За Державність/2/4 жовтня 1919 року
| ◀ Із спогадів | За Державність. Збірник 2 під ред. Михайло Садовський 4 жовтня 1919 року (Микола Байко) |
Щипіорнський військовий цвинтар ▶ |
|
МИКОЛА БАЙКО.
Наказ генерала Май-Маєвського ч. 22, нечувані знущання карних відділів, грабунки та масові арешти української інтеліґенції розвіяли всі сумніви мешканців Полтавщини, й тому всі, хто вважав себе українцем, кому ідея визволення українського народу була вищою від власних інтересів, власного життя, почали приготовлятися до боротьби з білою Московською навалою, з Деникінщиною. Полтавський Губповком[1] переслав Повітповкомом[1] наказ про негайне утворення на повітах бойових відділів.
Підготовча праця закипіла з такою завзятістю, що вже в середині вересня все потрібне для планомірного орґанізованого повстання було готове: очікувався лише сприятливий момент, щоби придбати зброю, але й він незабаром надійшов.
3-го жовтня 1919 року, ранком, на ст. Полтава-Київська з Харкова прибуло два ваґони з анґлійськими рушницями, ваґон із набоями та кілька ваґонів із одягом, що за пів години вже стало відомим Губповкомові.
— Проґавити цю зброю, якої так гостро відчувалася потреба, було-б величезним злочином, зрадою ідеї визвольного руху — так мислив кожний член Губповкому, й тому, по короткій нараді, ухвалили:
„4-го жовтня Диканьським відділом взяти Полтаву“.
Начальник оперативного штабу Губповкому Будяк, одержавши наказ і відповідні повноваження, зразу-ж, по нараді, поїхав у Диканьку.
Вістка про приїзд Будяка, мов блискавка, рознеслася між повстанцями, що мешкали в печерях Диканського лісу та його околицях, і всі, хто лише належав до повстанчого відділу, рушили до Мазепиного Дуба, де завжди відбувалися врочисті віча повстанців.
Мов та комашня, що зачула небезпеку рідному гніздові, вперто поборюючи ріжні перешкоди, поспішає на допомогу, так повстанці, протискуючись кущами та потріскуючи сухим галуззям, сунули з усіх боків до Мазепиного Дуба, що стояв майже в самій середині й був найтовстішим, найвищим, наймогутнішим, найповажнішим дубом межи всіма дубами величезного Диканського лісу.
Ніч, мов чорною запаскою, обгортала ліс із усіх боків.
В лісі було темно й тихо… Падав дрібнесенький осінній дощик…
Коли тріск галуззя під ногами повстанців, що збирались коло Дуба, вщух, засвітили смолоскипи, й море голів одразу виринуло на темному тлі…
Попихкуючи люлькою стояв під Дубом Будяк і щось істиха розмовляв із начальником Диканського повстанчого району Грицьком Сотником.
Це була ще досить молода людина, але, як казали повстанці, зі старою головою й щирою вкраїнською душею…
Скінчивши розмову, Будяк підніс голову догори, обвів очима навкруг себе й, хитнувши назад головою, молодим, але твердим і певним голосом промовив:
— Брати Українці!
Не буду нагадувати вам про Деникінщину, взагалі, й її завдання що-до України, бо ваша присутність дає мені право думати, що все це вам добре відомо, що ви сами гаразд знаєте й розумієте, чого мусить сподіватись український народ од цих хижаків.
Так, я певен цього, певен також і того, що ви добре розумієте й те, що в сучасний момент є святим обовязком кожного українця.
Брати Українці!
Порозумітися з білими окупантами мирним шляхом — неможливо, й тому мусимо ми як-найскорше розпочати широких розмірів боротьбу з цими запеклими, слоконвічними нашими ворогами; але, щоби ця боротьба принесла бажані наслідки й окупила ту кров, що доведеться пролити, потрібуємо ми мати те, без чого ніяка збройна боротьба неможлива: ми мусимо мати зброю! В імені Губповкому наказую вам завтра здобути Полтаву, цеб-то здобути ту зброю, яку в великій кількості мають ваші вороги в Полтаві; а разом із цим наказую вам завтра гукнути в самісінькі вуха наших ворогів — Ще не вмерла Україна — та так гукнути, щоби задрижала Полтава, а серця ворогів закамяніли на віки! —
Могутнє „Слава“ раптово вирвалося із сотень грудей і, мов грім, залунало й покотилося по лісі й геть далеко по-за лісом.
Здавалося, столітні дуби, що були німими свідками не одного вже віча повстанців, на цей раз не могли стримати свого вічного, німого спокою, перемінилися в живі постаті та, похитуючись, кричали своїми могутніми, столітніми голосами „Слава“ разом із повстанцями…
Віче закінчилося.
Без лементу, без сварки вмить розбрелися повстанці ріжними напрямками, щоби зробити потрібні приготовлення. І вже за годину, по закінченню віча, двісті тридцять озброєних повстанців із гарматою й трьома кулеметами, під проводом Будяка, поспішно йшли двома дорогами під Полтаву, яку ще задовго до ранку й облягли з трьох боків.Сіріло… Посвистували на Полтавських двірцях меневруючі паротяги, але в самій Полтаві тиша була, як у могилі: мешканці спочивали тихим, спокійним сном…
Все видніше й видніше робилось на дворі й коли, нарешті, розвиднилося вже так, що лихтарі на вулицях було погашено, раптово, з боку Рибців, раз-по-раз, гукнула тричі гармата, й рештунки з неймовірним свистом, пролетівши над сонним містом, розірвались у Червоних касарнях, де розположився старшинський курінь Деникінців.
Це був умовний знак повстанцям до наступу разом.
Несподіваний гук гармати вмить розбудив Полтавців: все схопилось, заметушилось, насторожилося!
Знову тиша…
Хто стріляв, і що значили ці постріли, ніхто не знав, не догадувався, але коли навколо міста затріщали мушкети, заграли кулемети й на Огневому полі, з боку манастиря й по Кобиляцькій вулиці зявились лави озброєних людей у свитках, кожухах, бородатих і зовсім безвусих, які, мов бурхлива хвиля, посувалися вперед, граючи на свою смертельну зброю, — всім і особливо Деникінцям стало ясно й зрозуміло, що сваволі й знущанням над національною гідністю вкраїнського народу наближається кінець.
Це були повстанці на чолі з Будяком.
Вхопились спросоння Деникінці за зброю, але оборонити Полтаву було вже запізно.
Напад повстанців був такий плановий, несподіваний і завзятий, що Деникінці, хоч і переважали числом, — не в силі були його стримати і в розпуці, зриваючи погони й кидаючи рушниці за паркани, заметушилися по місті, наче риба в ятірі, шукаючи по льохах та пивницях захисту, порятунку…
Стрілянина стихла в обідню пору, й тільки де-не-де чути було поодинокі мушкетні постріли: господарями Полтави були повстанці…
Коли зброя й одяг були навантажені й вивезені з Полтави, а політичні вязні звільнені, з боку Рибців знову гуркнула тричі гармата й повстанці, зі співом „Ще не вмерла Україна“, залишили місто, щоби в найближчому часі, озброївши здобутками наступу якнайчисленіші повстанчі відділи, розпочати широку боротьбу за визволення Батьківщини з-під московського ярма.
——————