячи Арсена рукою по обличчі, співала йому: „петлюрщики-чики, молодцы“.
Кельнер приніс котлєти, нахилився дискретно до Петра:
— Пане сотнику, тут у нас є один гість, який дуже хотів би познайомитися з паном сотником… Просить дозволу приєднатися до вашого товариства…
— Хто він такий?
— Аґент від мануфактурної фабрики з Білостока…
— І здається „наш приятель“, — неначе знечевя кинув Трубайло: — Називається Котлярський…
— Ага, так… Ну, то прошу дуже, — запросіть пана Котлярського сюди…— А з ким він? — кинула до Жоржа Люсі.
— Здається, з мадемуазель Вандою…
— Ну, це ще можливе… бо я не хотіла б бути разом з Тамарою… я з нею гніваюся.
В розчинені двері ввірвалися звуки орхестри, що грала „кек-уока“.
Кетті усміхнулася:
— Не бійся, Люсі… Тамара он танцює…
Небавом до кабінету ввійшов гарно одягнений, середніх літ і неозначеного „загально-европейського“ вигляду чоловік. З ним була товаришка, теж артистка цього кабарету.
Почали знайомитися.
— Мені пані Ванда піддала думку, — ніби виправдував свій учинок новий гість, — приєднатися до вашого, моє панство, товариства… яке вміє найкраще бавитися…
— Дуже, дуже просимо… пане… здається, Котлярський? — добродушно всміхнувся до нього Петро.
Він підвівся і звернувся до присутніх:
— Прохаю панства ласкаво вибачити мені, що залишу вас на хвилину самих: мушу піти до постачання, чи пак до буфету, доповнити наші запаси… Ми дістали в пору підмогу, а харчів ось-ось не стане…
— Прошу пана сотника не турбуватися, — гаряче запротестував Котлярський: — я вже дав замовлення…
— Е, ні, на це я не дозволю — уперся Петро: — Ваша черга ще на вас прийде, а тепер ви при нашому столі — наш гість! Я зараз вернуся… вибачайте…
Петро вийшов.
— Панове старшини з штабу армії? — почав Котлярський, звертаючись до Арсена.
— Так…
— Дуже, дуже приємно пізнати вас… У штабі прекрасні старшини… А може й „інтерес“ зробимо… Я представник білостоцького концерну мануфактурних фабрик: „Текстильна Асоціяція „Волокно“ С. А.“ Може чули? Приїхав запропонувати доставу сукна, полотна і таке інше для вашої армії… Та про це пізніше…
Кельнери почали вносити нові страви та пляшки.
Коли повернувся Петро, настрій спалахнув з новою силою.
В Арсена крутилося в голові — і від вина і від атмосфери, насиченої дражливими перфумами і тютюном. Він не звик до такого швидкого темпа — ні пити ні робити знайомости. …Влучно назвала його ота спокусниця „Жовтодзюбком“… Поправді він не знав досі жінок. Читав про них багато в романах… знав усякі типи… міг навіть вести дискусію про них… Але він не сидів іще ніколи так близько при гарній молодій жінці, що свобідно брала його за руку, поводилася з ним як… О, саме цього він не вмів собі зясувати, як вона з ним тут поводиться. Він досі чомусь думав, що шансонетки це щось таке нещире, негарне, холодне, може навіть… обридливе. А ця Кетті — які он у неї очі! Дивиться в них — і не надивиться… Якісь теплі, веселі… І вся вона така приємна, як цукорок. Може трохи за свобідно поводиться, — але це-ж… це-ж її фах і обовязок… її тут тримають.
Кетті, як навмисне, зачіпає його: то черевичком наступить йому на ногу, то притиснеться коліном до його коліна, то грудьми доторкнеться до рамени. Арсен втягає в себе запах коняку, пудри та ще чогось незнаного, від чого напереміну пітніє то стає холодним як прокуратор. Він почуває, що починає обвинувачувати себе: „Навіщо я сюди прийшов?.. Що це за підозріле товариство?..“
А Кетті сидить при ньому і нашіптує:
— Я дуже люблю дивитися, як ти мінишся… О, о!.. в очах у тебе спалахують вогники… Ух, які шалені… хижі… Як у кота, що збирається скочити на мишку… А може Ти хочеш мене зїсти?
— Хочу! — осміляється Арсен, але сам цьому не вірить: — А ви…
— Ша! — вона затулила йому рот рукою. — Ми-ж випили, щоб „тикатися“…
Вона присунулася так близько, що він не знав, як висунути свою ліву руку. Треба було рішитися. Здавалося йому, що його тіло напружилося, як колись на фронті, коли треба було йти до атаки. Слів бракувало йому; він не вмів ними гратися для забави. Нараз поривчасто притиснув свою сусідку до себе з незрозумілою собі самому сміливістю:— А ти не боїшся кота — мишко?
— Ну, ну, пане, руки при собі… Не вмієш поводитися в товаристві!..
Вона відхилилася від нього, поправляючи суконку. Її личко прибрало байдужий вираз, очі похолодніли, на чолі зявилася сувора зморшка. Тільки в кутиках уст ховалася непомітна лукава усмішка, якої не добачав збентежений хлопець.
— Вибачайте… я не знав… не буду…
— Сидіти пристойно, бо інакше піду собі геть…
Зніяковілий Арсен виглядав так розгублено, що вона аж усміхнулася.
— На перший раз вибачаю…
В кабінеті було гамірно та весело. Ерос був уже підхмелений — жвавіше втискався поміж пари. Петро притискаючи до себе Люсі та жартуючи, підтримував розмову з Котлярським, що підсів до нього ближче.
— Я мав би до пана сотника одну справу… Для нас обидвох це дуже важне…
— Прошу дуже…
Петро відсунувся від Люсі, яка хоч і надула губки, що про неї забувають, вдоволилася розмовою з Вандою.
Котлярський викладав справу:
— Я — аґент білостоцької мануфактури. Наш концерн міг би взяти на себе доставу сукна для вашої армії…
— Прошу дуже… зверніться до нашого постачання…— В тім-то і річ, пане сотнику… Я подам оферту, але хотів би заручитися вашою допомогою, щоб її приняли. Ви, пане сотнику, дістанете гарний процент… то вам належиться… Сподіваюся, замовлення буде велике… отже і ваш відсоток…
— Дякую, дякую… мені нічого не треба… Але що ж я можу для вас зробити?
— Дуже багато… Але насамперед випємо за успіх нашої акції…
Котлярський налив коняку.
— Ваше здоровля, пане сотнику…
— Будьмо…!
— Якби ви могли, пане сотнику, то я просив би вас подати мені дані, кілько ви потребуєте сукна синього, жовтого і так далі… На підставі цих даних я міг би виготовити оферту для вашого командування…
— Ага, — зрозумів Петро: — себто, ніби то для піхоти, кінноти, чи що? Добре, я поговорю з начальником постачання…
— Десять процент від замовлення будете мати… Це ваша законна провізія, — поспішно докинув Котлярський на заперечливий рух старшини: — Зрештою якось погодимося…
Петро немов би далі прислухався до музики, що долітала через коридор із салі. Та несподівано підвівся і довірочно шепнув до Котлярського:
— Прошу, пане товаришу, на хвилинку за мною на коридор… Умовимося щодо нашої зустрічі і… взагалі нашої справи… Бо тут не зовсім зручно…— Прошу дуже…
Вони попрямували до виходу.
— А ви куди? — скрикнули Люсі та Ванда.
— Просимо вибачити і зачекати одну тільки хвилиночку… Маємо важну справу… — виправдувався Петро.
Навіть Арсен відірвав від Кетті свою підхмелену голову і глянув у напрямі виходу. За хвилину йому здалося, що в коридорі майнули червоні аксельбанти польових жандармів.
Незабаром Петро ввійшов сам один.
— Пан Котлярський прохає вибачити: його нагло викликала дирекція фабрики і він мусів відїхати…
— Нахаба! — з обуренням крикнула Ванда: — Навіть за вечерю не заплатив!…
Невдоволена, з пересердям випила чарку і вийшла з кабінету.
— Веселої вам забави!…
— Ти вже йдеш? — для чемности спитала Люсі.
— Не буду вам перешкоджувати… піду на салю…
Кельнери внесли каву.
— Ну, Арсене, як ти себе почуваєш? Чи вдоволений із своєї сусідки? — усміхався Петро до товариша.
Арсен, збитий спантелику холодом Кетті, ніяково мовчав.
— Не звик до такої забави… А ти, Кетті? — підморгнув Ямбо — не занудилася з моїм товаришем?— Або це мужчина? Його аж просити треба, щоб поцілував, — кокетувала Кетті.
Арсен простягнув до дівчини руку. Вона легко скочила, і сіла йому на коліна.
— Чекай ти, ведмедю!… — і пристрасно поцілувала його в уста.
Арсен не розумів нічого: ще недавно була обурена, коли він пробував її обняти, а тепер сама цілує?…
Поводився стримано, хоч почував, що має охоту відповісти на ці цілунки — виявити їй свою симпатію. Бентежила його вся ця атмосфера прилюдности — голосних розмов, присяг, обіймів, серед яких не можна було розмежувати принятих мертвих формул від проявів людського почування.
Коло другої години почали розходитися.
— Ти зі мною, Ямбо? — спитала Петра Люсі.
— Добре, проведу тебе додому…
— А ти, Жовтодзюбе, проведеш мене? Я мешкаю тут недалеко… — докинула і собі Кетті.
— Чому ні? маю час, можу провести…
— Справжній ведмідь!… — засміялася.
Коли шансонетки пішли до своєї ґардероби за плащами, Арсен запитав Петра:
— А що то за один, що з нами був?
— Більшовицький шпигун… — відповів спокійно Петро.
— Де ж він подівся?
— Завтра довідаєшся… Але мовчи… нікому ні слова…