За 80 день кругом світа/XXIII
| ◀ XXII. Паспарту приходить до висновку, що й у країні антіподів добре мати гроші в кишені | За 80 день кругом світа XXIII. Ніс у Паспарту незвичайно довшає |
XXIV. Мандрівці переїздять Тихий океан ▶ |
|
——————
Другого дня Паспарту прокинувся такий голодний, що йому аж живіт підтягло. Звісно, він міг продати свій годинник, але він швидче згодився б вмерти з голоду. Тепер йому довелось використувати той, хоч і не мелодійний, зате дужий голос, яким його обдарувала натура. Він знав кілька англійських та французьких пісень і вирішив ними де-що заробити. Японці певне люблять співи та музики, бо все у їх робиться під гру там-таму, цимбалів та тарабану. Вони мусіли оцінити талант европейського співаки.
Та, певне, ще було дуже рано починати концерт і чого доброго невчасно збуджені ділєтанти не нагородили-б співака монетами з відбитком мікадо.
Паспарту вирішив підождати кілька годин і заким він тинявся без діла, йому спало на думку, що він занадто добре одягнений для мандрівного артиста.
Він надумав проміняти свою одіж на якесь дрантя, що ліпше підходило б до його теперішнього стану. До того-ж така заміна може дати йому трохи грошей, яких вистарчить хоч на вгамування голоду.
Але мало прийти до такої постанови: треба було й виконати її.
Паспарту прийшлось довго шукати по місті, поки він знайшов нарешті того, що скуповує старі речі й виклав йому свою пропозицію. Европейська одіж подобалась крамареві й швидко Паспарту вийшов з його крамниці одягнений в стару японську одіж та старий злинялий від часу тюрбан. Крім того в кишені його побрязкувало кілька дрібних монет.„Добре, — міркував він. — Уявім, що ми на карнавалі“. Перш за все „з'японений“ таким чином Паспарту мусів зайти до приватного дому досить скромного вигляду. Там він поснідав рештками якоїсь птиці та кількома жменями рижу, як людина, що не сподівалась обідати того дня.
„А тепер, — міркував він попоївши, — не треба лишень губити рівноваги. Вже це дрантя не можна буде проміняти на гірше. Треба як найшвидче вигадати спосіб покинути цю країну сонця, про яку в мене залишаться самі смутні спогади.“
Паспарту захотілось навідатись на кораблі, що відходять до Америки. Він сподівався там нанятись слугою чи кухарем, згоджуючись одібрати замісь платні тільки право на проїзд та харчі. Коли б він потрапив в Сан-Франціско, то там би він знайшов спосіб викрутитись з свого скрутного становища. Саме головне було перепливти ці чотирі тисячі сімсот миль Тихого океану, що відділюють Японію від Нового Світу.
Паспарту був не з тих, що довго міркують над виконанням свого плану. Не довго гадаючи, він попростував до порту. Але що ближче він підходив до доків, то план його, який спочатку здавався таким простим, став йому уявлятись майже нездійснимим. Чому-ж це на американськім пароплаві як раз потрібний буде слуга або кухарь? І яке довірря може викликати він таким чином одягнений? Нарешті, які рекомендації, яке забезпечення може він подати?..
Коли він міркував таким чином, погляд його впав на величезну афішу, яку носив чоловік в одежі клоуна по вулицях Йокагами. В афіші стояло по-англійському:Японська трупа акробатів.
Шановного Вільяма Батулькара.
————— Останні вистави —————
перед виїздом в Сполучені Штати
————— Довгих носів. —————
Під безпосереднім захистом бога Тінгу.
Надзвичайний успіх!
— Сполучені Штати! — скрикнув Паспарту. — Ось цього мені саме й треба!
Він пішов за мандрівною рекламою й швидко попав в японське місто. По чверті години він зупинився перед величезним деревляним наметом, заквітчаним пучечками ріжнобарвних стрічок. З-окола на стінах намальовано було, хочай без усякої перспективи, зате дуже яскравими кольорами акробатів та фокусників.
Паспарту зайшов до сіней намету й запитав містера Батулькара.
Той швидко з'явився перед ним власною особою.
— Що вам треба? — запитав він Паспарту, принявши його зразу за тубольця.
— Чи не треба вам слуги? — запитав Паспарту.
— Слуги? — повторив Батулькар, гладючи свою густу сиву бороду. — В мене двоє слуг вірних, слухляних, які нігде мене не покинуть і служать мені цілий день за одну лиш їжу. Ось вони — додав він, виставляючи свої дужі руки, на яких понапинались жили, як струни контрабасу.
— Виходить, я вам ні до чого не здатен?
— Ні до чого.
— А чорт! А мені дуже хтілось виїхати враз з вами.— Ага! То з вас такий самий японець — як з мене мавпа! Навіщо-ж ви так вирядились?
— Всякий вдягається, як може!
— Ви француз?
— Так, парижанин.
— Тоді ви певне умієте перекривлятись?
— Їй богу, — відповів Паспарту, розсердившись на те, що його французька національність викликала таке питання, — розуміється, ми французи уміємо перекривляти, але не краще від англійців.
— То правда! Ну, коли я не можу взяти вас за слугу, то зможу взяти за клоуна. Ви розумієте, приятелю, що у Франції цікавляться чужоземними клоунами, а в другім місті французькими.
— Ага!
— Ви сильний?
— Особливо, коли пообідаю.
— А співати вмієте?
— Еге, — відповів Паспарту, — брав участь колись в вулишних концертах.
— А чи вмієте ви співати, ставши догори ногами й тримаючи на одні пяті дзиґу, що крутиться, а на другій поставлену кінцем шаблю?
— Сто чортів!.. та вже ж вмію! — скрикнув Паспарту, пригадавши свої хлопячі штуки.
— В цьому вся справа.
Вони відразу підписали умову.
Нарешті, Паспарту знайшов собі посаду. Його запрошено було на всі амплуа до знаменитої японської трупи. Це хочай було непринадно, але зате він швидче, як за тиждень, міг виїхати до Сполучених Штатів.
Вистава, про яку було оповіщено з великою помпою поважним Батулькаром, повинна була початись о третій годині. Швидко почулись голосні струменти японського оркестру, тарабани й там-тами. Зрозуміло, що Паспарту не мав часу вивчити своєї ролі, але вона й не була складною. Його дужі плечі мусіли служити підпорами для людської пирамиди, яку мали складати довгі носи бога Тінгу. Цею головною штукою мала скінчитись ціла серія инших.
Коло третьої години величезний намет сповнився глядачами. Европейці й тубольці, китайці та японці, чоловіки, жінки, діти — все це тислось на вузьких лавках і в ложах перед сценою.
Оркестр, увійшовши в середину в повнім складі з гонгами, там-тамами, торохкалами, флейтами й тарабанами так гремів, що можна було оглухнути.
Вистава була, як і всяка инша вистава з акробатами, але треба згодитись, що японці перші штукарі в світі. Один з віялом та клаптиками кольорового паперу виконував граціозні штуки з квітами та метеликами. Другий писав на повітрі пахучим димом своєї люльки слова, що разом складала привітання шановній публиці. Третій жонглював з засвіченими свічками. Він гасив їх одну за одною, коли вони летіли біля його рота й знову засвічував не спинячи й на хвилину свого важкого фокуса. Четвертий з дзиґ, що ввесь час крутились, виробляв самі неможливі штуки. Здавались, що дзиґи оживали під його рукою. Вони бігали по люльках, по шаблях, по дротах та волоссю, протягненому вздовш усеї стіни. Вони крутились навкруги великих шкляних ваз, вилазили на бамбукові драбини, розбігались на всі боки й знову сходились.
Кожна дзиґа має свій особливий згук, що разом з иншими зливався в своєрідну мелодію.
Жонглери виробляли з ними свої вправи, підкидали їх як волани деревляними ракетами[1], а вони ввесь час крутились. Засували їх до кишень, і коли виймали, то вони крутились до того часу, аж поки спущена пружина не обертала їх в штучні снопи.
Зайвим буде списувать всі ці фокуси акробатів та гімнастів трупи. Штуки на довгих щоглах, на драбинах, кулях та барилках було виконано надзвичайно зграбно. Але головним фокусом вистави були штуки „Довгих носів“, надзвичайних, гнучких еквілібристів, яких ще Европа не бачила.
Ці „Довгі Носи“ утворюють особливу корпорацію, що знаходиться під безпосереднім захистом бога Тінгу. Одягнені як лицарі середніх віків, вони мали за плечима по парі чудових крил. А головна їх признака — то були довжелезні носи, що прикрашували їхні обличчя. Цікавим було й висування такого носа. Вони були пороблені з бамбука, і мали завдовшки до пяти-шости або десяти футів. Одні були рівні, другі зігнуті, вузловаті. От на цих носах, міцно причеплених до обличчя й вироблялись усякі еквілібристичні штуки. Чоловік зо дванадцять цих приклонників Бога Тінгу лягали на спину. Тоді на їхні носи, що стирчали до гори наче громоодводи, злазили їхні товариші. Вони плигали та перелітали з одного носа на другий, виробляючи самі неймовірні штуки. Перед останньою виставою зроблено було особливе оповіщення про людську пирамиду, в котрій довгі носи мають скласти колісницю Джагернаута. Але замісць того, щоби спіратись один другому на плечі, артисти шановного Батулькара повинні були спіратись на носи. Тому, що один з тих, що мусів складати підставу тої пирамиди вийшов з трупи, а на його місце треба було дужого та спритного человіка, то Паспарту й згодився його заступити.Зрозуміло, що Паспарту було зовсім не весело одягатись у середньовікові вбрання й він пригадав свою сумну молодість, коли йому причепили до плечей величезні крила, а до лиця ніс в шість футів завдовшки. Але, нарешті, той ніс був його заробітком і Паспарту мусів до нього звикнути.
Паспарту вийшов на сцену й вмостився вряд з другими своїми товаришами по роботі, що мали скласти підставу колесниці Джагернаута. Всі полягали на землю позадиравши носи вгору. Слідуючий ряд еквілібрістів виліз на кінці їхніх носів, далі, ще вище ліг третій та четвертий ряд, аж поки чудна будівля з людських тіл не досягла стелі театру.
Театр здрігнувся від оплесків та криків захоплених глядачів. Музики старались зо всих сил, коли враз пирамида захиталась, втратила рівновагу, один з нижніх носів вискочив і вся будівля розсипалась, як двірець з карт.
А сталося це все через Паспарту. Бо він зірвався з свого місця й без допомоги крил перескочив через рампу, та вибравшись на правий бік галєрії, впав коло ніг одного з глядачів.
— Містер Фогг! — скрикнув він.
— Ви?..
— Я!
— То ходім на пароплав.
Містер Фогг, містріс Ауда, яка теж була в наметі і Паспарту швидко попрямували до дверей. Але там вони зустріли поважного Батулькара, що дуже розгнівався й заявив про втрати каси через вихід з трупи Паспарту. Філеас Фогг заспокоїв його, кинувши жменю банкових білетів. В шість з половиною годин, коли саме мав вирушити американський пароплав, Філеас Фогг, містріс Ауда й Паспарту, як був з крилами на спині та шости-футовим носом ступили на місток пароплаву.
