За Державність/2/Ґенерал П. Н. Вранґель. Записки ч. 2
| ◀ Щипіорнський військовий цвинтар | За Державність. Збірник 2 під ред. Михайло Садовський Ґенерал П. Н. Вранґель. Записки ч. 2 (Павло Сулятицький) |
Гетьманщина ▶ |
|
П. СУЛЯТИЦЬКИЙ.
Другу частину своїх спогадів Вранґель розпочинає оповіданням про призначення його Деникіним замість себе головнокомандуючим Добровольчою Армією. Відбулося воно в досить ориґінальний спосіб. Прибувши до Криму після Новоросійської катастрофи, Деникін вирішує зріктися керування Добровольчою Армією і скликає під головуванням ґенерала А. М. Драгомирова нараду старших військових начальників, яка мусіла-б обібрати йому наступника. Викликав він на цю нараду з Царгорода й Вранґеля. Їдучи до Севастополя, останній вже знав про ноту анґлійців, в якій вони пропонували Деникінові, за своїм посередництвом, припинити боротьбу проти совітської влади, загрожуючи в противному випадкові відмовленням у будь-якій допомозі. Тому, коли нарада, вважаючи недопустимим впроваджувати в армію принцип виборности, всеж одноголосно зупинилася на тому, що Вранґель має бути наступником Деникіна, і той повинен призначити його головнокомандуючим, Вранґель відібрав від неї підписану всіма її учасниками заяву, в якій, після зазначення змісту вишезгаданої ноти анґлійців, говорилося, що нарада просить Деникіна призначити своїм наступником Вранґеля для того, щоби він добився через союзників „недоторканости всім особам, що боролися проти большевиків, і утворив-би найсприятливіші умови для особистого складу збройних сил Півдня Росії, який не вважатиме для себе можливим прийняти ґварантії безпечности від Радянського Уряду“. Мотивував необхідність цієї заяви тим, що всі вони, а він тим паче, „повинні будуть дати відповідь перед майбутньою Росією, перед російськими людьми, нарешті перед тими, хто їм дорогий“ (ст. 7–12). Так безнадійно дивився Вранґель і вищий командний склад Добр. Армії на продовження боротьби проти большевиків після Новоросійської катастрофи.
Відповідно до цього Вранґель, з одного боку, того-ж дня, як Деникін призначив його замість себе головнокомандуючим (22 квітня), телеґрамою на імя адмірала де-Робека віддає судьбу армії, флоти й населення територій, що вони їх посідають… на справедливе рішення Анґлійського Уряду“, відмовляючися від безпосередніх пертрактацій із большевиками і вимагаючи притулку за кордоном для всіх тих, хто не захотів-би залишатися під радянською владою, а з другого, наказує начальникові свого штабу негайно виробити план евакуації Криму.
Безперечно, Вранґель одержав по Деникінові важку спадщину. В усіх галузях і військового, і адміністраційного апарату панували нелад, хаос, анархія. Невелика територія Криму, зовсім до того непідготовлена, була переповнена і армією, і біженцями, і установамвз. На харчуванні в армії рахувалося 150 тисяч душ, але боєвого елементу з цього всього було якихось 25 тисяч. Та й на цю кількість амуніції, набоїв, зброї й технічного приладдя не вистачало. Бракувало й коней — нічим було запрягати гармати. Флота не мала жадних запасів угля й шмаровидла; не було ні того, ні другого й на пароплавах; нічим було розвести пари на буксирах, щоби вивести кораблі на рейд. Все було покинуто на Україні, Донщині й Кубані. Військо вийшло з послуху; піяцтво, сваволя, грабунки, вбивства стали звичайним явищем у місцях його розположення. Адміністраційний апарат був у стані цілковитої руїни. Фінансів властиво не існувало. Була лише експедиція виготовлення державних паперів, що не встигала друкувати паперові гроші, які день за днем катастрофічно падали на курсі. З не аби-якою енерґією Вранґель заходився це все впорядковувати, виступаючи вже не тільки в ролі воїтеля, а й правителя, прибравши це звання ва самому початку своєї діяльности. З царини цієї його діяльности найважливішими є накази: 25 травня 1920 р. про землю й 15 липня 1920 р. про волосне земство.
Наказ про землю робив ставку на „середняка“. Основною його тезою була охорона й затвердження у власність за викуп фактичного землеволодіння, за виключенням тих земель, що у випадках (досить нечислених і нешироких по обсягу), зазначених у наказі, підлягали повороту попереднім власникам.
Для вранґелівського оточення ця земельна реформа була досить радикальна, і як-що він і зміг проголосити її, то лише тому, що був диктатором, що перебрав на себе наказом із 29 березня 1920 р. ч. 2925 всю повноту воєнної й цивільної влади без жадних обмежень. Селянство поставилося до цієї реформи, всупереч твердженням Вранґеля, стримано, в багатьох місцях ухилившися від виборів до земельних комісій. Та, властиво, ця реформа й не була проведена в життя. З одного боку, наказ про землю був досить складний для здійснення його в умовах горожанської війни, а з другого, оточення Вранґеля, що не мало сили перешкодити оголошенню цього наказу, вжило всіх заходів, щоби відсунути як-найдалі реалізацію його, сподіваючися, що коли пощастить скинути большевиків, то в земельному питанні все можна буле повернути до старого ладу.
Що-до наказу про волосне самоврядування, то характерною його ризою було усунення від участи в ньому сільської інтеліґенції (тільки „домохозяєва“ мали виборче право). Назовні волосне земство, ніби, мало широке право самоврядування. Але через те, що на голову волосного земства перекладалися адміністраційні функції волосного старшини, повітовий начальник, якому підлягав цей голова в межах цих функцій, мав повну можливість упливати й на земську волосну роботу. Але цього селяне не встигли відчути, а мужичий (що-до складу) характер волосного земства кидався ввічі, і селянство й до цієї вранґелівської реформи не виявило гострого негативного відношення.
Властиво цими двома актами й обмежуються успіхи Вранґеля з царини його діяльности, яко правителя, в инших галузях її він не визначився ще будь-якими вдалими реформами і, здебільшого, не виходив поза межі повсякденної праці.
Що-до самого адміністративного апарату, то хоч він і поставив собі завдання скоротити його, зробити більше гнучким, еластичним, одначе з того нічого не вийшло, про що в „Записках“ старано нічого не говориться. Чисто зовнішня реперація, і то на горі, в напрямку скорочення, не позбавили цей апарат старого характеру важкої бюрократичної машини, яка до того-ж, не зважаючи на диктаторський режим, мала й свою думку, й свою політику. Представники земельного самоврядування подають диктаторові меморандум про необхідність відродження самоврядування. Вранґель катеґорично обіцяє зробити відповідне розпорядження й на меморандумі власноручно піше „згоден“. Але нижче чорносотенний сенатор Глинка виписує про ту небезпеку, що може повстати в наслідок відновлення „соціялістичних“ земств, і ця резолюція перемагає вранґелівську — земських зборів скликано не було.
Другий приклад: при кожній нагоді багато говориться й пишеться про законність, про те, що для влади нема ні правих, ні лівих. Голова уряду Кривошеїн не раз проголошував, що ворог один — це большевики, і проти них він ладний іти і з правими, і з соціялістами. А проте, коли міністр юстиції довідався, що в складі почесних мирових суддів є кілька соціялістів, обібраних ще в 1917 році, негайно їх звільнив. До всього цього слід ще додати, що ввесь адміністраційний апарат був отруєний хоробою страшенного хабарництва.
Не зважаючи на офіційно викинуте гасло — „ліва політика правими руками“, в буденному повсякчасному житті політика ця була що-найчорнішою. Невмиручий дух славнозвісного „Освага“, похованого на Кубані, ширяв над Кримом. Переважаюча більшість преси, живучи урядовими субсидіями, була виразно чорносотенно-монархічною. Усна аґітація, переповнена злобою й ненавистю до инакомислячих, провадилася в тому-ж напрямі.
На чолі поліції стояв бувший директор ще царського департаменту поліції, ґенерал Климович, головним завданням якого була боротьба з большевізмом, Вранґель вважає його працю надзвичайно корисною і вбачає блискучу її атестацію в радіо, поданому з Севастополя до Москви після евакуації Криму, яке вимагало негайно надіслати „відповідальних працьовників через те, що таких у Криму не залишилося“.
Але й тут не все було вже так блискуче, як удає Вранґель. В орґанах його контр-розвідки досить було большевицьких аґентів, докази чого мала кубанська контр-розвідка, яку ввесь час ці аґенти поборювали, ніби за „самостійництво“, одержуючи за це винагороди й похвали начальства. Не вільним був від большевицької аґентури навіть самий штаб Вранґеля: помічник 2-го ґенерал-квартирмайстра, завідуватель політичним відділом полковник Сімінський був большевицьким аґентом, що признає й сам Вранґель. Та зрештою біля нього самого був тайний агент в особі ґенерала Болховітінова, бувшого виконуючого обовязки військового міністра Кубанського Уряду. Сам Вранґель, коли кубанці були ще на кавказько-чорноморському побережжі, попереджав їх, що Болховітінов дуже підозрілий що-до служби в большевиків, Але-ж, коли Кубанський Уряд позбувся був Болховітінова, то Вранґель пригрів його в Криму на амплуа свого неофіційного порадника в усіх військових справах, особливо стратеґічно-операційного характеру. Цікаво, що про це він а ні словом не загадує в своїх „Записках“, хоч аґентурний характер діяльности Болховітінова на користь большевиків був усталений твердо ще за життя Вранґеля, оголошенням споминів одного з кубанських большевиків, В. Чорного. Та, зрештою, згадане совітське радіо мало рацію, бо й Бопховітінов не залишався в Криму, а евакувався до Болгарії. Але про те, що витворяла поліція, прикриваючися боротьбою гроти „большевізму“, про її розправи з людьми, до нього непричетними, про переповнення цими людьми вязниць, про те, що всупереч офіційному благополучію, на Севастопольській шосі що дня грабували, що в каменоломнях під Керчю сиділи ввесь час червоні, а в горах зелені, котрі загрожували таким значним пунктам, як Феодосія, Євпаторія та Ялта, і котрі набрали такої сили, що з приводу заходів проти них при ставці скликалися наради — про це в „Записках“ або ні слова, або згадується побіжно.
Лише в одній невдачі з царини своєї діяльности, яко правителя, признається Вранґель, і то досить затушовано, а саме, що-до змагань впорядкувати справу фінансів, яка що-дня гіршала. За те він вважає за плюс запровадження монополю закордонного експорту. А між тим, як раз саме цей монополь викликав цілу пошесть зловживань, і ніде не було такого великого хабарництва, як в Управлінні Торгу й Промисловости, а що-до позитивних наслідків, то вони не виправдали найскромніших надій, які покладалися на цей монополь. Характерно для кримських нравів, що навіть такі особи, як Кривошеїн, що був премєром Вранґелівського Уряду, були членами акційних торговельних підприємств, що одержували концесії на постачання Криму ріжними товарами й експорт хліба. Не меншою за Управління Торгу й Промисповости болячкою, і то теж такою, про яку Вранґель мовчить, були всі установи, що переводили реквізиції й постачання армії. Зловживання, що панували в них ще за старого режиму, тепер прибрали ґіґантських розмірів.
Взагалі, з запіллям, і зокрема військовим, було дуже негаразд. У спадщину від Деникіна Вранґель одержав непомірно велике військове запілля з усіма його хоробами. На початку він його скорочував, чистив і лікував, але перемогти не тільки всі його хороби, а бодай одну — гіпертрофію — не зміг.
Офіцерство, що його вигнано з запілля на фронт, умудрялося якось, незабаром, кидати його і діставати нові призначення подалі від фронту. На місце розформованих установ повставали нові. Функціонувала безліч ріжних комісій і підкомісій. Все це крало, брало хабарі, спекулювало й неймовірно зволікало справи, щоб як-найдовше можна було не йти на фронт. Яка була гіпертрофія запілля — досить такого прикладу. Підчас евакуації Криму Корніловська дивізія прийшла з фронту в складі 400 осіб, а коли сідала на пароплав, то в ній було вже коло 3,000 душ. Про це все диктатор також мовчить.
В чому йому пощастило, то це прибрати до рук, але й то лише до певної міри, фронтову армію, що була після Новоросійської евакуації в стані повного розкладу. Він дійсно зумів протягом короткого часу надати їй хоч зовнішньо пристойніший вигляд і піднести в її очах авторитет головнокомандуючого.
Цікаві де-які заходи, що вжиті ним у цій царині своєї діяльности. Насамперед він запровадив віддачу під суд на підставі не розпорядження військового начальства, а прокурорського акту обвинувачення. Далі утворив військово-судові комісії з участю представників від селянства, що-правда, тільки з дорадчим голосом. Ці комісії, що підлягали безпосередньо головному прокуророві, розглядали справи про вбивства, грабунки, розбої, крадіжки, самочинні й незаконні реквізиції та инші незаконні вчинки військових, що кривдили населення. При штабі кожного корпусу була заведена посада воєнно-судового начальника з широкою компетенцією, який підлягав безпосередньо головному воєнно- морському прокуророві. Діяльність контр-розвідки була поставлена під догляд і контроль воєнної прокуратури.
Цікаві також заходи до встановлення ладу й усунення військової сваволі в місцевостях, що їх звільнено від большевиків. При командирах корпусів були цивільні начальники за правами ґубернаторів. Підлягаючи, що-до управління своїм районом, безпосередньо командирові корпусу, такий начальник одержував загальні вказівки від міністра внутрішніх справ. При ньому були уповноважені міністерства фінансів, юстиції, постачання й хліборобства.
Та все це виглядало добре лише на папері. Військові начальники з прокуратурою не рахувалися й воєнно-судових комісій не визнавали. Головну ролю відогравали воєнно-польові суди, компетенція яких охоплювала майже всі порушення не тільки військових, а й цивільних карних законів. Нічого доброго не дав і інститут корпусних цивільних начальників. Населення місцевостей, що їх звільнювано від большевиків, було фактично „по-за законом“ і стогнало від сваволі й насильства і офіцерства, і салдатчини.
Більше позитивною сторінкою кримської діяльности Вранґеля — це були його військові операції, які він, як і в першому томі своїх спогадів, описує досить докладно. У провадженні їх він виявив велику ініціятиву та рухливість і не аби-які комбінаторські й маневрові здібності. Що-правда, в значній мірі допомагав йому польсько-український фронт, котрий для большевиків був головним і приковував до себе переважаючу більшість їхніх збройних сил.
Кульмінаційною точкою його військових успіхів був погром у середині червня в Північній Таврії кінної ґрупи Жлоби, а прикладом неуспіху в умовах, що може саме ґварантувати успіх, і то як ніколи — десант на Кубань.
Та була у Вранґеля й хронічна хороба в його операціях, соркома всіх його блискучих стратеґічних планів, що ввесь час висіла над ним дамокловим мечем, який зрештою впав і поклав кінець його кримській епопеї — це Кахівський тет-де-пон у руках червоних, яким Вранґелеві не вдалося навіть на короткий час оволодіти, не зважаючи на всі його зусилля. Володіючи Кахівкою, що лежала всього в 70 верстах від Перекопа, червоні ввесь час загрожували відрізати від кримської бази головні сили Вранґеля після того, як вони вийшли з Криму на Північну Таврію, і центром їх став Оріхів (від якого до Чонґарського мосту через Сиваш коло 160 верстов), перешкоджаючи Вранґелеві посуватися далі на північ. А коли він в-осени, після того, як червоні, підписавши перемиря з Польщею, стали зосереджувати свої сили проти нього, спробував був розбити їх удалим широким маневром на північ від Перекопу, то вся його операція на самому її початку була зруйнована головним чином фланґовою атакою червоних від Кахівки.
Але всі військові операції Вранґеля тісно були звязані й переплетені з політикою. З останньою-ж у нього не все було гаразд, і це, в значній мірі, невтралізувало наслідки воєнних успіхів і наперед усувало ґрунт для належного розвитку й використання їх. Траплялося, що иноді він із кількох операційних планів вибирав той, який обіцяв найбільше сприятливих політичних наслідків, і, зрештою, через це програвав.
Свою політичну діяльність Вранґель почав був ніби цілковитим розривом із політикою Деникіна.
„Билися й проти большевиків — казав він у першому своєму інтервю представникам преси — билися й проти українців, і проти Ґрузії, і проти Азербейджану й лише не вистачало, щоби почали битися проти козаків, що складали половину нашої армії й своєю кровю на полях боїв злютовали звязок із реґулярними частинами. Нарешті, проголосивши єдину, велику й неподільну Росію, прийшли до того, що розєднали всі протибольшевицькі російські сили й поділили Росію на цілу низку ворогуючих між собою утворів. Я бачу до відбудови Росії цілком инший шлях“[1].
„Кілька день тому я склав умову з представниками всіх козацьких військ, яка усталює межи мною й козаками певні взаємовідносини; козацькі краї залишаються самостійними в свойому внутрішньому самоврядуванню, але їхні збройні сили цілком підпорядковуються мені.
„В краях некозацьких я обєднав всю повноту цивільної й воєнної влади без жадних обмежень, при чому я маю намір широко звертатися за допомогою до громадянських сил у випадках, коли доведеться розвязувати питання внутрішнього життя.
„…З ким хочеш, — але за Росію — оце моє гасло“ (ст. 43–44).Але вже навіть з цього інтервю випливає сумнівність розриву з політикою Деникіна. Деникіна осуджує за поборювання України, а сам не визнає за нею права навіть на те внутрішнє самоврядування, яке залишає козацьким краям. Що-до неї, то, як до некозацького краю, він засвоює собі „всю повноту військової й цивільної влади без жадних обмежень“. Це так в інтервю. Не ліпше й у дійсності. України, як державного орґанізму, в нього не існує.
Плануючи вихід із Криму й продовження боротьби проти большевиків на чисто українській території та й її силами, він оголошує відозву, в якій говорить: „Слухайте, „русскіе“ люди, за що ми боремося: …за визволення „русскаго“ народу з-під іга комуністів, бродяг і каторжників, що дорешти зруйнували Русь Святую… За те, щоби правдива воля й право панували на Русі; за те, щоби „русскій“ народ сам обібрав собі хазяїна. Поможіть мені, „русскіе“ люди врятувати батьківщину“.
В Криму знаходився певний гурток українських діячів, переважно поміркованих і правих течій української політичної думки. З ними Вранґель пробував порозумітись[2], але з цього нічого не вийшло, бо це були люди, для яких — Україна все-ж таки була державним орґанізмом, а для нього — Малоросією, залюдненою російським населенням. Він ладний був умовлятися відносно неї з Польщею, але не з нею самою; їй — лише октроїрування широкої автономії в межах майбутньої російської держави (ст. 86).
Через це уникається всього, щоби говорило про Україну, як про державний орґанізм, який має свій Уряд, свою Армію. Термін „українська армія“ зявляється в практиці Криму, та й то перед зовнішніми чинниками (Францією), від яких залежала допомога[3], — лише з осени, коли воєнна ситуація для нього погіршала. До того-ж часу Армія У. Н. Р. — це лише один із найбільш значних партизанських відділів під командою Омеляновича-Павленка, що є собі по суті таким-же партизаном, як Махно, Грішин і инші, вся діяльність якого не виходила за межі нападів на транспорти, валки та ешелони червоних. Тут Вранґель у стилізації заходить так дапеко, що читач, незнайомий із дійсним станом речей, може зробити висновок, що Армія У. Н. Р. (за кваліфікацією Вранґеля — один „із найбільш великих партизанських відділів“), була в звязку з Вранґелем і одержувала від нього допомогу зброєю, набоями і грішми (ст. 178).
В той-же спосіб трактує Вранґель і військову делеґацію Армії У. Н. Р., що у відповідь на його заходи навязати стосунки з Українською Армією, на чолі з полковником Литвиненком їздила до Криму[4].
Про що говорилося з цією делеґацією, і чим розмова кінчилася, — Вранґель теж замовчує.
Вранґелеві потрібна була не орґанізована українська державна військова сила, а окремі партизани, і він їх старано вишукує й навіть підтримує, як наприклад: Грішина, Процана, Яценка, про що й згадує в „Записках“. Замовчує лише соромливо про своє кокетування з Махном і спробу порозуміння з ним, яку той із призирством відкинув. Це останнє не перешкодило, однак, вранґелівським ґенералам твердити у відозвах до населення, що з Добрармією „за одно й неутомимий Махно, й українські отамани“, а офіційним і офіціозним часописам — містити вигадані „оперативні сводки штабу армії Махна“.
Та обставини все ж вимагали, хоч-не-хоч, рахуватися з ненависною баронові Україною. З позбавленням анґлійської допомоги треба було шукати иншої, а такою могла бути тільки французька, Французький-же уряд, як повідомляв Маклаков, підпираючи поляків, відкидав можливість анексії ними Наддніпрянщини й міг визнати де факто Україну (ст. 48), а покищо вимагав координування чинів вранґелівської армії з операціями польсько-українських військ.
Спочатку Вранґель рішуче ухиляється від розмов на тему про політичну умову з Польщею й Україною і погоджується лише на військово-оперативну координацію з їхніми збройними силами, „не торкаючися, до закінчення боротьби, жадних дражливих політичних питань“ (ст. 75). Проте необхідність дістати допомогу французів змусила Вранґеля „торкатися й цих питань“, правда в формі обережній, і не називаючи України. З доручення Вранґеля Струве повідомляє 7–20 червня голову французького уряду, що Вранґель поклав в основу своєї внутрішньої політики між иншим такі принципи: „майбутня орґанізація Росії повинна базуватися на договорі, що його складено між політичними нововитворами, які фактично існують. Які-б не були в майбутньому взаємовідносини ріжних частин Росії (зараз розділеної), політична орґанізація їхніх територій і конструкція їх федеративного союзу повинна бути заснована на вільному вияві волі населення через репрезентативні збори, які обіраються на демократичних основах“ (ст. 107–108). Але як тільки французи визнали уряд Вранґеля де-факто, а Північна Америка висловилася за заховання єдности Росії, Вранґель одразу міняє вже ці принципи, і той-же Струве пише, що-правда, „довєрітельно“ представникові Америки Мак-Колі: „Ґенерал Вранґель не раз заявляв, що його ціль полягає в тому, щоби дати можливість російському народові самому вільно виявити свою волю відносно майбутньої форми правління в Росії. Він ще раз підтверджує свій намір створити умови, які дозволять скликання національних зборів…, які-б установили форму правління в новій Росії“ (ст. 169). Таким чином, ніяких договорів, ніяких репрезентативних зборів, окремих федеруючихся частин уже немає. Єдине національне зібрання, яке диктуватиме свою волю всім народам Росії[5].
Отже, всупереч загальній опінії, що Вранґель не був таким упертим неділимцем, як Деникін, треба признати, що в цьому відношенню він був не ліпший за останнього, лише менш риґористичний і більш еластичний у тактиці. Це все особливо яскраво виявлялося в козацькому питанні.
Тут він теж проголошує розрив із політикою Деникіна, але його шляхом іде ще далі за нього, 2 квітня (старого стилю) Вранґель складає з отаманами Дону, Кубани, Тереку й Астрахани умову про спільну боротьбу проти большевиків, згідно з якою до нього переходить вся повнота воєнної влади у відношеннях стратеґічного й тактичного вжитку козацьких частин, а також і у відношенню инших питань, звязаних із провадженням військових операцій. Але не пройшло й кілька день, як він без усякої попередньої розмови з донським отаманом (обмежившись лише, після того, як вже написав наказа, запитанням: „Ви нічого не маєте проти того, що я згадую про вашу згоду“) звільняє донського командарма, ґенерала Сидорина, начальника його штабу, ґенерала Кельчевського й ґенерал-квартирмайстра Кіслева за „самостійницький“ дух донського офіційного орґана „Донской Вѣстник“[6] і призначає замість Сидорина — ґенерала Абрамова. (Трохи пізніше Сидорина й Кельчевського було віддано під суд і засуджено за „бездѣйствіе власти“ на деґрадацію, позбавлення всіх прав і чотири роки каторги, та Вранґель цю кару замінив на звільнення зі служби в дисциплінарному порядкові).
Проходить ще кілька днів, і на цей раз вже кубанського отамана, ґенерала Букретова, Вранґель наказує не випускати з Криму за те, що той підчас наради не погодився з ним, відносно зміни старшого командного складу кубанських частин.
Я вже зазначав, як Вранґель задивлявся на можливість боротьби з большевиками, почавши з перших-же днів свого командування готуватися до евакуації, і разом із тим він пробує (про що в „Споминах“ не згадує) притягти до відповідальности кубанських проводирів за капітуляцію кубанської армії біля кордонів Ґрузії („за ганебну зраду справі відродження Росії“, як то кваліфіковано було Головним Воєнним і Воєнно-Морським Прокурором при зарядженні слідства), що сталося, властиво, в наслідок політики Добрармії що-до Кубани, ставлячи їм у вину те, що вони, передбачаючи скорий упадок Криму, не радили перебиратися туди козакам.
Торкаючися самої капітуляції Кубанської армії, історія якої ще й досі як спід не висвітлена, він, добре знаючи, як і що було, продовжуючи деникінську традицію обвинувачувати в усьому самостійників і Раду, допускається де-яких тверджень, які абсолютно не відповідають дійсності. Він каже, що розпочали переговори з большевиками командуючий кубанською армією ґенерал Морозів і де-які члени Ради. В дійсності-ж розпочати переговори ухвалила нарада вищих військових начальників. Кубанський військовий отаман подався на димісію й передав булаву голові Уряду п. Іванісові не підчас капітуляції армії на побережжі, а через чотири тижні в Ґрузії. Жадного пограбування кубанської скарбниці членами Ради самостійниками не було. А от неділимці і творці „русскаго дѣла“ ґенерали Шкура, Покровський і инші дійсно пробували її захопити.
Перші воєнні успіхи після обняття влади, які до певної міри залежали від подій на польсько-українському фронті, ослабили евакуаційний настрій Вранґеля, і він почав мріяти про те, щоби за допомогою Франції втриматися в Криму, приєднавши до нього північну частину Таврії й південну Херсонщину та Катеринославщину, які служили б економічно-харчовою базою для нього й давали-б для поповнення армії певні континґенти. Але-ж перші експедиції переконали його в тому, що це не те, чого йому було треба. Селяни ні хліба не давали, ні до війська не йшли. Борючися проти ухилення від мобілізації та з дезертирством, Вранґель видав наказа про конфіскацію майна родичів дезертирів і втікачів від мобілізації. Наказ цей переводився в життя спеціяльними карними загонами (про що в „Споминах“ не згадується), та все це було ні до чого.
Отже, „єдиним джерелом поповнення армії, — як каже він, — могли бути ще козацькі краї. Після розвалу армії ґенерала Деникіна десятки тисяч козаків розійшлися по станицях із кіньми, зброєю й амуніцією. Величезні бойові запаси було кинуто на Північному Кавказі й Донщині. Не зважаючи на те, що на Донщині й на Кавказі протягом кількох років точилася кривава боротьба, ці краї були багатіші місцевими засобами. Відомості нашої розвідки з Кубанщини й Донщини були сприяючі. В цілій низці станиць козаки повставали проти совітської влади“ (ст. 120).
На першому плані, звичайно, стояла Кубань, і Вранґель планує туди орґанізацію десанту. Про його невдачу вже згадувалося вище. Вранґель сам каже, що в цій невдачі була значна доля і його вини, яка полягала в тому, що він не ввійшов у подробиці розробки й підготовки операції, доручивши все це ґенералові Шатілову (ст. 163).
Дійсно дуже зле було розроблено, майже не зачеплено, питання про орґанізаційну технічну підготовку Кубани до зустрічи десанту. Мале було артилерії: 1½–2 гармати на тисячу вояків. Зле було підібрано вищий командний склад. Не відповідала умовам і обставинам операції система окремих самостійно-чинних відділів.Головне-ж, про що Вранґель не згадує, це те, що через всю підготовку десанту червоною ниткою проходила політична інтриґа, яка мала на меті віддати Кубань у повне розпорядження Вранґеля.
Кубанський уряд, якому належала ідея десанту, знаючи добре населення краю, планував переведення його силами кубанців під гаслом незалежности Кубани. Вранґель на початку годився на це, обіцюючи не втручатися в кубанські справи й обмежиться лише зверхнім воєнним керовництвом, передаючи навіть всю техніку орґанізації десанту й усі необхідні засоби тому командному складові, який висуне Кубанський уряд. Але незабаром, знайшовши опертя в кубанських русофільських колах, котрі ним субсидувалися через члена Ради Фендрикова, він у рішучий момент все змінює: орґанізацію десанту під гаслом „боротьба за Росію“ переводить через своїх людей; на чолі десанту ставить кубанських неділимців; складає кадри військового й цивільного управління з росіян і слухняних кубанців, на чолі з ненавидженим бувшим отаманом Філімоновим, і вживає заходів, щоби не пустити на Кубань орґанів законної кубанської влади. А підписавши 4 серпня з отаманами договір, яким ґварантував козацьким краям повну незалежність у їхньому внутрішньому устроєві й управлінні, висаджує десант на Кубань із тим, щоби, захопивши Катеринодар, обернути її в своє ґенерал-ґубернаторство.
У наслідок усього цього населення Кубани, яке спочатку радісно вітало десант і тисячами приєднувалося до нього, побачивши, що він несе краєві не що-инше, як продовження деникініяди, швидко остигло, і бопьшевики, використавши де-які, не такі вже значні й непоправні помилки військового проводу десанту, швидко зліквідували його.
Ще один приклад щирости Вранґеля. В південних гірських повітах Кубани в середині літа вибухло повстання проти большевиків. Добитися для нього у Вранґеля серйозної підмоги, крім лантуха нічого не вартих паперових грошей, не можна було аніяк, через те тільки, що Вранґель не мав безпосереднього стику з проводом повстання і можливости впливати на нього. У наслідок браку своєчасної допомоги, на прикінці вересня большевики виперли повстанців на беріг Чорного моря, біля грузинського кордону,
Виконуючий обовязки отамана п. Іваніс вимагає негайної допомоги й сам лагодиться їхати туди. Але Вранґелеві зі зрозумілих причин не хочеться цього, і він наперед міноносцем висилає ґенерала Шатілова, „дабы установить связь с повстанцами“, а відїзд Іваніса з набоями й харчами затримує, і коли той нарешті прибуває туди, то застає ситуацію, яка усуває всяку можливість продовження боротьби з большевиками; залишилося лише якось рятувати вже не справу, а самих повстанців. Цю затримку Вранґель пояснює штормом. Але в дійсності вона була викликана, з одного боку, бажанням Вранґеля, щоби Шатілов перший прибув до повстанців, а з другого, стараннями кубанських русофілів, що планували на банкеті, якого малося влаштовати на честь Моркотуна, — змусити ненависного їм самостійника Іваніса висловитися за єдину-неділиму (чого, до речи, вони не діждались). Шторм захопив транспорт уже в морі, і хоч Вранґель і хвалиться, що надіслав ним і набої, й харчі, але всього цього було так мало навантажено, що вага його ледве перевищувала нормальний баласт пустого пароплаву, що й виявипося підчас шторму.
Між иншим, слід зазначити, що з-за Кубани червоне командування в критичний момент не змогло належно підперти свій західній польсько-український фронт. А. Голубев, в книжці „Врангелевскіе десанты на Кубани“ (Гос. изд. Ленинград 1929), каже: „десантна операція Вранґеля на Кубань займає найвидніше місце в цілій літній кампанії 1920 року. Для червоної армії вона обєктивно виявилася найбільш важливим відтинком із усіх існувавших тоді фронтів… Кількістю зосереджених на ньому червоних сил, він залишав позаду решту фронтів і зокрема найважливіщий у той час західній“. Далі, навівщи цифри, які говорять, що в другій половині серпня, після поражки під Варшавою, на західньому фронті було 40,000 червоних вояків, на Кримському 45,000, а на Кубанському 51,991, з котрих 26,977 було взято з резервів фронту й головного командування, і зазначивши, що на Кубань було надіслано де-які частини, шо призначалися на польський фронт, резюмує: „Як-що взяти під увагу, що на західньому фронті в цей період було кинуто значно менше резервів, ніж на противодесантному, то стає цілком очевидним уплив цієї операції, як і взагалі активности Вранґеля, на нашу боротьбу з Польщею“.
Дуже багато цікавих моментів зі своїх взаємовідносин із козаками, зокрема з Кубанцями, Вранґель старанно замовчує. Хоча-б, наприклад, історію складення з отаманами й урядами Дону, Кубани, Тереку й Астрахани так званої Севастопольської умови, яка йому була потрібна для осягнення визнання Францією його уряду[7].
Взагалі треба сказати, що й другий том „Споминів“ Вранґеля, також як і перший, цінний головним чином тим фактичним матеріялом, який подається про воєнні операції, вимагаючи однак великої обережности там, де він торкається питань політичних. Тут багато нещирости, перекручування, і то все такого характеру, що надає всій політичній фізіономії автора риси якоїсь несолідности, несталости[8].
Ті, хто знав ближче вдачу Вранґеля, називали його „корнетом“, і дійсно якимсь „корнетом“ пройшов він через певну фазу революційної боротьби, приступаючи з „удалю“ корнета до великих і складних соціяльних та національних питань, що їх висунула російська революція.
Частолюбивий, енерґійний, захоплений жадобою влади, що ввесь час вабила його й підштовхувала на конкуренцію з Деникіним, — Вранґель швидко відмовляється від цілком правильно усвідомленої думки про неможливість боротися проти червоної Москви, спираючися на один Крим, та необхідність своєчасно евакуовати його. Він пробує продовжити боротьбу, підбадьорений успіхами підчас операцій, що мали, властиво, завданням лише прикрити Крим на час підготовки його евакуації. Захопившись цією думкою, він, викинувши гасло, „хоч із чортом, але за Росію й проти большевиків“, і ховаючи свої дійсні переконання, — намагається всім догодити: з республіканцями Вранґель республіканець, з монархістами — монархіст, із централістами побивається над єдиною неділимою, а з федералістами мріє про федерацію. Тільки з самостійниками він ніяк не міг знайти спільної мови, хоч і в цьому проголошував розрив із деникінською політикою, і за це доля помстилася на ньому. Чи то тут його зраджувала еластичність і певна безпринциповість, чи перешкоджало оточення, яке по суті було не ліпше за деникінське, а то навіть і гірше, — але й він, як і його попередник, посковзнувся на фатальному для них, як для росіян, національному, стисліше українському, питанні не зрозумівши, що для всякого „собіратєля землі русской“, який починає цю справу з півдня й хоче перевести її силами України, — остання, не зважаючи ні на які його здібності, ні на які його успіхи, може бути тільки могилою його починів і „карєри новітнього Івана Калити“.
——————
- ↑ Тут Вранґель, наводячи це інтервю у споминах, викинув, очевидно, щоби „нє развращать“ росіян, цілий ряд „крамольних“ думок, що їх висловлював у Криму, певно з тактичних міркувань для ріжних самостійників, із якими треба було кокетувати.
„Хай серед хорого тіла, що розкладається, — казав він, — вільно відживають окремі клітини, і обовязок доброго лікаря мусить полягати в обєднанні їх, не руйнуючи ножної. Чим більше буде здорових клітин, тим скорше буде припинено процес розкладу“. „Юг Россіи“, № 13, 11.IV. 1920).
- ↑ У цих спробах, коли після заключення перемиря на польсько-російському фронті стало відчуватися наближення катастрофи для Криму, Вранґель зайшов був так далеко, що дозволив скликати український зїзд, на якому при участі його представника ґенерала Присовського обговорювалося питання про утворення української армії. І. М. Леонтовича він призначив при свойому уряді радником по українських справах, а Присовського поставив на чолі окремого управління у справах України і навіть дозволив почати орґанізацію українських військових частин. Та про це все в „Споминах“ — а ні слова.
- ↑ Між иншим, шукаючи цієї допомоги, Вранґель не дуже рахувався з правдою, малюючи і дійсний стан речей, і перспективи. Так, наприклад, у меморандумі з 3 вересня 1920 року до французького уряду він каже, що на фронті у нього 110,000 вояків, тоді як у дійсності їх було всього 33,000, що він і сам визнає (ст. 186). Невдачу Кубанського десанту він змальовує, як тимчасову зміну планів і, навіть, як успіх; обіцяє, цілком безпідставно для того часу, координацію з чинами Української Армії і згоду з нею та захоплення Донецького Басейну й Кубані, хоч в дійсності сам вважав, що „невдача кубанської операції віднімала останню надію одержати допомогу“ за рахунок місцевих засобів і тягла за собою неминучу загибель (ст. 156).
- ↑ На жаль, цей цікавий момент ще й досі не освітлений в українській мемуаристиці.
- ↑ Про дійсні позиції Вранґеля в українському питанні краще всього свідчить такий факт. Кокетуючи, особливо перед Европою, „непредрѣшенчеством, він підпирає Моркотуна і його „український національний комітет“, який, на його, Вранґеля, думку, можна було використати, як противагу украінцям-самостійникам.
- ↑ Ця „самостійність“ зводилася до пропаґанди створення Доно-Кубано-Терської держави, яка в союзі з Кавказом і Україною, під гаслами: „земля й воля“ та „народня влада на всеросійських установчих зборах“, привела-б до Російської Федеративної Демократичної Республіки.
- ↑ Між иншим, твердження Вранґеля, що виконуючий обовязки кубанського отамана п. Іваніс сидів у Ґрузії й прибув до Криму після визнання Францією Кримського уряду просити в нього дозволу скликати Краєву Раду* — не відповідає дійсності. Пан Іваніс після капітуляції на початку травня Кубанської армії виїхав був до Криму, звідкіль прибув до Ґрузії в кінці травня, а на початку липня знову був у Криму, де й залишався до кінця вересня.
* Ходило про скликання не Ради, а наради її членів, бо кворума за кордонами Кубани не було. І просилося не про дозвіл на це, а про ґварантію недоторканости членам Ради, що перебували в Тифлисі й займали виразно ворожу позицію, що-до Вранґеля і його політики.
- ↑ Хоча ті-ж самі риси й що-до бойової мемуаристики в праці, головним чином, проєктування операцій та змагання поставити на свойому в переведенні та висвітленні їх, цілком слушно зазначає у Вранґеля і генерал Деникін у статті „Мой отвѣт“ (О воспоминаніях ген. П. Н. Врангеля — Иллюстрированная Россія №№ 22–24 1930 г.).