За Державність/2/Із спогадів
| ◀ Що то було? | За Державність. Збірник 2 під ред. Михайло Садовський Із спогадів (Микола Янчевський) |
4 жовтня 1919 року ▶ |
|
|
МИКОЛА ЯНЧЕВСЬКИЙ Підполковник.
|
Початок весни, гарної, розкішної весни й початок якогось нового, не шаблонового життя… Початок весни… Весна в горах чудова… Земля підсихає на очах… рослини з непомітною хуткістю кріпнуть, зеленіють… ростуть…
Ліс навколо так гарно, так весело шумить, співає, ніби розірвав ланцюги… В Росії, там десь далеко, діється теж обновлення… там також розірвався ланцюг царату… Тут, на фронті, життя ще ніби йде по виробленому віками проґраму, по шаблону… але вже чути з ріжних сторін, що життєві колеса військового апарату котяться не по колії… В повітрі щось гудить… шумить… Кожний день приносить новини. Частини ще тримаються, але вже є випадки непорозумінь. Одні погоджуються на присягу тимчасовому урядові, другі ні. В нас у полку тихо, спокійно, але відчувається страшенна, величезна напружність. Полк ще по старому на північний захід від уроч. Фундул–Молдави в горах несе аванпостну службу. Ескадрони розкинуті. Розмови між старшинами про сучасні події відбуваються телефоном. Розмови коротенькі, беззмістовні, горячкові… Що чувати? Що нового? Чи нема ґазет із Кімполунґу? Персонально мене цікавить тільки одно — це „Кіевская Мысль“, бо на її сторінках почали знаходитись коротенькі звіти про події на Вкраїні, про заклик українців до „Охочекомонних полків — до українського війська“. Серце, душа рветься туди на Вкраїну… Внутрішній голос каже — мусиш їхати на Вкраїну, мусиш свої сили, свої знання віддати Батьківщині… досить москалям служити… Але, як це зробити? Як? Я-ж займаю відповідальну посаду… я командир ескадрону… В орґанізмі міцно сидить військова дисципліна, військова підлеглість. Пишу листа до Київа по зазначеній адресі в „Кіевской Мысли“ — прошу поради, — відповіди нема жадної.Благовіщення. Полк зміняється. Відходимо до Кімполунґу. В 4-му ескадроні непорозуміння. За кілька днів у мене — ескадрон просить змінити вахмістра; я відмовляю. Такий виступ — це перший жайворонок військової анархії — ануляція дисципліни. У мене пролітає думка, як та блискавка — ось є підстава розвязання з ескадроном… їхати на Вкраїну… Іду до командира полку — у мене є підстава — прошусь їхати. Командир полку погоджується. Дає мені командировку до 7-го запасового полку в Борисоглібському. Думаю — добре. Дорога до Борисоглібського лежить через Київ, побачу там, куди та як себе треба приділити.
Квітень. Перший день Великодня. Сучава. Я в дорозі на Київ. Сижу в кавярні біля вікна. Зі мною думи… Пригадуються дитячо-юнацькі роки, коли я, будучи кадетом 2–4 класи, захоплювався Гоголем, особливо його „Тарасом Бульбою“, який перший і вклав у мою дитячу душу любов до Вкраїни, любов до кінноти та примусив мене не раз потім пізніше глибоко задумуватись над питанням — чому це Україна не має свого власного війська, бодай такого, якими в Росії були Донське, Оренбургське, Кубанське й т. и. казацькі війська. Збудив мене від думок тупіт сотень кінських ніг. Переді мною на вулиці проходить 12 кінна дивізія, яка йде на зміну нашої… Зі мною думи… Думи… Куди вона йде? чого вона йде? Укомплектована виключно українцями. Це українська дивізія. Полки ці — і Стародубський драґонський, і Білгородський уланський і Ахтирський гусарський од початку свого існування — чисто українські полки… За мирний час постоювали на Вкраїні. Зараз, підчас війни, поповнення отримували майже все з українців, із 8-го запасового полку, дисльокованого в Новогеоргіевському (біля Кременчука). Куди вона йде? Її дорога лежить у другий бік — не на Кімполунґ, а ка Київ.
Я в Київі. На Велико-Володимирській вулиці. Я вже близько цілі. Я в домі, де мусить кипіти українське життя, де міститься мізок цього життя. В кімнатах повно народу… Кого тільки нема, і цивільні, і військові… селяне, священники. Розмови галасливі… одні вживають всіх засобів, аби перекричати других… Страшенний гомін… на підлозі бруд, сміття, недопалки. Перше вражіння — жахливе: ярмарок… Не видно громадянської дисципліни, а є натомість відсутність поваги — і серед прибуваючого елементу, і серед кермуючих — до тієї інституції, де народжується таке величне й святе — нова ера Української Історії.
Цим була ясно й виразно підкреслена вся недозрілість громадянства до політичного життя, а серед керовників — до цього ще й легковажність що-до відповідальности перед Нацією.
Хожу з кімнати до кімнати.. Питаю, — ніхто нічого не знає… За столами сидять все молоді добродії, які скеровують мене один до другого.. Нарешті довідуюсь, що в одній із кімнат засідає Військовий Комітет. Я — до Комітету. Військових не бачу, за винятком якогось прапорщика. Кажу, в чому діло — що хотілось-би віддати свої сили й свої знання Українському військові… Перешіптуються… Питають, чи кадровий. Із гордістю відповідаю — кадровий. Після нових перешептів — чую відповідь, що нічого не можуть порадити, бо мусять тримати єдиний революційний фронт…
?… ?… ?…
Відхожу. Підхожу до ґруп. Є ґрупи виключно з військових. Старшин-кіннотчиків не бачу жадного. Є піші, гарматчики, сапери… Прислухаюсь до розмов.. Чую — незадоволення, яке опанувало й мною… Видко всі приїхали отримати наказа й стати під свій рідний прапор. Підхожу до одної ґрупи, де якийсь добродій, в формі земгусара мітинґує. За галасом тяжко все розібрати. Чую, що звертається до старшин… Товариші військові, — як ви не хочете зрозуміти… ми передовсім мусимо солідаризуватися з російськими соціялістами… передовсім єдиний революційний фронт… ми українські соціялісти жадного війська не потрібуємо…
?… ?… ?…
Видно панування Москви, хоч і скрите, але ланцюги її ще міцні…
Не віддаючи собі ясного відчіту, вийшов я на вулицю й… пішов, не знаючи куди й для чого йду… Було якось прикро, гірко… Дійшов до купецького саду й сів на лавці над Дніпром… Дніпро й свіже від нього повітря зробили своє діло — я зрозумів, що тут наразі нема роботи… Треба їхати до Борисоглібського та рятувати своїх українців із московського війська.
Борисоглібське. Травень, червень і липень 1917 року. Гарячково відбуваються закладини Українського гуртка. Мені в роботі багато помагають два молодші старшини К. і Д. з запасового пішого полку, що також стоїть постоєм у Борисоглібському. Взагалі, старшин брак. Видно зацікавленість українізацією серед звичайного рядового козацтва. Майже що-дня для бажаючих членів гуртка читаються оповідання Кащенка про Запорожжя, запорожців і поволі підходимо до питань про необхідність мати своє військо й свою власну Державу. Із „Совіта Салдатських і Робочих Депутатів“ підсилаються провокатори, мітинґують за „єдиний революційний фронт“ проти буржуазії, за „єдиний загальний котьолок“, Але після розстрілу кірасирами Богданівців у ваґонах під Київом „Совіт Салдатських і Робочих Депутатів“ не тільки перестав користуватися у членів гуртка впливом, але вдвічі, натомість, збільшилася кількість членів українського гуртка й стала вже доходити до 500–600 чоловіка; чути вже стало розмови не тільки серед старшинства, а й серед рядового козацтва про необхідність виділити українців в окрему частину.
Командиром кінного полку й начальником залоги був полковник М., поляк, дуже добра людина, але, будучи звязаний по руках і ногах полковим совдепом, так і не дав нам дозволу на виділення українців в окремий відділ. Сам совдеп, маючи певні інструкції від окружного[1] совдепа, не тільки гальмував всі наші справи й ставав на перешкоді, а й оголосив нам потаємну війну.Київ… Київ мовчав… Правда, було вже видно, що Київ де-що змінив свої погляди, що в Київі вже зрозуміли, що Україні потрібна своя власна армія, але перейти до інтензивної роботи — творення окремої Української Армії — Київ не міг, Київ все ще чіплявся за московських соціялістів, їм вірив та мав надію дійти мирним шляхом до згоди з московським „демократичним“ — не „царським“ урядом.
Кілька разів надсилалися гонці до Київа з проханням дозволу на самочинний вимарш українців з Борисоглібського на Київ… Але Київ наказу не дав…[2] Київ хотів тільки… українізації… Це бажання було гарним, але не зараз… воно варто було на початку травня місяця, а не тепер, через два місяці… Вже було за пізно… Час ішов. Час і обставини вже вимагали другого, вимагали більшого… Те, що було задовольняючим на початках революції, те по впливі 2–3 місяців було… смішним. Зараз час вимагав використовування патріотичного захоплення в українських козаках, і зі здорових нездеморалізованих частин, збираючи їх докупи, творення Української Армії. А деморалізація йшла та йшла з непомірною хуткістю. Треба відверто признатись, що вона більше падає не на совдеп із його провокаціями, а на Київ. Треба було жити одним життям із козаками, щоби бачити й переживати спільно з ними настрої їхніх душ і серць. Київ жив иншим життям і, як видно, чи не хотів, чи не міг оцінити грізного положення на місцях і не здавав собі справи про наслідки такої його політики.
А чорні хмари заступали сонце… Вже починало лунати на мітинґах — „до дому“… Треба було бачити, як горнувся здоровий елемент до гуртка, шукав у ньому рятунку. Кожний козак-рядовик ясно розумів, що пошесть деморалізації поширюється… Рятунок криється у зміні місця постою, відокремленні себе муром від москалів, а ніяк не спільне з ними життя. Спокуса „до дому“ — велика, а кількамісячна українізація не могла піднести на належну височінь громадське почуття й обовязок перед Батьківщиною в усіх однаково.
Підказувало їм щось інстинктивно, що за москалями посунуться до дому й українці… Не залишатися-ж українцям на самоті у Борисоглібському, Тамбовської ґубернії.
Залишиться Україна без війська, без муниції, без охорони… Треба було тільки бачити ввесь той жах і розчарування, яке огортало козаків після кожного повороту гонця з Київа без твердого й виразного наказу… Гинули і віра, і надія в твердість своєї влади… Наближався кінець життя гуртка — пропадала зацікавленість українськими справами, насовувалась апатія, за якою вже йшла побідниця-деморалізація з „єдиним революційним фронтом“, яка давно вже прийняла в свої обійми московських салдатів.
Отрута Борисоглібського Совіту Салдатських і Робітничих Депутатів ділала й на наших вояків. Атмосфера підвищена. На поліпшення стосунків між нашим гуртком і совітом не тільки не можна було лічити, а навпаки — висовувалась необхідність вирішення, і то в як-найшвидшому часі одного з двох: — або розвязання гуртка, або неофіційний вимарш його з Борисоглібського. За першим слідувала для нас дуже неприємна річ — здача своїх позицій москалям; друге — міцно було звязане з поняттям військової дисципліни; з Київа-ж дозволу на вимарш все так і нема… Ці свої переживання мені не раз потім пригадувались підчас уже служби в Українській Армії, де за дуже малим винятком, через загальну внутрішню політику та місцеві обставини, відповідальні посади були обсажені старшинами молодими (мені траплялося зустрічати командирів полків, які мали від 20 до 24 років) або елементом, який у свойому житті з армією нічого спільного не мав (подібно-ж, як наші провідники майже цілком не були підготовлені до виконування ширших завдань по відбудові Держави, через обмежене виховання, отримане на специфічному тлі російських соціялістичних партій, і не тільки не відчували браку в підготовленому кадрі політично вихованих військових провідників, але запаморочені запозиченою від московських соціялістів ненавистю до всього військового, ще й цуралися)… Ці пани здебільшого вважали, що в фундаменті устрою всякої армії лежить не військова дисципліна, а свобода à la Керенський, і що в козакуванню мусить проходити червоною ниткою не дисципліна, а легкість у чинах, близьких до анархії, та в невідповідальності й невиконуванню наказів. Ця легкість у погляді на військову субординацію й не дозволяла відчувати їм того, що їхнє нерозуміння головніших військових засад спочатку, поки не запанувала загальна розхрістаність, разило їхніх підлеглих, звичайних шерегових козаків, які мали за собою по кілька років військової служби, та які були завше чутливими до чинів своїх командирів, і примушували своїм поступованням виходити на слизькі стежки і цих підлеглих.
В результаті, необхідність утримування свого авторитету штовхнула „командирів“ до пристосування, хоч і схованого десь у глибині свойого внутрішнього „я“, своїх наказів та чинів — до бажань підлеглих, що спричинилося до свобідного переходу козаків до частин із фундаментом „отаманії“, що ясно не могло не відбитися на боєздатності Української Армії.
В цей скрутний час для гуртка дійшли до нас відомості про дозвіл Української Влади на формування в Одесі Гайдамацького куріня. Негайно був командирований до Одеси підстаршина К. з відповідними інструкціями. Зясувавши, що формування дійсно провадиться, підстаршина К. повернувся з потрібним наказом. Маючи на руках наказ своєї влади, нам тепер цілком не ходило, чи дасть командир 6-го Запасового полку згоду на виїзд козакам, чи не дасть, але ми знали, що кожний член гуртка, вірний ідеї відбудови Української Армії, вирушить згідно з наказом свої влади. Шкода тільки, що це вже діялось трохи за пізно — в половині серпня, і тому до Одеси прибуло з гуртка ледве 60 чоловіка. Решта членів, під упливом Совіта Салдатських і Робочих Депутатів, залишилася при московському війську захищати „єдиний революційний фронт“, а друга частина, більша, рушила навпростець до дому…
Гайдамацький курінь розташувався по-за Одесою, на „5-й станції“, на колишнім місці лагерів російської піхоти. Прибуття в цю цілком свою частину зробило сильне вражіння на всіх нас. Ми були наче-б-то перенесені не тільки з півночи на південь, але з однієї епохи в другу… Перед очима діялось те, що відійшло вже у вічність… Зразу воскресла в памяті так гарно, живо й художньо описана Гоголем Запорозька Січ. Місце табору Гайдамацького куріня сприяло й життю, й картинності… Це рідкий ліс… Видно, що війська давно вже тут не постоювали: окопчики для шатрів по-части зруйнувалися, але рясно заросли травою; стежки теж позаростали травою й кропивою, надаючи цим супутникам занедбання ориґінальний колорит. Між деревами густо порозкидались кущі, під якими стомлені козаки поклалися спати. Там на пеньку, в холодочку сидить козак, похилившись; над ним свійський голяр із „оселедцем“ голить, залишаючи і йому „оселедця“. Тут компанія, як видно, новоприбулих, підстеливши шинелю, закусює чим Бог послав, озирається на всі боки, ділячись вражіннями. Тут-же недалеко розкинуті шатра звичайного російського таборового зразку в перемішку з маленькими походними, до котрих туляться імпровізовані намети з плахт, із килимів та кавалків хатнього полотна. Між шатрами в порядкові, в „козлах“ стоять рушниці, шаблі, кулемети; біля них походжає суворо варта… Чути пісню „Ми гайдамаки, всі ми однакі“, — це повертається сотня з навчання. Повноту картини доповняють козаки й старшина в старовинних козацьких строях, у черкесках, вишиваних сорочках. Але ще не всі здолали привести себе до такого вигляду. Більшість одягнута в російські „ґімнастьорки“ та захистного кольору шаравари. Обличчя освітлені внутрішнім сяйвом твердости, рішучости та гордости від свідомости, що вони — піонери великого діла — відбудови України. Всі вони — і старшина, й козаки-добровольці; прийшли сюди, маючи на думці тільки боронити свій край, якого вже починає охоплювати пожежа анархії.
Формування 1-го Гайдамацького куріня провадив осаул (сотник) Василь Сахно-Устимович. Розпочато формування десь у половині липня. Козаки й старшина прибували що-день, так, що приблизно за місяць після приїзду нашого з Борисоглібського, так біля 20 вересня, перший курінь ізміг залишити в свойому складі 6 піших, 1 кулеметну й 1 кінну сотню та 1 арматню батарею з 2 гармат, вилучивши на формування 2-го Гайдамацького куріня (командиром було призначено капитана Орлова) — 2 піших, 1 кулеметну й 1 кінну сотню та на формування 3-го Гайдамацького (командиром призначено було підполковника Продьму) — 3 кінних та 1 кінно-кулеметну сотню. Окрім того, на 1 жовтня від першого куріня була відіслана одна сотня до Херсону для формування й там Гайдамацьких частин, та був ще українізований цілий кулеметний відділ, що складався щось із 20–40 кулеметів, під проводом штабс-капітана Мацана.
Треба було тільки дивуватися тому темпові, яким відбувалося комплектування Гайдамацьких курінів козаками та старшиною — звідки ці люди бралися, хто тяг їх до війська в той час, коли в московських частинах ішла вже повна деморалізація? Треба було тільки дивуватися, як швидко прокинулися сини того народу, якого москалі більш 250 років душили та вживали всіх заходів, щоби його змосковити.
Більшість козаків прибувала без зброї, а діставати її було страшенно тяжко. Ввесь військовий апарат у Штабі Одеської Воєнної Округи знаходився в руках москалів, але зусиллями командирів та комісара для військових українських справ, підполковника Поплавка й доктора Луценка, старого невтомного діяча, — Гайдамаки помалу нетільки одягалися й озброювалися, але й діставали коней. А як ставився до нас московський Штаб Одеської Округи — видно з прикладу: командуючий Округою ґенерал Маркс катеґорично заборонив найнезначнішим відділам Гайдамаків, навіть без зброї, але в шерегах показуватися на вулицях Одеси.
В кінці вересня всі три куріні були приміщені для постою в касарнях на „2-й станції“, де почалися реґулярніші навчання з козаками; особливо треба було звернути гостру увагу на підготовлення козаків до бою в місті, бо було вже два випадки, коли Гайдамакам пощастило показати громадянам свою тверду орґанізацію та розуміння обовязку. В початку жовтня майже одночасно й у Вознесенському, й у Тирашполі розаґітований натовп добрався до скарбових маґазинів спирту та й розпочав грабунок. На депешу, по алярмі, негайно, потягами рушили Гайдамацькі відділи силою до 2-х сотень, спочатку до Вознесенська, а за кілька днів до Тирашполя (тут, як видно, Штаб Округи не міг довго вагатися, де знайти дисципліновані відділи — хоч і ворожі, але певні). Стримання пристрасти напівпяного натовпу в обох випадках було виконано Гайдамаками дисципліновано і з підкресленням, що Українське Військо, хоч і молоде, але ясно розуміє свій обовязок і може легко боротися зі спокусою. У Тирашполі відділові Гайдамаків було трохи тяжче; тут прийшлося мати діло нетільки з цивільним натовпом, але зустрінутися з озброєною масою „товаришів-салдатів“, що їхали з Румунського фронту й затримались у Тирашполі. Винний магазин був оточений не однією сотнею, і я не помилюся, коли скажу, що було більш, а ніж 30 дві тисячі цих розаґітованих, розпалених предстоячою поживою „вояків“. Дві сотні Гайдамаків грізними розстрільнями розпочали наступ із двірця на місто, Грабунок щойно розпочинався, і було видно, як маси — не лише військових, а й із сусідніх колоній та хуторів бігли що є духу в напрямку до винного складу. Але вістка про наступ Гайдамаків, як та блискавка, долетіла до грабіжників, і крики „спасайся“, „червоні шлики“, „красниє шапкі“, „гайдамаки“, — ділали як зброя: цивільні шукали рятунку втечою, а військові спробували ставити опір… відкрили огонь.
За кілька годин у місті був повний спокій. Залишивши варту при магазині, відділ Гайдамаків у зімкненому ладі продефілював улицями міста, отримуючи від громадян подяку й викликаючи страшенну зацікавленість і здивованість дисципліною й порядком у частині. Тирашпіль дійсно був здивований. Кому, кому, а Тирашполеві добре далися в знаки тяжкі часи, коли прийшлося бачити й на собі відчути розбещеність московських полків, що демобілізувалися з Румунського фронту.
Відділ Гайдамаків, пробувши в Тирашполі зо 2 дні, розгрузив станцію від військових ешалонів, що там затрималися самовільно, та використовуючи найменшу нагоду до обеззброювання їх, повернувся до місця постою в збільшеному складі — багато українців, надто підстаршин, замість простування до своїх домів, приїхали до штабу курінів, щоби вступити до свого війська. Всім нам — і звичайним рядовикам, і старшині — було ясно зрозумілим, що ці два випадки зробили величезну пропаґанду на користь Української зброї.
Десь у половині листопаду й Одеса побачила вперше Гайдамаків. Після виборів делеґатів на 3-й військовий зїзд у Київі а де-який час прийшов наказ із Київа про українізацію Штабу Округи.
До чести Гайдамаків треба сказати, що представникам на зїзд було доручено, щоби за всяку ціну вимагали на зїзді від Уряду проголошення самостійности України.
З отриманням наказу про українізацію Штабу Округи до Одеси надійшла 12 кінна дивізія під командуванням ґенерала Єлчанінова, який отримав призначення командира Одеського Корпусу (Штаб Округи було переіменовано на Штаб Корпусу). Дивізія стала постоєм: Стародубський драґонський полк — у Вознесенському, Білгородський уланський полк — в Ананьїві, Ахтирський гусарський полк і штаб дивізії — в Одесі.
На день українізації Штабу Корпусу, щоби не допустити жадних виступів із боку московських частин (а в Одесі ще чимало позалишалося ріжних запасових частин і відділів, цілком здеморалізованих), комісар, підполковник Поплавко, наказав вирушити 1-му Гайдамацькому куріневі на Одесу, 3-му Гайдамацькому куріневі — нести кінну стежу по передмістях Одеси, а 2-му Гайдамацькому куріневі — обсадити двірець і район Штабу Округи (Пирогівська вулиця). Українізація була проведена без жадних виступів — тихо й спокійно. Одеса вперше побачила, що українці не бавились у козакування, побачила грізні шереги козаків, і коли на вулицях Одеси залунала козацька пісня, то мешканці інтернаціонального міста ніяк не могли дати собі відповіди, що це за військо і звідки воно прибуло, та ніяк не хотіли вірити, що це ті Гайдамаки, що з липня місяця стояли під Одесою.
Український гурток, що його провадив доктор Луценко, був задоволений: його культурна й освітня праця не пропала марно; а праця гуртка в Одесі була величезна й зовсім не легка — треба було розбудити українське населення, поставити його на шлях відродження України. При гурткові були курси українознавства під приводом, здається, В. Мурського, був клуб, у якому ми не раз відпочивали душею…
Але-ж знайшлися й такі орґанізації, яким Гайдамаки прийшлися не до смаку й унесли турботи. Це — „Союз Ґєорґієвскіх кавалєров“, орґанізація цілком монархічна з твердою орієнтацією лише на Росію–Московщину; потім таємна орґанізація „красноґвардєйцев“ (головним чинником були жиди і їхні гроші) та Совіт Салдатських і Робочих Депутатів. Правда, з українізацією штабу корпусу совіт мусив бути зліквідований, але це вимагало часу й праці штабу корпусу, щоби переорґанізувати всі військові формації, що стояли в Одесі та мали на чолі начальників із твердими поглядами „Єдиної неділимої“, а салдати — мели своїх представників у совіті. Та наразі ми маємо тільки українізований штаб корпусу.
Турбота Совіта Салдатських і Робочих Депутатів не були даремні. З українізацією штабу корпусу, який мав підпорою дисципліновані Гайдамацькі частини, що не мали нічого спільного з совітом, його положення робилося критичне. Совіт Салдатських і Робочих Депутатів і йнші орґанізації зрозуміли тепер свою помилку, що не звертали уваги на орґанізацію українських відділів, бо їхні шпиги доносили, що на „6-й станції“ панує хаос, а за хаос вони приймали наше вільне демократичне життя, в якому свіжий чоловік ніколи не міг одразу зобачити твердого фундаменту — дисципліни.
Всі ці орґанізації піднесли в своїх кутках галас, забили на ґвалт, і ми вже на другий день мали непрошених гостей — найліпших їхніх аґітаторів та провокаторів. Але їм не повелося — майже всі були затримані козаками та передані командуванню.
Петербурґ вже пару тижнів мав большевицьку владу, і можна було незабаром чекати на виступ червоноґвардійців і в нас, тим більше, що в Одесі, як портовому місті, большевики могли мати податний ґрунт серед своїх побратимів — матросів і жидів, тим більше, що ці останні посідали не лише гроші, а й зброю.
Да нас стали доходити глухі чутки, що передбачається повстання. Кажу доходили — тому, що ми мали величезний мінус: при Гайдамацьких курінях взагалі не була поставлена на належну височинь ні розвідка, ні контр-розвідка, а в той час зосібна вона якось ще більше була занедбана, бо звязкове кільце курінів — фундатор Гайдамаків, осаул Сахно-Устимович страшенно скомпромітував себе через формування жіночого батальйону й поступово відвертався від Гайдамаччини, в внаслідок чого 1-й курінь перебрав капітан Осмоловський, а капітан Орлов — командир 2-го куріня давно вже цілком перестав дбати про курінь, мотивуючи це величезною працею в Союзі Ґеорґієвських Кавалерів.
Ходили чутки, що орґанізується штаб Гайдамацької дивізії, але тимчасом ми цього не відчували, а відчувався тільки розклад, що поволі насувався.
Праві й ліві московські течії не зупинилися на першому невдалому наступі. Зявлялись і матроси, аґітуючи за „єдиний революційний фронт“, і якісь темні особи з гаслами — „обєдінєнія всєх офіцеров“.
Не можу не зазначити, що провокація мала, хоч і не значний, а все-ж мала успіх. Гинули без вісти козаки й старшини. Дякуючи таким обставинам, кожний курінь, хоч і спільно, але без загального керування, чинив на власну руку. Куріні трималися на поготові, вхід і вихід із касарень були заборонені, варта зміцнена, в напрямку на Одесу висилалися військова й цивільна розвідка.
А тут ще до всього цього з Центральної Ради прийшов у такі тяжкі часи наказ про конечну орґанізацію Військової Ради на зразок Совіта Салдатських і Робочих Депутатів. Гайдамаки спочатку відмовилися вибирати представників, кажучи, що їм не потрібні комітети, що надивилися на їхню працю в російських частинах, але… наказ є наказом: мусить бути виконаний.
Військова Рада зібрана. Засідання відбувається в Анґлійському клубі. До її складу ввійшли представники: від 1, 2 і 3 Гайдамацьких курінів, від кулеметного відділу штабс-капітана Мацана, від моряків і самоходової роти (напів українізованої) та від Ахтирського гусарського полку, цілком не українізованого, не зважаючи на виключно український склад їх (треба додати, що моряки, самоходці й Ахтирці, крім того, мали представників і в Совіті Салдатських і Робочих Депутатів.
Головою Ради було обібрано Іваницького, шофера з самохідньої роти, людину інтеліґентну, чесну, що мала погляд і надію на відбудову Самостійної України.
Не памятаю зараз точно дати, але, здається, між першим і третім грудня, вдосвіта, було отримано донесення від розвідки, що двірець обсадила змішана ватага матросів, цивільних і салдатів та що на Пушкинській і Канатній вулицях помічено якийсь рух.
Перший курінь, не маючи ще остаточно вирішеного положення, з командиром своїм тимчасом залишився в резерві на місті, підполковник Продьма з 3-го куріня вислав кінні розвідки, ближні й дальні в керунку на Тересинь і на Маяки. 2-й курінь, під командою заступника командира, вирушив на сполох. Підходячи до будинку бувшої Арматньої Сергіївської школи мусів був розгортатися до бою, бо його розвідка на Куликовому полі увязалася в бій із червоноґвардійцями. Без великих втрат 2-й курінь до вечора опанував двірець, Куликове поле, Пушкинську, Канатну й Малу Фонтанну, маючи розвідку на лівому крилі по Старо-Порто-Франківській, з напрямку на „товчок“, праве крило біля Олександрівського парку — ріг Дерибасовської й Пушкинської, з розвідкою в напрямку на Воронцовський палац. Курінь став заставами на Пушкинській — на рогах Дерибасівської, Гречецької, Поштової, Жидівської, Троїцької, Успінської, Базарної, Великої й Малої Арнаутівської й Ново-Рибної, маючи фронт на Преображенську.
Представники у Військовій Раді від Ахтирського пішого полку, Моряків і самохідньої роти, винесли постанову, що їхні частини тримають невтралітет, а кулеметний відділ штабс-капітана Мацана теж щось ніби невтралітета виказують, бо — тільки охорона свого постою.
Як це було прийнято Гайдамаками — трудно сказати, бо на другий день бій розпочався з більшою енергією з боку червоногвардійців, і 2-й курінь, що був досить розтягнутий і поділений на маленькі відділи, мусів відступити на Куликове поле, тим більше, що червоноґвардійці вели головний наступ по Великій і Малій Арнаутівській вулиці, виконуючи своє завдання — примусити 2-й курінь відступити в напрямі на Олександрівський парк.
Увечорі підійшло з 1-го куріня дві сотні, і вночі 2-й курінь із 2 сотнями 1-го куріня рушив у наступ. Наступ був ґвалтовний. Гайдамаки до полону червоноґвардійців майже не брали. До рук Гайдамаків дісталося багато мушкетів і до десятка кулеметів. На ранок Гайдамаки мали праве крило на Торговій вулиці, біля моря, а ліве — на Преображенській, біля собору (ріг Дерибасівської), і далі, вліво — доглядали їхні сотні на Спиридонівську, Тираспільську й „товчок“, забезпечуючи тил по Старо-Порто-Франківській із доглядом біля Олександрівського парку. Хоч третій день бою пройшов у рідкій перестрільці, доля Одеси й червоноґвардійців була вже ясна. Видно було вже їхню дезорґанізацію. Жиди й салдати помаленьку тікали — перші додому, другі до касарень, щоби перейти на стан „невтральности“. Тримались ще тільки моряки. Спочивши через ніч, на четвертий день ізрана 2-й курінь вже з 4 сотнями 1-го куріня розпочав наступ, яким було цілком звільнено місто від червоних банд.
——————
- ↑ Борисоглібська залога належала до Московської Військової Округи.
- ↑ Не можна підчас революції чекати на накази. Київ не міг розбиратися в становищі на всіх переферіях, і ті, що провадили акцію на переферії, повинні були допомагати Центрові акціями з власного почину. Отже перекладати всію вину на Київ — не є слушним. — Редакція.