До Арктики через тропіки/Країна підземного вогню, снігових гір, лісів та ведмедів

До Арктики через тропіки
Великий рейс накрижника „Літке“ 

М. Трублаїні
Країна підземного вогню, снігових гір, лісів та ведмедів
Харків; Київ: Державне видавництво «Молодий більшовик», 1931

——————

 
III. КРАЇНА ПІДЗЕМНОГО ВОГНЮ СНІГОВИХ ГІР, ЛІСІВ ТА ВЕДМЕДІВ

„Ковш“. — Місто-село з минулим, воно й місто майбутнього. — Бюрократи, рибалки та мисливці. — „Полярная звезда“. — „Серые глазки“ — балики, пупки та юкола. — Тут сорокаградусної не вживають. — Для чого міліція? Краєзнавство. — Село запорізьке. Прощаємось із зайцем. — Залишаємо Петропавловськ. — Куховар Петрик із Бердичівщини. — Камчатське море.

У Петропавловську застали „Ставрополь“ та „Якут“. Вони стояли в „Ковші“, що про нього і його походження я вже згадував. „Якут“ віз для нас вугілля й зразу вийшов на північ. Ми мусили догнати його в заточині „Лаврентія“, де востаннє братимемо запас вугілля.

„Літке“ причалив до вугільного майданчику біля, так званої, сиґнальної гори. Подекуди круто здіймаються прошаровані ґнайсові скелі, вище вкриті синіми та червоними квітками, диким часником, мохом, шипшиною, жовтенькими кульбабами. А верхом пішли розлогі берези, не з білою, а брунатного кольору корою. Приблизно по середині шляху Сиґнальну гору розриває вийма, що нею легко вийти на другу сторону гори до самої заточини.

Біля вугільної купи на нас чекали 39 кудлатих вовкуватих та лисуватих собак, призначених для Вранґелівської колонії. Їх стеріг і годував юколою (в'яленою рибою) старий бородатий дід, що його чомусь прозвали наші хлопці „попом“.

Після швидкого поверхового митного огляду, нас пущено на берег. Моторка швидко приставила до пристані, й ми вмент розсипались по місту. На березі, на самому видному місці стояли будинки, що в них містилися контора Радторгфльоти та лазня. Далі, в глибині міста, були міліція та пошта, що розташована вже на головній Ленінській вулиці. На Ленінській всі установи Петропавловська: факторія АКО, пошта, кооператив, дві перукарні, їдальня-кафе, пекарня, книгозбірня, Окрвиконком, і закінчується вона будинками Окрпарткому та друкарні.

З пошти, де залишили телеграми, разом із Богановим рушили до Петропавловскої радіо-станції, що лежить за півмилі від міста в виймі між горбами, саме над берегом заточини, де остання переходить у „Ковш“.

Чарівна місцевість. Розкарячені березки, густа весела трава й мальовничі стежки по горбах. Ми дихали весною, якої цього року багатьом із нас не довелося бачити. Навесні — після гарячого тропічного літа, весною — перед пізньою осінню й зимою, що за кілька день зустрінуть нас у Берінґовому та Полярному морях.

На радіо-станції знайшлися знайомі та приятелі мого попутника. Один із них, що через житлову кризу жив у дров'яному сараї, переказав останні новини: розрив дипломатичних взаємин із Китаєм, арешти в Манчжурії та військове підготування мукденців і білоґвардійців.

Незабаром туди підійшли з телеграмами Ріхтер та Альоша Бєлохов. Вони сьогодні таки хотіли їх надіслати. Але тому, що вже
Пароплав біля Сиґнальної гори. Віддалік Велючинська сопка.
було пізно, на це треба мати дозвіл поштового начальника. Довелося йти до міста відшукувати це начальство. Ми довго цілим натовпом тинялися по місту, розшукуючи завідувача поштово-телеграфної контори, поки не знайшли його на партійній чистці, що відбувалася в будинку парткому.

Ранком другого дня я поспішив закінчити ранішню роботу й, передавши обід на зайця — що, до речі, ще залишається на „Літке“ — сам поспішив до міста. Саме був відплив, і можна було легко пройти береговим піском, що відкрився з-під води, обривистим берегом Сиґнальної гори. Придивляючись до лінії припливу й відпливу, я помітив, що висота припливу в цій заточині сягає щонайменше 6 футів.

Біля вийми, що посередині гори, вийшов далі на берег поміж берез. Трохи вище між деревами, на круглій підставці червонуватого ґраніту, чорніла якась скеля, обв'язана ланцюгом кітви й старою кітвою, що її на три чверти з'їла іржа. Тут таки навколо лежали стовпи старої огорожі. Це пам'ятник відомому мореплавцеві Ляперузові. На пам'ятнику напис: „Сооружен в 1892 году крейсером
Пам'ятник Ляперузові на Камчатці.
„Забіяка“. Але з того часу навряд чи хто коли думав про реставрацію цього пам'ятника.

Слід відзначити, що Петропавловськ — місто з історичним минулим, про що свідчать хоча б численні пам'ятники, які трапляються майже на кожному кроці цього мініятюрного міста-села. За якихось двісті кроків од факторії, на невисокому горбі під лісом, стоїть обшарпана часовенька, що її тут поставлено в пам'ять збройної оборони мешканців Петропавловська від об'єднаної англо-французької ескадри 1854 року.

На цвинтарі маленької церковки стоїть пам'ятник капітанові Чарлзу Клеркові, помічникові славнозвісного мореплавця Джемса Кука. 1779 року після загибелі Джемса Кука Чарлз Клерк став на чолі експедиції, що шукала проїзд з Великого океану до Атлантійського через північне Полярне море. Переконавшись в неможливості для своєї експедиції пройти цим проходом, Клерк повернув назад і помер 2-го вересня 1779 року біля берегів Камчатки. Цей пам'ятник поставлено в Петропавловську перед війною. Петропавловці пам'ятають про бучне свято відкриття цього пам'ятника, що в ньому брали участь криголами „Таймир“ і „Вайгач“ та англійський крейсер „Ньюкестл“. А в „Ковші“ на косі вульканічного походження стоїть уже новий пам'ятник червоноармійцям, що загинули в боротьбі за Камчатку. Тут таки й живі пам'ятники боротьби за радянську Камчатку дві напівзатоплені шхуни хижаків контрабандистів, які кілька років тому насмілились хазяйнувати в наших водах біля берегів Камчатки.

Тепер маленький Петропавловськ напередодні великої метаморфози, коли він із невеликого сільця має перетворитися на велике місто.

Акційне камчатське товариство — хазяїн нашої півночі від миса Лопатки до острова Гералда в полярному морі — докладає всіх зусиль, щоб зробити Камчатку багатим промисловим краєм, залюднити безлюдний півострів і перетворити маленький Петропавловськ на шумне велике місто. Тут передбачається збудувати нові великі квартали. Сюди переходить правління АКО, що донині містилося у Владівостоці. Разом із цим треба побудувати житла для численних штатів співробітників, налагодити зимнє пароплавне сполучення з Владівостоком. Передбачається налагодити авіозв'язок. На збудування порта в Авачинській губі, де стоїть Петропавловськ, асиґновано понад півмільйона карбованців.

Влітку Камчатка живе буйним життям. Численні рибні заводи по її узбережжю починають роботу, завозячи з суходолу[1] тисячі робітників. Уздовж західнього берега півострова японці-концесіонери своїми шхунами та краболовами виловлюють на мільйони крб. різної риби, виготовлюючи консерви, ікру, балики.

В середині півострова вздовж річки Камчатки місцева людність намагається хліборобити. Виходить це не зовсім добре, але наслідки є, й запевняють, що часами навіть вдається виростити кавуни. Біля самого Петропавловська, милі за дві від міста, є досвідна с.-г. станція, що вивчає хліборобство на Камчатці. Тут широко практикується городництво, й хоч воно не може задовольнити потреб місцевої людности, але все ж зменшує довіз городини сюди з Владівостоку та із закордону.

Ще малочисленні, але достатні геологічні розвідки свідчать, що півострів має великі багатства, й корисні копалини можуть стати за дуже рентабельну статтю. Ці багатства тепер намагається експлуатувати АКО.

Взимку, коли всі пароплави залишають бурхливі води Камчатського узбережжя, замерзають заточини, а в горах починає „пурзить“[2] — всі зв'язки Камчатки, окрім радіо, з суходолом пориваються на цілих чотири місяці.

Взимку мисливці на лижвах, підбитих нерпою чи оленем, рушають на полювання: найкоштовніший звір — соболь. Його залишилось уже мало, й тепер вживається екстрених заходів до зберігання та розплоджування соболів. Численний, але малоцінний ведмідь густо заселяє Камчатку. У всякому разі ведмедів тут значно більше, ніж людей. Ще літом визбіруючи малину чи горобину (чи рябину) по зелених горбах, навколо самого Петропавловська, можна натрапити на ведмедя. Він досить плохий звір і рідко кидається на людину. Переказують, що в нетрах півострова бродять табуни здичавілих коней. Але чи то, правда, чи може якийсь мисливець напідпитку замість гірських баранів побачив коней сказати важко. Адже величезну територію камчатської округи, що охоплює один із найбільших у світі півострів, увесь район Анадиря та Чукотку, залюднює лише 36 тис. людности, з них половина перебуває в первісних умовах життя. Хіба хто знає докладно Камчатку? Більшість її гірських верховин та вульканів досі не досліджено, а в Анадирському районі минулого року якась експедиція виявила на мапі помилку в двісті кілометрів.

Залюднюють Камчатку службовці, мисливці та рибалки. Перші переповнюють Петропавловськ. Промисловости тут жадної. Чимало є спеціялістів, що, спокусившись великими заробітками, законтрактували себе на кілька років і тепер нудьгують довгими вечорами, згадуючи Москву, Ленінґрад, Кримські курорти та автомобілі військово-грузинським шляхом. Раз на тиждень ходять до кіна, двічі — одержують місцеву газету й довго розгадують псевдоніми авторів колючих і лайливих заміток, а решту вечорів ходять пити чай, закусуючи рибними делікатесами, затуляючи вікна, грають у карти й переказують незчисленні перекази один про одного. У карти грають, затуляючи вікна, бо запальна гра стала таке хоробливе явище, що місцевій владі довелося спеціяльно заборонити будьяку гру в карти.

Влітку, коли в „Ковші“ з'являється новий пароплав, місто оживає. І хоча в такі дні крамниця держспірту припиняє торгівлю, але веселі моряки вештаються по місту, вистоюють чергу біля перукарні, де китаєць перукар тримає клієнта по півгодини й, обдавши якоюсь вонючою, брудною рідиною, дере втроє. Купують свіжі балики, закуповують на факторії тютюн та пилочки для лобзиків, а вечорами переповнюють єдине кафе з земляною підлогою, де п'ють каву, ласують кисляком (простоквашею) і з-під столу підливають один одному спірт. У клюбі спільними силами моряків та місцевого активу влаштовується доповіді, концерти, вистави.

Так живе Петропавловськ.

Узбережжям моря та вздовж річок потяглися рідкі оселі рибалок — росіян та зрусілих камчадалів. Вони рідко приїздять до міста. Ціле літо полощаться в воді та в'яляться разом із рибою на сонці, а взимку вилежуються в своїх хижах, час од часу перегортаючи старі числа „Полярной Звезды“, що видається у Петропавловську.

Десь у горах бродять мисливці, що промишляють на різного звіра, запасаються хутрами й везуть їх до ближчої факторії АКО. Є багато таких, що літом рибалять, а зимою полюють.

Так, здається, робить більшість камчатських абориґенів.

— Щоб обізнатися з Камчаткою, залишайтеся тут на рік-на два. Об'їдьте півострів морем. Пропливіть річку Камчатку, пішки пройдіть до центру півострова. Зимою на собаках об'їдьте кілька районів — тоді матимете уявлення про цей багатий і чудесний край, край підземного вогню, снігових гір, лісів та ведмедів. —

Так говорили мені в редакції місцевої газети „Полярная Звезда“. Оригінальна газета. Чи є ще де в нас у Союзі така?

Тираж — 800 примірників. Виходить двічі на тиждень. За звичайної передплати коштує 1 крб. 20 коп. на місяць. Є різні розряди пільгової передплати. Найдешевше — для селькорів: 40 коп. Дотації одержує більше ніж утричі проти того, що дає передплата. Має редактора, секретаря, друкарню, здається, з трьома складачами, й кур'єра.

Секретарі міняються часто, але стиль газети особливих змін від того не зазнає. Зразки того стилю, на жаль, можу передати лише по пам'яті, бо тих кілька примірників, що взяв із собою, дорогою десь розгубив. Особливо пам'ятні мені двоє чисел газети.

В одному вміщено замітку про чистку апарата АКО. Там писалося так:

„Председатель комиссии по чистке тов. Федоров твердым большевистским голосом спрашивает:

 — Признаете ли вы, тов. Прокофьев, классовые принципы в распределении строительных бревен?

Тов. Прокофьев нетвердым голосом отвечает…“

Другий нумер був присвячений приїздові урядової комісії Союзного, здається, ЦВК на Камчатку. З чотирьох сторінок одна була присвячена приїздові комісії, а дві — біографіям двох членів комісії й четверта — перелікові подарунків, що їх комісія надсилала партизанам, учителям і просто активним громадянам Камчатки.

Біографію тов. Федька, члена Реввійськради й члена цієї комісії, подано під заголовком „Красный Орел“, а далі писалося: „Сегодня на землю Камчатки ступила нога красного маршала тов. Федько…“

Із закордонною інформацією тут важко. Радіом одержують відомостей мало, а центральні газети прибувають сюди найскоріше за 1½–2 місяці.

Що тут добре поставлено — так це відділ краєзнавства, але про це трохи далі.

Ще в морі підчас розмов наших моряків про Камчатку я часто чув назву „Серые глазки“. Хтось мріяв про якісь купівлі в „Серых глазок“, другий розповідав, як він гуляв у „Серых глазок“, а Дрозд на моє запитання, що таке „Серые глазки“ жартовливо відповів: „Серые глазки, черные глазки, белые глазки, карие глазки“.

Лише тут у Петропавловську я розібрав, що це невеличка рибацька оселя за півтори милі звідси, й зветься вона не „Серые глазки“, а вірніше  — „Сероглазки“.

Мені дуже хотілося попасти до тих „Сероглазок“, але під час першого перебування на Камчатці не пощастило. Лише значно пізніше, після закінчення нашого крижаного рейсу, довелося бути в тому сельці.

За Петропавловськом, під, так званою, Мішенною горою, лягло невеличке озеро солонкуватої води. Вузька смуга води відокремлює озеро від заточини. Тією смугою проходили ми вдвох із нашим коком Фесаном, що йшов до „Сероглазок“ по рибу. У заточині великий вітер за ясної погоди здіймав хвилі й заплюскував берег, загрожуючи знести кунгаси з сіном, що їх витягли рибалки далеко на пісок. Після полудня сонце крізь осіннє повітря таємниче клало тіні в далині гір по той бік заточини, блищало своїм промінням на сніговій шапці вулькану. Мальовнича гірська тропа йшла вгору поміж кущів берези, горобини та малини. Праворуч лишилося кілька маленьких, уже розпораних городів, а ліворуч старовинне кладовище Петропавловська, де старі гнилі хрести й меморіяльні дошки за погнутими залізними огорожами переходили в надгробники з червоними зорями.

Ми піднялися вгору. Ішли густою, зеленою алеєю й милувалися краєвидом, дивлячись на розвітрену заточину, яку оточували височезні гори. За Сигнальною горою ховалося місто-село.

Фесан, що був у злому гуморі, спочатку скаржився на свою долю біля камбузи, потім пояснював, яка різниця між „де-воляй“ і „Марешаль“ та як тепер зветься шніцель „міністерський“, але незабаром захопився краєвидом, і до самих „Сероглазок“ останній правив за тему нашої розмови.

У долинці над заточиною розсипалось кілька будиночків. Окремі, зовсім мініятюрні, інші більші — всі криті американський залізом. Більшість садиб, що розташувались, як попало, обнесено дерев'яною огорожею. Фесан каже, що всіх садиб тут чотирнадцять, і більшість із них належить удовам. Ці вдови залишилися після громадянської війни. Одні з них — червоні вдови, а другі — білі вдови; свого часу їхні чоловіки перерізали одні одних.

У цих хатах трапляється багато американських речей, що їх не так давно постачали Камчатці американські контрабандисти. Тепер цього вже нема; наші сторожеві судна дбайливо охоронюють півострів од хижаків.

Фесан довго розшукує потрібних йому баликів, роздає подарунки старим знайомим, приймає від них і торгується за пупки. Подарунки Фесана — це цукор, чай, яблука. А „Сероглазки“ наділяють його все тими самими баликами…

Тут усю рибу, що не йде на консерви, використовують на балики, пупки та юколу. Не знаю, чи треба поясняти, що таке балики: в кожній крамниці церобкоопу ви можете його побачити. На балик іде спинка риби; боки та живіт риби (найситніша частина) засолюють, і це зветься пупками, а гіршу рибу і її м'ясні покиді в'ялять на харч для собак, і те зветься юколою. Люди теж часами не відмовляються від юколи, а за чаркою вона багатьом видається надзвичайно смачна. До речі, у Петропавловську сорокаградусної горілки нема, а її там заступає дев'яностошестиградусний спірт, який місцеві мешканці розводять водою залежно від індивідуального смаку та звички. Місцевій людності спірт продають у безмежній кількості, а приїжджим морякам взагалі продавати його дозволяється рідко. Та матроси швидко знаходять знайомих, що частують їх спіртом і купують для них у факторії речі, які завозять до Камчатки, але яких не дозволено продавати на вивіз. Місцева влада дивиться на це крізь пальці, суворо стежачи лише за одним, аби не було контрабанди.

Взагалі боротьба з контрабандою та п'яними — це єдине завдання збройних сил Петропавловську, що складаються з митниці, прикордонної охорони й кількох міліціонерів. Виявляється, що тут міліція не має однієї важливої вантаги, що в усіх місцевостях є чи не основне її завдання. Тут міліції не доводиться боротися з крадіжками. Дверей тутешніх будинків ніколи не замикають. Ви можете залишити своє пальто серед вулиці, й ніхто не наважиться його підняти. Воно тижнями лежатиме в бруді, в поросі, його обминатимуть, об'їжджатимуть, але ніхто не підійме. Щодо цього, то це надзвичайно чесне місто. Але щодо великих афер, контрабанди й, так званого, „облапошування“, то тут цього всього не менш, коли не більш, ніж де інше.

Як не як, а в маленькому Петропавловську культурних сил не так уже й мало, й коли ви зайдете до місцевого краєзнавчого музею, то з великим інтересом пройдете його кімнати, де багаті колекції дають надзвичайно цінні матеріяли, починаючи з археології та петрографії й кінчаючи ботанікою, зоологією та етнографією.

Група ентузіястів, що об'єдналася в Камчатське краєзнавче товариство, розгорнула гігантську роботу коло дослідження півострова й вивчення його виробничих сил. Організується екскурсії в недослідженні райони, влаштовується гірські екскурсії до кратерів недосліджених вулканів, посиленно виготовляється різні колекції та вербується нових краєзнавців. Вони видають і нові книжки про Камчатку, репродукують фотографії, креслять нові мапи та прокладають нові маршрути, нові тропи для зв'язку з дальшими селищами. Характеристично відзначити, що на Камчатці зв'язок центру з околицями, з тутешньою провінцією — і кінний, і собачий, і морський — налагоджено надзвичайно погано. Добрий тут лише радіо-телеграфний, а надто телефонний зв'язок. Петропавловськ зв'язаний телефоном майже з усіма більшими селищами півострова.

У розмовах із місцевими краєзнавцями довідався, що на Камчатці є українські селища. Яким вітром занесло їх сюди — не розумію, але факт, що на західньому узбережжі півострова є село Запорізьке. Кілька років тому воно мало якусь іншу назву, але несподівано для Камчатського окрвиконкому мешканці цього села надіслали прохання, аби перейменувати їхнє село на „Запорізьке“, мотивуючи це тим, що вони походять з України. За даними місцевої статистичної управи, на Камчатці українців таки значний процент. У долині річки Камчатки вони утворили кілька селищ, а саме: Чорний Яр, Березовий Яр, Опальне тощо. Хоча ці селища налічують багато років, але тутешні українці й досі не забули своєї мови й не втратили багатьох національно-побутових ознак. Так само, як і інша людність Камчатки, українці переважно рибалять та полюють. Але окрім того, вони багато уваги приділяють хліборобству, мають значні успіхи, і їх вважають за культурних господарів.

Докладно довідатись про життя цих камчатських земляків не було змоги тому, що їхні селища, найближчі від Петропавловську, лежать за кілька сот кілометрів.

За три дні ми навантажили вугілля й кінчали брати воду, що наливається тут самопливом, збігаючи по трубах з гір.

Доводилося прощатися з зайцем. Він увесь час був на пароплаві. Міліція його не забирала тому, що не знала, куди його подіти. Лише вартовому міліціонерові, що похожав по пристані, наказали не випускати зайця до міста. Проте кожен день заєць вештався по місту, вечорами ходив до кіна й лише приходив на пароплав спати, щоб другого дня вчасно поснідати, пообідати й допомогти мені в нашому господарстві.

Другого дня по приході до Петропавловська Мінєєв запропонував зайцеві їхати на Вранґеля за кухаря. Тепер він уже не згоджувався. За день він погодився, але Мінєєв уже передумав. Зайця залишили в Петропавловську, щоб потім відрядити до Владівостоку. Аґент ДПУ у Петропавловську обіцяв зайцеві, що він клопотатиметься, аби його у Владівостоці прийняли до морської школи або на якийсь пароплав.

За кілька місяців ми зустрілися з Мішею Івановим у Владівостоці, де він учився на радіо-відділі морського технікуму.

Всі дні перебування в Петропавловську Мінєєв розшукував кухаря. Охочих було багато, але нікому з них не щастило. Одного на Вранґеля не пускав лікар, другого, відомого контрабандиста, забракувала місцева влада, третій Мінєєву не підходив. Кінець-кінцем вирішили, що кухаря візьмуть на Чукотці або й зовсім обійдуться без нього.

26-го липня ми збиралися залишити Кам
Петропавловськ. Ковш. Віддалік Валючинська сопка.
чатку. Але води не набрали досить, і відплиття відклали до другого дня. Тим часом петропавловці готувалися влаштувати нам урочисті проводи. У місцевому клюбі влаштували вечір з нагоди нашого перебування в Петропавловську. На вечорі виступали Мінєєв, Дубліцькій та Берьозкін. Останній ділився спогадами про експедицію на допомогу Нобіле. Для петропавловців це була таки досить свіжа новина.

Відплиття призначено на 11 годину ранку. О 10-й годині прогудів другий гудок, який сповіщав, що за годину „Літке“ відійде від причалу й рушить у море. У цей момент на палубі накрижника з'явився невисокий сухенький чоловічок і попростувавши до першого матроса, якого побачив біля мурні, запитав, де він може побачити начальника острова Вранґеля.

Це був новий кандидат на кухаря. Він запропонував свої послуги за годину до відплиття. Його розмова з Мінєєвим коротка.

— Ви шукаєте кухаря для колонії?

— Так.

— Я пропоную вам свої послуги.

— Хто ви?

— Матрос. Живу на Камчатці 11 років. Працював перше на маяку, а тепер у Радторгфльоті. Прізвище моє Петрик. Сам я з Бердичівщини. Умови, які ви пропонуєте, знаю. За мене можуть поручитися місцева контора Радторгфльоти та союз водників.

— За годину ми залишаємо Петропавловськ. Ви встигнете зібратись?

— Устигну.

За пів години підписали контракта на три роки, за яким гр. Петрик зобов'язується працювати на о. Вранґеля за кухаря, працює 8 годин на день, вихідний день — неділя. За те має 150 крб. на місяць і харч.

За 15 хвилин до 11 г. Петрик був на борту „Літке“ з усіма своїми речами, які переховувались у невеличкому клунку під пахвою.

Близько 12-ої год. ми підняли кітву. З нами прощався натовп людей. Багато махало руками, кашкетами й хустками. Мінєєв гукав з пароплава, запрошуючи в гості до себе на Вранґеля. Настрій був веселий і бадьорий.

Ішли вздовж туманних берегів Камчатки. На мапі, що висить у червоному кутку, це море зветься Камчатське. Але, на мою думку, навряд чи ця смуга води має право на назву окремого моря.

28-го липня пройшли 278 миль. Швидко наближалися до Чукотки. Наш радист щодня ловив з етеру голоси пароплавів — сусідів, що ховалися десь далеко за водяним обрієм. То були „Ставрополь“, „Якут“ та „Астрахань“. „Літке“ їх наздоганяв.

Пройшли ріг Навар. Красиві невисокі гори вкриті снігом. Ми довго стояли в тумані, вишукуючи цього рогу, раз-у-раз кидаючи глибомір Томсона. Але враз задзвенів телеграф, „Літке“ рушив. Крізь розірваний туман виглядали верхів'я рогу.

У морі з'являлися кити, й цікаві швидко вибігали на палубу, почувши вигуки, що з правого чи з лівого борта показалося страхіття Північного моря. Але майже завжди нам доводилося бачити лише стовпи спіненої води, що їх викидали кити, та спостерігати могутні вдари хвоста. Звісно, ні ми до них, ні вони до нас близько не підходили.
29-го липня зустріли перші криги. Це було за 400 миль на південь від Берінґової протоки. Ми їх зустріли годині о 5-й вечора. Легеньким вітром гнало маленькі крижини, що ось-ось готові розтанути. Вони рідко-рідко пливли морем. Найбільші з них сягали приблизно 30–40 кв. футів. Похолодало. Дні ставали довші. Сонце заходило о 9-й, на початку 10-ої.

  1. На Камчатці сам півострів за суходіл чомусь не вважають: „суходіл — од Владівостоку“ — як там кажуть.
  2. Від слова „пурга“, тобто завірюха.