VIII.
 
Паспарту балакає більше, ніж слід.

Фікс швидко відшукав Паспарту на надбережжі. Той ходив вперед і назад та оглядався навколо, бо в нього не було умови, щоб у дорозі не бачити нічого.

— Ну що, пане, положили візу? — запитав Фікс.

— А, це ви! Дякую тепер все гаразд.

— Оглядаєте місто?

— Так. Знаєте, ми так швидко їдемо, що мені здається, ніби я мандрую у сні. Ми зараз в Суеці.

— Суеці.

— Єгипті, значить?

— В Єгипті.

— І в Африці?

— В Африці.

— В Африці! — сказав удруге Паспарту, — якось не віриться. Подумайте, я гадав, що ми доїдемо до Парижу. А тим часом я бачив Париж тільки від семи год. двадцять хв. до восьми год. сорок хв. і то між Північним і Ліонським двірцями. До того-ж з коча під дощем. Шкода! Хоч би побувати було на Пер-Ляшез і в цирку Єлісейських полів.

— Так ви дуже поспішаєте?

— Я то ні, а от пан мій то, не дай Боже, як поспішає… До речі. Мені треба купити панчох і сорочок, бо ми поїхали без нічого, з одним ручним мішком.

— Я проведу вас на торговицю. Ви знайдете там все, що вам треба.

— Дуже дякую!

По дорозі на торговицю Паспарту не переставав говорити.

— Як би тільки не спізнитись на пароплав.

— Часу досить. Ще нема дванадцяти годин, — заспокоював Фікс.

— Дванадцяти! Та всього ще без восьми хв. десять, — здивувався Паспарту, давлячись на свій величезний годинник.

— Ваш годинник ззаду, — сказав Фікс.

— Мій годинник? Родинний годинник, що достався мені від діда? Та він за цілий рік і на п'ять хвилин не сфальшує. Це справжній хронометр.

— Я розумію, — відповів Фікс. — На вашому годиннику лондонський час, а лондонський час ззаду від суецького приблизно на дві години. Варт переводити годинник по полудню в кожнім городі.

— Щоб я та доторкнувся до свого годинника? Та ніколи?

— Тогді він не зійдеться з сонцем!

— Тим гірше для сонця. Воно й буде винно.

І Паспарту поклав свого годинника — певний, що правда на його боці.

Через кілька хвилин Фікс знов запитав.

— То ви кажете, що дуже поспішно виїхали з Лондону?

— Я думаю! В минулу середу несподівано в вісім годин вечора містер Фогг вернувся з клубу, а через ¾ години ми вже виїхали.

— Куди ж він їде?

— Все просто, кругом світу!

— Кругом світу! — здивувався Фікс.

— Ще й у вісімдесят днів! Він говорить, що це ніби-то якийсь заклад. Але я тому мало вірю.

— А він великий орігинал, ваш містер Фогг.

— Щеб пак!

— А богатий він?

— Очевидячки. І з собою він везе чималу суму в банкових білетах. На гроші він не скупиться. Машинистові „Монголії“ він пообіцяв доброго могоричу, коли в Бомбеї ми будемо раніш призначеного часу.

— А ви давно знаєте вашого пана?

— Я? Та я нанявся в той самий день, як ми від'їхали.

Легко собі уявити, яке вражіння зробила вся ця балаканина на сищика, думки якого увесь час йшли в одному напрямку.

Цей несподіваний від'їзд з Лондону так швидко після крадіжки, ці великі гроші, що було взято в дорогу, ці обіцянки машинистам могоричів, сама мета цього ексцентричного закладу, — все це переконувало Фікса й стверджувало його підозріння. Він ще повів балачки з французом і впевнився, що Паспарту не знав свого пана, що Філеас Фогг жив відлюдно, що його вважали в Лондоні за багату людину, що він був мовчазний, самовпевнений і тому подібне, нарешті, що він не висяде в Суеці, а поїде просто до Бомбею.

— Далеко той Бомбей? — запитав Паспарту.

— Ще далеко. Днів на дванадцять дороги вистачить.

— А де Бомбей?

— В Індії.

— В Азії?

— В Азії.

— А, чорт! — як далеко!… Знаєте, турбує мене той газовий ріжок.

— Який ріжок.

Та в Лондоні, поспішаючись, я забув погасити в своїй кімнаті того ріжка й він горить тепер за мій кошт. Я вирахував, що це коштує два шілінги на добу, на шість пенсів більше, ніж я заробляю....

Ледве чи зрозумів Фікс подію з газовим ріжком. В голові його роїлись вже нові плани. Він порадив Паспарту поспішати з закупками, а сам знов побіг до консульства.

Тепер він був зовсім спокійний.

— Пане консуле, — сказав він, — сумніву нема, я попав на слід. Удає з себе орігинала, який взявся об'їхати землю за вісімдесят день.

— Хитро вигадано. Виходить, що він хоче вернутись до Лондону й тим способом збити з толку поліцію двох контінентів! Ловко!

— Побачимо, — промовив Фікс.

— Але чи не помиляєтесь ви? — ще раз запитав консул.

— Ні, не помиляюсь. І Фікс став переказувати консулу свою балачку з Паспарту.

— Дійсно, — сказав консул, — все ж на його користь… Що ж ви хочете робити?

— Послати до Лондону депешу, щоб дали мені наказ заарештувати його в Бомбеї, самому сісти на „Монголію“, прослідити його до Індії й там, на англійській землі, ввічливо підійти до нього з наказом і покласти йому руку на плече.

Останні слова Фікс промовив холодним і спокійним тоном.

Попрощавшись з консулом, Фікс побіг на телеграф давати депешу, а через чверть години з невеличким клунком він був вже на „Монголії“.