За Державність/2/Гетьманщина
| ◀ Ґенерал П. Н. Вранґель. Записки ч. 2 | За Державність. Збірник 2 під ред. Михайло Садовський Гетьманщина (Гліб Лазаревський) |
Вип. 3. Гетьманщина (докінчення) ▶ |
|
ГЛІБ ЛАЗАРЕВСЬКИЙ.
Не можна не вітати від щирого серця появу II тому історії України п. професора Дорошенка.
Кожна праця, що малює ту або ту добу боротьби України за її державність, є вже цінна сама по собі, як історичний матеріял, хоч-би й не було в ній суто історичного обєктивізму.
Надзвичайно цінна повинна бути тому історія гетьманщини, цієї цікавої доби відродження України, яку висвітлює, й на підставі архівних матеріялів, і на підставі власних спогадів людина, що перебувала в гущавині всіх подій цієї доби, як міністр закордонних справ протягом майже всього гетьманату.
Шановний автор підкреслює, що хоча за останніх десять років появилося немало різних споминів і записок про період гетьманщини, але здебільшого їх писали люди, ворожі до гетьманства, зі спеціяльною метою його понизити та зогидити — „тому в їхніх споминах події й особи виступають здебільшого в кривому зеркалі“ (стор. 4).
Як відомо, різні бувають „криві зеркала“, в одних люди вбачають себе надзвичайно зменшеними, а в інших значно збільшеними.
Історія-ж безумовно не визнає жадних кривих зеркал, людські постаті, події повинні відбиватися в ній такими, якима вони й були в дійсності, ані зменшеними, ані збільшеними. Далі, шановний автор, хоч Сам і зазначає, що він не може претендувати на „повний і всесторонній образ подій“, що багато сторінок описуваної від нього доби освітлено „дуже неповно й може навіть не зовсім точно“, що не міг він „холодно, безстороннє“ змалювати цю добу, всетаки покладає надію, що ця книга допоможе „пролити світло правди на той період, який при всіх його помилках і розчаруваннях був періодом найбільшого виявлення української творчости в сфері політичного, економічного й культурно-освітнього будівництва“ (стор. 4).
Тоб-то періодом набільшого виявлення, як-що порівнювати цей період із іншими періодами існування, очевидячки, самостійної України, а таких періодів, як відомо, було всього три: період Центральної Ради від проголошення самостійности України, період гетьманату й період Директорії.
З них період Центральної Ради, який треба, безумовно, починати лише з часів повернення її до Київа, тягнувся неповні 2 місяці, причому й на цей період припадало відвойовування частини території від большевицької навали; період гетьманату тягнувся сім із половиною місяців; причому з них шість із половиною місяців припадало на цілком мирні часи існування держави за охороною наймогутніщого, хоч і чужого війська, і період Директорії, який, можна нважати, тягнувся лише місяць, бо вже в другій половині січня 1919 року большевики захопили частину Лівобережжя, а незабаром і саму столицю Держави, і який період абсолютно не можна вважати за мирний. Отже з цих трьох періодів гетьманат, що був незрівняно довший за інші періоди, на думку шановного автора й був періодом найбільшого виявлення української творчости.
Перш за все, з приводу де-якого непорозуміння, яке може зясовується тим, що автор цих рядків лише де-кілька місяців, як опинився на еміґрації й тому, цілком зрозуміло, не є au courant усіх політичних подій української еміґрації різних її напрямків.
Шановний пан професор наприкінці своєї передмови висловлює свою подяку за заподіяну йому допомогу підчас писання цієї праці багатьом особам і по першому плані „Ясновельможному Пану Гетьману П. П. Скоропадському“ (стор. 4).
Але-ж усім, здається, добре відомо, що ще 14 грудня 1918 р. гетьман Павло Скоропадський офіційно зрікся гетьманства.
Зазначено це й в „історії“ пана професора на сторін. 424.
Оскільки-ж памятаємо ще засади Державного Права, обрання на Голову Держави є акт двохсторонній, а саме: з одного боку яскраво виявлена воля народу, що обирає, і з другого — згода особи, що її обирають.
Щоби зріктися влади, досить однієї ясно виказаної волі Голови Держави, але як-що-б колишній Голова Держави побажав знову привернути до себе свою колишню владу, то тут однієї його волі замало, він уже є цілком приватна особа, треба знову ще й волі народу з цього приводу, яка мусить бути цілком яскраво виявлена.
Звичайно трапляються щасливі coups d'état, але це вже не теорія, а практика.
І там, на Великій Україні щось не було чути, щоби нарід український, який не заперечував свого часу зреченню гетьмана Павла Скоропадського, знову обрав-би кого-небудь на гетьмана. Ось чому ніби-то й незрозуміло, як шановний автор може дякувати „Ясновельможному Пану Гетьману П. П. Скоропадському“, коли п. Скоропадський зрікся гетьманства ще 11 років тому, хоч може й „на швидку руку“, як зазначає шановний автор на сторінці 424.
Але перейдемо до самої книги. Увесь період, по повороті Центральної Ради до Київа, тоб-то з початку березня до кінця квітня 1918 року — неповні 2 місяці, — шановний автор характеризує, як політику утопій і безсилля. У цій характеристиці безумовно є велика доля правди, але забуває шановний автор додати, що це-ж був орґанізаційний період творення Самостійної Держави, по революції по першій українсько-російській війні, коли вся територія Держави, що її будувалося цілком наново, була охоплена вогнем національної й соціяльної боротьби, коли величезне море збаламученого сорокамільйонового народу фізично ще не мало змоги заспокоїтися, ввійти до своїх берегів.
І не зважаючи на це, де-що-ж було зроблено, апарат міністерств, центральних інституцій, ґуберніяльних, а почасти й повітових установ, було утворено, утворено цілком наново й досить незле, бо гетьманський уряд, уряд бюрократичний, цілком із нього скористувався, а дальші, за часів гетьмана, зміни в цьому апараті провадилися вже в усякому разі не через його непрацездатність. Здоровий державний розум безумовно брав гору над „політичною утопією“, й переворот або, краще сказати, зміна була-б все однаково неминуча.
Надалі шановний автор у II розділі своєї книги під назвою: „П. П. Скоропадський. Підготовка державного перевороту й встановлення гетьманства“ має на увазі зробити теж свого роду підготовку й довести читачам, що постать Павла Скоропадського була цілком відповідною кандидатурою на Гетьмана України.
Здається нам тільки, що не зовсім „точно“ малює шановний автор постать Гетьмана Івана Скоропадського, предка останнього гетьмана України, пробуючи зробити з неї, хоч і опортуніста, але все-таки свідомого значного українського патріота. Шановний автор зазначає, що Іван Скоропадський був все-таки вірний тодішнім змаганням і ідеалам української старшини (стор. 22).
Але якої старшини? Тієї, що її змагання були як-найбільше загарбати собі нерухомого та рухомого майна та багатіти на теплих посадах за московською окупацією, що її ідеал був лише власний, особистий добробут, а не добро Батьківщини?
Звичайно може й трудно вимагати чогось іншого за часів панування реакції, такої завжди природньої по невдалому повстанні, але-ж все-таки „точніше“ було-б дотримуватися природніших фарб, малюючи Гетьмана Івана Скоропадського, абсолютно безкольорову історичну постать, що його, як і пані гетьманову, досить яскраво висвітлено вже в народніх піснях та прислівях, в літературі та історії.
Безумовно ця політична безкольоровість Гетьмана Івана Скоропадського не може мати жадного відношення до характеристики його потомка, тим більше не прямого. І не можна не погодитися з шановним автором, що родина Скоропадських або більша частина її відограла де-яку ролю в життю України.
У бібліотеці покійного нашого батька Олександра Лазаревського переховувалося надзвичайно цікаве листування тітки пана Павла Скоропадського Єлисавети з Григорієм Милорадовичем (тоді ще не ґрафом, а лише Грицем), де дуже яскраво висвітлено було постать цієї української патріотки, що надзвичайно захоплювалася українським історичним романтизмом і була як-що до тих часів досить ярою, може й своєрідною, українською самостійницею. Там-же зберегалося листування Василя Горленка, де була досить прихильна характеристика Павла Скоропадського, тоді ще молодого старшини. Небіжчик Василь Горленко доводив Олександрові Лазаревському, людині іноді може занадто демократичній, що Павло Скоропадський, не зважаючи ка своє аристократичне походження, багатство, військову службу, дійсно щиро цікавиться старою Україною, й покійний наш батько кінець кінцем змушені були з цим погодитись.
На жаль, це все загинуло за часів бурхливих років.
Описуючи постать п. Павла Скоропадського, шановний автор зазначає, що ще 1917 року він придбав собі велику популярність у „національно настроєних військових українських колах“. Але не зовсім це доводить так, як годилося історикові.
Наприклад, зазначаючи в своїй „історії України“, що ще 1917 року Центральна Рада й ґенеральний секретаріят побоювалися цієї популярности п. Павла Скоропадського, побоювалися, що він зробиться гетьманом (стор. 27), — шановний пан професор Дмитро Дорошенко, щоби довести це, тільки всього посилається на книгу Д. Дорошенка „Мої спомини з недавнього минулого“, кн. II, стор. 46, не наводячи доказів своїх тверджень.
Як-що-ж ми, гадаючи знайти які-небудь документальні дані, звернемося до цього первісного джерела, то там можемо прочитати: “Коли я… спитав у розмові Шинкаря, чому не використовують Скоропадського з його корпусом, то Шинкар відповів мені: „боїмось, що він схоче стати гетьманом!“ Це саме я чув і від інших, у тім числі й від Петлюри“. Оце й усе. Ми не бажаємо заперечувати популярности п. Павла Скоропадського, але все-таки дозволяємо собі поставитися з де-яким сумнівом до „національних“ настроїв цих військових кол, бо здавалося-б, чого-ж краще було, як підчас перевороту та й потім спиратися на ці національно настроєні військові українські круги й українське козацтво, а ніж користуватися послугами росіян офіцерів, та засновувати для цього особливу орґанізацію, „яка в основу своєї діяльности поклала компроміс у соціяльних питаннях, демократизацію державного ладу в межах нешкідливих для державної сили й українізацію русифікованих культурних верств українського громадянства, але шляхом повільного притягнення цих верств до культурної й державної роботи“, тоб-то так звану „Українську Народню Громаду“ (стор. 29).
Але орґанізацію цю-ж було утворено й наприкінці березня 1918 року, як зазначає шановний автор, у думках провідників цієї орґанізації вже склався твердий погляд, що тільки сильна диктаторська влада в руках однієї людини може вивести Україну з безладдя й анархії. Найкращою формою для такої влади була стара історична форма Гетьманства, а найвідповіднішим кандидатом до тієї влади був П. П. Скоропадський (стор. 29).
Може й дійсно ці рядки мають рацію, відповідаючи тодішньому справжньому станові річей на Україні, може дійсно з історичного погляду не можна заперечувати й проти такої вихідної точки, й проти самої кандидатури Павла Скоропадського, але-ж із кого складалася ця Українська Громада, хто були її провідники? Чи це дійсно були щирі українські народні патріоти, може й правішого напрямку, що бажали вивести батьківщину з безладдя?… Хто були ці „українці“, що вже від себе повинні були „повільно притягати русифіковані культурні верстви українського громадянства до культурної й державної української роботи“?
Ці українці були, за переліком самого шановного автора, Сахно-Устимович, Гижицький, Пащевський, князь Кочубей, Воронович і Любинський (стор. 29), До них шановний автор забув додати ще Олександра Вишневського, який відограв не малу ролю в підготовленню перевороту.
Але треба безумовно раніше умовитися, кого мусимо вважати за українців у цілковитому розумінні цього слова, чи для цього досить одного походження з України та може ще українського прізвища, чи може ще чогось треба?
Бо тоді за українців у нас підуть і Василь Шульгин з „Кієвлянина“, й Піхно, й Савенко… Так хто-ж це були перелічені вище особи?
Сахно-Устимович, людина не тільки мало, як зазначає шановний автор (стор. 54), але й зовсім не відома серед національних українських кругів; М. Гижицький, великий земле- й домовласник, людина відома в Київі не тільки за ворожість до всього українства, але навіть за справжнього, як то кажуть, україножера.
Князь В. Кочубей, сам теж один із претендентів на гетьманську булаву, величезний землевласник, колишній помішник міністра імператорського двору за царських часів.
В. Воронович, великий землевласник, колишній Басарабський ґубернатор за царських часів.
Любинський, власник у Київі бактеріолоґічного кабінету, колишній радний Київської міської Думи, добре відомий у Київі за дореволюційних часів за чорносотенця, вороже настроєного до українства.
Олександер Вишневський, із заможніх землевласників на Сквирщині, колишній член Ґуберніяльного Правління в Київі, а потім член одного з ґуберніяльних „присутствій“ у Вільні, людина, що завжди ставилася до України, як „Малоросії“ і „Юго-Западного краю“.
І лише Іван Пащевський цілком відрізнявся від інших. Син священника, колишній семінарист, закінчивши правничий факультет, він до революції розпочав працювати в судовій офіції, а за часів Центральної Ради — урядовцем у міністерстві судових справ; це був дійсно щирий українець у хорошому розумінні цих слів.
Людина надзвичайно працездатна, він виконував усю чорну роботу в громаді, а крім того потрібної хвилини його завжди висували вперед, як справжнього українця, що в своїй особі мав втілювати „українські національні круги“, правда, зараз-же й відсовуючи назад.
Цікаво відмітити долю членів цієї громади, зараз-же по перевороті: князь Кочубей, що вважав себе в жадному разі за не гіршого від Павла Скоропадського, зрозуміло, подяки не потрібував, задоволившися цілком поверненням собі всіх своїх численних маєтків.
Сахно-Устимовича було призначено на першого голову Ради Міністрів, а потім на Директора Департаменту кіннозаводства міністерства земельних справ.
Гижицького було призначено на державного секретаря, Вороновича й Вишневського на товаришів міністра внутрішніх справ.
І тільки Пащевського, людину, що й зробила багато, й що давала свою відданість підчас перевороту, залишено було на призволяще. Чи не тому, що це був справжній українець?
І вже не гетьманці влаштували його за помішника прокуратора Київського Військового Суду.
Але на це все можуть нам заперечити, що зазначені люди до перевороту не мали змоги виявити свою відданість до України й довели це вже потім. Побачимо.
Далі в книзі йде мова про те, як німецьке командування вирішило підтримати гетьманський переворот і як підтримувало його.
Правда, шановний автор домагається довести, що німецьке командування ніби-то тримало, так-би мовити, дружній невтралітет і що, як лоґічний висновок із цього, ввесь переворот виконала лише українська народня громада, Але всім-же добре відома роля німецького командування й німецьких баґнетів наприкінці квітня 1918 року в Київі.
24 квітня 1918 року відбулося перше побачення П. Скоропадського з ґенералом Ґренером. Німецьке командування вирішило на певних умовах підтримати заведення нового ладу державного на Україні (стор. 31).
А вже 25 квітня фельдмаршал Айхгорн видав свого знаменитого наказа про заведення на Україні німецьких польових судів, яким, між іншим, мали підлягати всі вчинки проти громадського порядку (стор. 32); в ніч на 27 квітня німецьке військо обеззброїло першу дивізію синьожупанників, майже єдине реґулярне українське військо в Київі (стор. 33); 28 квітня німецьке-же військо підчас засідання Центральної Ради провело відомі арешти представників влади на Україні, — дискредитуючи тодішню українську владу, а 29 квітня союз земельних власників, утворення якого, між іншим, шановний автор, на жаль, у своїй „історії“ зовсім обминає, і який складався, як відомо, з великих земельних власників на Україні, що мали занадто мало спільного з українством, — розпочав свій зїзд (стор. 35).
Німці, що, керуючись наказом із дня 25 квітня, не дозволяли жадних прилюдних зборів у Київі, проте дозволяли зібратись декільком тисячам учасників зїзду земельних власників.
Невтралітет, як бачимо, безмірно більший, ніж лише дружній.
Цікаво відмітити таких членів президії цього зїзду, як зазначений вже вище Воронович (голова зїзду), Гуляницький, Базарський, Ракович, Люц, Висоцький, Бродський, князь Голіцин (стор. 35), мабуть всі вони не так цікавилися „початком творчої діяльности українського народу, зміцненням його державности“, як урятуванням своїх лятифундій на терені України.
Не будемо зупинятися на самому проголошенні гетьманства й обранні гетьмана в будинку цирку Крутикова, де на даху стояли німецькі кулемети, вважаємо лише за потрібне навести одну цитату з „історії“ з приводу цього.
„Так відбулося проголошення Гетьмана Павла Скоропадського, одне з імпозантніших у цілій нашій історії, як-що пригадати обставини, при яких і при якому числі учасників відбулися вибори, наприклад, Івана Виговського, Петра Дорошенка, Івана Скоропадського, Пилипа Орлика, Данила Апостола, Кирила Розумовського. Всі вони були обрані так само в присутності на Україні чужої сили — татарської, московської, шведської. Але ці сили були значно менше невтральні й більше впливали на вибір, ніж тепер німці, та й самі вибори відбулися при далеко меншому числі учасників, ніж вибори Павла Скоропадського. Ці вибори відбулися при надзвичайній однодушності й ентузіязмі“ (стор. 38).
Хай читач уже сам судить за „точність“ цих рядків та за те, чи не відбито зазначених подій в одному з кривих зеркал.
Отже союз земельних власників обрав на гетьмана України Павла Скоропадського.
Далі шановний автор підкреслює, що жадні політичні угрупування на Україні не ставили опору гетьманському переворотові, доводячи цим його популярність і непопулярність Центральної Ради. Що Центральна Рада за тих часів значно втратила свій попередній престиж серед багатьох кол, це не підлягає сумніву, але й не легко було ставити опір переворотові, виконаному за підтримкою всемогутніх німецьких баґнетів.
Висовує шановний автор ще таку парадоксальну, на його погляд, думку, що гетьмана з самого початку підтримували настроєні не національно верстви: Союз землевласників і протофіс — обєднання промисловости, торговлі, фінансів і сільського господарства — (цікаво було-б до речі запитати, а де поділися національно настроєні військові українські круги й українське козацтво, що за них раніше згадував шановний автор?), національна-ж українська інтеліґенція, соціялістична демократія й „розпропаґовані“ (стор. 47) від неї кола селянства та робітництва не тільки не підтримували гетьмана, але навіть ставилися до нього вороже.
„В той час, коли тисячі хліборобів, промисловців, торговельників виступали на зїздах, як українці і в імя інтересів України, жменька соціялістичної інтеліґенції тільки собі самій присвоювала монополію представляти українське громадянство (що ніби-то неприхильно ставилося до обрання гетьмана) й цілий український нарід“ (стор. 59).
Боїмося, чи не скористувався й тут шановний автор трохи з кривих зеркал та може й з обох разом.
Через цілу низку історичних причин на Україні наприкінці російського панування майже не залишилося ані національної аристократії, ані національної великої буржуазії, майже всі нащадки старих українських родів, великі землевласники були зросійщені ледве чи не на всі 100 відсотків, і тому цілком зрозуміло, що коли вибухнула українська національна революція, то перед у ній взяли суто-національні-українські: інтеліґенція, соціялістична демократія й „розпропаґоване“ селянство.
Як вони діяли, це вже інша річ, але-ж ці таки елементи утворили самостійну Україну, і ось коли на Україні скоївся гетьманський переворот, коли його фактично заподіяла чужа озброєна сила, коли найголовнішу участь у цьому перевороті взяли зовсім чужі українству елементи, коли на гетьмана було поставлено Павла Скоропадського — а хто був Павло Скоропадський для тодішніх широких українських верств? Людина відома лише зі свого історичного прізвища, великий пан, аристократ, придвірний царський ґенерал — то цілком зрозуміло, що всі ці суто-національні українські верстви в кращому випадкові мусіли поставитися з де-яким недовіррям до новообраного гетьмана, придивитися до нього, обізнатися з ним.
Ця „жменька“, що на собі виносила ставлення царського режиму до української інтеліґенції, демократії, селянства, що багатьома роками свого життя вистраждало для себе розуміння слів „українське“, „Українська Держава“, цілком зрозуміло, навіть погодившись із потребою перевороту, мала підстави побоюватися мало знайомої, непевної постати гетьмана, не кажемо вже за тих, хто в самому гетьманаті вбачав посягнення на здобутки революції.
А хто-ж був гетьман для цих великих землевласників, великих промисловців, торговельників? Усім їм добре відомий, із багатьома навіть поріднений, для де-яких Павлусь, для де-яких Павло, для більшости Павел Петрович. Добрий товариш, добрий однополчанин, чудесна людина, світи його імператорської величности, командир свого часу найкращого ґвардійського полку, власник величезних маєтків. Для всіх них гетьманство, Українська Держава були не то якась гра в шаради з передягненням, не то аматорська вистава, яку влаштовував їхній загальний добрий знайомий Павло Петрович. Але ця, на їх погляд, оперета врятовувала їм їхні маєтки, їхні капітали, продовжувала можливості безтурботного існування на Україні, де так добре можна було харчуватися, навіть давала добрі гроші — платню за виконання тих або тих обовязків у державі Павла Петровича, а водночас тут-же можна було цілком безпечно дочекатися падіння большевиків і повернутися до Петрограду вже зі стажем державних діячів, а може, як кандидати до „справжніх“ вже міністеріяльних тек.
Як-же не погодитися на де-яке перефарбування протягом певного часу, як не дякувати гостинному господареві, як не визнавати його „тисячами“ всім цим землевласникам, торговельникам, промисловцям. Не даром цей самий „протофіс“ мав піднести панові Гетьманові дорогоцінну булаву!
І посунулися на Україну „урядовці, вчорашні великі люди, поміщики, земські діячі й просто цивільні, посунулися військові, що бажаючи служити Росії, як із патріотизму, так і з бажання заробити на хліб щоденний, не мали куди йти, щоб не дійти конфлікту з власним сумлінням.
Таким людям я казав, що, служачи гетьманові, вони без жадного сумніву служать Росії, й вони, огледівшися, звичайно й уступали на службу до гетьманського уряду, хоча де-хто з них і вважав для себе за непереборну перешкоду вимогу розмовляти й писати українською „мовою“ пана Грушевського, що, правда, вимагалося, але дуже зле виконувалося через незнання цієї мови по всіх урядових установах України“.
Це цитата — дуже характерна — зі спогадів одного з членів імператорської російської родини, герцоґа Лейхтенберга, що теж уважав через свої дружні стосунки з п. П. Скоропадським, а вони були й свояки, й колись одного полку, за цілком добре мешкати у Київі („Архив русской революціи“ т. VIII стр. 167).
Страшенно дивується шановний автор такому недовіррю до гетьмана з боку націоналістичних українських кругів. Яких-же заходів уживав гетьман, щоб усунути це недовірря?
Микола Василенко, що його було призначено 30 квітня 1918 р. на другого голову Ради Міністрів гетьманського уряду, не знайшов нічого кращого, як дати перше інтервю не в українській пресі, а в ґазеті „Кіевская Мисль“, ґазеті яскраво ворожій до всього українства. В ньому він, між іншим, підкреслив, що „в основу діяльности нового кабінету має бути положене національне відродження України, але очевидячки без тих крайностей, які-б дражнили населення, шкодили-б правильному розвиткові національного життя й викликали-б неохоту до українства серед інших національностей“ (стор. 54). А це-ж була до де-якої міри не чужа людина для українського громадянства!
А пані Софія Глінкова, дочка відомого українського діяча Василя Тарновського, що була за господиню майже на першому прийомі нового гетьмана на розговинах у ніч під Великдень, заспокоювала потім усіх знайомих, що „з украинцами теперь особенно церемониться не будут“.
Це були безумовно жіночі пльотки, але їх-же чули й ці самі „українці“.Шановний автор уживає заходів довести, що українські громадські діячі національного напрямку відмовлялися працювати в гетьманському уряді. Таку „пролозицію — каже він — було зроблено Д. Дорошенкові, К. Мацієвичеві, Ол. Шульгинові, Ол. Лотоцькому, але з них згодився один тільки Д. Дорошенко“ (стор. 60).
Цим твердженням робиться певне вражіння цілковито безпідставної неохоти українських громадських діячів національного напрямку працювати в як не як Українській Державі, але до цього слід було-б додати, що Ол. Шульгин пішов-же працювати на посаду українського посла в Болгарії. Що-до Ол. Лотоцького, то він навіть не одержав Лизогубових телеґрам із пропозицією працювати в уряді (Дм. Дорошенко. „Мої спомини про недавне минуле“ ч. II стор. 90), а К. Мацієвич обумовлював свій уступ до кабінету провадженням певних аґрарних реформ, на що уряд не погодився.
Не вважає за потрібне додати сюди шановний автор і те, що де-яким відомим українським діячам національного напрямку, які погоджувалися працювати в гетьманському урядові, пропонували посади непорівняно нижчі за надані „українським громадським діячам не національного напрямку“, так було, наприклад, із Миколою Міхновським, який не погодився на запропоновану йому посаду урядовця для доручень (Дм. Дорошенко. „Мої спомини“ ч. II стор. 90), далі на тій-же сторінці автор цитованих споминів зазначає, що це зробило на нього вражіння, ніби-то особиста амбіція не дозволяє землякам брати посади нижчі за міністерську, а ще далі автор розповідає, що вже він сам аж двічі відмовився від запропонованої йому посади товариша міністра закордонних справ, поки йому не була запропонована посада керівничого цього міністерства.
І ось 3-го травня остаточно був складений кабінет міністрів в Українській Державі.
Подаючи коротенькі біоґрафічні відомості за кожного з членів кабінету, шановний автор впевнений, що ці відомості покажуть, чи справді ці всі люди — „абсолютно чужі для України й ворожі українству“, як закидували їм тоді українські націоналістичні кола. Отже, не зайве буде зупинитися на цих людях і на їхній діяльності.
Третій, протягом чотирьох днів, Голова Ради Міністрів і спочатку міністр внутрішніх справ Федір Лизогуб. На першому плані звичайно його історичне українське походження. Як відомо, рідний брат його був свого часу покараний на горло за свою антиурядову діяльність; проте це не стало на перешкоді панові Лизогубові за часів царату бути й маршалом, і головою ґуберніяльної земської управи, і членом ради при Кавказькому Намісникові й провадити цілком уже урядову діяльність, навіть дбаючи за українську культуру за часів перебування в Полтаві.
Як приклад „українофільства“ пана Лизогуба наводиться те, що літом 1909 року за часів „ювілейних свят“ (Полтавської перемоги, а були це дійсно ювілейні свята для російського уряду й росіян і сумні, жалібні для кожного свідомого українця), він зустрічав царя Миколу II в Полтавському земському будинкові й навіть, по-за офіційною проґрамою церемоніялу, давав цареві пояснення, чому в будинкові скрізь українські написи (стор. 62).
Дійсно навіть смішно було вимагати за тих часів від п. Лизогуба національної свідомости.
Не знайшов-же нічого кращого пан Петро Дорошенко, що за часів Гетьмана стояв на чолі головної управи мистецтв, як піднести цареві Миколі II підчас його перебування в Чернигові 1910 року келих гетьмана Петра Дорошенка, що переховувався в його роді.
Так оцей самий пан Федір Лизогуб, що давав пояснення з приводу українських написів у земському будинкові, коли в травні 1918 року до нього, як до міністра президента, зявився в одній службовій справі представник військової прокураторії й звернувся до нього українською мовою, просив правда, дуже ввічливо перепрошуючи, розмовляти з ним московською мовою, бо української він ще не навчився й не розуміє.
Але за часів гетьмана Павла Скоропадського, що в резолюціях на проханнях на своє імя писав власною рукою українською мовою лише два слова „Павло Скоропадський“, міністр президент п. Федір Лизогуб був може ще не з гірших, хоч і каже за нього в своїх спогадах помічник державного секретаря в його-ж кабінеті М. Могилянський, що це був „русскій человєк до мозга костей“ (стор. 93 його спогадів).
Як відомо, надалі теку Міністра Внутрішніх Справ тримали: Ігор Кістяковський та Віктор Рейнбот.
Ігор Кістяковський, ніби-то й доброго українського походження, але немає правил без винятку, не всяке прислівя справдується, іноді яблуко й далеко від яблуні впадає.
І сумна роля цього міністра внутрішніх справ у першому кабінеті Лизогуба, людини безумовно розумної, працездатної, добре відома й памятна на Україні.
Варт згадати, як охоче пішла ця людина, що, здається, дивилася на себе, як на другого Столипіна, керувати Міністерством Внутрішніх-же Справ до 14 листопада 1918 року, по оголошенні курса на єдину неподільну Росію!
Друзів можна пізнати в нещасті, каже інше прислівя, і за часів того нещастя, тих злиднів, що охопили пізніше Україну, Ігор Кістяковський цілком недвозначно виявив себе, чи є він друг України.
Зайве здавалося-б що-небудь казати за німця Рейнбота, колишнього голову Петроградського Окружного Суду за найреакційніших останніх часів царату, який по зміні української орієнтації взяв теку міністра юстиції в кабінеті Гербеля.
Цьому петроградцеві не могла бути байдужою доля України лиш тому, що це був терен для відновлення колишньої великої Росії, житниці цієї могутньої Росії.
Такі то були люди, що стояли на чолі найвідповідальнішого міністерства, що творили політику на Україні за часів гетьманату.На посаді товаришів міністрів „чисто ділові й фахові було запрошено відповідних людей із досвідом і стажем по роботі в своєму фаху, але таких, що своїм походженням або діяльністю були звязані з Україною й добре ознайомлені з її життям та потребами“ (стор. 66).
Першу скрипку відіграв поміж них колишній царський ґубернатор Михайло Воронович. І за нього, і за товаришів міністра Олександра Вишневського й Віктора Рейнбота вже довелося згадувати.
Дійсно, і п. Віктор Кулябко-Корецький, великий землевласник із Полтавщини, — п. Микола Савицький, великий землевласник із Чернигівщини (що-правда лише протягом місяця вважав за можливе перебування на цій посаді) й п. Сергій Варун-Секрет, великий землевласник із Херсонщини, колишній член Державної Думи правого напрямку — всі вони були звязані з Україною, всі вони мали тут чималі маєтки, але хто-небудь із них чи вважав себе за українця не тоді, коли за це навіть добре платили, а тоді, коли це вже навіть було небезпечно?
Усі ці добродії зникли з українського політичного обрію, скоро насунулися на Україну хмари.
З директорів департаментів міністерства внутрішніх справ шановний автор згадує лише за одного — Юрія Старицького, а слід було-б згадати ще принаймні й за директора такого важливого департаменту, як Державної Варти, славнозвісного Петра Акермана, пасинка відомого царського міністра юстиції Муравйова. Цей пан Акерман, колишній прокурор Віленського Окружного Суду, не тільки не мав жадного відношення до України, але навіть вважав за можливе прилюдно в офіційних розмовах уживати таких виразів що-до української мови: „етот собачій язик“, „ета собачья „мова“. Це той п. Акерман, що, коли йому колись своєчасно не подали автомобіля до ресторану „Континенталь“, де властиво кажучи й містилася філія його службового кабінету, страшенно обурився з цього, викликав цілий загін державної варти й, стоячи на чолі його, правда може й не зовсім твердо на ногах, повів його в правильну атаку на гараж міністерства й одержав цілковиту перемогу; той п. Акерман, що дуже старано підбирав чинів цієї самої державної варти, головне з колишніх жандармів та поліцаїв царських часів. Отже не даром літери на наплічниках чинів державної варти „Д“ „В“ київське населення читало, як „дай взятку“; той Акерман, що протягом усього часу гетьманату стояв на чолі цього політичного департаменту, старано перетворюючи його в точнісіньку, може значно й зменшену, копію царського департаменту поліції що-до України й всього українського, що в його руках зосереджувалося керівництво всіма політичними арештами на Україні, що по поваленні гетьманату зник, передбачено захопивши з собою чималу суму державних коштів.
Такий був центр, а що уявляла собою периферія? Київський столичний отаман був ґенерал Хануков, одеський міський — ґенерал Мустафін, Миколаївський — ґенерал де-Бонді.За них і за їхнє ставлення до України навіть і шановний автор вважає за краще промовчати (стор. 261).
Далі, по гетьманському перевороті було звільнено всіх ґуберніяльних та повітових комісарів Центральної Ради та негайно замінено на ґуберніяльних і повітових старост — треба було заманіфестувати корінну зміну на місцях.
Шановний автор сам примушений заявити, що при цьому було чимало невдалих призначень, але все-таки, захищаючи ці призначення, каже, що переважна більшість старост були місцеві земельні власники; „дуже мало було людей, які-б служили на адміністраційних посадах за старого режиму (всього таких було 3–4“), каже він (стор. 91).
Тому одіозність цих призначень для українських національних кругів тільки в нечисленних випадках мала рацію, каже далі шановний автор. Але невже-ж гадає шановний автор, що ці призначення на вищі адміністративні посади на периферії великих земельних власників росіян, поляків, зросійщених українців не мали бути одіозними для українського селянства, бо в такий спосіб незакінчені суперечки, суперечки за землю поміж зазначеними великими земельними власниками та українськими селянами мали-ж вирішувати самі-ж позивачі в цій справі — великі земельні власники?
Назавжди-ж уже минули часи повітових маршалків та земських начальників, коли на чолі місцевої влади повинні були стояти місцеві-ж великі земельні власники, втілюючи в собі й адміністраторів, і батьків-опікунів місцевого селянства.
Це з одного боку, а з другого — що-до одіозности цих призначень для українських національних кругів, то сам шановний автор змушений зазначити за призначення на київського ґуберніяльного старосту п. Ів. Чартарижського, колишнього мирового посередника, а потім ґубернатора окупованої Тернопільщини за часів Бобринського.
Це-ж занадто яскравий приклад, як гетьманський уряд заманіфестував свій український національний напрямок призначенням на столичного ґуберніяльного старосту людини, яка нищила все українське в нещасній окупованій за часів царату Галичині, людини, яка ввесь час не знала для українців іншої назви, як „Мазепінци“.
Або харківський ґуберніяльний староста генерал П. Заліський — „добрий адміністратор і по свойому патріот України (чи не защиро роздає шановний автор ці епітети?), але він вважав, що українці можуть добре обійтися з готовою вже московською мовою й не потрібують зовсім творити якусь нову мову й нову культуру“ (стор. 92). Чи, як сам п. Заліський пише за себе: „украинскую „мову“ не признавал, как нововеденіе никому не нужное и очень тормозящее всю деловую жизнь“. (Ґенерал П. Залєскій. „Южная армія“. „Донская Лєтопись“ № 3, стор. 235).
До речі, цей ґенерал Заліський зараз-же по зміщенні з посади ґуберніяльного харківського старости, або як сам він її називає „губернатора в Харковє“ кинувся до найактивнішої участи в формуванні так званої „южної армії“ з її одвертими гаслами „армія національна і монархічна“.
А хто-ж були інші?
За помішника київського ґуберніяльного старости був п. Платон Забугин — попереду урядовець для особливих доручень при київському ґенерал-ґубернаторові, а потім він стояв на чолі Бродського повіту за часів зазначеної вище окупації Галичини.
Наведемо ще де-кілька знайомих прізвищ серед повітових старост на Київщині: Київського повіту — Микола Григоріїв, колишній мировий посередник перед війною; Бердичівського — Іван Машир, колишній київський поліцмайстер; Уманського — Ібрагим Солтик, колишній черкаський ісправник; Васильківського — Володимер Троцький, колишній мировий посередник.
На Чернигівщині: за ґуберніяльного старосту були: попереду Савицький (за нього ми вже згадували), потім Микола Висоцький, колишній земський начальник. Повітові старости: Чернигівський — Михайло Малахів, колишній неодмінний член ґуберніяльної землеустройної комісії, помічник його — Кость Котляревський, колишній земський начальник потім член ґуберніяльного „присутствія по крестьянським дєлам“; Борзенського — Лев Білозерський, колишній член землеустройної повітової комісії; Ніженського — п. Микола Висоцький (щойно за нього згадували); Сосницького — Кость Імшенецький, колишній земський начальник; Козелецького — Вітольд Кринський, колишній член землеустрійної комісії; Кролевецького — Ілля Соломка, колишній земський начальник; Стародубського — Федір Кибальчич, цей служив у судовій офіції; Суразького — Кость Іванов, колишній земський начальник; Новозибківського — Іван Лістовський, земський начальник; Глухівського — Микола Бірвар, член землеустрійної комісії; Конотопського — Сергій Кандиба, земський начальник; Городнянського — Володимир Тризна, колишній земський начальник, а потім член „ґубернського по крестьянським дєлам присутствія“; Остерського — Дмитро Вишневський, земський начальник; Ізяславський повітовий староста на Волині — Щабельський, колишній віце-ґубернатор; Гомельський повітовий — Євген Стош, земський начальник; Карачевський повітовий — князь Олександер Волконський, колишній земський начальник.
Ми перелічили 22, а не 3–4, як каже шановний автор, лише нам знайомі прізвища осіб, що служили за царських часів на адміністраційних посадах і причому, ще не досить „специфічних“ посадах. За решту ми не знаємо.
Майже всіх зазначених осіб було, зрозуміло, усунуто з тих або тих посад ще 1917 року за часів тимчасового Уряду, не мали змоги вони служити, зрозуміло, за часів Центральної Ради й ставилися вони до всього українського, як до політично їм ворожого; тепер-же з призначенням їх на відповідальні посади, вони також, зрозуміло, мали рацію гадати, що це є поворот до минулого, замаскована реставрація тих добрих часів, коли вони також стояли у влади.
Івони круто повернули праворуч стерно політики на місцях. І в цьому їм не тільки ніхто не перешкоджав, а навпаки їх у цьому цілком підтримував центр. „Старі діячі, знову закликані до влади, застосовували вже занадто старі й ненависні засоби керування на місцях“ (спогади М. Могилянського. „Архив русской революціи“ т. XI, стор. 97). „Побачивши нормальне життя на Україні, вся ця попередня російська бюрократія уявляла собі, що всі злидні закінчено, а тому взялися за старе: хто поновлював свої кошти, хто надміру поповняв свої збитки, хто брав хабара, хто спекулював, хто тягнувся по владу за законами революції, тоб-то що-до лише свого апетиту та нахабства, хто просто користувався з життя: гуляв, грав у карти, жуїрував по реставраціях та садках. Справі віддавалося небагато“. Це цитата зі спогадів генерала Заліського, росіянина, одного з діячів по утворенню „Южної“ армії, якого в жадному випадку не можна запідозрювати в прихильності до України, до її національних кругів (ґен. П. Залєский. „Возмездіе“, стор. 229).
Нижчих аґентів влади на місцях ці старі діячі теж брали, зрозуміло, з тих, хто раніше їм служив.
А ці люде або боялися утворення цілком їм і соціяльно, й національно незрозумілої України, або цілком одверто її ненавиділи й бажали помститися їй навіть за всі злидні революційних часів.
Надалі кидається ввічі таке цілком ориґінальне твердження шановного автора:
„Ввесь одіюм за карні експедиції та їхню діяльність ліг потім на гетьманське правительство, але правительству цьому в дійсності довелося лише ліквідувати діяльність цих самочинних відділів, які розпочалися фактично за часів Центральної Ради (стор. 10, 93).
Здається нам, що це твердження страждає й на „неточність“, і на „неповність“. Ці карні експедиції, ці карні загони й виникли-ж за часів гетьманату, бо за часів Центральної Ради не було ще за що карати — землю-ж відбирали закономірно.
У підтвердження діяльности таких добровільних карних відділів за часів Центральної Ради, шановний автор посилаєтьсь на спогади М. Могилянського на сторінках збірника „Архив русской революціи“ т. XII, ст. 97–98 (стор. 93).
Але коли ми звернемося до зазначених спогадів, то бачимо, що М. Могилянський, малюючи огидні та жахливі вчинки добровольчих карних офіцерських загонів, що спровоковували до заколотів у цілком мирних закутках, датує їх 20–30 червня 1918 року, тоб-то за 2 місяці по утворенню Гетьманату.
Далі шановний автор каже, що „гетьманський уряд зміг приборкати діяльність цих відділів лише протягом кількох тижнів, а тим часом вони встигли наробити багато шкоди й викликати озлоблення проти нової влади, на карб якої ставилися всі злочинства тих відділів“ (стор. 94).Та чи не пригадає тоді шановний автор за діяльність безумовно вже не самочинних, а цілком леґальних „карних відділів“, охоронних сотень, частин чужоземного війська, що часто-густо зі старостами, їхніми помічниками та іншими місцевими земельними власниками на чолі, за часів Української Держави, творили на підставі навіть особливих обіжників лад на українських землях, остаточно вирішуючи суперечки поміж двома сторонами: російськими або польськими поміщиками з одного боку й українським селянством із другого, а на чию користь це вони вирішували та в який спосіб? Чи не пригадає тоді шановний автор, що ці карні відділи під проводом старост та їхніх помічників сікли цілі села без винятку, приказуючи: „вот тебє твоя Україна“, що цілі натовпи людей потім гатили або у вязниці, або до німецьких концентраційних таборів, що на селянство накладали тоді величезні контрибуції, що чимало поміщиків багатіло тоді по поверненні їм вартости ніби-то в них пограбованого майна, що діяльність ця на місцях мабуть назавжди скомпромітувала серед українського селянства, тоді ще захопленого до де-якої міри українським романтизмом, самі розуміння „Гетьман“, „Гетьманщина“, що цілих пісень склав український нарід із приводу тих сумних подій за часів гетьманату?!
А що-до приборкання цих карних експедицій, то дамо слово помічникові державного секретаря в лизогубівському-ж кабінеті М. Могилянському. У цитованих уже вище своїх спогадах, він просто каже: „мені невідомо, щоби вживали якихось заходів приборкати „карників“ та й узагалі проти карних експедицій (стор. 98 його спогадів, „Архив русской революцій“ т. XI).
І ці ганебні гидкі сторінки безстороння історія повинна поставити на дебет іменно міністерства внутрішніх справ гетьманату.
Боротьба, може, до де-якої міри навіть і потрібна з політиканством земського самоврядування, вона-ж головне зводилася до боротьби з національним напрямком у самоврядуванні.
На голову комісії перегляду законів про Самоврядування в Українській Державі було призначено князя Голіцина, великого землевласника й земського діяча Харківщини, що стояв на чолі протофісу. Але що була Україна князеві Голіцину, а князь Голіцин Україні?
Міністр внутрішніх справ Кістяковський казав між іншим, що на зїзді ґуберніяльних старостів він підкреслював потребу найобережнішого ставлення до всіх діячів українського національного руху. Необережні арешти національних діячів неприпустимі, казав він (стор. 271).
Отже лоґічно кажучи, український національний рух в Українській Державі — це було щось небезпечне, і його діячі — це особи, на які повинні звертати увагу охоронники ладу й спокою на місцях — старости. Отже національний рух — то справа антидержавна!
Але-ж треба зазначити, що-до гетьманату були в опозиції не лише одні українські національні кола, були в опозиції й суто російські круги, як ліві соціялістичні, так і цілком праві, але репресій зазнавали головне українці, а праві російські кола користувалися майже цілковитою недоторканістю. Їхні орґанізації вороже ставилися не тільки до всього українського, але навіть до самої ідеї української самостійности, російські ґазети цілком недвозначно пропаґували вороже ставлення до української державности, на це уваги не звертали, проводячи найреакційнішу політику лише до всього українського.
Варто підкреслити, як Міністр Внутрішніх Слрав Кістяковський розвязав питання обвинувачення міністерства в реакції; він спокійно заявив, що на його думку „політика уряду зовсім не реакційна“ (стор. 270).
Правда; коли, по промові Кістяковського в Одесі, хтось запитав його: „так що це, повернення до часів Плеве?“, то Кістяковський відповів: „у порівнянні зі мною і Плеве, і Сипягін малі діти“ (Спогади Могилянського стор. 100).
І нарешті, як вінець творчої діяльности гетьманського міністерства внутрішніх справ був закон із дня 30 листопада 1918 року „про зміну, доповнення та скасування діючих узаконень про волосні, повітові та ґуберніяльні установи по управлінню сільськими місцевостями“ — утворювалися по всій Україні нові опікуни селянства мирові посередники, яким надавалися функції колишніх земських начальників, поновлялися колишні повітові зїзди під маркою повітових рад у сільських справах, та колишні губернські присутствія під маркою Ґуберніяльних Рад у сільських справах.
На щастя цей закон далі сторінок Державного Вісника не поширився.
І вертілося коло державного апарату, міністерства внутрішніх справ гетьманської України за давно виробленим і таким знайомим більшості відповідальних його діячів рецептом старої російської бюрократії — попереду заспокоїти населення, зміцнити державний спокій, а потім можна вже буде почати обмірковувати й реформи в українському національному напрямкові.
Отже, чи були всі ці люди, що творили політику гетьманської України в центрі та на місцях чужі для України й ворожі українству?
Таке ставить запитання шановний автор, таке запитання ставимо й ми.
Далі не менш важливе за часів будування держави — Військове Міністерство.
На чолі його було поставлено чомусь не кого-небудь із „національно-настроєних військових українських кругів“, де п. Скоропадський мав ніби-то велику популярність, а „ґенерала від інфантерії“ Олександра Францовича Рогозу.
Шановний автор що-до ставлення Рогози до українства може лише зазначити, що він походив зі старого шляхетського українського роду на Уманщині, представники якого посідали різні земські посади на Київщині (стор. 63).Це трохи не зрозуміло, бо, як відомо, земство було заведено на Київщині незадовго до великої війни.
За товариша міністра був ґенерал Ліґнау, родом із херсонських німців-колоністів, за другого, що керував морським міністерством, був капітан 1-ої ранги Максимів, той самий, що ще в жовтні 1918 року хвалився, що „його“ міністерство цілком уже готове, щоб бути перенесеним до Петрограду.
На долю цих людей припала безумовно надзвичайно трудна, важка, але й почесна справа утворити регулярне українське військо. У цьому відношенню було вже чимало зроблено, як це зазначає й шановний автор, за часів Центральної Ради, бо тоді у військовому міністерстві політика стояла на другому плані, на першому була робота.
Але замість того, щоби за всяку ціну, користуючися з добрих взаємин гетьмана з німцями, дбати як за найскорше утворення армії, з цим зволікали, бо за непевний здавався для росіян-ґенералів український елемент для українського війська, рішуче вовни були проти національного принципу.
І замість конструктивної почалася деконструктивна робота у військовому міністерстві — вважали за цілком неодмінну і недвозначно важливу справу замінити попереду ввесь національний свідомий український елемент на суто російський, часто-густо ворожий до українства, в кращому випадку цілком байдужий до нього.
Із зовнішнього боку це робилося ніби-то для того, щоби притягнути до роботи фахівіший персонал, усунувши не таких фахових людей; а з внутрішнього — не покладали надій на цих „мазепинців“, коли доведеться відбудовувати Єдину Росію[1].
Це не було зроблено раптом, зараз-же по перевороті, ні, майже ввесь апарат військового міністерства тоді залишився на місцях, і апарат далеко не кепський, що підтверджує й сам шановний автор.
Ці зміни тривали досить довгий час, і закінчено їх було лише наприкінці вересня.
Ну, як можна було залишати на посаді, скажім, начальника військово-юридичної управи людину з вищою військово-юридичною освітою, з відповідним стажем протягом великої війни, людину, що з самого початку утворення самостійної України працювала на цій посаді, українця не лише походженням, але й переконанням, коли ця людина мала рангу лише полковника?
Або чи годилося, щоб посаду старшого військового прокуратора посідала особа з вищою юридичною освітою, великим стажем, що протягом війни виконувала найвідповідальніші обовязки в військово-судовій офіції, що посаду цю обняла з самого початку утворення самостійної України, коли в російській армії вона була лише прапорщиком запасу?
Те, що за часів Центральної Ради його було іменовано на отамана, те, що це був фахівець-правник, активний член українського правничого товариства, щирий український патріот у найкращому розумінні цього слова, — це було все дрібниці, це не обходило військового міністерства Української Держави, його обходило лише, що в Росії, за часів царату це був прапорщик.
І „безробітні“ російські ґенерали, що понаїздили на Україну, не маючи до неї жадного відношення, в своїй спеціяльній записці на імя гетьмана протестували проти таких призначень.
І почалися призначення на всі ці посади ґенералів-росіян, вони самовпевнено сідали на порожні фотелі, маючи російські царські ордери на грудях, іноді навіть царські російські кокарди на кашкетах, не маючи абсолютно нічого спільного з Україною, з українським народом, вважаючи, що коли їх знову покликали до праці, то знову повертається минуле, що лише де-який час треба перетерпіти цю комедію з переодягненням. І почалися спочатку ввічливі перепрошення з боку цих ґенералів, що хоч вони й мають де-яку спорідненість із Україною, з українськими родами, що хоч вони й люблять Україну й розуміють українську (звичайно Шевченківську, а не, боронь Боже, якусь нову, що видумали німці) мову, але покищо вони дозволяють собі вживати лише московської мови, потім казали вони, що й доповіді на письмі зручніше було-б писати московською мовою, щоби легше було їм зрозуміти, а потім „вєдь тут дєло нужно, а не какая-то там „мова“!
І майже по всіх інституціях військового міністерства, де за часів Центральної Ради був цілком український вигляд, залунала московська мова, російське поводження, і марили майже всі ці вищі особи в міністерстві, що ще трохи часу, й вони всі автоматично опиняться на таких-же посадах уже російського військового міністерства.
У військово-юридичній управі, здається, в одному відділі розгляду прохань на імя гетьмана доповіді писалися українською мовою.
Не про українізацію міністерства йшла мова, а про русифікацію його.
І на 14 листопада 1918 року багато вже було зроблено в цьому напрямкові,
Навіть німця Ліґнау було усунуто з посади товариша міністра, бо щось за дуже він захоплювався українством.
А за найголовнішу, найпотребнішу роботу для України, за утворення українського війська майже забули, не звертали на це особливої уваги, в перспективі-ж було незабаром утворення російської армії!
Молоде суто українське старшинство, може й справді ще мало освічене, але що складало досить великий відсоток, замість того, щоб довиховати його, було усунуто до резерви.Але за те з великим співчуттям, з великою, може не зовсім одвертою підтримкою ставилося військове міністерство Української Держави до формувань на терені України особливого корпусу, Южної армії, Астраханської, Добровольчої…
„Україна широко розкрила двері допомоги не лише для Дону, але й для всіх добровольчих орґанізацій, що розпочали формувати північні й південні армії для відбудування Росії“ (А. Черячукін. „Донскія делегаціи на Украйну и в Берлин в 1918–1919 г.“ Донская Лєтолись № 3, стран. 206).
Що-до державної української діяльности військового міністерства не зайве підкреслити факт, що його наводить шановний автор, як план десанту на чорноморському побережжі на допомогу Кубані розбився „через саботаж або, вірніше, зраду одного з високих чинників українського міністерства війни: очевидячки, бувши в стосунках із ґенералом Алексєєвим і сприяючи його планам, цей пан умисно затягав справу, не зважаючи на виразні накази гетьмана й військового міністра, зволікав під ріжними претекстами почати операції, а тим часом Алексєєв швиденько вирушив у похід, захопив Катеринодар… Таким способом, замість приязної або навіть прилученої до нас Кубани повстала територія, опанована Добровольчою російською армією з її ворожими до українства відносинами й планами відбудови „єдиної неділимої“ Росії“ (стор. 198).
На жаль, не тільки не зазначає шановний автор за наступну долю цього „високого чинника“ (боїмося, що й по „зраді“ він спокійнісінько працював на попередній посаді), але навіть не вважає за потрібне „пролити“ світло правди“ на прізвище цієї людини, очевидячки теж не „чужої“ й не „ворожої“ до українства.
——————
- ↑ Не заперечуючи тому, що, при призначеннях на відповідальні військові посади в часи гетьманату, фаховій підготовці призначаємих віддавалося переважаюче над національною свідомістю значіння, знаходимо однак, що причини цього сумного явища висвітлені шановним автором де-що поверховно. В наслідок цього і вся робота Військового Міністерства за той час намальована автором у занадто темних фарбах, опускаючи його працю в де-яких ділянках навіть під національним поглядом видатну, як от, наприклад, працю Головної Шкільної Управи Військового Міністерства з її персоналом. — Редакція.