За 80 день кругом світа/XXII
| ◀ XXI. Господарь „Танкадери“ ризикує втратить обіцяну нагороду в двісті фунтів | За 80 день кругом світа XXII. Паспарту приходить до висновку, що й у країні антіподів добре мати гроші в кишені |
XXIII. Ніс у Паспарту незвичайно довшає ▶ |
|
„Карнатик“ вирушив з Гон-Конгу 7-го листопаду в шість з половиною годин і йшов на всіх парах в напрямку Японії. На йому був повний груз всяких товарів та пасажирів. Тільки дві каюти на кермовій частині були вільні. То були каюти, залишені для містера Фогга й його товаришки в подорожі.
Ранком другого дня пасажири побачили на містку чоловіка з напід-божевільним виглядом, скудовченою головою, який хитався на ногах, звертаючи на себе увагу здивованної публіки. Він вийшов з другого класу й хитаючись, сів на лаву.
Цим пасажиром був це хто инший як Паспарту.
Ось як це сталось: по кількох хвилях після того, як Фікс вийшов з курильні, два льокаї підняли Паспарту, який вже міцно спав і вклали на канапу, де спали инші курці опію. Та після трьох годин він пробуркався від цього тяжкого сну, бо його ввесь час трівожила одна уїдлива думка. Він почав змагатись з оп'яненням і сном. Почуття, що він не виконав свого обовязку надало йому сили. Він зсунувся з канапи та хитаючись, тримався за стіни, падав і знову підіймався, поки нарешті не вибрався з курильні, гукаючи, неначе у ві сні: „Карнатик“, „Карнатик“!
Пароплав вже парував, готовий вирушити в дорогу. Паспарту треба було зробити лишень кілька кроків. Він кинувся до східців, перейшов їх і впав на місток як раз в той мент, коли „Карнатик“ знімався з якору.
Кілька матросів, призвичаєних до подібних сцен, підняли бідолаху й віднесли його до другого класу. Тільки другого дня, коли від'їхали від китайського берегу за сто пятьдесять миль, Паспарту прокинувся й вийшов освіжитись на місток.
Він жадібно пив свіже морське повітря й трохи прийшов до памяти.
Помалу, збіраючи думки, він пригадав, що з ним сталося вчора: одвертість Фікса, курильню й що було з ним потім.
„Напевне, — подумав він — я був дуже п'яний. Що-ж скаже містер Фогг? У всякім разі головне діло зроблено: на пароплав я не спізнився“.
А потім він став думати про Фікса.
„Ну, відносно цього, то від нього ми вже напевне відкараскались. Не може бути, щоб він насмілився після своїх пропозіцій піти за мною на „Карнатик“. Скажіть, будь ласка! Поліцейський шпиг стежить за містером Фоггом, обвинуваченім в злодійстві… То, коли пан мій злодій, то я можу стати, так само, й вбивцем!“
Чи повинен він був повідомити про це все свого пана? Чи варто було з'ясувати йому ролю Фікса у всій цій історії? Чи не краще було розповісти містерові Фоггові, приїхавши до Лондону, що за ним навколо всього світу слідкував поліцейський аґент і посміятись разом над цею пригодою. Авже-ж так! У всякім разі над цим питанням ще був час поміркувати. Перед усім треба явитись до містера Фогга й прохати вибачення за свій непристойний вчинок. Паспарту підвівся. Море було неспокійним, пароплав дуже хитався. До того ж таки й сам Паспарту ще не зовсім твердо держався на ногах. Однак він помалу доплентався до керми. На містку не було нікого подібного до містріс Ауди або містера Фогга.
„Напевне, — промовив Паспарту, — містріс Ауда ще не вставала, а містер Фогг знайшов собі партнера й грає у віст“.
Паспарту заглянув до салону. Містера Фогга там не було. Зоставалось допитатись, яку він займав каюту. Паспарту звернувся з цим запитанням до „персера“, але той відповів, що він не знає такого пасажира.
— Вибачте, — вперто допитувався Паспарту — справа йде при високого, спокійного, мовчазного джентльмена. З ним їде молода пані.
— Молодих паній в спискові пасажирок немає, — відмовив персер. — Коли бажаєте, можете поглянути на список пасажирів.
Паспарту проглянув список. Назвиська містера Фогга там не було. Хвилину Паспарту простояв дуже вражений. Потім йому в голові як блискавиця промайнула думка.
— Я на „Карнатику?“ — швидко запитав він.
— Еге-ж.
— По дорозі в Йокагаму?
— Так.
Виходило, що він не обмилився з пароплавом, як подумав в першу хвилину. Отже, коли він й опинився на „Карнатику“, то його пана тут немає. Паспарту впав на крісло. Для нього ця звістка була, неначе грім з ясного неба. І враз йому прийшла до голови инша думка. Він пригадав, що годину вирушення „Карнатика“ було змінено, та що він мусів повідомити про це свого пана й не зробив цього. Значить, тільки через нього містер Фогг та містріс Ауда не встигли на пароплав. Правда, він дуже винуватий, але ще більш винуватий був той негідник, що підпоїв його в курильні, аби розлучати Паспарту з містером Фоггом і затримати останнього в Гон-Конзі. А тепер містер Фогг напевне програє заклад і всю свою маєтність втратить, Може бути, що його вже заарештували. Від такої думки Паспарту рвав на собі волосся. Колиб-но йому зустрівся отой Фікс! Вже б він з ним поквітувався!
Нарешті, по перших хвилинах відчаю та лютости на Фікса, Паспарту трохи заспокоївся й розібрався в своєму становиську. Нічого приємного в ньому не було, француз їхав до Японії. Туди ще він заїде, але як назад вернеться. Кишені його-були зовсім порожні, там не було ні одного шілінга, ні одного пенні[1]. Однак за його дорогу та їжу було виплачено за шість чи п'ять день наперед. Як же він їв та пив під час цього переїзду — важко списати. Він їв за себе, за містера Фогга й містріс Ауду, немов би Японія, до якої він їхав, була пустелею, де неможна було знайти нічого їстівного.
13-го вранці „Карнатик“ входив в йокагамський порт. Це одна з найважливіших станцій в Тихім океані. Тут пристають всі почтові та пасажирські пароплави, що роблять рейси між Північною Америкою й Китаєм, Японією та Малайськими островами. Йокагама лежить в самій затоці Ієддо, поблизу цього величезного міста — другої столиці Японської імперії. Колись Ієддо був резиденцією Тай-Хуна, тоді, як істнував цей громадський імператор і перечив в славі з другою столицею — Міако — резіденцією духовного імператора Мікадо — нащадка богів.
„Карнатик“ зупинився біля набережної між митницькими коморами, серед великої кількости кораблів усіх націй.
Паспарту без найменшої втіхи ступив на землю Сина Сонця. Йому залишалось тільки йти, куди очі ведуть міськими вулицями. Спочатку Паспарту опинився в цілком європейськім місті. Вздовж вулиць тяглись рівними рядками гарні будинки з низькими фасадами, прикрашені піддашками та зграбними перістілями. Ця частина міста займала усю місцевість од рогу Договору до річки. Так само, як в Гон-Конзі або Кялькуті тут скупчились представники усіх націй: англійці, американці, китайці, голандці, купці, готові все купити й все продати. Паспарту мав один засіб: він міг піти в англійське або французьке консульство.
Але йому не хотілось розповідати про свою історію через те, що в такім разі він мусів розповісти й про свого пана. Перед тим він хотів випробувати всі инші засоби, які йому могли зустрінутись.
Паспарту перейшов європейську частину міста й не здибавши ніякого щасливого випадку, зайшов в ту частину міста, де мешкали тубольці, постановивши, дійти як буде потрібно, до самого Ієддо.
Ця тубольська частина Йокагами має назву Бентен, на славу богині моря, якою вихваляються на сусідніх островах. Там видко було роскішні алеї кедрів та ялин, священні ворота, дивної японської архитектури, мости, ледве помітні серед бамбуків та очеретів. Під густим темним гіллям столітних кедрів стояли храми й часовні бонз, в яких мали притулок буддійські жерці та приклонники Конфуція. По довгих безкраїх вулицях вешталась безліч рожевих дітлахів, наче позніманих з ширм місцевого виробу. Червонощока малеча весело забавлялась серед коротконогих собак та безхвостих жовтуватих ледачих котів.
На вулицях панував жвавий рух; процесією проходили бонзи, одноманітно вистукуючи на своїх тамбуринах, купчились якунини, митницькі та поліцейські старшини, одягнені в гостроверхі шлики з лакованими прикрасами та двома шаблюками при боці. Йшли жовніри, одягнені в блакітні бавовняні вбрання з білими пасмами та озброєні зготовленими рушницями, вартові мікадо в шовкових кереях панцирях та мисюрках і безліч військових всяких взірців сновигало взад та вперед по вулицях. В Японії остільки-ж поважають військових, оскільки в Китаї їх зневажають. Здибались „ченці-шукачі“, прочане в довгій одежі, нарешті — звичайні громадяне, побільшости, маленькі з великими головами, чорним як смола рівним волоссям, довгим станом і тонкими ногами. Колір їх обличчя мінився від темно-мідяного, до блідих смуглявих відтінків, але ніколи не впадав в жовтий, як в китайців, од яких японці дуже відрізняються. Крім того, серед повозів, носилік, тачок, „норіманів“ з полакованими боками, та мнягких канго, подібних до колиски, виплетених з бамбука, видно було кілька жінок. Вони помалу йшли на своїх малих ніжках, взутих в полотняні черевики, солом'яні сандалі або деревляні пантофлі. Красою вони не визначались. Скісні вузькі очі, рівний плисковатий як дошка стан, почернені, по тутешній моді, зуби — це все ні трохи не приваблювало очей європейця. Зате вони надзвичайно уміло й зграбно носили свою національну одіж „кірімон“, подібну до широкої сорочки й переперезаної широким шовковим поясом навхрест, який ззаду завязували химерним вузлом „бантом“, перенятим паризькими модницями від японок.
Кілька годин ходив Паспарту серед цього ріжноманітного натовпу, розглядаючись на багаті крамниці, на ринок, де продавались химерні зразки японських ювелірних виробів. Його найбільше вабили до себе ресторації, прикрашені різнокольоровими стягами та стрічками, куди не було йому приступу; чайні павільони, де пьють гарячий запашний трунок з „сакі“, лікером, добутим з рижу; курильні, де палять тільки справжній добрий тютюн, а не опій, якого, майже, не вживають в Японії.
Нарешті Паспарту опинився в полі серед широких ланів, засіяних рижем. Тут цвіли роскішні камелії, що росли вже не на кущах, а на цілих деревинах. За бамбуковими плетеними тинами росли вишні, сливи та яблуні, яких розводять тут не так за-для овочу, як для цвіту. Між ними розставлено було всякі опудала, які могли перекривлятись і крутитись, деревляні колеса, що теж крутились та тріщали для того, щоб одганяти від цих дерев всяку шкодливу птицю: горобців, голубів, шпаків, ворон та инших.
Майже на кожнім величнім кедрі мешкав дужий орел, на кожній журливій вербі жила чапля. Крім того навкруги літало чимало ворон, качок, диких гусей, а особливо, журавлів, яких японці дуже поважають. Вони вважають їх символом щастя та довголіття й японці їх кличуть „ваша милість“.
Під час такого блукання Паспарту примітив в траві кілька фіялок.„Гаразд, — подумав він, — ось моя вечеря“.
Але, понюхавши їх, він побачив, що вони зовсім не пахнуть.
„І тут невдача“ — подумав він.
Правда, що Паспарту не забувся добре поснідати перед тим, як мав злізти з „Карнатика“. Але все-ж таки, проходившись за цілий день, він почував в своєму шлунку великий поваб до їжі. Він запримітив, що в мясних крамницях майже не було баранини, свинини й козятини, а знаючи, що в Японії вважається за великий гріх забити бика, він міг припустити, що яловичини тут взагалі важко знайти. Та він би з великою охотою попоїв і свинячого або оленячого мяса, ззів би куріпку, свійську птицю чи закусив-би рибою, яку японці приправляють рижем. Але йому довелось погодитись з обставинами й відкласти питання про всяку їжу до завтра.
Надійшла ніч. Паспарту повернувся до міста тубольців, освітленого ріжнокольоровими ліхтарями й почав блукати по вулицях серед канатних танцюристів, що дивували народ своїми штуками, та бродячих астрольогів, котрі просто на вулиці становили свою руру, збіраючи коло неї цілий натовп.
Потім він вернувся до рейду, де миготіли вогники рибалок, що при світлі смолоскипів ловили рибу.
Нарешті вулиці стихли, люд розійшовся на відпочинок. З'явились обходи якунинів. Ці старшини, в своєму роскішному блискучому вбранні, оточені чималою вартою, були подібні до послів. При кожній зустрічі з таким засліплюючим патрулем, Паспарту жартівливо повторяв:
— „А ось ще одно японське посольство, виряджене до Европи!“
- ↑ Пенні — англійська монета дорівнює 2.625 коп.