До Арктики через тропіки/Японським морем та Тихим океаном

До Арктики через тропіки
Великий рейс накрижника „Літке“ 

М. Трублаїні
Японським морем та Тихим океаном
Харків; Київ: Державне видавництво «Молодий більшовик», 1931
 
II. ЯПОНСЬКИМ МОРЕМ ТА ТИХИМ ОКЕАНОМ

Бухта Паріс. — Заєць. — Пожежа в морі. Четверо вчених, кіно-оператор та журналістка. — Береги Хоккайдо. — Порт Хакодате. — „Ресторан Лев“. Нові „роби“. — У Тихому океані. — Тумани. — Ріг Лопатка. — Щогли загиблої шхуни.

Владівосток залишився позаду разом із натовпом провожатих, їхніми вигуками „ура“, звуками музики й пароплавами біля причалів, що салютували гудками. За „Літке“ поспішає переповнена „Славянка“, а назустріч мчить маленький катерок, із палуби якого кіно-оператор ВУФК'у Дробін, що не дістав місця на „Літке“ до Вранґеля; тепер накручує перші кадри для майбутнього фільму, що його має зазняти той таки Радзіховський. Ми наближаємось:

— Микола! Павлуша! долітають вигуки з катера, й Дробін в ентузіязмі розмахує руками.

Катер повертає й намагається нас догнати. Але він, так само, як і „Славянка“, щодалі відстає від накрижника. За півгодини вони зникають десь у тумані, що за вітром налягає з моря й затуляє море й береги.

Ми йдемо повз Російський острів і завертаємо до бухти Паріс, щоб там закинути кітву й дожидати „Славянку“. З нами — аґенти прикордонної охорони та кілька провожатих. Їх має забрати катер. „Славянки“ довго нема> й прикордонники вже двічі обійшли пароплав, разом із матросами оглянули палубні приміщення, машиністи показали їм усі закамарки машинного приміщення, а паровичники відкрили заслонки вщерть набитих вугільних ям. Треба було уважно все оглянути, чи не заліз куди якийсь заєць, що часами трапляється на пароплавах. А з зайцями завжди заморока, надто коли пароплав іде в рейс, під час якого має заходити до закордонних портів. Уважно оглянули пароплав, але жадних слідів якогось запального юнака, що начитався пригодницьких романів, чи справжнього дорослого авантурника, не надибали.

— Які можуть бути зайці на Вранґелі?

Там же — жартували моряки — й капуста не росте.

Тоді ніхто й не думав, що й перше й друге міркування були помилкові.

„Славянки“ — все не було; і провожаті й моряки почали відчувати неприємне почуття довгого прощання, коли вже все сказано, повторено, вдесяте стиснуто руки, а момент розлуки все затягується.

Нарешті з туману почувся мотор, і показався катер. Здаємо всіх пасажирів і ладнаємось у дальшу путь. Позавтра мусимо бути в Японії, в Хакодате.

Але кітви не піднімаємо. Стоїмо. Туман густішає, з моря тягне свіжий вітер, хвилюючи слив'яну поверхню, й по мурнях шелестять чутки, що наближається штурма.

Коли це так, то нам, мабуть, доведеться відстоюватись тут, або ж навіть повертатися до Золотого Рогу, щоб там пришвартуватись до якогось причалу. Судно перевантажене. Воно сидить у воді до привальних брусів, і за такої вглибки виходити під час штурми в море, безперечно, не варт. Тим часом ніхто з команди докладно нічого не знає. Питати капітана незручно, під час рейсу ще буде час йому надокучати.

Дається наказа принайтовлювати вантажі. Ми цього не зробили у Владівостоці й мусимо тут у цій заточині кріпити різні речі на палубах, щоб під час хитання вони не покотились, не поламалися та не поскочувались у море.

Так скінчився день, а ми все стояли під самим Владівостоком, за двома сопками від нього, тоді як в уяві владівостокчан ми мусили вже бути далеко в Японському морі.

Штурми не було. Але другого дня, коли пішли в море, нас усе ж зустрів остовий вітер і, здавалося, ще більше згустішав туман. „Літке“ залишив заточину Паріс о десятій годині ранку, а 16-го проходили мис Поворотний із швидкістю дванадцять миль на годину, розпалюючи в паровичні п'ятий казан.

Паровичникам одразу ж довелося напружитись: у паливнях палало й жевріло чорне каміння вугілля, що летіло крізь дверці повними пригорщами залізних лопат, щоб потім повернутись назад за гребком розпеченими перегарками та попелом. Стрілка манометру стояла на червоній крайній рисці. Вахтовий механік, посміхаючись, одраховував швидкі оберти ґвинта за стуком машини. Керманич на містку пильно вдивлявся в туман, час-од-часу сіпаючи за кодолу, щоб накрижник загув, подаючи крізь туман у далечінь гасло, що він іде. А паровичники пріли в своїх засмальцьованих і попалених робах, прислухаючись до дзенькоту лопати об залізні стінки казана, бо то був знак, що подавав один із них: закидати, підламлювати, роздавати.

Паровичний старшина, закінчивши справу із сміттям після чистки паливень, пробігав по паровичнях, пильним оком позираючи на манометри, водомірні шкла й зазираючи до якоїсь паливні з виглядом експерта та подаючи, де треба, допомогу.

Енерґія людей передавалась машинам, і судно мчало схвильованим морем.

Цей, фактично, перший день рейсу позначився лише одним випадком: на пароплаві таки об'явився заєць.

Під час обіду біля камбузи з'явився якийсь замурзаний, незнайомий нашим кокам хлопчина. Він несміло зазирнув крізь двері й попрохав чогонебудь по поїсти.

— А ти що, з команди? — питав його кухар.

— Ні.

— З кают-компанії?

— Ні.

— Так звідки-ж… ви?

Здивовано вирячились на нього всі наші кухарі. Хлопець трохи розгубився, але хутко відповів:

— Я звідти, з гори… з шлюпки.

Виявилось — заєць. От і повір після цього, що о. Вранґеля такий поганий, що жодного зайця не привадить. Може там і капуста є?

Покликали начальство. Прийшли керманич, голова суднового комітету, старший механік. Біля камбузи зібрався натовп цікавих, вільних од роботи. Зайця почали сповідати. Він тримався досить вільно й відповідав на всі запитання. Називав себе Мішею Йвановим, вісімнадцяти років. Фах — електро-монтер. П'ять день тому прибув до Владівостоку з Туркестану. Хотів попасти на якийсь пароплав, щоб морякувати. Довідавшись, що „Літке“ йде на о. Вранґеля, вирішив і собі податись у цей рейс. Напередодні нашого відплиття, тобто 13 липня, прийшов на пароплав. На судні було повно народу. Вантажники закінчували вантажити судно, моряки приймали численних знайомих та друзів, по палубах вештався всякий цікавий народ, що приходив лише подивитися. Міша Иванов скористувався з моменту й — під брезент, у шлюпку, що стояла на спардеку, завалена навколо різними речами. Він пролежав там дві доби, голодуючи й мерзнучи, бо харчів із собою не захопив, а одягнений був по-літньому, очевидно, відповідно до туркестанського підсоння.

Його, звісно, почали лаяти. Старпом страшенно обурювався. Стармех читав довгу нотацію, що так робити не можна, що „Літке“ йде в серйозний рейс, що заєць своїм вчинком заячим підводить капітана й команду. Голова судкому, машиніст Матвєєв, почав промову про безпритульність, але заєць уперто стояв на своєму, що він хоче на о. Вранґеля. Йому погрожували висадити на острові Аскольді, але потім вирішили передати в Хакодате на якийсь радянський пароплав, коли там буде такий, а коли не буде, то везти до Петропавловську на Камчатці. Тим часом його відразу посаджено на камбузі чистити картоплю разом із нашим каструльником Мішею Тельпновим. Заєць охоче взявся до роботи, одночасно оплітаючи за двох та складаючи пляни, як йому залишитися на накрижнику.

Команда зустріла зайця досить привітно, й далі благочестивих нотацій про те, що вчинку його похвалити не можна, й що слід би було показати йому старі морські звичаї, за якими зайців треба заганяти роботою до півсмерти — не пішло. Хтось пригадував, що два дні тому бачив його на палубі й вважав за газетяря, іншим він нагадував сам, як він розпитував їх, коли відійде „Літке“, а Головченко все розпитував зайця про Туркестан, щоб перевірити, чи той не бреше, ніби він з Туркестану, й коли вони розбалакались якоюсь туркестанською мовою, що її, до речі, обидва ледве знали, — заєць став зовсім своєю людиною. Від роботи він не відмовлявся, дбайливо допомагав і на камбузі, й мені в моій роботі днювального, й Андрієві Лапірові біля рефрижератора.

Тим часом наші пасажири-колоністи розмовляли між собою, що їм на острові потрібно було б іще мати кухаря — це значно полегшило б умови праці для всіх членів колонії, не відриваючи колоністів од їх безпосередньої роботи для кулінарських обов'язків. Дізнавшись про це, Міша Йванов висловив бажання їхати на Вранґеля як куховар.

Начальник колонії Мінєєв, почувши пропозицію зайця, лише посміхався, але конкретної відповіді йому не давав, зазначаючи тільки, що, Міша ще надто молодий. Але останній обурювався й доводив, що він не такий вже й молодий — йому 19 років. Справді він мав 19 років, а не 9, як про те оповіщалося в багатьох газетах. Омолодив його занадто вже якийсь радист, що переплутав радіограму з „Літке“ про присутність на накрижнику зайця.

Перша ж ніч нашої подорожі позначилася неприємністю.

Ми йшли туманним Японським морем. Крізь туман ледве пробивались відлиски місячної ночі, а її тишу порушували шум машини та води біля бортів і часті могутні гудки „Літке“. Всі, з винятком вахтових, спали. Пам'ятаю, я, надто стомлений денною роботою, пізно закінчив усі свої справи й навіть не спромігшись докладно занотувати до свого щоденника вражіння першого дня рейсу, вмент задрімав на своїй койці.

Коли враз підхопився й машинально спустив ноги з койки. З сусідніх койок зривались мої товариші по каюті, в коридорі чулось гупотіння ніг і галас, а їх покривало безперервне бамкання дзвону, що викликав на пожежну тривогу. У таких випадках нема часу одягатись, розпитувати, обмірковувати. У голові автоматично промайнуло: „нумер 54, помело й матка“. У розписі тривог я був нумер 54. Мої обов'язки — кидатись до вогню з маткою та мокрим помелом. Вмить ми всі роздягнені вилетіли з каюти. Голову свердлила думка: „А де ж мої причандали — помело й матка? Адже забув тримати напоготові“. Та в таких випадках голова працює з блискавичною швидкістю. Дорогою на спардек, куди закликали голоси, з камбузи захопив помело, а біля матроської мурні підняв з палуби матку.

На спардеку збилась купа люду. Пахло димом. Вахтовий не переставав вибивати тривогу. Хтось продирався із смоком до дверей вітрогонки. Хтось гукав до себе вогнегаса. Пароплав ішов повільною ходою, продираючись крізь туман. Час од часу гула сирена. Всі метушились, гукали один одному з темряви, відшукували свої місця. Керманичі командували. Хтось із смоком пустив струмінь води, холодом приснув людям на ноги й кинувся до вітрогонки. А там хтось закричав, наче викликаючи до себе на допомогу. Когось звідти витягали. Звідти таки гукали, що досить води.

Дим зник. Почулася команда розходитись, і більшість із нас розгублено, не використавши свого інструмента, повертались до кают, розпитуючи один одного — в чім же була справа? Докладно ніхто не знав; лише другого дня довідались, що в паровичні спалахнула сажа, а від неї — фарба на залізі. Нічого дуже небезпечного не було. Потім тієї таки ночі сажа горіла ще двічі, але її потушили самі вахтові. Загалом все обійшлося гаразд. Лише мій земляк, механік Козоріз, попік руки, шию, спину й, здається, лисину, та до того так наковтався диму, що другого дня в нього замість грубого басу був чудний плаксиво-хрипкий дисканток.

Як відомо, наша експедиція на острів Вранґеля була не лише рятувальна та, так би мовити, комерційно промислова, а була вона також і наукова. Вже під час південного рейсу навколо Азії наукові співробітники морського плавного Інституту провадили різні спостереження з борта „Літке“. Тепер у північному рейсі склад наукової частини змінили. З нами було четверо наукових працівників.

Начальник наукової частини експедиції метеоролог Берьозкін В. О. мав за своє безпосереднє завдання протягом усього часу подорожування провадити метеорологічні спостереження та інспектувати метеорологічні пункти в бухті Лаврентія, на мисі Дєжньова та на острові Вранґеля. Берьозкін минулого року брав участь в експедиції „Красіна“, що врятував залишки екіпажу дирижабля „Італія“. Останнє дозволяло нам без міри зловживати запитаннями: — А скажіть, чи можна порівняти „Літке“ з „Красіними? Чи похожі ці криги на криги, що їх проходив „Красін“? Чи пробився б отой „Красін“, де ми пробиваємось? — Таких запитань була незчисленна кількість.

Гідробіолог Ушаков П. В., співробітник Державного Гідрологічного Інституту та Інституту Півночі, мав і далі досліджувати фавну, розпочавши свої досліди коло неї ще в північно-західніх морях (Біле, Баренцове), потім у Тихо-океанських (береги Сахаліну), а тепер по шляху, що ним пройде „Літке“, головно у Східньо-Сибірському морі.

Геолог Кальянов В. П. мав чимало попрацювати під час стоянки „Літке“ біля Вранґеля. Вся основна його робота вичерпувалась дослідами на самому острові. Він мріяв перейти острів з півдня на північ, щоб якомога докладніше вивчити геоморфологічні властивості цього острова, чого досі фактично ніхто не зробив. Нас, правда, мало цікавили науково-геоморфологічні досліди. Для нас за головне була розвідка корисних копалин, що, на нашу думку, їх обов'зково мусив знайти геолог.

Нарешті, гідрограф Ратманов, маленький чоловічок, що рекомендував себе старим полярником з Білого моря, мусив узяти якомога більше гідрографічних станцій у тому, майже невідомому гідрографам Східньо-Сибірському морі й намацати ті холодні й теплі течії, що їх, на превеликий жаль наших моряків, не зафіксовано на жодній мапі, течій, що відіграють колосальне значіння для берегів Чукотки й Аляски, течій, що знання їх абсолютно потрібне для навіґації в цих водах.

Ще мусив їхати з нами наш старий приятель планктонолог Багоров. Але його невчасно повідомили, й він, прибувши на „Літке“ до Владівостоку, за тиждень виїхав до Москви. Майже два тижні подорожі від Владівостоку до Москви, звісно, відібрали в Багорова надію, що він устигне повернутися до Владівостоку й застати там іще „Літке“. Він залишився в Москві. Нам, старим літківцям, що привели накрижник із Чорного моря, звісно, було дуже шкода, що Багоров не їде з нами.

Окрім наукових співробітників, ми мали ще двох пасажирів — того таки кіно-оператора Радзіховського та журналістку-співробітницю московських „Известий“ Зінаїду Володимировну Ріхтер.

Радзіховський мусив цю частину подорожі знімати сам, а не так, як передбачалося перше, що з ним іще поїде оператор Дробін. АКО рішуче відмовилось дати місце на „Літке“ ще одному кіно-операторові.

3. В. Ріхтер прибула до Владівостоку за кілька день до відплиття накрижника в рейс. Вона домоглася, щоб єдине для журналіста місце, яке було на „Літке“, дали їй, як співробітниці найбільшої газети. А окрім того, її півторадесятилітній журналістичний досвід, її минулі подорожування по Китаю, Сибіру, Туркестану безперечно давали їй право на це місце.

Тепер, здається, читач знайомий з усіма вчасниками полярного рейсу „Літке“, що безумовно ввійде в історію мореплавства в східній частині Полярного моря.

Надвечір 16-го липня ми проходили якісь японські острови й наближалися до берегів великого північного японського острова Хоккайдо.

Коли зовсім смеркло й повечеряла остання вахта, вільні від роботи стояли вздовж спардеку й, спираючись на фалшборт, дивилися в темряву ночі та провадили розмови. З лівого борта крізь туман і мряку ночі пробивалися вогники осель на півострові Осимо-Хайто. „Літке“ йшов протокою Цугару-Кайко, й ті вогники нагадували морякам, що тут десь мусить бути місто Фуку Яма, а значить, за годину чи півтори закинемо кітву на рейді в порті Хакодате.

На палубі паровичники та пасажири розмовляють про Японію, переказують свої спостереження й викладають пляни на завтрішній день та наче намагаються щось нове й цікаве одержати від вогників Хоккайдо.

Паровичник Танкман покрученою російською мовою з захопленням розповідає про електрофікацію й, головно, про трамваї Японії, що прорізують ліси, а його слухачі починають дискутувати про ступінь хитрости та витривалости японців.

Другого дня ранком ми були в Хакодате. Нас поставили далеко на рейді, ближче до виходу в море, далі від інших пароплавів. Це тому, що в нас багато пального, а також є вибухові речовини. День теплий, сонячний, ясний. Немає й згадки про мрячливий дощовитий тієї пори Владівосток, про туманне Японське море. На борту вже поліцай та шипчандлер мотаються з нашою адміністрацією, нас незабаром готують спустити на берег, а ми тим часом, користуючись теплим днем і чистою водою в цій частині заточини, швидко роздягаємось і плигаємо в воду, щоб востаннє скупатися перед рейсом на північ.

По обіді їдемо на берег.

Я знову в Японії. Її північ значно відмінна від півдня, хоча ті самі маленькі люди, косоокі й кароокі дівчата, безперервний ланцюг крамниць, чемні посмішки й лагідні рухи. На жаль, за кілька годин перебування в місті абсолютно нічого не бачив, окрім крамниць та кількох ресторанів, бо для наших моряків це було найголовніше й найбезпечніше. Хакодате таки величеньке місто: 170 тис. людности, чималий порт, у місті хороший брук, трамваї, є декільки газет. Легко розмовляти російською мовою — її знають майже в кожній крамниці. Тай не дивно, бо хоча росіян у Хакодате мало, зате японці тутешні дуже багато мають різних справ із росіянами. Вони мають концесії в нашому Далеко-Східньому краї, на Камчатці, постачають потрібне нашим пароплавам, що, рейсуючи між Владівостоком та Камчаткою обов'язково заходять до Хакодате: — це ж станція між Владівостоком і північними морями.

У маленькому, але ориґінальному ресторані „Лев“ нам подали прайс-курант, писаний японською та російською мовами. На Формозі та й скрізь на південних Японських і Китайських узбережжях прайскуранти пишуть японською та англійською мовами. Не знаючи англійскої мови, важко закинути щось японцям про їхнє англійське письмо. Але щодо прайс-куранта російською мовою, то його написано таки досить оригінально. Ось він:

ПРАЙС-КУРАНТ.
РЕСТОРАН „ЛЕВ“
Борш і хлев

Рѣба
Мясо
Одбієнію збінію
Каклет
Куріч
Кок і цай
Чорнеї
Водка
Саке япон грох

Отхрыто от десяти утла до десяти вечера.
Боюсь, що ви не все зрозумієте з цього прайс-куранта. Дозвольте трішки розшифрувати. „Борш“ — це борщ, „хлев“ — це хлеб, „рѣба“ — це рыба, „одбієнію збінію“ — свинная отбивная, чорнеї — це черный кофе. Одним словом, правильно написано лише двоє слів: „водка“ й „саке япон грох“.

У Хакодате ми мали одержати деякі продукти для Вранґелівської колонії та для нашого екіпажу, а також, найголовніше, по що ми зайшли в Хакодате, це  — китобійне приладдя, що його мусили надіслати сюди з Америки. Ми знайшли в Хакодате все, що було потрібне, — і борошно, й консерви, й велику солодку японську цибулю, тільки не було тут китобійного приладдя — спеціяльної гармати, гарпунів тощо. Нічого робити, довелось рушати далі без гармати й без гарпунів. Зате, залишаючи Хакодате, ми ходили в нових синіх американських „робах“, запаслись ґумовими чобітьми, черевиками та японськими віялами, що їх японські крамарі дають даремно своїм покупцям.

Ми залишали Хакодате — останній великий порт на нашому шляху від Севастополя до бухти Роджерса на острові Вранґеля.

Всі були задоволені, лише фотографи кляли Хакодатську владу за заборону фотографувати в районі Хоккайдо й за те, що капітан пильно стежив, щоб хто-небудь з них не обдурив японців, і, скориставшись вільною хвилиною, не попсував би хоча б одної платівки.

Ми вийшли з заточини і йшли далі в протоку, до виходу в Тихий океан.

За бортом шуміла вода Тихого океану, а крізь одчинений ілюмінатор було видно захмарене з просвітлинками небо, застуджене море та пінясті хвилі, що йдуть од носу до корми. Океан зустрічав нас свіжим вітром, що ніс із собою невеличкими клаптями туман. Тепер день-у-день і температура починала спадати, й вздовж Курильських островів нас мусили зустрічати густі тумани. Люди спали стомлені після Хакодате, лише вахтові в паровичні надолужували біля тачок та паливень.

Я вийшов на капітанський місток: вахтовий керманич розповів цікаву історію, як десь тут недалеко, в цьому районі океану є так звана западина Тускарора, названа на честь данського пароплава „Тускарора“, що прокладав телеграфний кабель через Тихий океан з Америки до Японії, а звідти в Австралію та на Цейлон. Тут знайшли одне з найглибших місць світового океану. Влітку 1914 року глибину цієї впадини хотів виміряти відомий криголам „Вайгач“. З „Вайгача“ спустили спеціяльний глибомір. Спустили понад 9 тисяч метрів дроту, він порвався, і глибокомір пішов на дно.

Керманич не міг сказати, чи хто виміряв уже цю западину, чи ні[1].

Другий день був туманний, похмурий, але „Літке“, не зважаючи на туман, швидко посувався вперед. Міша Іванов — не заєць, а механік — на своїй вахті нагнав щось близько 100 обертів ґвинта на хвилину.

Ішли по 12½–13 миль на годину: надвечір пройшов маленький дощ, небо затягли хмари, й блискавка могутнім прожектором освітлювала похмуре море, мокрі палуби й борти нашого судна. Сподівалися штурми. Але штурми не було. Натомість другий ранок розпочав собою хорощий сонячний день. Ми йшли вздовж Малих Курильських островів, спостерігали багатьох чайок, бакланів, чорних альбатросів, летючих риб, дельфінів і навіть бачили здалеку жовтувату пляму кашалота, що грівся на сонці.

На судні звичайне щоденне життя: відбувають вахти, грають у доміно, трішки сваряться, перебирають помаранчі та іншу зелень, вчать розбирати й збирати розбірні човни, в кают-компанії грає грамофон, викликаючи захоплення платівками з гавайською музикою та популярними американськими пісеньками. У червоному куточку встановлено гучномовця, що насвистує, на наш погляд, досить нудні японські мелодії. На жаль, можемо слухати лише японські радіостанції, бо єдину широкомовну радянську, що її тут легко чути, Владівостоцьку, саме тепер ремонтується.

Протягом шести день ми були без радіозв'язку, й лише наприкінці четвертого дня після виходу з Хакодате наш радист налагодив зв'язок із Петропавловськом.

Ранком 22-го липня показався крутий берег Камчатки. Ми пройшли ріг Лопатку. Десь тут недалеко, кілька років тому, затонула японська шхуна: і коли в океані лютує штурма, а вітер здіймає горами хвилі, то трапляється, що моряки кораблів бачать у проваллях між хвилями щогли потоплої шхуни, що сіла на мілизну. Петренко розповідає, яке страшне вражіння справляє це видовисько. На жаль, ми його побачити не могли, тому що вітру майже не було, й море лише ряботіло невеликими хвилями.

Ми наближалися до Петропавловська. Недалеко судна грали кашалоти, піринали й здіймалися качки-нирки, вискакували касатки, ці хижаки північних морів. Круті береги змінювались на ще крутіші, що виростали майже в гори. Нарешті, ворота Авачинської заточини. Ми входимо в заточину. Ліворуч, крізь розірваний туман, виглядає снігова шапка Корякинської сопки, а ще чарівніша Велючинська. Ще десять хвилин, і ми заходимо до „Ковша“ — так зветься заточина напроти Петропавловська, що утворилася після одного з вулканічних вибухів Велючинської сопки. Кітву закинуто — ми в країні вульканів та ведмедів.

——————

  1. Механічними приладдями прірву Тускарора, як і інші великі глибини в океанах, ще не вимірено. Останній винахід глибокоміра у використанні мікрофона відкривав перспективи вимірювання великих глибин, вираховуючи час, за який доходить апарат до дна й повертається луною.