За Державність/3/Гетьманщина

◀ 359 кривавих жертв за Україну Вип. 2. Гетьманщина

За Державність. Збірник 3 під ред. Михайло Садовський Гетьманщина (Гліб Лазаревський)

До «Що то було?» ▶

1932

ГЛІБ ЛАЗАРЕВСЬКИЙ.

Гетьманщина.

(Проф. Дмитро Дорошенко. Ілюстрована історія України 1917–1923 р. р. II том. Українська Гетьманська Держава 1918 р. Ужгород 1930 р. 424 стор. (LXXXVI. Ціна 225 ам. дол.).

(Докінчення).

На чолі Міністерства Освіти було поставлено п. Миколу Василенка, теперішнього члена Всеукраїнської Академії Наук.

Ця людина, українець із походження, що віддала все своє життя дослідженню української історії, а саме гетьманщини XVII–XVIII в. в. і придбала собі почесне імя в цій галузі, все таки не була до місця на посаді міністра народньої освіти Української суверенної Держави за перших часів її існування.

Чи то мало вплив на нього довге його перебування в лавах російської конституційно-демократичної партії, чи такі вже були риси його характеру, але в нього було прагнення до революційности, так би мовити, в російському маштабі: за часів царату його було увязнено за редагування газети конституційно-демократичного напрямку „Кіевскіе Отклики“; за часів большевиків його теж було покарано за „контр-революцію“, але не за участь, скажім, у „Союзі Визволення України“, а за участь у „Центрі дєйствій“ — організації суто російській.

Коли ж справа дотикалася українських питань, будування Української Держави, української народньої освіти, він завжди керувався відомим гаслом Столипіна: „вперед на дуже прикручених гальмах“. Очевидно, йому задуже імпонувала російська суспільність, він не міг, а може й не хотів відважитися відкрутити гальми.

Він розпочинає свою діяльність, даючи інтервю кореспондентові „Кієвской Мысли“ — газети, для всіх відомо, цілком вороже настроєної до українства, й підкреслює, що він проти „крайностей“ національного відродження.

9 травня на нараді членів Ради Міністерства він висловлюється проти впровадження примусової українізації, маючи на увазі завойовувати симпатії „майбутньої сили наших часів — буржуазії“ (звичайно російської, що вороже ставилася до всього українського).

На посаду другого товариша міністра освіти він запрошує Красуського, одного з фахівців гетьманських часів, що не мав нічого спільного з українством; рекомендує утворювати, головне на громадські кошти, нові українські гімназії поруч із старими російськими, що існували цілком на державні кошти, й де все повинно було залишатися, як за російських часів, тільки додавалося обовязкове навчання української мови й літератури та історії й географії України, але мовою російською, і кінець-кінцем в Українській Державі російські школи стали в упривілейованішому стані, ніж українські, яким не відводилося навіть приміщень.

А два українські університети! Це ж було все таки щось другорядне в порівнянні з трьома російськими.

Шановний автор ніби бажає навіть захищати цю точку погляду тодішнього міністра освіти.

„На Василенка було багато нарікань із боку українських національних кругів… У цих наріканнях була правда лише в деяких чисто формальних справах… до українізації школи на Україні треба було ставитися дуже обережно й тактовно. Так властиво й розумів задачі шкільної політики на Україні Василенко, як український міністр народньої освіти“. (Стор. 339–339).

Правда, на стор. 95-ій II частини „Моїх Споминів“ Дм. Дорошенка зазначено ніби трохи інакше: „Мені прийшлося виступати й проти М. П. Василенка, хоч як я поважав його й любив, коли стало ясно, що він занадто (підкреслення наше — Гл. Л.) слабо веде національний курс у Міністерстві Освіти“.

На сторінці 339 своєї історії шановний автор продовжує захищати „взятий курс“ у Міністерстві Освіти: „Василенко мав рацію. Історичні обставини складалися так, що українська мова давно вже була витиснена з громадського вжитку (це на Україні — 1918 року!). Майже всі освічені люди на Україні вживали російської мови (добре, що, на щастя, були ще й неосвічені!). Українське національне й державне відродження наступило й почало розвиватися так швидко, що далеко випередило нормальний процес розвитку української мови та й поширення серед усіх верств. Та й трудно було вимагати від людей, на долю яких випало серед хаосу війни та революції творити державу й обороняти її зі зброєю в руках, щоби вони позасідали за букварі й читанки й ретельно виучували б мову!“ (стор. 339), — каже шановний автор.

Але ж були й такі, як може це й не дивно, й навіть чимало їх було; а чому ж не можна було вимагати знання української мови від тих, що звуть себе українцями й не тримають зброї в руках? (А за часів гетьмана й не дуже то треба було тримати зброю). Чому не вимагати було знання української мови від учнів на Україні, надаючи їм усіх засобів вивчитися цієї мови? До розпочаття учбового року гетьманське міністерство освіти мало аж чотири місяці, протягом цього часу мали ж змогу підучитися української мови ті, хто бажав бути за вчителів та викладачів у гімназіях та школах на Україні, не зважаючи нібито на канікулярні часи, бо це ж були найвідповідальніші часи творення своєї Української Держави, коли кожна година, кожна хвилина повинні були бути на суворому обліку.

Але ж саме життя цілком розбило й міркування гетьманського міністра, й оборону їх із боку шановного автора. Досить сказати, що протягом 1918 року було видано 673 книжки українською мовою! Отже був попит на такі книжки.

Послуга Василенкова була в тім, що він залишив на місці майже весь вищий апарат міністерства, а на цих посадах ще за часів Центральної Ради посідали українці, такі, що, не зважаючи на свою освіту, були добре обізнані з рідною мовою, вживали її, шанували її й створили велике діло в історії України. І цілком слушно зазначає автор, що навіть по поваленні Гетьманату, за часів Директорії, в міністерстві освіти майже нічого не треба було переформовувати. Але треба для більшої точности зазначити, що послуга в цьому головне полягає на апараті міністерства, трохи на міністрі Стебницькім і замало на міністрі Василенкові, що наприкінці своєї діяльности недвозначно заявив себе за прихильника єдиної неподільної, що ніяк не міг примусити себе підписуватися „М. Василенко“, а не „Н. Василенко“.

У всякім разі Міністерство Народньої Освіти було майже єдине, не лічачи Міністерства Закордонних Справ та може ще Міністерства Шляхів, яке, не зважаючи на всі гальмування з боку самого міністра Народньої Освіти, цілого уряду й влади на місцях, зробило велику культурну справу для України, як нації, як держави.

Справді, міністр шляхів Бутенко був майже єдиний міністр лизогубівського кабінету, що свідомо фактично спирався на національний український залізничний елемент, підтримуючи його зі свого боку й матеріяльно, й духовно. І хоч було це міністерство більмом на оці для інших міністерств, хоч і закидали йому, що воно, замість організуватися, лише українізувалося, але наслідки роботи його були добрі цілком, й „українізовано“ було залізниці й апарат міністерства, й працювали українські залізничники як слід. Варт пригадати залізничний страйк, що його запровадили були большевицькі елементи, — і повалення його виключно за допомогою національних залізничних елементів. Майже цілком нормальний рух по українських залізницях уже влітку 1918 року по попередній розрусі яскраво свідчить, що можна було зробити, спираючися на свідомі українські елементи (стор. 311–314).

Не багато доводиться говорити про саму роботу Міністерства Закордонних Справ.

Цілком зрозуміло, що розвиватися успішно вона за тодішніх умов опікування з боку німців змоги не мала, й тому немає нічого дивного, що найважливіші справи: мир із Росією, обєднання з Кубанню, повернення Басарабії, протест проти анулювання з боку Австро-Угорського уряду таємного договору про розподіл Галичини тощо, через ті або ті причини потерпіли, як то кажуть, цілковите фіяско.

Не варт згадувати й за сумної памяті трактат із Всевеликим Військом Донським, що на підставі його аж три округи з українським населенням, навіть не запитавши його згоди, було закріплено за Доном.

Але на Міністерстві Закордонних Справ полягав ще найважливіший обовязок — добросумлінно та гідно репрезентувати за кордоном не тільки українську державність, але й українську національність, доводячи там, що молода держава є не провінція колишньої Росії, яка через ті або інші причини йде на тимчасову самостійність, щоби потім, по відбудуванні Великої Росії, знову злитися з „єдиною неподільною“, а що це є цілком незалежна національна Українська Держава, яка знову здобула собі колишню свою самостійність, свою державність і тепер прагне й має на те цілковите історичне право, вже назавжди залишитися такою.

І тому цілком зрозуміле, цілком слушне було здивовання пана Дмитра Дорошенка (тоді ще не члена уряду), коли він довідався, що гетьманський уряд мав на меті на посаду міністра закордонних справ запросити колишнього російського посла у Відні, Шебека, а йому, п. Дорошенкові, запропонувати лише посаду товариша міністра.

„Як можна колишнього російського посла запрошувати на посаду керівника політики Української Держави“? — каже він у своїх споминах „Мої спомини“ (ч. II, стор. 89).

Це той Шебеко, що відіграв не малу ролю в російських правих організаціях, що брав участь у відомій делеґації до Яс у листопаді 1918 року, яка мала заявити представникам Антанти, що „перші ж відділи союзник військ принесуть із собою тверде рішення не визнавати окремих державних уформувань, утворених німцями за для розділу Росії“ (стор. 411), а між тим цей самий Шебеко мав маєтки на Україні, отже за термінологією шановного автора це ніби теж „український громадський діяч не національного напрямку“.

Щодо обсадження посольських посад, то найвідповідальніша й найповажніша справа була обсадити відповідними особами українське посольство в Берліні, що за тодішніх часів, зрозуміло, мало відогравати може навіть більшу ролю, ніж саме Міністерство Закордонних Справ, на всі сто відсотків являючи собою посольство Української Держави.

„На посаду посла в Берліні було призначено барона Федора Рудольфовича Штайнґеля, давнього й дуже популярного громадського діяча в Києві. Малося на увазі обсадити цю посаду людиною, яка зуміла б піднести престиж Української Держави в Берліні. Це у великій мірі й удалось баронові Штайнґелеві“ (стор. 152). Оце майже й усе, що сказано в історії шановного проф. Дмитра Дорошенка про берлінське українське посольство за часів Гетьманщини.

Та для більшої „точности“ й „повности“ не завадило б до цього додати, що барон Штайнґель під час призначення на посаду „відверто заявив, що, будучи по своїх переконаннях федералістом, він не зважується заняти пост, який вимагає оборони самостійности держави. Але, згодившися в імя добра України взяти на себе предложені йому обовязки, він прирік, що свої федералістичні симпатії заховає на глибині душі, а всі свої сили віддасть на службу самостійній Українській Державі“ (Дм. Дорошенко „Мої спомини“ ч. III, стор. 8).

Зазначається також у щойно цитованих споминах, що барон Штайнґель протягом усього часу перебування на посаді посла в Берліні не спромігся познайомитись абсолютно ні з ким із німецьких парляментарних кругів.

„Це була його помилка, яка дала себе відчути“ (ч. III, стор. 91). Як ставився взагалі барон Штайнґель до репрезентації українських національних інтересів, зазначено в тих же споминах: „При зміні (жовтневій) кабінету й зміцненні національного курсу становище барона Штайнґеля могло би стати незручним“ (ч. III, стор. 82).

А щодо співробітників берлінського посольства, то краще знову дамо слово авторові „Моїх споминів“: „Про них справедливо (підкреслення наше — Гл. Л.) встановилася думка в Берліні, що це „росіяни з українського посольства“, а дехто з них був абсолютно чужий українській справі“ (ч. III, стор. 10).

Хай читач сам зробить висновок, чи корисні були для Української Держави такі її репрезентанти в Берліні!?

Хай читач сам зробить належний висновок, коли більше на місці були ці „росіяни з українського посольства“, — чи коли творилося самостійну Українську Державу, чи коли вже було оголошено курс на єдину неподільну, коли гетьман приєднався до цього курсу, коли сам міністр закордонних справ п. Дм. Дорошенко (правда, опинившись уже не у справ), єдиний, можна сказати, справжній українець у цілому Лизогубівському кабінеті, писав із Берліна до гетьмана виправдального листа „сам уже не знаю чому“ російською мовою (ч. III, спомин. стор. 109)?!

Та майже нічого не можна закинути проти українських репрезентацій у Відні з п. В. Липинським, у Софії з п. Олекс. Шульгиним на чолі, тільки треба було б додати, що призначення п. Ол. Шульгина трапилось не на бажання гетьманського уряду, а на бажання… болгарського царя. Ось як оповідають за це „Мої спомини“ проф. Дм. Дорошенка: „Ф. А. Лизогуб мав свого кандидата й дуже обстоював його. Але в даному разі допомогло те, що сам болгарський цар Фердинанд, що дуже близько приймав до серця справи Української Держави й дуже тішився з факту її повстання, конче хотів, щоби послом до Софії було призначено не якогось колишнього російського достойника, а українського національного діяча. Про таке бажання царя зробилось відоме від болгарського посла в Києві проф. І. Шишманова.

Виставлену від Міністра Закордонних Справ п. Дм. Дорошенка кандидатуру п. Ол. Шульгина зустріли в Софії з великим задоволенням, і через те вдалося провести її в Києві“ („Мої спомини“ ч. III, стор. 11).

Але, не зважаючи на здивовання п. Дмитра Дорошенка, коли не був ще в гетьманському уряді, як то можна колишнього російського посла п. Шебека запрошувати на посаду керівника політики Української Держави, вже по призначенні п. Дмитра Дорошенка на міністра закордонних справ, колишніх російських послів п. І. Коростовця й барона Розена та військового аташе генерала Баженова було призначено на відповідні посади репрезентантів та керівників закордонної політики Української Держави в певних державах (стор. 154–155).

Ще Міністерство Народнього Здоровля й Опікування можна виділити до міністерств „небезпечних щодо українізації“, до міністерств, що, як зауважує шановний автор, викликали незадоволення тих елементів, що до української національної справи ставилися або байдуже, або неприхильно (стор. 315).

Але мало був винний п. Любинський, за якого вже доводилося згадувати, в українському напрямкові свого міністерства. Це робили вищі урядовці міністерства, що залишилися ще з часів Центральної Ради й що „мали яскраво зазначену національну українську фізіономію“ (стор. 314). Щодо Любинського, то за нього досить сказати, що він не випустив теки з рук і в кабінеті Гербеля, з виразним курсом на відбудування єдиної Росії.

У Міністерстві Ісповідань, за часів міністерування професора Зіньківського, весь час ішла гостра боротьба проти цілком самодержавних прагнень вищих представників російської церкви. Зіньківський не мав рішучости (а може й не хотів цього) виступити проти них цілком одверто, й перемога була за ними.

Лише потім уже (за часів міністра О. Лотоцького) міністерство взяло певний і рішучий курс на автокефалію української церкви „не лише церковну, але й національну українську потребу“ (стор. 317–334).

Перейдемо до Міністерства Земельних Справ, міністерства, що повинно було б відіграти величезну ролю для збаламученого моря українського селянства, а що в дійсності відограло найшкідливішу для самого гетьманату.

Поновлення приватної власности на землю, що його було оголошено в гетьманській грамоті від 28 квітня 1918 року, слова й обіцянки самого гетьмана цілком відповідали характерові й психології українського селянства, із цього можна було й неодмінно треба було скористати якнайкраще та якнайскорше. Але гетьманський уряд, як ми вже знаємо, не побажав доручити теку Міністерства Земельних Справ п. К. Мацієвичеві, і на чолі цього міністерства, в діяльності якого були зацікавлені не тільки українські селяни, але найвпливовіші за тих часів великі земельні власники, було поставлено п. Колокольцева.

Великий дідич Харківської губ., вчений аґроном, колишній голова Вовчанської Повітової Земської Управи, — це й усе, що може сказати шановний автор за цього, теж, очевидячки, „українського громадського діяча не національного напрямку“ (стор. 63).

Вважаємо за не зайве додати, що цей п. Колокольцев, позбувшись теки в українському уряді, зараз же переїхав до Деникіна, тримав там також теку земельних справ в „особом совєщанії“, й що навіть сам Деникін характеризує п. Колокольцева, як „правого“ („Спогади Деникіна“ т. IV, стор. 206).

За товаришів міністра земельних справ були п. п. В. Брунет і Г. Бурлаков, з яких другий теж разом із Колокольцевим працював у Деникіна.

Ці люди, цілком далекі від тодішньої психології українського селянства, дивилися на нього, як на стихію рабів, що повстали, й так же до нього ставилися.

„Міністр земельних справ Колокольцев, досвідчений земський сільсько-господарський діяч, щирий і переконаний прихильник утворення кляси сильних економічно селян-хліборобів, наштовхнувся з перших днів своєї діяльности на опір із боку персоналу власного міністерства, зформованого за часів соціялізації майже з самих есерів. Він зміг приступити до нормальної праці не раніш, як по цілковитій реорганізації міністерства й звільненні найбільш завзятих протестантів, що довело до загального страйку урядовців усіх міністерств і до обвинувачення міністра в поході проти „українців“.

Так оповідає шановний автор на сторінці 284 про розпочаток роботи цього міністерства, що чи не найбільше спричинилося до загибелі самого гетьманату.

А коли розпочалася „нормальна праця“ в міністерстві, українське селянство почуло, що замість обіцяних і неодмінно потрібних реформ повертаються знову царські часи.

„Злонамірна аґітація ширила чутки не більш, не менш, як про повернення панщини“ (стор. 284).

Але ж були якісь підстави, щоб ширити цю аґітацію, щоб цій аґітації вірити.

Що ж давало матеріял для цієї аґітації, як не розпорядження самого міністерства земельних справ?

На місцях запанували земельно-ліквідаційні комісії з майже необмеженими уповноваженнями, що мали розглядати справи про зламання прав власників та орендарів землі по 1 березня 1918 року вчинками окремих осіб, сільських громад та ріжних революційних установ, що мали вирішувати всі справи про повернення відшкодовання за втрати поміщиків під час революції, за користування майном, за засіви, зроблені на поміщицьких землях (стор. 289).

Цілком зрозуміло, кого було поставлено на чолі цих комісій і як ці комісії, повітові старости, державна варта, охоронні сотні почали наводити лад у земельних стосунках на селі.

Не даремно міністр внутрішніх справ Кістяківський зазначав у своєму обіжникові, виданому в серпні 1918 року: „З виданням статута тимчасових земельно-ліквідаційних комісій установлено законний порядок щодо повернення збитків, які мають землевласники, і до повернення одібраних у них маєтків, а також і інвентаря. Тим часом у багатьох місцевостях все ще й досі провадить свою діяльність удержувані на приватні кошти карательні загони, які чинять ґвалтовні речі“.

Великі землевласники були цілком задоволені, а українське селянство (цього, з їхнього погляду, звичайного російського „мужика“) годували обіцянками та ріжними проєктами земельних реформ.

Навіть німці змушені були ставати на перешкоді такій земельній політиці.

Варт пригадати відомого обіжника графа Кірбаха теж у серпні з приводу того, що німецьке командування з міркувань охорони спокою та ладу в країні запротестувало проти вже проведеного з боку Колокольцева в Раді Міністрів закона про підвищення орендної земельної платні.

Кінець-кінцем сам гетьман ізмушений був узяти на себе ініціятиву вирішити земельне питання. Наприкінці жовтня організовано було вищу земельну комісію, на чолі якої не лише номінально, але й фактично став гетьман, головуючи майже на кожному засіданні й примушуючи до скорішого та сприятливішого для селянства вирішення справи (стор. 290).

І лише на початку листопада 1918 року наступник Колокольцева, В. Леонтович, устиг виготовити проєкт земельної реформи, дуже демократичний, на еволюційних засадах, що цілковито відріжнявся від проєкту Колокольцева. Гетьман затвердив цього проєкта, й він мав бути проведений як закон у Раді Міністрів, але це було вже zu spät!

Перший міністр юстиції за гетьманських часів був професор Михайло Чубинський, із зовнішнього боку ніби цілком відповідна кандидатура, син славетного українського етнографа й громадського діяча, навіть автора українського гімну; за студентських ще років брав участь у перших прилюдних українських виставах у Києві за співучастю Заньковецької й Садовського, але, знову „але“, як майже в усіх гетьманських міністрів, українців із походження, — але цей українець зразу ж став давати перевагу чомусь усьому російському перед українським,

Здавалося б, повинно бриніти, як аксіома: в Українській Державі повинен бути український суд, але на цю аксіому за часів гетьманства на Україні звертали дуже мало уваги.

Велику роботу щодо утворення на Україні українського суду розпочав міністр судових справ за часів Центральної Ради, п. Сергій Шелухин: було утворено генеральний суд (законом ще з 17 грудня 1917 року) й апеляційні суди.

До цих установ було обрано не лише добрих, відомих правників, але, цілком зрозуміло, й свідомих українців.

Судові Палати було скасовано, й увесь персонал цих інституцій, що не знайшов собі місця в нових українських, зрозуміло, залишився поза штатом.

Міністерство Судових Справ, що також було зорганізовано на суто українському тлі, добре розуміло, що верхівки судової офіції на Україні повинні бути українські в першу чергу, тоді вже значно легше буде досягнути, може трохи й повільнішої, українізації периферії.

Новий же міністр гетьманського уряду найперш провів персональні зміни в міністерстві; усунуто досить урядовців, вся провина яких була в тому, що вони були „щирі“, — як тоді висловлювалися, і замінено їх на нових, уся послуга яких полягала в тому, що вони працювали в установах на терені Росії й нічого спільного з Україною не мали.

Українське Правниче Товариство, що налічувало в своєму складі до 100 правників-українців, звернулося до п. Чубинського з пропозицією допомогти йому в нових призначеннях, висовуючи відповідні кандидатури.

Гетьманський міністр, побачивши в цьому нібито замах на свої прерогативи, поставився з призирством до цієї пропозиції і не тільки іґнорував Українське Правниче Товариство, але вважав за потрібне закликати до життя колишнє „юрідіческоє общество“ при університеті св. Володимира, що визначалося ворожим ставленням до українства, й демонстративно сам брав у ньому участь.

Офіційно було зразу ж оголошено, що російська мова в судівництві є рівноправна з українською; це було де юре, а де факто, зрозуміло, після цього мало вже хто мав охоти вчитися та вживати української мови.

Каже шановний автор, що при Міністерстві Судових Справ 20 травня 1918 року було поруч із комісією для перегляду заведення генерального та апеляційних судів (або, просто кажучи, для скасування їх) засновано й комісію по виробленню української правничої термінології. Але, на жаль, примушені ми зазначити, що цю останню комісію призначено було ще на засіданні Малої Ради 24 березня 1918 року.

Ця комісія, де брали участь такі знавці мови, як небіжчик академік Орест Левицький, академік Кримський, професор Тимченко, — за часів гетьманату фактично перетворили себе на комісію перекладу законодавства на українську мову.

Авторові цих рядків довелося працювати в цій комісії, і він пригадує, як швидко та споро посувалася вперед її праця, як досить незабаром було виготовлено переклад „Устава о наказаніях, налагаємих мировими судьями“. Але також памятає він, як із кожним засіданням усе недоброзичливіше ставилося міністерство до цієї комісії, що примушена була потім шукати собі притулку на приватних помешканнях.

Звичайно, що за справу видавання перекладів у міністерстві ніхто й не думав братися.

Як взагалі ставився п. Михайло Чубинський до справ утворення на Україні українського суду, зазначає сам шановний автор, підкреслюючи, що п. Чубинський потім пішов на службу до Деникіна й заявив себе прихильником „єдиної неподільної Росії, стараючись всіма способами „реабілітувати“ себе з українства“ (стор. 65).

Справді, коли п. Чубинський приїхав до Катеринодару, то перш, ніж дістати там посаду обер-прокурора Сенату, він мусив реабілітуватися перед окремою комісією в тім, що працював на гетьманській Україні. Зреабілітував себе п. Чубинський дуже скоро, але цікаво читати його виправдальну записку, а саме, що він цілком несподівано дістав пропозицію обняти посаду міністра юстиції в гетьманському уряді; що на ті часи справу судівництва на Україні було значно підірвано, за часів Ради почалося скасування Судових Палат, звільнення незмінних суддів, утворення вищих судових інституцій, до складу яких входили лине українці, при чому при цих призначеннях міркування національно-політичного характеру нібито часто-густо відсовували назад критерій знання, досвіду й таланту; що німці вмішувалися до судових справ і що йому, п. Чубинському, здавалося за надзвичайно важливе завдання поновити на Україні правосуддя, гідне цієї назви, й виводити його від іноземного вмішування. Дізнавшись від п. М. Василенка, що його, п. Чубинського, орієнтацію на неможливість відокремлення України від наступної Росії, вільної й великої, поділяє й значна частина кабінету, він, п. М. Чубинський, прийняв пропозицію взяти теку міністра юстиції.

Вважає за потрібне п. Чубинський додати, що цю посаду він опосідав лише три місяці й, провівши на Україні судову реформу, подався до димісії, і його було призначено на голову карного генерального суду Державного Сенату (М. Чубинський „На Дону“, Донская лєтопісь. № 1, стран. 151).

І дійсно, з початку липня 1918 року Рада Міністрів ухвалила, а гетьман затвердив закон про утворення Державного Сенату замість Генерального Суду та про поновлення Судових Палат.

Це була справді лебедина пісня п. М. Чубинського: розроблюючи проєкти цих законів, він утворив посаду президента Державного Сенату й був, як казали злі язики, такий певний свого призначення на цю посаду, що навіть замовив особливого президентського фотеля. Але цілком несподівано на президента Сенату гетьман призначив п. М. Василенка, а ображений п. М. Чубинський подався до димісії.

Судова реформа, або інакше праця над виробленням закона про Державний Сенат, зводилася до передрукування положення про російський „правительствующій сенат“ часів тимчасового уряду, новина була лише в єдності касаційної інстанції для всіх судів без винятку, як цивільних, так і військових.

Новину цю ввів п. М. Чубинський і для Донського Сенату, як він хвалиться в своїх споминах (стор. 138), але забуває при цьому додати, що новину цю він запозичив якраз зі скасованого закону Центральної Ради про утворення Генерального Суду.

І все нове, своєрідне, українське в судівництві було знищено, а знову повстало все, як за старих добрих російських часів. Але що собою являли ті призначення на судові посади за часів Центрально! Ради, що були такі одіозні для гетьманського уряду?

На членів апеляційного суду було обрано таких членів ріжних окружних судів із досить великим стажем, як п. п. В. Богомольця, А. Вязлова, Г. Вовкушівського, І. Гусаківського, М. Ботвинівського, М. Міславського, М. Мірного, Д. Мірного, К. Грічука, О. Савицького й мирових суддів: І. Наврочинського й Р. Лащенка.

З них лише один п. О. Савицький (член Київського окружного суду) була людина порівнюючи молода, це був родич Сахно-Устимовичів, і в першому гетьманському кабінеті Сахно-Устимовича п. Савицького висовували навіть на міністра юстиції.

Правда, всі ці люди були справжні українці „національного напрямку“, члени українського правничого товариства, але не зважаючи на це, а може й через це, майже всіх їх, по поновленні судових палат, було залишено поза штатом, а в другій судовій інстанції знову стали засідати всі ці колишні члени судових палат, що аж сичали від ненависти до всього українського. „Треба ж було зберігати авторитет українського суду“, — каже шановний автор на стор. 376.

І як захоплюється шановний автор, кажучи про утворення Державного Сенату: „Так був зформований Державний Сенат Української Держави, котрий скупчив у своїх рядах цвіт юридичної думки й практики колишньої російської імперії“, — каже він, додаючи, що до Сенату ввійшли й такі заслужені діячі українського національного руху, як Дм. Маркович, П. Стебницький, С. Шелухин, А. Вязлов, Б. Кістяківський, М. Василенко та цілий ряд інших (стор. 375).

Але цих заслужених діячів українського національного руху й було ж свого часу обрано до Генерального Суду, отже ж не було в Генеральнім Суді осіб, які б не мали права залишитись і в лавах нових сенаторів.

Не зайве було б, до речі, згадати, як цей „цвіт юридичної думки й практики колишньої російської імперії“ поставився до найважливішого питання про державну мову тодішньої Української Держави, з якого приводу було доручено дати висновок прокуророві загального зібрання Сенату, колишньому товаришеві прокурора Київської Судової Палати, відомому монархістові та українофобові, п. Євгенові Лашкарьову; як досить просто розвязав цей добродій болюче питання, висловившися за існування на Україні єдиної державної мови — російської, на підставі… основних законів Російської Імперії, і як „цвіт“, уникаючи такого вже аж надто відвертого вирішення, величезною більшістю висловився за офіційне запровадження на Україні аж двох державних мов — російської та української.

Цікаво відмітити, як один із новопризначених сенаторів українського сенату Чебаков, той самий, що разом із Квіцинським, Оберучевим та Кірієнком у листопаді 1917 року стояв на чолі активно ворожого проти Центральної Ради російського руху, що офіційно наказував товаришам прокурора прислуховуватись до всіх прояв українського самостійництва та доповідати йому, як матеріял для наступного провадження судової справи з приводу державної зради, — вже, по утворенні самостійної України, казав одному зі своїх підлеглих, на заяву його, що він переходить до іншої державної, але суто української установи: „Помните, что оттуда Вам возврата обратно уже не будет“.

А згадати голову Адміністраційного Генерального Суду Державного Сенату п. Д. Носенка, який казав секретарям: „Говорітє со мной по русскі — Вам ето будєт только полєзно, а мнє понятно“, який не міг припустити, щоби на засіданнях, іноді навіть цілком не прилюдних, якийнебудь сенатор доповідав українською мовою, він по цій доповіді брав справу, звичайно писану російською мовою, й уважав за обовязок повторити доповідь уже мовою російською.

Більшість цих сенаторів потім, зрозуміло, опинилася в „Добровольців“.

Ні, на нашу думку, не „точно“ висловився шановний автор, зазначаючи, нібито діяльність п. С. Шелухина продовжував п. М. Чубинський (стор. 371).

Діяльність п. М. Чубинського була зовсім протилежна діяльності п. С. Шелухина.

Цікаві риси п. М. Чубинського зазначені в „Моїх споминах“ Дм. Дорошенка, де на стор. 52, III частини, читаємо: „Коли він в 1919 році, опинившись у Сербії, прочув про успіхи сполученої галицько-української армії (це було напередодні здобуття Києва), то почав робити заходи, щоб якось зблизитися до Правительства У. Н. Р.“

На зміну М. Чубинського прийшов п. Олексій Романов, прокурор Віленської Судової Палати та член надзвичайної слідчої комісії за часів Московського Тимчасового Уряду.

За нього, правда, спочатку ще писалося в газетах, що він є син української письменниці Одарки Романової, але незабаром і з цим замовкли.

Сам шановний автор зазначає, що це був переконаний „русофіл“, який завзято боронив право російської мови (стор. 66). Згадує за нього в своїх спогадах і п. М. Чубинський, який і запросив п. О. Романова до себе в товариші. На Україні, каже п. М. Чубинський, п. О. Романов тримався примирчих поглядів, за українця себе не видавав, самостійником не був, у Катеринодарі поводився стримано, але, коли дістав у добровольців високу посаду й коли добровольці захопили Київ, то називав усіх своїх попередніх співробітників самостійниками й нагнав на Україні ка судових діячів цілковиту паніку (М. Ч., „На Дону“. Донская лєтопісь № 1, стран. 148).

А будучи ще міністром юстиції Української Держави, п. О. Романов у липні 1918 року казав таке, коли було порушено справу про повернення назад одного з недавніх чинів судової офіції: „Вашим переходом на службу в воєнно-юридическоє вєдомство Ви, конєчно, отрезали сєбє право возвратиться в судєбноє вєдомство даже на прежнюю Вашу должность“.

Увесь секрет же полягав у тому, що військова юридична управа користувалася з „недоброї“ слави українізованої установи, а судова офіція за часів гетьманських міністрів юстиції не являла собою майже жадної ріжниці зі своїм попереднім станом не лише 1917, але навіть і 1916 року.

За видання хоч перекладів законодавства українською мовою, за складання правничих словників, за якунебудь спробу судівництва українською мовою не було навіть думок. Досить того сказати, що за часів Романова було видано нотаріяльного статуту (зрозуміло, російською мовою), за яким нотарі мусили всі правочини провадити обовязково в рублях, а не в одиницях української монетної системи. Досить того сказати, що за часів Романова урядовці Міністерства Юстиції Української Держави (і це, на жаль, не анекдот) боялися вживати української мови.

Людність почула, що по судах повернулися старі царські часи, а Міністерство Юстиції, нічого не зробивши для Української Державности, лише консервувало особистий склад міністерства, сенату й судових палат до кращого майбутнього — поновлення єдиної неподільної Росії!

І майже нічого не міг поліпшити в цьому відношенні й небіжчик Вязлов, занадто мяка та нерішуча людина.

На чолі Міністерства Фінансів було поставлено п. Антона Ржепецького, відомого в Києві, як радника міської думи правого крила та як свідомого ворога всього українського.

Шановний автор рекомендує його, як високо чесну й порядну людину, і згадує за його добру роботу на посаді голови виборчої комісії по виборах до Державної Думи за часів царату.

Зрозуміло, що від голови цієї комісії до міністра фінансів Української Держави дистанція ще завелика.

Але, зазначає шановний автор, п. Ржепецький, як гетьманський міністр, досяг головного свого завдання — створив українську грошову систему й забезпечив українській валюті високий курс (стор. 263).

Чи ж так воно?

Як відомо, українську грошову систему було запроваджено законом Центральної Ради з дня 1 березня 1918 року, за часів же гетьманату й міністрування п. Ржепецького закона цього вважали за краще доповнити тим, що за державну українську одиницю було принято карбованця, тобто того самого російського „рубля“ в перекладеною лише назвою.

Це мало за наслідок подвійність і тим самим заплутаність грошової системи (карбованці й гривні) і підпирання російської грошової системи, російського рубля.

І даремно Міністерство Фінансів, однією рукою запроваджуючи таку грошову українську систему, другою — видавало закона з дня 17 серпня 1918 року про обмеження ввозу на Україну російських грошових знаків, „щоб захистити Україну від наводнення російськими грошовими знаками“, як зазначає шановний автор на стор. 274, — утворення грошової системи на Україні в карбованцях лише зміцняло обіг на Україні російського рубля.

Не даремно в самостійній Українській Державі на 14 грудня 1918 року курсувало, як цілком повноправних грошових знаків українських на суму біля 3 мільярдів карбованців і російських на суму до 10 мільярдів рублів (Л. Леманов: „Финансовая политика Украины“, г. Кіев, 1919 г., стор. 49).

Далі згадує шановний автор за договір — валютну згоду — поміж Україною та Австро-Угорщиною й Німеччиною.

Але ж договора цього, як усім відомо, складено було ще за часів Центральної Ради, а за часів гетьмана було лише підписано його.

І не згадує вже шановний автор зовсім за поновлення цієї валютної згоди 10 вересня 1918 року на умовах значно гірших і тяжких для України, ніж перша.

І всі монополії, за які згадує шановний автор, правда фактично запроваджено вже за гетьманату, але це спадщина від уряду Центральної Ради.

Як одно з великих досягнень гетьманського Міністерства Фінансів згадує шановний автор за заснування Державного Земельного Банку, підкреслюючи, між іншим, як нібито цілковиту новину утворення в цьому банкові меліораційного кредиту.

Безумовно, меліораційний кредит — ще була новина, але слід було б додати, що перші кроки по утворенню цієї новини було зроблено ще 30 листопада 1917 року за часів генерального секретаря фінансів Мазуренка.

Не зайве зазначити, що Державний Земельний Банк було засновано не для того, щоби провести земельну реформу в великому маштабі на користь малоземельному та безземельному селянству, ні, всі його операції мусили бути збудовані на добровільності обох сторін — і продавця, | покупця — за індивідуальними оцінками. Зрозуміло тому, що банк цей і в теорії не міг бути корисним для тієї частини селянства, яка справді потрібувала землі. А щодо практики, то відомо ж добре, що цей банк було засновано, було призначено весь штат із доброю платнею, але протягом усього часу свого існування він не провів і одної операції, навіть виготовлення всіх паперів його було закінчено вже за часів Директорії, коли нікому вони не були потрібні по скасуванні, зрозуміло, банка.

Автор книжки „Финансовая политика Украины (7 ноября 1917–4 февраля 1919 г.)“, г. Кіев, 1919 г., Л. Неманов, один із найближчих співробітників п. Ржепецького, і який, зрозуміло, незабаром цілком перейшов до табору визнавців єдиної, неподільної, так каже за діяльність гетьманського Міністерства Фінансів, в якому брав безпосередню участь: „В общем украинскій расходный бюджет можно схарактеризовать, как бюджет чрезвычайно расточительный, не считающійся с фактическим состояніем средств казны“ (стор. 166 цитованої книжки).

Справді, коли обізнатися добре з фінансовим станом Української Держави, навіть за даними на стор. 278–282 історії шановного пана професора, то не може не кинутися в вічі дефіцит на протязі 7 місяців у 3,800 мільйонів карбованців.

Міністерством Торгу й Промисловости керував п. Сергій Гутник, колишній голова Одеського біржевого комітету, жид по національності, діяч протофісу, не дуже близький до українства.

Шановний автор примушений із 18 сторінок, присвячених роботі гетьманського міністерства, аж 5 виділити роботі цього міністерства за часів Центральної Ради, — очевидячки, щось тоді та було зроблено.

Не згадує тільки, на жаль, шановний автор деяких кроків гетьманського міністра, як, наприклад, скасування української закордонної делеґації, що її було утворено з великими труднощами за часів Центральної Ради, і що мала на увазі зробити за кордоном потрібні для України замовлення, обізнатися зі станом тамтешнього ринку, тамтешніми цінами; далі скасування державно-торговельної палати, кроки, які були дуже на користь Центральним Державам і дуже на шкоду Українській Державі.

Шановний автор, зазначаючи про складання нового торговельного договору України з Центральними Державами на зміну „Господарського Договору“ з дня 23 квітня 1918 року, каже, що він не мав даних, наскільки було запроваджено до життя постанови цього договору, бо не мав змоги використати книги О. Андерсона, одного з учасників заключення цього договору, „Внешняя торговля Украины в 1918 году“, виданої в Києві ніби 1918 року на підставі українських та німецьких матеріялів (стор. 306).

Ця книга лежить перед нами, видано її в Києві, тільки не 1918, а 1919 року, автор її — один із видатних співробітників Міністерства Торгу й Промисловости, великих російських фахівців, який теж згодом цілком одверто визнав велику, єдину, неподільну Росію, — зазначає, між іншим, що новий торговельний договір був значно тяжчий та шкідливіший для України, ніж складений за часів Центральної Ради (стор. 150).

Взагалі ця книжка на 343 сторінки виключно фактичного та цифрового матеріялу, опертого на українські та німецькі дані, являє собою суцільний акт обвинувачення проти гетьманського Міністерства Торгу та Промисловости, проти політики міністерства, якою керував сам міністр.

Міністерством Продовольчих Справ попереду керував Ю. Соколовський, колишній діяч Полтавського Губерніяльного Земства, людина зовсім неприхильна до ідеї Самостійної України, але коли задуже вже розквітла спекуляція в продовольчих справах, він повинен був уступити свою теку відомому — С. Гербелеві, Пан С. Гербель до того часу був „уповноважений українського уряду при австрійському вищому командуванні в Одесі, а перед тим головноуповноважений по постачанню армій румунського фронту, колись харківський губернатор, земельний власник на Херсонщині (знову український громадський діяч не національного напрямку!), Був відомий, як дуже чесний і енерґійний адміністратор, завзятий ворог хабарництва й усяких зловживань та надужить урядовців“. Так характеризує його шановний автор на сторінці 65. Забув лише додати шановний автор, що п. С. Гербель був ще й російським міністром земельних справ за царських часів.

При цьому призначенні шановний автор уже зовсім не дивується, як, мовляв, можна колишнього царського міністра запрошувати на міністра Української Держави.

Зайве й казати, що це був свідомий ворог усього українського, людина цілком російської орієнтації й цілком одверто ворожа до самостійности України.

У цитованій вище своїй книзі п. Андерсон так каже щодо політики Міністерства Продовольчих Справ: „Зі слів одного дуже видатного діяча цього міністерства політика ця головне полягала в масовій видачі дозволів на вивіз цукру й узагалі продуктів і скоріше повинна була б зацікавити дослідувача службових злочинів, ніж економіста“ (стор. 72).

Ці зазначені три міністерства, де, так би мовити тривіяльно, було найприбутковіше урядувати, і за допомогою представників яких буйно розвилася на Україні найріжноманітніша спекуляція, були переповнені особами, навіть не української національности.

Праці по них, може іноді й досить специфічної, було багато, й зроблено було чимало, але над усім же по цих міністерствах домінувала ідея відбудування великої Росії, й для неї, цієї наступної незабаром, великої, єдиної, неподільної Росії й провадилася робота. На Україну дивилися, як на тимчасову вивіску, як на базу майбутнього.

Пан С. Гербель, наприклад, оповідав князеві Трубецькому (майже ж уся титулована Росія тоді зїхалася до Києва), що, покладаючи надію на майбутній наступ на північ союзних та російських армій, він навмисне залишив недоторканими величезні припаси хліба й сукна на півночі Чернигівщини та Харківщини, що їх потім там легенько захопили большевики. (Спогади кн. Трубецького „Архив русской революціи“, т. XVIII, стран. 157).

Взагалі в розпорядженні правничої комісії Національного Союзу було дуже багато матеріялів, які яскраво говорили за величезні зловживання, звязані з іменем п. С. Гербеля. Можливо, що це було діло рук його найближчих прибічників. Матеріяли ці було передано до Верховної Комісії, але наступні події стали на перешкоді виявленню їх.

„Розвинення українського руху загрожує відірванням від Росії краю з найурожайнішими ґрунтами, з копальнями камяного вугілля, з багатими покладами руди, соли й інших природніх багацтв, які забезпечують буйний розквіт сільського господарства та промисловости, краю, що прилягає до Чорного моря з прекрасними пристанями“… це уступ із надрукованого в ч. 181„Кіевлянина“ за 1917 рік протесту професорів Київського Політехнічного Інституту проти сприяння національному рухові на Україні.

І одним із перших підписів на цьому протесті був підпис професора Ваґнера, якому менш ніж за рік довелося бути в складі уряду цього самого „відірваного від Росії краю“, як міністрові праці.

За Державного Контролера Афанасієва, людину досить відому в Києві, можна сказати, що це був щирий ворог і української самостійности, і української національности. Афанасієв узяв потім у міністерстві Гербеля теку міністра закордонних справ і навіть „хитався“, як досить делікатно каже шановний автор, y своїй льояльності щодо гетьмана (стор. 423).

Шановний автор бажає змалювати ще українським і Державний Секретаріят, де на чолі стояв п. Завадський, прокурор Петроградської Судової Палати за останніх часів царської реакції, що нібито твердо вів „національний“ курс. За помішників у нього були: п. Микола Могилянський, „український етнограф і археолог“, і Володимир Романів (брат Олексія), той самий, що, перебуваючи на своїй посаді, відмовився визнати себе за громадянина Української Держави і… залишився на тій же посаді.

Але там же мусить шановний автор із сумом додати, що п. Завадський, опинившися на еміґрації, в своїх спогадах заявляв, що стоїть він за „единство русскаго племени“ і проти „всякого сепаратизму“ (стор. 66).

А Микола Могилянський у своїх спогадах теж з еміґрації каже: «Я считаю себя русским, отечеством своим считаю Россію“ — (ст. 75 його спогадів). Зазначає він, що за часів праці в Державному Секретаріяті — „вера в будущую Россію“ не покидала його (стор. 91). І далі каже, що в складі Лизогубівського кабінету була міністри російського походження: Гербель, Афанасієв, Завадський, й „обвиненіе их в измєнє Россіи (тобто в самостійницьких українських прагненнях) не только фактически не может быть обосновано, но и просто неумно“ (стор. 93).

Щодо характеристики взагалі першого Лизогубівського кабінету спошлемося ще на авторитетного свідка, п. Дм. Дорошенка, що входив до кабінету, як міністр закордонних справ. Таке пише він наприкінці липня 1918 року: „Не почуваю під собою ґрунту у внутрішньому становищі краю… Так, як гадаю, мають покликати до кабінету ще двох, трьох, чотирьох українців… тоді справа наполовину вже виграна. Розуміється, зараз же має бути переведена земельна реформа — парцеляція більших маєтків за викупом, амнестія, переміна місцевої адміністрації, зміцнення національного курсу не на словах, а на ділі. Жду всього цього нетерпляче, бо як цього не буде за який тиждень, два, то готовий тратити віру в будь-яку рацію власної роботи й участи в цім правительстві“ (Дм. Дорошенко: «Мої спомини“, ч. III, стор. 76–77).

А людина, що теж входила до цього кабінету, як помішник державного секретаря, каже: „Міністерство Лизогуба не було сепаратистичним, воно жило надією на відродження Росії (стор. 93 спогадів Могилянського).

Отже, здається нам, що не вживаємо ми кривого зеркала, коли кажемо, що перший кабінет Лизогуба, в значній більшості, складався з людей чужих і ворожих до України й українства!

Зупинимося на хвилинку на титулуванні гетьмана. Шановний автор надає чомусь великої ваги титулу „Ваша світлість“ (стор. 74), але українські кола, що навіть прихильно ставилися до ідеї гетьманату, не могли не вбачати в уживанні цього чужого, цілком неукраїнського слова, знову ж таки прагнення до чогось російського й нехтування старого історичного титулування „Ваша ясновельможність“. Але це між іншим.

“Перші два місяці напруженої праці кабінету під головуванням Лизогуба довели, що основну лінію державного будівництва взято зовсім вірно, і що кабінет виявив повну здатність до ділової праці“. Так заспокійливо починає шановний автор XXV розділ своєї праці (стор. 374).

Алеж уже 8 липня гетьман змушений був звернутися до голови Ради Міністрів із листом, де наведено було чимало дефектів у цій праці. Виявилося, що добір осіб на місцях по Міністерству Внутрішніх Справ, до яких ніби безпідставно одіозно поставилися національні українські круги (стор. 91), справді був невідповідний; виявилося, що населення нічого не знає за намічені аґрарні реформи, що спекуляція процвітає, що широкому громадянству не відома вся лінія державного будівництва уряду (стор. 378).

Отже, якщо на таку прилюдну критику діяльности свого уряду пішов сам гетьман, то цілком зрозуміло, що вона, ця діяльність, не могла зустрінути співчуття й серед національних українських кол. Не треба ж забувати, що це були медові місяці (звичайно, в хронологічному розумінні) існування самостійної України, й ті, що їм було занадто дороге втілення цієї ідеї, може занадто боляче ставилися за тих часів до всякого замаху на цю ідею. Це ж так зрозуміло!

А між тим гетьманський уряд дбав лише за лад і порядок на певній території, що, завдяки збігові щасливих обставин, залишилася від колишньої Росії, ідучи на те, щоб ця територія протягом деякого часу звалася — самостійна Українська Держава, але готував із цієї території осередок для відбудування єдиної, неподільної, великої Росії; досить згадати за залишення російської мови, як державної, досить згадати за знаменитий закон про українське громадянство, де зазначалося урочисто, що всі „російські піддані, що перебувають на Україні під час видання цього закону, визнаються за громадян Української Держави“ (стор. 159).

Цілком можливо, що гетьман (як це свідчать Краснов, барон Вранґель, граф Келлер, князь Жевахов та інші росіяни) був і іншої думки, що він справді мріяв за утворення Самостійної Української Держави, але утворювати державу шляхом компромісів затрудно, а на рішучі кроки гетьман не рішався.

„Гетьман від самого початку свого правління щиро хотів і дуже дбав про порозуміння з українськими національними кругами, щоб обєднати біля українського державного будівництва всі національно настроєні елементи“ (стор. 379).

Але ж ця справа затягалася й затягалася — не через вину національних кол; вони ж зразу, як тільки справа ця від слів перейшла до діла, дали своїх кандидатів до міністрів, погодилися навіть на меншу кількість своїх кандидатів.

А коли ж гетьман пішов на це? Тоді, коли разом із незадоволенням людности на Україні з діяльности гетьманського уряду зробилася надзвичайно складна й грізна міжнародня ситуація (стор. 391).

І ось тоді, коли гетьман ніби вирішив скласти національний кабінет, коли Національний Союз усе ж таки погодився висунути своїх кандидатів на міністерські пости, тоді десять міністрів із Лизогубівського кабінету, що ніби так дбав за самостійність Української Держави, що ніби „весь час будував Самостійну Українську Державу“ (як запевняє шановний автор на сторінці 416), не виходячи зі складу кабінету, демонстративно виступили з „запискою десяти“, яку вони подбали найперш опублікувати в „Кіевской Мысли“.

В цій записці зазначалося, що для України є два шляхи наперед: або будувати й зміцнювати себе, або дбати про утворення нової Росії, з якою вона перебуватиме в державнім союзі, в якою її вяжуть економічні та всякі інші інтереси (стор. 344).

Цю записку, стаючи, цілком зрозуміло, за другий шлях, підписали міністри: Василенко, той, що в травні 1918 року на зїзді кадетської партії прилюдно казав, що українська культура повинна вступити в боротьбу з російською культурою, що Україна може й повинна творитися, як самостійна Держава (стор. 44); Ржепецький, який на тому ж зїзді виголошував свої переконання, що Україна може існувати, лише відокремившися від Росії (стор. 45); Гербель, Гутник, Романов, Зіньківський, Колокольцев, Ваґнер, Афанасієв, Завадський.

Ну й що ж, шановний пане авторе, чи завело українські націоналістичні кола недовіря до першого Лизогубівського кабінету?

Ця записка десяти — це ж було афішування державної зради, й вихід у гетьмана Самостійної Української Держави був один — негайно звільнити всіх цих міністрів.

Але ж знову бажалося дійти якогось компромісового вирішення.

„Гетьман дякував усім (!) міністрам за їхню працю на користь Української Держави й прохав їх залишитися на своїх місцях до зформування нового кабінету (стор. 395); потяглися переговори з Національним Союзом, а тим часом, користуючися з зазначеної записки, відверто піднялася орієнтація на відбудування єдиної Росії й, у кращому випадкові, на вступ до неї на федеративних підставах України.

Протофіс, той самий Протофіс, члени якого в травні 1918 року стояли на ґрунті української самостійної державности (стор. 47), вважав якнайтісніше зближення України й Великоросії за неодмінну умову економічного розвитку обох частин колишньої імперії (стор. 396).

Головний комітет кадетської партії, що за його згодою в травні 1918 року до Лизогубівського кабінету ввійшли кадети: Василенко, Гутник і Ржелецький, в присутності самого Мілюкова, 20 жовтня 1918 року виніс резолюцію, де, між іншим, гаряче вітав „своїх товаришів у відповідний для них і для партії момент залишення постів міністрів у кабінеті“. „Тількищо оголошена й підписана з їхнього боку записка — з основними думками якої президія заявляє свою повну солідарність — з певністю виясняє принципи, які члени партії провадили в міністерстві (підкреслення наше — Гл. Л.) і вірність яким особливо треба визнавати одверто (підкреслення наше — Гл. Л.) в теперішні дні.

Глибоко віруючи в близьке обєднання Росії на нових основах, Головний Комітет вважає за неприпустиме дальше перебування своїх сочленів у кабінеті, що ставить собі інше завдання. Виходячи з цієї оцінки наміченого тепер курсу політики, Головний Комітет уважає, що вступ членів партії знову до складу кабінету є можливий лише за умовою дійсного прилучення кабінету до основних принципів записки десяти міністрів і рішучого відмовлення від суперечних їм принципів вузько націоналістичної місцевої політики“ (стор. 397).

Ці всі постанови, заяви друкувалися на сторінках щоденної російської преси цілком вільно, без жадних перешкод із боку уряду Самостійної Української Держави.

Представники великої земельної власности вислали до гетьмана делеґацію з таких українців, як граф Гайден, Дуссан, син француза вчителя, та Ненарокомов із тим, щоби вони заявили йому, що вони розуміють самостійність, „як тимчасову переходову форму до федерації з майбутньою обновленою Росією“ (стор. 405).

„Та не вважаючи, — каже далі шановний автор, — на вплив протофісу й інших кругів, що орієнтувалися на відбудову єдиної Росії з тим, щоби на користь цієї відбудови Україна пожертвувала своєю самостійністю, перемогла течія національно-самостійницька, й 24 жовтня кабінет було остаточно зформовано на основі угоди з Національним Союзом; міністерські портфелі поділено так: Голова Ради Міністрів — Лизогуб, Міністр Закордонних Справ — Дорошенко, Військовий — Рогоза, Внутрішніх — Райнбот, Фінансів — Ржепецький, Ісповідань — Лотоцький, Народньої Освіти — Стебницький, Земельних Справ — Леонтович, Продовольчих Справ — Гербель, Юстиції — Вязлов, Торгу й Промисловости — Мерінґ, Шляхів — Бутенко, Праці — Славінський, Народнього Здоровя — Любинський, Державний Контролер — Петров, Державний Секретар — Завадський“ (стор. 398).

Шановний автор дивується далі, що Національний Союз не взяв на себе відповідальности за діяльність нового кабінету й навіть обіцяв стояти до нього в опозиції (стор. 398).

Але в який же спосіб Національний Союз, що втілював у собі все національне, українське, міг підтримувати діяльність цього кабінету, коли „гетьман зупинився на думці ввести спочатку до кабінету кілька окремих міністрів із національних кол, тим скріпити національний курс правительства й покласти початок порозумінню з національно настроєним українським громадянством“. (Дм. Дорошенко:„Мої спомини“ ч. III, стор. 76); коли до цього кабінету ввійшло лише 5 осіб, висунутих звід Національного Союзу; коли на посаді міністра внутрішніх справ залишався товариш міністра внутрішніх справ із попереднього кабінету; коли пост міністра торгу й промисловости опосів кандидат протофісу, що орієнтувався, як каже сам шановний автор на стор. 398, на відбудову єдиної Росії; коли в кабінеті залишилися п. п. Гербель, Ржепецький, Завадський, які допіру прилюдно заманіфестували свою державну зраду й нічим цього не зріклися?

До речі, дуже жаль, що шановний автор не пояснює, в який спосіб у кабінеті, що ніби являв собою перемогу течії національного самостійництва (стор. 398), опинилися зазначені міністри зовсім протилежних переконань, чи таке вже гнучке сумління було в зазначених міністрів, чи член кадетської партії п. Ржепецький примушений був вийти з партії, зламавши своїм залишенням у новому кабінеті зазначену вище постанову партії з забороною вступати до кабінету, якщо кабінет не прилучиться до основних принципів записки десяти, чи п. Ржепецький на свій страх визнав, що можна ще деякий час не дотримуватися політики „одвертости“?

Це зовсім не був кабінет Національного Союзу, це був компромісовий кабінет із явними ворогами української державности в своєму складі.

і, може, навіть мали рацію ті представники Національного Союзу, що, не задовольняючись цим компромісом, прагнули негайного, цілковитого розриву з урядом (стор. 399).

Шановний автор величезну вагу надає грамоті гетьмана від 22 жовтня 1918 року.

„Здійснення зазначених у грамоті реформ справді могло сконсолідувати Українську Державу, скріпити її й разом скріпити й повагу та авторитет гетьманської влади. Але цього останнього якраз і боялася певна частина української демократії, для якої влада була головним обєктом усіх стремлінь і заходів, для захоплення якої вона була готова йти через найглибші потрясення й руїни й не цуралася найкрайніших демагогічних заходів. Ось чому, однією рукою впроваджуючи до кабінету міністрів своїх кандидатів, керманичі Національного Союзу другою рукою готовили гибіль гетьманського правління і створеного ладу, переговорюючи з ворогами Української Держави й організуючи збройне повстання проти гетьмана“, — так обурюється шановний автор на сторінці 402. Але ж забуває шановний автор додати, що зазначена грамота з обіцянками реформ була лише вексель на досить необмежений час і що людність давно вже втратила віру в самі обіцянки, бачачи на ділі зовсім протилежне.

І не цієї грамоти, що колись ще матиме наслідки, ніби боялися представники Національного Союзу, які вже задовго чекали на зміну орієнтації гетьманського уряду, які все ж таки надіслали своїх представників до компромісового кабінету, — вони боялися тих позалаштункових переговорів гетьманських кол теж із ворогами Української Держави — угрупованнями суто російської орієнтації, і бажали ці люди одержати владу не для самої влади, а щоб змінити її на цілком національну, близьку, зрозумілу народові.

Шановний автор дуже незадоволений із представників Національного Союзу, що вони не вірили гетьманові й уживали заходів, щоби не бути захопленими новою лінією політики цілком несподівано.

А невже ж краще було б для України, для її самостійности, якби керманичі національного руху обидві свої руки віддали компромісовому гетьманському урядові, наївно заплющуючи на все очі, і друге „волім під царя восточного, православного“ застало б їх дійсно цілком непідготовленими?

Ні, хоч наша українська демократія, на жаль, майже ніколи не відзначалася пророчим ставленням до майбутнього, але в даному разі це був щасливий випадок. Сам же шановний автор, правда занадто стисло, зазначає, що „політичні настрої ускладнювалися ще тим, що в Києві звели собі кубла представники ріжнородних російських партій і русофільських течій. І ті, й другі хотіли зробити Україну базою для повалення большевиків і відбудови єдиної, неділимої Росії“ (стор. 406).

Цілком одверто існували „Русскій Союз“, „Совєт Государственного Обєдиненія“, „Національний Центр“, „Союз Возрожденія Росіи“, „Русь“, „Наша Родина“, „Монархическій Блок“ тощо.

На терені України вербувалися кадри до російського „Особливого Корпусу“, до суто монархічних: „Южной“, „Сєвєрной“ і „Астраханской“ армії, до добровольчої армії, яка в своєму основному пляні розгортання російських озброєних сил ще в початку листопада зазначала, що „частини Росії“, які заокупували німці, є пляцдарм для наступу добровольчої армії до середини Росії, джерело для комплектування тут частин добровольчої армії та район, що постачатиме ці військові частини („Архив русской революціи“ т. XVI, стран. 235). Неначе б і не існувало жадної Самостійної Української Держави.

Герцоґ Ляйхтенберґ у своїх спогадах зазначає, що іноді навіть німецька влада арештовувала офіцерів, які занадто одверто провадили в Києві аґітацію на користь добровольчої армії, але справа кінчалася тим, що через клопотання гетьмана заарештованих звільняли (стор. 168 його спогадів).

„Майже кожного дня, — каже він далі, — вантажні автомобілі везли з України ніби до Донського війська, а на самому ділі, на Кубань до Добровольчої армії набої для гармат і рушниць“ (ibidem, стор. 174).

А між тим в українських частинах був брак набоїв.

„Київ за тих часів, увосени 1918 року, продовжував втягувати в себе всю сіль російської буржуазії й інтеліґенції. Сюди потроху переїздили з Москви й окремі діячі й цілі організації“ (Деникін: „Очерки русской смуты“ т. IV, стор. 184).

І всі ці яскраво антидержавні, антиукраїнські кола провадили цілком вільно найворожішу аґітацію, якої ніхто не стримував; представники правих напрямків цих організацій, військові, члени аристократичних родів — були майже всі колишні приятелі та добрі знайомі гетьманові, й гетьман не зважав за потрібне порвати з ними, а продовжував підтримувати з ними стосунки, приймати їх у себе.

„Гетьман широко відчинив двері гостинности тим, хто не сприяв відірванню України від Росії, хто вважав відокремлення України від Росії за акт державної зради“ (Черячукін: „Донская лєтопись“ № 3, стор. 170).

Герцоґ Ляйхтенберґ, головний організатор монархічної „Южної“ армії, каже: „У Скоропадського, розпочавши організацію Південної армії, я став бувати значно рідше, щоби не давати можливости його українським соціялістам ставити йому неприємні запитання“ („Спогади Ляйхтенберґа“, стор. 180).

„Особи, що оточували гетьмана, були далеко не на височині свого положення й не цілком йому віддані; більшість із них трималася гетьмана через матеріяльні вигоди, але за опору йому бути не мали змоги або не хотіли. Перебуваючи в його почоті, пробуючи розмовляти українською мовою, вони тут же насміхалися з незалежности України. Багато з них одверто казали, що вони служать Україні через брак чогось кращого. Навіть у гетьманському палаці вони запитували, як і коли зручніше проїхати на Дон і чи не можна там дістати якоїнебудь посади. Особи з колишньої аристократії, що перебували в Києві, генерали, громадські діячі, що знайшли собі там притулок, поміщики з тієї ж України — теж шкодили гетьманові. Прагнучи до кращих умов життя або повернення їм, навіть за допомогою карних відділів, заподіяних збитків, вони за спиною гетьмана провадили аґітацію проти нього ж“.

Це цитати зі спогадів генерала Черячукіна, що перебуваючи тоді в Києві, як донський посол, мав змогу спостерігати настрій серед гетьманського оточення (Черячукін: „Донская лєтопісь“ № 3, стран. 170).

1-го листопада відбувся зїзд Союзу Хліборобів-Власників, тих самих, що колись обрали гетьмана Самостійної Українськой Держави, і на той зїзд зявилася людина, що нічого спільного ані з Україною, ані з хліборобами-власниками не мала — Пурішкевіч, — і президія зїзду вважала за можливе дати йому слово. Він казав за єдину Росію, й „українські громадяни“ вітали його оплесками.

„На цьому зїзді всі поміщики виявили гостру непримиримість до оголошеної в гетьманській грамоті земельної реформи, що її опрацьовувало Міністерство Земельних Справ“ (стор. 405).

3-го листопада відбулося політичне офіційне побачення між гетьманом і отаманом Війська Донського Красновим, і, коли Краснов виголосив, на думку шановного автора, лише не дуже тактовну промову, що Українсько-Донський союз є початком того великого діла, яке гетьман має довершити, тобто обєднання колишньої Російської Держави в одно ціле (стор. 412) — то заперечень із боку гетьмана ж не було; а було це політичне побачення, політична промова! Qui tacet, concentire videtur — хто мовчить, той погоджується, — каже латинське прислівя.

На цьому побаченні вирішено було також і долю монархічної „Южної армії“ — її офіційно приділено було до Донського війська, й отаман Краснов випросив у гетьмана на цю армію аж 76 мільйонів карбованців та потрібне озброєння (стор. 181 спогадів герцоґа Ляйхтенберґа і стор. 239 генерала Залєського).

Ще 17 жовтня попередня Рада Міністрів ухвалила закон про організацію на місцях добровольчих дружин „для підтримання законности й порядку“.

До цих дружин стали записуватися колишні військові, мало певні з українського національного погляду — зазначає сам шановний автор (стор. 412), — які яскраво тяготіли до добровольчої армії, додає генерал Деникін (його спогади т. IV, стор. 187).

А в статуті цих дружин зазначалося, що факт належности до дружин не є для російського офіцерства фактом вступу на українську військову службу.

Ось за яких обставин керівники українського Національного Союзу обмірковували плян про повстання, вирішивши ж проте не робити його, поки в кабінеті сидять свої люди й поки виявляться хоч якінебудь наслідки праці цього кабінету й узагалі можливість його існування (стор. 399).

Ось за яких обставин траплялися такі випадки, коли до Білої-Церкви, до січових стрільців приїхав військовий міністр і коли він на спільнім обіді із старшиною проголосив тост за гетьмана — вся старшина мовчки, офіційно встала, а коли полковник Коновалець підніс келих за Україну, то вся заля аж загреміла від безпереривного крику „Слава“.

І забув шановний автор згадати, як на початку листопада на зїзді вищого військового командування в Києві начальник Українського Генерального Штабу полковник Олександер Сливінський сказав промову, зрозуміло, мовою російською, що, мовляв, час уже скинути машкару, час висловитися всім за негайне відбудування єдиної неподільної Росії, нашей „Родины“.

Цю промову було надруковано в газетах; вибухнув, зрозуміло, скандал, і Сливінський мусив залишити посаду, видавши перед тим наказа по Головному Управлінню Генерального Штабу ч. 198а, — де зазначалося, що „единый лозунг вдохновлял нас — зто скорѣйшее созданіе мощной арміи, столь необходимой для спасенія нашей Родины“ (здавалося б, що Україна була незалежною Державою й рятувати й за тих часів було не від чого) і далі: „нам удалось спасти, устроить и подготовить кадры болѣе, чѣм 60 полков старой русской арміи с органами военнаго управленія со всіми спеціальными и вспомогательными частями“… „Я ухожу со своего поста с сознаніем исполненнаго перед Великой нашей Родиной долга“.

Справи в такий спосіб, не зважаючи на присутність представників Національного Союзу в кабінеті міністрів, дійшли до того, що треба було цілком чітко та яскраво визначити, що собою має являти Україна, чи є це Самостійна Українська Держава, чи є це Малоросійське намісництво, генерал-губернаторство, трошки підфарбоване, трошки переодягнене?

І Національний Союз вирішив скликати Український Національний Конґрес. Як же поставився голова Національної Держави до скликання Національного Конґресу?

„Спочатку гетьман поставився прихильно до ідеї такого Конґресу, сподіваючись, що він приведе до консолідації національних течій серед українського громадянства й тим скріпить також і становище держави, тому він хотів дозволити цей Конґрес і збирався сам на ньому появитися і його привітати“ (стор. 413).

Дуже жаль, що занадто стисло й скупо „проливає світло правди“ шановний автор на одну з трагічних та сумних сторінок нової історії України — різкий, корінний, раптовий поворот гетьманської політики від самостійництва до збудування „єдиної неподільної“; може це пояснюється тим, що шановний автор тоді вже перебував у закордонній подорожі, але в цьому велика хиба книжки.

„Гетьман прийшов до переконання“, — каже він, — що треба тимчасово створити такий кабінет, до якого б Антанта поставилася з більшим довірям, ніж до кабінету Лизогуба, і який би потрафив перебути перші важкі часи безпосередніх стосунків із Антантою. І це тим більше, що дістаючи відомості про підготовку повстання з боку Національного Союзу. Гетьман тратив довіря до членів кабінету, що ввійшли туди, як кандидати Національного Союзу, вважаючи їх за несвідоме, може, знаряддя в руках людей, які завзялися повалити гетьманський уряд“ (стор. 413). І далі: „Було ясно (чому ясно?), що Конґрес хочуть використати для державного перевороту. Справа дозволу Конґресу мала вирішитися на Раді Міністрів. Майже половина міністрів — усі пять кандидатів Національного Союзу в тому числі — висловилися за допущення Конґресу, але він не пройшов більшістю одного голосу (сім проти восьми). Гетьманові стало ясно, що він не може цілком опертися на кабінет міністрів у його тодішньому складі, й він вирішив його розпустити“ (стор. 414).

Оце й усе.

„Гетьман зважився на дуже тяжкий крок, який йому в тих трагічних обставинах здавався одиноким рятунком: на проголошення ідеї федеративного звязку з майбутньою небольшевицькою Росією“, — зазначає знову, неприпустимо для історичної праці, надзвичайно стисло шановний автор на сторінці 414.

Правда, шановний автор бажає змягчити цей крок голословним виразом — „на деякий час“, — але це справі мало допомагає. Гетьман України порвав із українським народом, спираючись на росіян.

Цим гетьман хотів нібито урятувати становище України.

А цікаво було б також висвітлити, чи діяв тоді гетьман цілком вільно, цілком самочинно. Бо, цілком зрозуміло, скликання Національного Конґресу 17 листопада більш усього могло загрожувати всім цим союзам возрожденія Росії, представникам Астраханської, Добровольчої та інших армій, чи не був він навіть спровокований?

„Усі російські партії, починаючи від крайніх правих і кінчаючи лівими, до хоробливости лякаючись відокремлення України від Росії, з незрозумілою впертістю, хоча б ціною продажу України большевикам, із гаслом: „чим гірше, тим краще“, вели наступ на гетьмана, переконуючи його відмовитися від самостійности й оголосити про приєднання до Росії.

Ці російські партії без перерви переконували гетьмана, що все вже готове, що він залишиться на самоті зі своєю самостійністю, що вже й Кубань, і Дон заявили про своє обєднання з Росією, що вже й Крим, Грузія, Дон, Кубань, Добровольці й Астраханці вбачають Росію не інакше, як єдиною й неподільною, що німці тепер безсилі, що союзники остаточно його погублять, якщо він не виявить свого обличчя, не піде до Росії, що досить йому лише оголосити про це, то весь національний український рух зникне, а за 1–2 тижні 100–200 тисячне військо з людей, що мешкають на Україні й що тепер не бажають йому служити, посунеться разом із добровольцями й Донцями з України на Москву“ (Черячукін, стор. 207–208).

Не даремно 13 листопада 1918 року в газеті „Голос Кіева“ ч. 153 було надруковано два наказа генерала Деникіна, а саме: „Сего числа я вступил в командованіе всѣми военними силами Россіи. Всѣ офицери, находящіеся на територій бывшей Россіи объявляются мобилизованними“; і другий, що наказував усім старшинам колишньої російської армії свято й непорушно виконувати накази генерала Деникіна, як головного командувача російської армії.

Правда, Деникін у своїх спогадах не визнає себе за автора цих наказів, але аж двічі зазначає, що на підставі цих мітичних наказів всі начальники київських військових частин ніби зявилися до гетьмана з заявою про своє підпорядкування командуванню Добровольчої армії й що ніби це й була підстава для зміни гетьманової політики (стор. 190, 191, т. IV).

12-го листопада 1918 року ввечері по Києву залунали чутки (авторові цих рядків тоді ж перший про це казав із захопленням В. Фененко, віце-директор Департаменту Державної Варти), що до гетьмана прибули вищі представники Добровольчої армії й інших російських організацій і переконали його, що Росія мусить бути єдина, неподільна, і що жадної України не повинно бути.

13-го листопада про це було вже відомо всьому Києву, а 14-го листопада, тобто за 23 лише дні по виданню грамоти, де гетьман усієї України й військ козацьких зазначав, що він стоїть на ґрунті незалежности Української Держави, що зазначені з його боку реформи будуть незрушною підвалиною майбутнього розквіту Самостійної Української Держави, — було видано нову, де вже зазначалося, що „на принципах федеративних повинна бути відновлена давня могутність і сила всеросійської держави. На цих принципах повинна бути збудована майбутня політика України, їй першій належить виступити в справі утворення всеросійської федерації, якої кінечною метою буде відновлення великої Росії. Глибоко переконаний, що інші шляхи були б загибіллю для самої України, я кличу всіх, кому дорога її майбутність, тісно звязана з будучиною й щастям всієї Росії, зєднатися біля мене й стати грудьми на захист України й Росії. Я вірю, що в цій святій патріотичній справі всі громадяни й козаки України дадуть сердечну й могутню підтримку“ (стор. 418).

І цю грамоту, мабуть тим же самим пером, що й грамоту з дня 22 жовтня, підписав п. Павло Скоропадський, навіть не зазначаючи вже свого титулу.

Старий кабінет було розпущено, а новий, якому доручалося найближче виконання цього „великого історичного завдання“, доручено було скласти колишньому царському міністрові земельних справ Гербелеві, який також узяв теку міністра земельних справ, підкреслюючи своїм недвозначним призначенням розпочаток нового курсу.

Дуже охоче пішли до цього кабінету колишні „самостійники“, як Афанасієв (закордонних справ), Кістяківський (внутрішніх справ), Воронович (ісповідань), Ржепецький (фінансів), Райнбот (юстиції), Любинський (народнього здоровя), Петров (державний контролер), Завадський (державний секретар). Крім того, теку військового міністра обняв генерал Щуцький, морського — адмірал Покровський, освіти — Науменко, шляхів — Ландеберґ, праці — Косінський, продовольчих справ — Глінка.

„Цей кабінет вважався нібито за тимчасовий, поки наладиться якийнебудь modus vivendi з державами Антанти, а потім кабінет Гербеля мав уступити, щоби дати місце кабінетові з виразним національним українським обличчям його членів“ (стор. 415), — так каже шановний автор. Але, на жаль, обмежується цілком голослівним цим твердженням, не подаючи, що це його власна думка (а шановний автор, як відомо, перебував тоді в Берліні), і не подаючи в противному разі (як це годилося б історикові) підстав для такого твердження. „Вести переговори з українськими діячами національного напрямку було відразу ж доручено П. Дорошенкові“ (стар. 415).

Не з багатьома, очевидно, довелося порозмовляти небіжчикові.

Хотілося б тут трохи освітити момент вступу до цього виразного російського кабінету єдиного справжнього українця — Науменка. Треба зазначити, що з небіжчика одною з рис його характеру було занадто велике самолюбство.

А за часів по лютневій революції він ніяк не міг опосісти посаду, яка б задовольнила це самолюбство.

За тимчасового уряду на куратора київської шкільної округи було призначено значно молодшого від нього, можна сказати до деякої міри його учня, Василенка, а йому довелося опосісти посаду його помішника. Правда, потім його було призначено на куратора, але тоді, коли Василенка було призначено на посаду товариша міністра.

За часів гетьманату той же Василенко був за міністра народньої освіти, а він, дійсно заслужений український діяч, член старої громади, довгорічний редактор „Київської Старини“ тощо, був лише членом Ради Міністрів.

І тому, коли його близький родич Ігор Кістяківський звернувся до нього з пропозицією обняти теку міністра народньої освіти в новоутвореному кабінеті Гербеля, старий, не зважаючи на всі зауваження, умовлення та заперечення з боку рідні та друзів, погодився на це, на свою загибель, бо большевики замордували його влітку 1919 року, саме — як колишнього гетьманського міністра.

„Та проте зовсім не відповідає правді версія, яку поширюють вороги гетьманства, ніби Національний Союз проголосив повстання у відповідь на акт про федерацію, рятуючи, мовляв, самостійність України тощо, та ніби цей акт був підготовлений усією попередньою діяльністю гетьманського уряду“, — зазначає шановний автор на сторінці 416.

Таке твердження шановного автора вже зовсім не „точне“. У своїм відомім оголошенні з дня 15 листопада 1918 року Директорія прямо зазначила, що „останній зрадницький акт гетьмана Скоропадського про скасування самостійности Української Держави“ примусив „залишити мирні заходи“ й покликати українське громадянство до зброї.

Шановний автор посилається на те, що нібито небіжчик Р. Лащенко, один із учасників засідання 14 листопада 1918 року, на якому було обрано Директорію, в своїх спогадах каже, що змовники ще нічого не знали за гетьманську грамоту в справі федерації.

Але тут є якесь явне непорозуміння, і може Лащенко каже за формально видану грамоту, бо повторюємо, ще напередодні 14 листопада весь Київ знав про поворот гетьмана до федерації, й небіжчик Лащенко тоді вже казав авторові цих рядків, одному з членів правничої комісії Національного Союзу, що цей поворот матиме за наслідок негайне відверте оголошення повстання проти гетьмана й що незабаром буде офіційно обрано Директорію, склад якої вже намічався.

Шановний автор увесь час уживає заходів довести, що гетьман і його уряд увесь час будували Самостійну Державу, а за федерацію не було й мови (стор. 416).

Коли справді в гетьмана — а думки гетьманів завжди були невідомі народові — весь час була мрія лише про самостійну Україну, то тим трагічніша його доля. Але щодо його уряду, то мимоволі ж згадується надруковане в „Berliner Tageblatt“ від 19 серпня 1918 року відоме інтервю голови Ради Міністрів Лизогуба, де він заявив, що керівничі кола на Україні в справі відносин до Росії стоять на ґрунті Переяславської умови і що на цій базі можуть бути укладені майбутні федеративні зносини з Росією.

Лизогубові довелося спростовувати це, — нібито його добре не зрозуміли, — але факт залишався фактом навіть щодо „мови“, а щодо постійних думок за це, то й казати нічого.

І ось повстання було оголошено.

Це тепер, коли доводиться згадувати за нього, згадується й за його надзвичайну популярність, і тому робиться мимоволі вражіння, що це річ була занадто легка.

Але тоді, коли доводилося розпочинати його, це була досить ризикована гра. Правда, надій на українське селянство було багато, гадалося, що й українські військові частини не заведуть, але ж проти були численна російська офіцерська залога, російські формування і, кінець-кінцем, грізні німецькі баґнети.

Повстання було оголошено. Київ, російське та жидівське його населення навіть великої уваги спочатку не звернули на це повстання. Воно дало лише теми для насмішок над цією „авантурою бандитів“ у російській пресі, у виступах ріжних російських куплетистів.

Вже на другий день у Києві курсували чутки про те, що повстанців цілком розбито й Петлюру та Винниченка везуть до Києва у великій залізній клітці.

Між тим Київ був неначе завойований. По його вулицях замаячила сила військових у давній російській формі з найріжноманітнішими ознаками на рукавах: тут були й трикольорові національні, й двокольорові монархічні, й навіть цілі іконостаси з хрестами, черепами тощо. Графа Келлера було призначено на головного командувача всіх збройних сил із підпорядкуванням йому всієї цивільної влади.

Ці всі військові поводилися, як у дійсно завойованому місті: реквізували собі силу помешкань (головне українських установ і інституцій), поводилися там у суто вандальський спосіб, нищачи українські прапори, портрети та погруддя Шевченка, вивозячи коштовні речі на праві „воєнної здобичі“.

Виявилося проте незабаром, що граф Келлер дуже мало дбає за захист гетьмана Скоропадського, гадаючи самому стати на його місце. Його було усунуто й призначено князя Долгорукова, що в своїх наказах присягався вмерти серед свого війська.

Захищаючи Київ, оголошувалися мобілізації за мобілізаціями. Розліплювано всюди оголошення: „Героем можешь не быть, но добровольцем быть обязан“; але мобілізації ці, не зважаючи на силу російських офіцерів у Києві, на пишні обіцянки російських партій дати військо в 100–200 тисяч, — не давали великих наслідків.

Гетьман трагічно наївно гадав, що своєю грамотою він здобуде підтримку російських кругів, російських офіцерів.

Але ніхто не відгукнувся на його заклик „стати грудьми на захист України й Росії“.

Не допомогли ні його наказ армії Української Держави з дня 15 листопада, де він закликав „до схоронення й зміцнення державного ладу“, ні його грамота до громадян-хліборобів із дня 19 листопада, де він закликав „утворити свою хліборобську озброєну силу в противовагу розбишакам“. Все це було вже запізно.

Українці не мали жадного бажання захищати Росію, яка знову прагнула проковтнути Україну, й цілим натовпом перебігали до повстанців. А росіянам абсолютно не була потрібна Україна, як Україна з і гетьманом.

„Мавр зробив своє діло, мавр може відійти,“ — так поставилися тоді всі ці росіяни до гетьмана.

Гетьманові довелося дуже скоро розчаруватися в надіях, що акт про федерацію з Росією здобуде йому активну піддержку з боку російських кругів на Україні, особливо серед колишніх російських офіцерів“ (стор. 419).

А між тим повстання було надзвичайно популярне, ширилося.

„З наступом Петлюри, з Києва й із України почали панічно тікати росіяни, ті самі росіяни, що ще так недавно доводили, нібито немає жадного самостійницького руху, що все на Україні є на боці росіян. Тепер ці всі проповідники втікали, панічно боячись не тільки Директорії, але й кожного українського козака“ (Черячукін, стор. 214).

Повстання ширилося надзвичайно скоро, майже зовсім не зустрічаючи собі опору. Українські військові частини переходили до національного війська. 20 листопада національне військо вже було під Києвом, і Київ тоді було би вже взято, якби не „Велика салдатська рада“ німецького війська; вона була склала з національним військом договір про невтралітет, але гетьманський уряд виплатив цій раді мільйон карбованців (авторові цих рядків самому довелося взяти документи з приводу цього у Військовому Міністерстві 15 грудня 1918 року), і німці — ніби й невтральні — не допускали національного війська до Києва.

Ось через що боротьба за Київ „затяглася“, бо по суті жадного опору майже не було, російські офіцери, що ще залишалися на Україні, не бажали битися, надіючись, що ось-ось прийде військо Антанти, про що майже щодня оповідав знаменитий консул Ено, і знищить усіх цих „бандитів“.

За цих днів облоги Києва там було надзвичайно урочисто поховано кількох офіцерів, нібито замордованих від „петлюровцев“.

Але, як виявилося потім, трупи вбитих під час бою кількох офіцерів, уже по смерті їхній, було препаровано в такий спосіб, що вони мали вигляд дійсно замордованих. І це не допомагало, ніхто не хотів іти на фронт, усі воліли втікати з Києва.

І найвойовничішим із усіх оборонців Києва, здається, був міністр внутрішніх справ Кістяківський, що по кілька разів денно обїздив фронт.

„При такому стані речей оборона Києва ставала все більш безвиглядною“ (стор. 423).

Дійсно, що ж залишалося в Києві з Української Держави? Один гетьман, та й той зрікся її самостійности!

І треба поставити йому на великий плюс, що він, людина військова, великої особистої хоробрости, зі славетним бойовим минулим, не взяв сам участи в воєнних подіях проти українського народу.

Гетьманський уряд спробував викликати для безпосередніх переговорів полковника Коновальця, що стояв на чолі осадного корпусу; при чому, коли той автомобілем під білим прапором їхав через Святошин, офіцерська дружина генерала Кірпічова захопила його ніби в полон і хтіла покінчити з ним, як із „бандитом“; ледве пощастило це припинити. Ці переговори Коновальця з Дорошенком, зрозуміло, не дали жадних наслідків.

13-го грудня 1918 року німці, що вже не бажали залишатися далі на Україні, знову заявили національному військові про свій тепер уже справжній невтралітет. Нечисленні російські офіцерські загони зараз же опустили весь фронт і 13 грудня ввечері зібралися до будинку колишньої Центральної Ради, поклали зброю й здалися на ласку переможця, а національне військо почало вступати до Києва.

„Тоді гетьман, бачачи, що надходить кінець, і бажаючи припинити дальше пролиття крови, рішив відмовитися від влади й на швидку руку написав своє зречення. Воно було зформульовано в коротких словах:

„Я, Гетьман усієї України, на протязі семи з половиною місяців прикладав усіх своїх сил, щоби вивести край (?) із того тяжкого становища, в якім він перебуває. Бог не дав мені сил справитися з цим завданням, і нині я, з огляду на умови, які тепер склалися, керуючись виключно добром України, відмовляюся від влади, 14 грудня 1918 року, м. Київ. Павло Скоропадський“ (стор. 424).

Для більшої „точности“ слід зазначити, що в даному разі зовсім непотрібне було „бажання припинити дальше пролиття крови“, бо зранку 14 грудня його майже вже зовсім не було: оборонців Києва вже фактично не існувало, і лише щось із 30 осіб із інструкторської школи старшин залишалися озброєні при гетьманському будинкові, та й то через те, що їм зранку 14 грудня було наказано зачекати, поки не дійдуть до гетьманського будинку військові частини Антанти, що ніби вже висадилися на залізничному двірці (це дані окремої слідчої комісії при штабі Осадного, а потім Січових Стрільців, корпусу, на чолі якої стояв автор цих рядків).

О першій годині вдень із гетьманського будинку виїхала переодягнена, закутана висока чоловіча постать. Падав невеличкий сніг; постать ця проїхала повз покопані тут же на Інститутській вулиці, біля самого будинку, шанці з дротяними загорожами, де стояли кинуті напризволяще гармати та кулемети, проїхала нечищеними, засипаними снігом улицями.

Чи згадувалося їй тоді, як чудового квітневого ранку вона вперше виходила з цього будинку і яким блискучим здавалося тоді майбутнє; скільки надій покладалося на нього?

На одній із малолюдних тоді вулиць ця постать зникла.

А ще трохи згодом останні оборонці гетьманщини, побачивши, що в будинку вже абсолютно нікого немає й нічого ще не знаючи про зречення гетьмана, поскладали зброю й розійшлися по своїх помешканнях у Києві.

.    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .

Гетьманщина скінчилася.

Великі можливості надавано було гетьманові Павлові Скоропадському, та не зумів він, чи то дійсно не зміг, із них скористатися. Хоч і взяв він гетьманську булаву не за згодою всього українського народу, хоч і поставилася до нього навіть більша частина народу зразу ж майже вороже, але ж від нього цілком залежало це змінити, це виправити.

Негайні, цілком тоді своєчасні, потрібні земельні реформи, добра місцева адміністраційна влада, що відповідала б духові українського селянства; пригорнули б йому прихильність цієї наймогутнішої верстви українського народу; негайне утворення національного, хоч може й не дуже великого, але міцного війська, зразу б зміцнило Українську Державу й поставило б її, цілком консолідовану, навіть по поваленню німців, в іншому світлі перед Державами Антанти.

І всі ці реформи, ці міроприємства, цілком дотримуючись на Україні українського ж національного напрямку, він мав би змогу запроваджувати цілком спокійно під охороною наймогутнішого німецького війська, на зразок якого та за допомогою інструкторів якого, він би й утворював українське військо.

А на компромісах держави збудувати ніколи не можна. І перед гетьманом Павлом Скоропадським були два шляхи: один із українським народом — до будування Самостійної України, другий із російською аристократією, з російськими або цілком зросійщеними великими землевласниками, капіталістами, промисловцями — до відбудування єдиної неподільної Росії.

Були два цілком протилежні й національно, й соціяльно шляхи — або-або…

Але йти вперед можна було лише одним шляхом. А гетьман увесь час топтався на роздоріжжі, прогаяв усі можливості, а коли вдарила дванадцята година, він опинився на цьому роздоріжжі цілком насамоті.

І тим трагічніша його постать, бо ця його нерішучість катастрофічно відбилась не лише на його власній долі, а й на наступній долі всієї України, до чого поставитися байдуже він, безумовно, не міг.

Великі можливості було дано Павлові Скоропадському за часів його гетьманування, та не зумів він, чи то справді не мав Сили з них скористатися.

*^**

Наприкінці дозволимо собі кілька припущень.

Перше наше припущення: шановний автор, видаючи свого (немає й мови, дуже цікавого й коштовного) твора, мав, між іншим, на увазі підкреслити й довести людності, що „українські діячі національного напрямку“ зробили велику історичну помилку, проголосивши повстання проти гетьмана, тим самим поваливши не тільки політично, економічно й культурно-освітньо творчу гетьманську державу, але взагалі українську державу, і що, коли б не було проголошено повстання проти гетьмана, українська держава квітнула б і розвивалася й тепер.

Отже дозволимо собі друге припущення.

Припустімо, що повстання проти гетьмана не було б проголошено, що „українські діячі національного напрямку“ погодилися б із тим, що „Україні першій належить виступити в Справі утворення всеросійської федерації, якої кінечною метою буде відновлення великої Росії“.

Що ж би трапилося тоді?

Очевидно, „всі збройні сили Росії“, з генералом Деникіним на чолі, розгорнулися б на пляцдармі, на „частині Росії, яку окупували німці“, очевидно, до цих сил увійшов би й „Особливий корпус“, і українські кадрові корпуси. Охоче припускаємо, що на чолі їх було б поставлено п. Скороладського, не знаємо тільки, чи як гетьмана, і не знаємо, чи носили б українські корпуси назву „Українських“, чи не були б це поновлені „болѣе, чѣм 60 полков старой русской арміи с органами военнаго управленія, со всѣми спеціальными и вспомогательными силами“?

І припустімо далі, що ці „збройні сили Росії“ (білої) перемогли б збройні сили Росії (червоної), і замість червоного прапора на мурах Кремля замаяв би трикольоровий прапор.

Яка ж була б доля жовто-блакитного прапора?

Тут уже не треба припускати, тут досить ізгадати лише другу половину 1919 року й окупацію Деникіна на українських теренах.

Ріжница була б тільки в тім, що 1919 року Деникін ще був далеко від досягнення своєї мети, а в припущенні нашому він би досягнув її, поновивши всю колишню Росію, а знаємо, що апетит надходить під час, коли їмо.

І коли в 1919 році слово „Україна“ було викреслено з обігу, коли гетьманським діячам доводилося реабілітувати себе перед Деникіним, коли в Ростові лише на перших кроках щось белькотіли про право „малороссійскаго язька“, коли з призирством відкидалося всякі пропозиції співділання з українськими військовими силами, коли Україну, яка іноді зустрічала Деникіна наївно радісно, не визволяли від большевиків, а наново завойовували, то, безумовно, й у припущенні нашому зникли б із обігу вирази „Україна“, „український“, як вороже сепаратистичні, а може і як большевицькі, і добре, коли б генералові Скоропадському, по реабілітації, дано було б посаду генерал-губернатора Малороссійскаго, мабуть дано було б йому лише генерал-губернатора „Кіевскаго, Подольскаго и Волынскаго“, а 1917–1919 рр. було б цілком викреслено з історії великої, єдиної, неподільної Росії, що урочисто б повернулася на своє місце до родини великих держав в Европі.

Ну, а як би трапилося щось інше, навіть імовірніше, коли б під час цих воєнних подій українське селянство, не задоволяючися з накинутих йому великих поміщиків, мирових посередників (цього другого видання земських начальників), повітових старост, охоронних сотень і т. д., і т. д., повстало б стихійно (замість тих попередніх хронічних місцевих повстань), повстало б, ідучи по лінії найменшого опору, за демагогічно провокаційними гаслами московських большевиків, приєднуючися до большевиків; коли б червоні росіяни, маючи такого спільника, подолали б білих, і тим би довелося тікати; коли б большевики не мали б опору на Україні, поширюючи свою владу, може, й значно поза етнографічні межі українські, — чи ж запроваджувала б тоді червона Москва з власної ініціятиви українізацію, чи утворювала б, як не як, а на міжнародньому форумі соціялістичну радянську, але ж Українську республіку, чи доводилося б їй сприяти хоч і пролетарській, але ж українській культурі?

Безумовно, ні. „З одного казанка їли, одну вошу годували“, і повстала б Російська соціялістична радянська республіка не тільки від „Кавказа до Алтая“ та від „Амура до Днѣпра“, а й на значно ширших теренах.

Жевріли б де-не-де по теренах колишньої Української держави підпільні культурно-освітні вогники, а в Европі й забули б за цю напів мітичну країну.

І тому, на нашу особисту думку, повстання в листопаді 1918 р. проти гетьмана — була історична неодмінність, велика, суто патріотична, в найкращому розумінні цього слова, справа.

*^**

Як уже було написано попередні рядки, довелося прочитати на шпальтах „Діла“ комунікат п. В. Липинського під назвою: „Розкол серед гетьманців“.

Уживаючи всіх засобів, щоби добре зрозуміти та усвідомити всі перипетії цього розколу, здається, можна дійти такого висновку: існував на еміґрації Український Союз Хліборобів-Державників, що дотримувався виразної гетьманської орієнтації. На чолі цього Союзу стояла Рада Присяжних, а на чолі Ради Присяжних — голова Ради в особі п. В. Липинського.

Гетьманська орієнтація, гетьманський рух втілювався в „ідеї української трудової монархії, побудованої на співпраці й співдружності автономних і самозорганізованих українських клясів і українських земель, обєднаних в одну націю і в одну державу принципом національної та державної єдности, персоніфікованої в особі невибираного й дідичного гетьмана всієї України та великого князя всея Малия Руси“.

Розуміла Рада Присяжних, що „про вибір нового гетьмана на еміґрації не могло бути мови“.

Між тим, колишній гетьман Павло Скоропадський заявив Раді Присяжних „про своє бажання відновити свої гетьманські права“. Тоді Рада Присяжних, із ініціятиви свого голови, поставила п. П. Скоропадському таку вимогу: „Нехай Павло Скоропадський підпише таке саме, як і всі члени присяжних, заприсяження, нехай вступить, як член, до Ради Присяжних і нехай працює для перемоги гетьмансько-монархістичної ідеї, не як лідер, а як символ, що персоніфікує, і як репрезентант, а тоді Рада Присяжних визнає його права до гетьманства й зложить йому по перемозі присягу в Києві“.

П. Павло Скоропадський на це погодився й 6 листопада 1921 р. підписав заприсяження, зазначаючи наприкінці його, що заприсяження це буде мати право „замінити тільки присягою всенародньою, зложеною в українській столиці гетьманові всієї України й великому князеві всея Малия Руси, проголошеному по збудуванню суверенної й незалежної Української держави в формі Української Трудової Монархії“.

І тоді то тільки „реститувалися за Павлом Скоропадським його права до гетьманства, бо він же сам цих прав у році 1918 вирікся“, — пише автор комунікату.

Отже „реституований“ гетьман Павло Скоропадський повинен був персоніфікувати ідею й силою свого авторитету охороняти чистоту ідеї та єдности організації і, яко „персоніфікаційний символ і репрезентант невибираного й дідічного гетьманства“, повинен був уже терпляче чекати, аж поки не буде збудовано „Українську Трудову Монархію“ й по поверненні до Києва не буде йому там зложено „всенародню присягу“. Увесь же провід гетьманського руху зосереджувався в руках Голови Ради Присяжних із диктаторською владою.

Тобто ідея фашизму: поруч із „монархом“ стоїть „вождь“.

Але через ті або інші причини, „єдність організації“ захиталася, почалися тертя поміж „монархом“ і „вождем“. „Монарх хотів зробити coup d'état, щоби захопити повноту влади до своїх рук, але „вождь“ упередив його, й 18 вересня 1930 року розпустив Раду Присяжних У. С. Х. Д., розвязав Український Союз Хліборобів-Державників і оголосив urbi et orbi, що віднині є один гетьманський рух під персональним проводом п. Павла Скоропадського“, і є другий „гетьманський рух, ідея якого зформульована в заприсяженні, рух, який віднині свого кандидата на український гетьманський престол не має та, доки ми не будемо в українській столиці, не буде мати“.

Отже, на жаль, і по прочитанні наведеного комуніката, цілком є незрозуміло, на якій підставі історик, шановний пан професор Дмитро Дорошенко, у своїй передмові титулує п. Павла Скоропадського, як „ясновельможного пана гетьмана“?

---