За Державність/2/Що то було?
| ◀ Піднесення українського прапору в Чорноморській флоті | За Державність. Збірник 2 під ред. Михайло Садовський Що то було? (Мусій Ященко) |
Із спогадів ▶ |
|
|
МУСІЙ ЯЩЕНКО
Підполковник.
|
Скажіть мені, люди добрі, що то було, — запитався себе самого я після пережитого бою та тяжких неприємних хвилин; запитували мене пани старшини та Стрільці дорученої мені окремої інженерної сотні С. С. (Січових Стрільців), які щасливо вийшла з того бою та живуть свідками до сьогодні; запитуюся себе самого уже девять років на еміґрації, а передчуваю, що запитаються мене на Україні батьки, матері, жінки та сестри забитих і покалічених у тім бою вояків, бо вони виряжали своїх рідних боротися за волю Батьківщини та урочисто повірили моїй моральній опіці 16 листопада 1918 р., в день траґічний для України.
Діялося це в кінці 1918 та на початку 1919 року. З дорученою мені окремою інженерною сотнею С. С. та з імпровізованим панцерником „Стрілець“ прикривав я відворот Лівобережної ґрупи С. С. від ст. Гребінка на Полтавщині починаючи, і аж до Київа; потім цей обовязок ніс від Київа, через ст. Коростень, аж до Житомира уже в Північній ґрупі С. С.
Багато знищено мостів залізничних, ні одного залізничного возу вантаженого та паротягу цілого не залишено червоному москалеві. На евакуованих двірцях телеґрафісти самі здіймали та запаковували апарати, заносили до рухомої складниці інженерної сотні, чипляли наліпки, прощалися, де-хто навіть зі слізми на очах, але щасливі були, що червоний кат не буде працювати на їхніх апаратах, і лишалися з вірою непохитною, що скоро ми повернемось, і вони знову запрацюють на „своїх“ апаратах.
Не смів червоний московський вандал турбувати наші частини на відвороті, бо чекала за це його — кара. Не сміли й наші частини, здеморалізовані та розаґітовані демаґоґами, утікати на відпочинок до великого міста.
Окрема інженерна сотня сотника Ященка працювала день і ніч без утоми, виказуючи велику карність, самопосвяту, відвагу та подиву гідну енерґію. Її зверхники того часу можуть сказати з певністю далеко більше. Тоді окрема інженерна сотня С. С. налічувала 164 вояків — старшин і стрільців. Сотня складалася з двох чот саперних, чоти телефонно-телеґрафної, чоти інженерного парку та маленького господарчого апарату. Першу чоту саперну складали виключно молодші старшини (кадр бувшого Миргородського полку за Гетьмана Павла Скоропадського), другу саперну чоту — фахові сапери, з мого села та його околиць (с. Соколівка, Білоцерківського повіту на Київщині); чоту телефонно-телеґрафну складали фахові люди та шкільна молодь Полтавщини й Білоцерківщини; парк та господарчий апарат обслуговували старші віком вояки, мої земляки.
5 березня 1919 року з м. Ушомир було стягнено сотню до м. Житомира на відпочинок, бо з 16 листопада 1918 року сотня жадного перепочинку не мала, а, правду кажучи, й не шукала, бо свідома була, що в той час дисциплінованій українській частині про відпочинок і думати не приходилося.
7 березня 1919 року о годині 24-й закликав мене до свого штабу командир Північної групи С. С. ґенерального штабу полковник Сулківський. Я зараз-же зявився.
— Пане сотнику! ми змушені скоротити загальний фронт. Тут нами большевики не цікавляться, а підготовляються напірати на Бердичів. Завтра ранком розпічнемо евакуацію Житомира через Бердичів на Шепетівку. Бердичів заслоняють дивізії Залізнична й Сірожупанників. Продовжити їх ліве крило на захід вимашерували з Житомира частини Північної ґрупи отамана Беня. Ось повідомлення отамана Беня, що його частини уже на лінії м. Кодня–Котельня. Вас призначаю начальником охорони евакуації по залізниці від Житомира до Бердичова. З пішою сотнею й панцерником „Стрілець“ відїдете до ранку на ст. Кодня; сотнею займете м. Кодню, панцерником повіряйте тор залізничний від Кодні до Бердичова; самі лишайтеся на ст. Кодня, звяжіться телефоном із Бердичовим та інформуйте мене про перебіг там подій.
Через годину я отримав оперативного наказа по Північній групі С. С. а о 4-й годині 8 березня був уже зі своїм відділом на ст. Кодня. О 6-й годині сотня, в силі 102 багнетів, 2 ручних кулеметів і 8 кіннотчиків, відійшла до м. Кодні під проводом мого заступника поручника Шпиталева.
Поручникові Шпиталеву наказав я: „Заняти м. Кодню. Весь час тримати сотню разом і в поготівлю, виставивши польові варти по вихідних дорогах на околицях міста. Там-же при дорогах обдивитися позиції для цілої сотні на випадок ворожого наступу. Кіннотчиків, по 2, вислати по дорогах на південь і захід від Кодні до 12 верстов, з метою звязатися зі своїми або виявити ворога. Про все мені доносити негайно телефоном та кінними вістовими. Я буду, згідно з наказом, на двірці в Кодні“.
До 12-ої години 8 березня тихо на двірці й у місті Кодні, а кіннотчики не виявили навколо м. Кодні присутности а ні своїх, а ні ворога. Через станцію проїхало два ешалони: постачання групи С. С. і санітарна колона. Під Бердичовим розпочалася гарматня стрілянина. Тому, що з Бердичова не хотіли інформувати про події, висилаю панцерника „Стрільця“ на ст. Бердичів-Житомирський. Командирові „Стрільця“, сотникові Іванову наказую роздивитися, поінформуватися, що робиться під Бердичовим, негайно телефонічно переказати мені й на 14 годину вернутися на ст. Кодня. „Стрілець“ відїхав.
У 12½ год. сотник Іванів телефонує: „На південь від Бердічова йде бій, сили ворога не великі, в штабі Сірої дивізії спокій“.
Я переказую відомості до Житомира полковникові Сулківському. Начальник групи висловлює бажання затримати „Стрільця“ на ст. Бердичів ще на годину, щоби інформував про перебіг бою.
У годині 15 прибув на ст. Кодня ешалон із юнаками полковника Петрова. Полковник Петрів повідомив мене, що його ешалон обстріляно мушкетним і кулеметним огнем із с. Городища, коли їхав із Житомира до Кодні. Бачив він ворожу кінноту й піхоту на возах, яка їде в напрямку на м. Кодню. Я заїкнувся перед паном полковником, що добре було-б затриматися й дати відсіч. Але пан полковник не дозволив мені навіть ваґону з дровами відчепити від свого ешалону, а дрова були призначені для паротягів мого ешалону й панцерника. Сказав, що не має часу до страчення й заразже відїхав.
Я телефонічно повідомив про одержані відомості поручника Шпиталева й наказав йому негайно з сотнею відійти на ст. Кодню.
Сотникові Іванову наказав як-найшвидше прибути з панцерником на ст. Кодню.
Ворога з боку Житомира я не сподівався. Не сподівався його й полковник Сулківський. Комусь треба буде запитатися отамана Беня, як це сталося?
Сотник Іванів через пять хвилин відповів, що його „не пускають із Бердичова“, — „Сотникові Іванову наказую вдруге й додаю, що за невиконання ним свого обовязку й наказу піде під суд польовий“. Сотник Іванів передає комусь слухавку зі штабу Сірої дивізії; той хтось вислухує мене, що в наказі по Північній групі С. С. панцерник „Стрілець“ має своє завдання і мусить негайно прибути на ст. Кодню. Нічого мені не відповідає й кладе слухавку.
Для мене ясним було, що „Стрілець“ не поверне: або уникає бою, або дійсно „отамани“ не пускають. Інформую про все в Житомирі полковника Сулківського і прошу вислати панцерника з Житомира до Кодні. Полковник Сулківський наказує: триматися на двірці в Кодні, а панцерника негайно висилає. Всі ці розмови й накази тривають 10 хвилин.
З боку с. Городища, на захід від залізниці, на горбах появилася лава кінноти біля ста вершників. Напрямок лава бере на двірець. Усіх нестройових я змусив узяти рушниці, обсадити двірець і чекав на ворога. Тиша на двірці надає відваги ворожій кінноті, і вона гальопує до станції. Недружня й ріденька сальва моїх нестройовиків лякає кінноту, і вона повертає в долину. Але за яких 10 хвилин бачу уже пішу лаву біля 70 баґнетів, яка швидко прямує на двірець. Я, тимчасом, телефоную до Бердичова: — „Стрільця“ не чути, Житомир — не відповідає, а сотні моєї з Кодні ще не видно.
Стаю до бою з одними нестройовими. Але нестройові дійсно поганенько стріляють: одне, зі страху великого, а друге — де-які з них і рушниці з роду в руках не тримали, як, прикладом, студент-урядовець Р-та.
Москалі, видно, оцінили кількість і якість оборонців двірця, бо прямували просто лавою, пострілюючи на ходу. Бють ворожі кулі в паротяг мого ешалону, машиніст хоче втікати; бють по ваґонах із обозовими кіньми. Нерви нестройових не витримують видимої небезпеки: вони кидають стійки й утікають до ваґонів. Даю наказ ешалонові відїхати за струмок, за два кілометри від ст. Кодня, в напрямку на Бердичів. Ешалон став. Нестройовикам наказую вийти й відстрілюватися, а до сотні висилаю вістового на коні з наказом: „Сотні відходити до залізниці в напрямку на Бердичів“.
Але сотня увязалася вже в бій під м. Коднею. Бо, поки заступник мій критикував наказа, потім постягав польові варти та приготувався відходити на ст. Кодня, — сотні загородив дорогу піший відділ большевицький, в силі 160 багнетів, що поспішав на возах за своєю кіннотою.
Окрема інженерна сотня С. С. виходить із міста і зразу йде на баґнети, щоби пробити собі дорогу. Червоні атаки не приймають і втікають у бік с. Городища, але бачучи, що їх ніхто не переслідує, займають старі окопи, з часів Світової війни, які рівнобіжно положені по дорозі м. Кодня — ст. Кодня і на відстані ¾ кілометра від дороги. Криловим огнем унеможливлюють рух С. С. Червона кіннота захопила ст. Кодню, підірвала залізничні тори й поспішає на стріли в допомогу на м. Кодню. С. С. зустрічають її сальвою, і кіннота втікає на ст. Кодня. Хоч кінний вістовий мій не доїхав до сотні С. С., але сотня зауважила, що ешалон уже стоїть за струмком і зміняє (а, властиво, бере) инший (добрий) напрям руху.
Була рання весна; на полі вода, сніг розталий і болото. Піхота большевицька прямує за С. С., своїм огнем гальмує відхід, а червона кіннота атакує крило. С. С. зупиняються, займають позицію й проганяють кінноту, а щоби мати можливість відходу, атакують червону піхоту; та утікає, і С. С. відходять. Але ворожа кіннота зауважує, що сотня прямує до ешалону. Ешалон її відганяє. Даремне я намагався допомогти сотні, бодай морально, присутністю ешалону. Нестройові за прикладом студента-урядовця Р-та, вже й пістоля мого не бояться; на погрозки та примус відповідають плачем, доказують, що вони для обслуги, а не для бою, і цим деморалізуючо впливають на міцніших духом.
Тоді я вирішую відїхати на розїзд Райки, щоби мати можливість ще раз звати панцерника „Стрільця“, як рівно дати йому можливість оперувати по торах, а за своєю піхотою вислати паротяга з порожніми вагонами, не наражаючи коней в ешалоні на покалічення. До Райок прибув я скоро. З Бердичова ніхто мені не відповідав. Вислав паротяга та два вагони за своєю сотнею; підібрав нещасливих недобитків хороброї сотні. Сотня в той день від 15½ до 18 год. два рази переходила до контр-атаки проти червоної піхоти, аби мати можливість відходу; всі рази червоні не приймали удару на баґнети й утікали; крім того відбила 8 наскоків червоної кінноти, що як круки налітала то на одне, то на друге крило С. С. по залізниці, але здобич мала тільки від забитих, бо С. С. не знають, що значить живим попасти до ворога. Спіткав я змучених, покалічених, де-яких без чобіт і рушниць, але свідомих своєї перемоги над ворогом.
Я сказав: „Мусимо переїхати через Бердичів на Шепетівку, а там уже відпічнемо“, й наказав дати їсти та по трохи вина, як рівно взяти рушниці, ручні ґранати та поповнити ладівниці набоями. На перегляді не долічив вісьмох стрільців — Царство їм небесне й земля пером! — забитих і 12 легко поранених, а між ними і мій брат у перших Онисько Сороченко-Синявський.
О год. 19-й ешалон рушив у бойовій поготівлі на Бердичів. Через 20 хвилин їзди напіткав наш ешалон ешалона юнацького, полковника Петрова. Це було за 4 верстви, не доїжджаючи до двірця Бердичів-Житомирський. Ешалон той стояв, а юнаки лежали в лаві перед ешалоном. З боку Бердичова — тиша. Полковник Петрів інформує мене, що не їде до Бердичова, бо не знає, що там діється й не може виявити, бо юнаки ще молоді, не вивчені добре й бояться.
Я докладаю: „Пане полковнику! переймайте, як старший, загальне командування та й їдемо до Бердичова; в темноті ручними гранатами очистимо двірець від большевицької наволочи й проїдемо, а зрештою мені не віриться, щоби наші дві міцні дивізії покинули Бердичів так уже хутко“. Присутні старшини С. С. підтримали мою пропозицію й мій погляд. Полковник Петрів погоджується. Сигнал свистиком, юнаки збираються, і потяги тихо, без огнів рушають до ст. Бердичів-Житомирський. Приїжджаємо. На двірці тиша — а ні живої душі. Горить один ліхтар біля будинку двірця та лямпа в покої чергового на двірці. Залізничник Гончар (начальник вузлової станції, а тоді прилучений до моєї сотні) робить вилки, ешалон мій опереджує ешалона юнацького й підїжджає під двірець. Вискакуємо на перон, обсаджуємо двірець. Входжу до покою чергового на двірці: нікого немає, але був, бо димить ще цигарка недопалена. Беру слухавку від телефону — не попсований; дзвоню на ст. Бердичів-Київський, — хтось із залізничників підходить, але ухиляється од відповіди. Рішаю: значить, там червоні. Тимчасом полковник Петрів ставить перед двірцем міцну заставу та висилає розвідку. Все це робиться тихо й дуже хутко. Розглядаюся на станції. Стоїть ешалон; пізнаю в ньому ешалона інтендантури корпусу С. С., страшенно багатий сукном, і дивуюся — чому він тут стоїть взагалі, або чому до цього часу не переїхав на тор Шепетівський. В цю хвилю зявляється, ніби із землі виріс, комендант ешалону поручник Круппа. Питаюся пана поручника, чому не переїхав до цієї пори.
— Бо машиніст утік.
— А де-ж стрільці дорученої вам частини?
— Розбіглися.
— А що-ж робить пан поручник тут?
— Сховався в полі та обсервував ешалона, вичікуючи своїх, щоби допомогли вивезти ешалон.
— Були на двірці червоні москалі?
— Не бачив ні одного.
— Що робиться в місті й на двірці Бердичів-Київський?
— Не знаю.
— А де-ж наші війська й панцерник „Стрілець“?
— Сірі чомусь опустили станцію перед чотирма годинами, а „Стрілець“ поїхав на ст. Бердичів-Київський і більше не вернувся.
— Тримайтеся, пане поручнику, мого відділу та візьміть рушницю.
Мені здається, що й під Бердичовим сьогодні сталось щось ганебне, як-що не більше. Як будемо жити — обовязком є довідатися про те. Хожу ще з 10 хвилин по пероні, вичікую наказу полковника Петрова; потім вхожу до ваґону, щоби відвідати своїх поранених стрільців та заспокоїти їх. Всього пройшло вже пів години. Нараз чую перед ешалоном два стріли. Вискакую з ваґону. Коротка команда до присутніх на пероні вояків, і 12 бойовиків біжать до голови ешалону. Через дві хвилини чую ще стріли, вибух ручної ґранати, і ешалон наш їде в бік ст. Бердичів-Київський. Бачу — біжать назад вислані мною вояки, а між ними молодий стрілець, мій джура, кричить що-сили, переляканий і тримається за руку: підбігає до мене й скаржитися на кривду, що йому заподіяно.
— Цить, — кажу, — зараз фершал перевяже тобі руку; не личить, козакові вдаватися в розпуку, та й ворог слухає нас.
Лікарський помічник повів його до двірця.
Теперішній підполковник Димар доповідає мені, що большевики підкралися до паротягу, закололи двох вартових і телефоніста на паротязі та змусили машиніста рушити. Паротяг уже рушив, як ми добігали до нього, большевики з паротягу стріляли впрост до нас; забитим упав старшина й ранено джуру; затримати ешалону було ніяк. Ешалон поїхав, а з ним скарбниця з вартовим, поранені, нестройовики (бо боялися носа показати з вагонів), коні, вози, майно сотні й особисте моє і стрільців, канцелярія й майно міністерства шляхів.
Шарпнувсь я з людьми наперед, як звірюка, сподівався, що вилки не поставлені або зіпсутий тор, і ешалон стане чи попаде в тупик. Даремна надія. Ешалон поїхав і зник у темряві.
А де-ж полковник Петрів? Де його юнаки? Не видно ні душі поперед і біля їхнього ешалону. Зникли: тихо, не попереджуючи підлеглих їм С. С. щоби, бува, лицарі абсурду не перешкодили їм… зникнути.Мій звязковий біля полковника Петрова, Левко Сороченко-Синявський, ішов за паном полковником, чекав наказу, думав, що роблять якийсь хитрий маневр і аж попав на тор Бердичів–Шепетівка, зрозумів, що… відступають, але попередити мене було вже пізно, і брат його рідний, поранений, поїхав до большевиків.
Коли-б я знав був намір юнаків, або коли-б їх зовсім не спіткав, — доїхав-би до Бердичова і спробував-би пробитися, а коли-б переконався був, що неможливо, вернувся-б на розїзд Райки, вивантажився-б і переїхав-би, напевно щасливо, на шлях Бердичів–Шепетівка. Треба ж було спіткати фатального ешалона Юнацької школи.
Був на двірці я ще з пів години. Більше нам робити нічого було. Зібрав людей частини, розбитих фізично й духово, й орґанізовано перейшов по-під Бердичовим на тор Бердичів–Шепетівка.
Була 23 година, коли повернув по торові в бік Шепетівки. Держався залізниці тому, що воювали ми тоді ще по залізницях, не маючи обозів. Ішли з добру годину, аж спіткали „Стрільця“. Сказавши людям відпочити та поживитися, чим знайдеться на панцерникові, сам пішов до сотника Іванова. Лютий на обставини, на себе, на цілий світ, я все-ж знайшов у собі досить сили до стриманости й лагідно та спокійно запитав сотника Іванова:
— Чому ви не виконали мого наказу?
— Бо командир Сірої дивізії, полковник Палій, наказав слухати його наказів та перевезти його самого на Шепетівський шлях.
— Чи зголосили ви, пане сотнику, полковникові Палієві, що маєте своє оперативне завдання та не входите до складу доручених йому військ?
— Так є, пане сотнику.
— Пан полковник підтвердив свого наказа?
— Так є, пане сотнику.
— Чим полковник Палій мотивував свого наказа?
— Мені не відомо, пане Сотнику.
— Пишіть, пане сотнику, рапорта про все це.
Розмова ця була при свідках. Рапорта я відібрав і пізніше долучив до справоздання для командира корпусу С. С.
Їсти не міг і спати не міг я. Сидів і переживав. В ухах лящали стріли й зойки та скарги поранених, а вад ними горувала розпачлива голосна скарга молодого несвідомого джури. Я бачив, як на яву, очі поранених стрільців, ті стурбовані очі, що силились угадати, чи пан сотник їх доведе щасливо до місця тихого. І я вірив, що виведу, і вони — очі їхні мені вірили… Із грудей виривалося нестримане ой, а за ним, як луна, з вірою несвідомою вуста шептали: — Боже Милосердний і Милостивий! Турбувала мене доля полонених. Смутили душу, гнітили серце події пережитого нещасливого дня. Палив огонь сорому й злости на самого себе, на других, та на обставини, що змусили мене дивитись на мій неуспіх. Ні, то не була поразка: я ще живий, а я — Січовий Стрілець!
У грудях довго ще кипіло, але упадок сил фізичних над ранком гостроту болю духового притупив. А мозок працює. Здавалося мені, що я постарів. Я вже знову мав чим жити, що робити. Чуть-світ дав наказа людям своїм вирушити на ст. Деміївку. Сам довідуюся, що юнаки розташовані в селі біля тору, хочу побачитися з полковником Петровим. Іду зі свідками. Здибаю на вулиці. Вітаюся.
— Знаєте, вчорашнє нещастя змусило нас покинути майно Юнацької школи, а ґуберніяльний комісар Волини позбувся ґуберніяльної каси.
Я відповів, що був на станції з відділом ще 50 хвилин. Попрощалися й розійшлися. Надибав ешалона. Вартовий козак показує мені ваґон оперативного штабу Сірої дивізії. З двома старшинами вхожу до командира Сірої дивізії, полковника Палія. Невисокого зросту, товстенький, сивенький дідок, оголений, вуси й чуприна коротко підстрижені. Я представляюся. Просить сідати. Голос мягкий, мова українська поправна.
— Пане полковнику! Сотник Іванів, командир панцерника „Стрілець“, доніс, що пан полковник наказали йому слухати наказів пана полковника.
— Так, я наказав.
Тут я показую наказ, яке завдання мав „Стрілець“, та інформую, що відсутність його спричинилася до катастрофи.
— Бачите, наказав я, бо обставини склалися так, що треба було залишити Бердичів, а, значить, пропав-би й панцерник.
Хіба, пане полковнику, велика сила ворога наступала на Бердичів.
— Ні, це все нещастя сталося через того отамана Вовка, командира Залізничої дивізії. Зрадника того мало судити й розстріляти, а треба десять раз повішати або четвертувати. Дивуюся, що Головний Отаман такій бездарній людині та ще й здібній до зради, повірив керування дивізією.
Для мене ясним було, що під Бердичовим сталося непорозуміння між командирами дивізій, а це породило далекосяглі, великих розмірів, лихі наслідки й траґедію не тільки дорученої мені частини.
— Що»-ж я, пане полковнику, скажу свойому командуванню?
— Так і скажіть, що все зло під Бердичовим сталося через зрадника отамана Вовка.
Прощаємося.
В 11 год. 9 березня приволікаюсь на ст. Деміївку. Всього 55 вояків зі мною. Половина з них у неможливому взуттю, а друга боса. Рушниці тягне теж лише половина; всі вичерпані, фізично, пригноблені духово, з розхитаною психікою — до здеморалізування. Стверджую, що не брак ідейности або любови до своєї укоханої, вимріяної кожним зокрема й усіма разом Самостійної Батьківщини зробили людей байдужими, — а страшні переживання, хвилевий неуспіх і втома. Працює тільки інстинкт самозаховавчий і то повільно, соромливо. Я це знаю й бачу. Останні власні сто карбованців даю на закуп кулів соломи. Наказую постелити в почекальні на двірці й усім положится спати, а сам вирішував завдання: що я їм дам їсти, як проснуться, бо-ж голодні полягали спати. Біля станції, в селі, стояла повстанча сотня. Командир її, поручник, був заразом і комендантом двірця. Іду до нього, зясовую положення дорученої мені частини, але він нічого порадити не може. На станції є склад цукру, господаря немає і комендант ним опікується. Пишу вимогу на два мішки цукру. За цукор вимінюємо в селян хліба й квасного молока; можемо, значить, прожити день і ще й доїхати до Шепеівки, а там постачання корпусу С. С. нами заопікується. Так я упланував, і те вважав і вважаю зараз за нормальне для хорих, роздягнених людей. Відїхати до Мирополя можна тільки о 20 годині з паротягом, що приїде сюди по воду. Наказую о 17 годині настелити соломи в двох товарових ваґонах та за сонця перейти туди, щоби не перестудилися босі.
Комендант нас не затримує, а навпаки, охоче відсилає, бо співчуває. Чекаємо на паротяг.
Тимчасом, о 18-й годині прибуває потяг із Шепетівки зі штабом отамана Вовка, командира Залізничників. Я з двома своїми старшинами іду представитися старшому начальникові, поінформуватися в загальній ситуації, розказати, в якому нещасті доручена мені частина, та попросити, бодай морально, мені допомогти. Представляємося панові отаманові Вовкові. Оповідаю про вчорашній неуспіх та нещастя, зясовую сьогоднішній стан людей та положення, яко частини, і прошу дозволу їхати до Шепетівки, щоби там заосмотрити людей із Постачання нашого С. С. корпусу і бути ще чим у допомозі корпусові С. С., єдина там інженерна частина.
Отаман Вовк вислухав і каже:
— Бачите, ці всі нещастя ваші і багацько ще більші нещастя сталися через того зрадника полковника Палія, командира Сірої дивізії; з того ренеґата, того зрадника слід паси дерти. Оце я приїхав сюди, щоби направити те зло, яке він наробив учора[1]. Ви, пане сотнику, розуміється, поїдете зі своєю частиною — я вас не затримую.
Я подякував щиро, попрощалися, і ми вийшли.
Повторяю, що розмова відбулася в „штаб-ваґоні“, в присутності двох старшин дорученої мені частини, коменданта двірця та особистого адютанта отамана Вовка.
Сидимо на двірці. Приходить і комендант двірця від пана отамана. Я ще раз нагадую:— То ви-ж, пане поручнику, не забудьте прилучити наші ваґони, — чули, що пан отаман казав?
— А мені, власне, пан отаман наказав, як ви вийшли, щоби частини вашої не пускати.
Я не вірив своїм ухам, не міг погодитися, щоби пан отаман не міг віддати мені наказа зразу. Іду до пана отамана, розуміється, не один, щоби переконатися.
— Бачите, пане сотнику, я дійсно наказав, щоби вас не відсилали, поки не підійдуть мої частини.
— Але-ж, пане отамане, ми жадної вартости зараз не уявляємо.
— Лишитися для моральної підтримки повстанців.
— Пане отамане! — але-ж треба хоч самих себе вартувати, а люди босі й без рушниць, і немає уже де навіть і хліба виміняти.
— Зрештою, пане отамане, наколи така гостра потреба, то можна лишити з сотні вашої охорони[2], — Це слова адютанта пана отамана.
— А дійсно, — каже пан отаман, — поїдете, пане сотнику.
Комендант двірця був тут присутній.
Коли охорона отамана Вовка довідалася, що має залишитися, висловила протест і виставила охорону біля своїх ваґонів, щоб їх не відчепили. Так нікого й не міг залишити пан отаман, і потяг, як-би дізнавши стиду великого, зараз відїхав.
Повернувся комендант двірця й каже:
— Все-ж таки отаман Вовк наказав ваші ваґони не причеплювати до паротягу!
— Що ви кажете, брате!?
— Слово чести даю!
Ну, подумав я, так сміятися, то хиба немає права. Трудно, пане поручнику, пошукаємо спільно виходу! Я, як сотник і командир окремої сотні, являюся тут старшим. Отож, пане поручнику, прошу слухати моїх наказів. І написав наказа, по якому пан поручник мав передати комендантуру двірця старшині дорученої мені частини сотникові, тепер підполковникові, Димареві.
Коли старий і новий коменданти доручили мені рапорти про здачу й прийняття, я написав вимогу комендантові сотникові Димареві вирядити негайно окрему інженерну сотню С. С. до ст. Шепетівка для обмундурування, озброєння й запровіянтування.
Сотник Димар робить розпорядження для відправки. Коли все було готово для відїзду, я наказав сотникові Димареві передати обовязки панові поручникові, й ми відїхали з Деміївки. Але на ст. Миропіль нас чекала несподіванка. Їхали ми довго, бо старий паротяг не міг поспішати. Люди, ще хорі, роздягнені та босі позаривалися в солому й спокійно спали. Я вартував над ними. Нараз, чую на ст. Миропіль окрик:
— Хто їде, де командир?Вихожу. 22 година. Бачу — на пероні вишикована сотня Сірих в поготівлі. До мене підходить старшина з криком:
— А, то ви?
— Я — кажу спокійно, — у чім справа, пане старшино, — передчуваючи, що сталося якесь непорозуміння.
— То ви втікаєте з фронту?
— Ні, — кажу, — їду з дозволу отамана Вовка.
— Як-же це так — отаман Вовк тут був і казав, що С. С. втікають із фронту, й наказав за всяку ціну їх затримати, а вас розстріляти; оце чекаємо на вас дві години під дощем.
Зясовую панові старшині, що на позиції сьогодня не стояв, оповідаю далі, що сталося з окремою інженерною сотнею С. С. учора під Коднею та в Бердичові, оповідаю, як прожили сьогоднішній день, як рівно й про розмову з отаманом Вовком, змальовую стан людей дорученої мені частини і врешті підводжу до старшинського ваґону й показую роздягнених і босих.
Старшина Сірожупанник закляв по-козацьки та й каже:
— І як міг нас так ошукати отаман Вовк? Як-би ми були знали правду — не виїхав-би він звідціля.
Підійшов командир полку Сірих, глянув на моїх людей і зрозумів, та став запрошувати панів старшин С. С. на вечерю до старшинського зібрання; тим старшинам, що були без чобіт та стрільцям наказав дати їсти у ваґонах.
Тієї-ж ночи наші ваґони причеплено до першого транспорту й відіслано до Шепетівки. На двірці Шепетівки ми трохи підлаталися, бо застали колону Постачання корпусу С. С. До штабу корпусу С. С. їхали два тижні. В штабі Північної групи й у штабі корпусу С. С. були переконані, що я й мої всі люди загинули до одного, бо нікому не приходила думка, що могли піддатися большевикам[3]. А сотник Деморацький, улюбленець С. С., випивши чарчину в Проскурові в зібранні старшинському, казав: — марно гине Січове стрілецтво, й гіркою сльозою оплакував смерть сотника Мусія з Білоцерківщини.
Скажіть мені, люди добрі:
На якій підставі штаб Північної ґрупи отамана Беня інформував Північну ґрупу С. С. що частини отамана Беня стоять там, де їх зовсім не було?
На якій підставі полковник Палій відірвав панцерника „Стрільця“ від його оперативного завдання?
Чим пояснити поведінку Юнацького ешалону полковника Петрова?
Що сталося під Бердичовим 8 березня 1919 року, коли дві міцні дивізії відійшли без бою і, принаймні, без втрат та ще перед ворогом слабшим удвічі й неактивним[4], та з якої причини полковник Палій обзивав зрадником отамана Вовка, а отаман Вовк — полковника Палія?
Для чого треба було отаманові Вовкові казати неправду про нещасні тоді розбитки славної окремої інженерної сотні С. С?
А разом: — що то було?[5]
——————
- ↑ Хоч автор лише рикошетом зачепив оборону Бердичова, все ж дає нам можливість підкреслити три засадничих неґативних риси цієї оборони.
- 1) Відсутність обєднаного командування в Бердичівській ґрупі військ.
- 2) „Непорозуміння“, що найменше, поміж командирами дивізій.
- 3) Їхня безсилість у переведенні своїх рішень у життя.
- ↑ Охоронна сотня складалася з 170 баґнетів і 4 кулеметів.
- ↑ Слова полковника Сулківського та сотника Чорнія.
- ↑ Це перевірив я в двадцятому році, в запіллі ворога від полонених своїх стрільців, що повтікали з ешалону додому, коли большевики грабували викраденого мого ешалона. Та й тоді, вже на другий день, було відомо в штабі корпусу С. С. про кількість та якість ворога під Бердичовим.
- ↑ Що то було? — Був: 1) брак авторитету й знання вгорі, 2) „Отаманія“ й зарозумілість у середині, а через те 3) непослух на низах, а разом — наслідки, що ми їх маємо. — Редакція.