Данте Алїґієрі/I
| ◀ Вступ | Данте Алїґієрі I. Середнї віки |
II. Культура середнїх віків ▶ |
|
Упадок старинного світа і перехід його до середнїх віків, се одна з найтраґічнїйших і найстрашнїйших епох у історії людськости. Найбуйнїйша фантазія при найбільших зусилях ледви може уявити собі обєм і глубінь того упадку. Пригадаймо лише деякі характерні дрібницї. Ще в четвертім віцї по Христї Італїя, Греція, Мала Азія, Сирія, Єгипет та північне побережє Африки представляють ся як один великий огород або музей: вони густо заселені, покриті цвітучими, многолюдними містами, в яких блискотять до сонця мармурові будівлї храмів, театрів, громадських будівель та приватних палат. У найменших із тих міст у тім часї й у таких, що стояли лише завдяки ненастанній боротьбі чоловіка з пустинею і тепер відкопують ся з глубоких пісків Сагари, були обік театрів школи, ринки, портики, лазнї; смітник зглядно малого города в долїшнїм Єгиптї Арсіное, покритий піском, зберіг нам много тисяч рукописних уривків клясичних авторів, у тім числї й такі неоцїнені перли, як Атенську полїтику Арістотеля, поезії Бакхілїда та Міміямби Геронда. Павзанїй описуючи свою подорож по Греції втомляє нас описами незлїчимих скарбів різбарської, будівничої та малярської штуки про всїх її містах, по всїх закутках та островах. Ще в четвертім віцї по Хр. стоять усї чудеса Атен, Алєксандрії, Перґаму, Ефеса, стоять величезні біблїотеки, академії, скрізь цвите промисл, іде жива торговля, лунають учені диспути, йде нечувано оживлений письменський рух.
Але все се — провінція, яку затемнює своїм блиском і богацтвом столиця — Рим. За часів Траяна мало се місто півтора мілїона мешканцїв, 423 храмів, 154 статуй богів із золота та слонової кости, 2 кольоси, 22 великі статуї на конях, 3785 статуй цїсарів і Римлян, 1352 криниць і басенів, 78 біблїотек і театрів, із яких найбільший міг помістити 22888 глядачів, та крім того великий цирк з 385000 сидженями. Щоб дати понятє про його велич, досить буде сказати, що в ньому були б помістили ся всї мешканцї Львова, Кракова і 33 більших галицьких міст. Місто мало 2000 палат і 867 публичних бань; пригадаю, що так само великий нинїшнїй Відень має їх лише 57. В однім Римі було більше дїл штуки, як їх сьогоднї мають усї столицї світа на купу.
І все те як сон, як привид пропадає, щезає, розсипає ся порохом протягом яких 200—300 лїт. По війнах з Ґотами Рим числить усього 5000 мешканцїв, а по відходї остатнього грабівника, ґотського короля Тотілї в р. 596 через 40 лїт стоїть зовсїм пусткою, немов зазначуючи тою павзою конець старинного світа. І рівночасно в Греції замикають остатню грецьку школу в Атенах, а христіянські монахи палять біблїотеку в Алєксандрії. Не минуло пару сот лїт, а з безмірно богатої греко-римської лїтератури лишили ся лише нужденні відломки та шматочки. Подумаймо лише: зі 100 драм Софокля лишило ся нам лише сїм, із 70 траґедій Айсхіля так само лише 7, із незлїчених грецьких комедій маємо лиш 11 комедій Арістофана, із грецьких лїриків не маємо майже нїчого, з незлїчених і многоважних фільософів ледво Плятона й Арістотеля більше-менше в повнї, а твори таких велетнїв, як Демокріт і Епікур, пропали цїлком; із величезної наукової лїтератури майже нїщо, з істориків ледво десяток тай то в уривках, із малярства майже нїчого, з будівель та різьби мізерні останки. І подумаймо далї, що навіть ті мізерні останки мали силу в XV. та XVI. вв. обновити европейську людність, двигнути її з варварства, попхнути до нового розвою, і що вони й доси не перестали заплоднювати нашого духа і творять непохитну основу нашої цівілїзації.
Переглядаючи розмір тої нечуваної, всесвітньої руїни жах проймає нас до дна душі. Аджеж ті Римляни та Греки в III. і IV. віцї певно й не думали, що за яких 200—300 лїт ся їх цівілїзація розпаде ся, вовки витимуть у їх храмах, а нужденні вапнярі палитимуть вапно з їх мармурових богів та героїв. Невжеж се явище було конечне, полягало на якімось законї історичнім, який може грозить і нашій цівілїзації, може новими страхітями окошити ся на наших внуках або правнуках? Які були причини тої руїни? Які обставини зложили ся на неї?
Певна річ, причин було богато, але найголовнїйші були три: внутрішня гниль і безхарактерність, до якої зійшло цівілїзоване людство старого світа під впливом таких чинників, як безтямна мішанина рас, невільництво, самоволя пануючих та деморалїзація всїх сфер, далї характер і розширенє христіянства, а нарештї напади варварів. Про першу з тих причин, про того внутрішнього рака, що точив блискучий назверх орґанїзм старинної культури, богато можна би говорити, тай богато було говорено, особливо з боку христіянських противників поганства або строгих консерватистів з поміж поган. Ми не будемо широко розводити ся над сим явищем, хоча мусимо зазначити, що воно дуже складне і само потребує ще багато пояснень, яких не можуть нам дати скупі останки тогочасної культури та лїтератури.
Що до христіянства, то ми також на думаємо нехтувати його великого і доброчинного впливу на моральне відродженє людий. Воно без сумнїву дало старинному світови, що або задихав ся в безтямній роскоші, або потапав у чорній зневірі й розпуцї, висшу мету житя, вказало йому новий світ ідей і вірувань, давало його душі зовсїм иншу силу й иншу волю, нїж могли йому дати наскрізь матеріялїстичні фільософи епікурейської та цінїчної школи, і навіть нїж давали метафізичні спекуляції неоплятонїків. Супроти всїх тих фільософів опертих на розумі, підшитих скептіцізмом, критикою та матеріялїзмом христіянство давало щось зовсїм нове, нечуваний підєм чутя, непоборну дісціплїну доґми, принади раю і страховища пекла. Перекладаючи мету людського житя з сього світа в загробний воно навчало чоловіка панувати над собою, йти простолїнїйно не оглядаючи ся нї на що, концентрувати всї свої змаганя до одної точки. Серед того рознїженого, знудженого дармоїдством, зогидженого панованєм або пригнобленого вічним страхом і непевністю і в тім страсї забобонного, хиткого та безрадного людства христіянство творило сильну фалянґу людий смілих, безоглядних, готових на всякі жертви і на всякі терпіня, відданих одній високій цїли, доктрінерів і ентузіястів, але при тім солїдарних супроти иншовірцїв, і характерних. Се були великі сїмена відродженя людства, і історик не може їх відмовити первісному христіянству.
Але сей світлий образ має також свою темну і то дуже темну сторону. В відношеню до тогочасної греко-римської культури, держави, науки, штуки й лїтератури христіянство без сумнїву було реакцією, було темною, ворожою силою. Не даром його колискою була Сирія! Воюючи з многобожєм воно виступало ворожо проти всяких його слїдів у лїтературі, штуцї, науцї й житю. Воно прокляло поганські храми, як осїдки злих демонів, за яких уважало богів грецького, римського, єгипетського пантеону. Воно бридило ся поганськими жертвами, але з тим самим обридженєм дивило ся також на поганський театр, бож і в ньому виступали ті самі боги та півбоги. Руйнованє поганських храмів, розбиванє ідолів (ідол від грецького είδολον значить образ, загалом твір штуки) вже від III. віку вважаєть ся заслугою христіянина, доказом його святости. Поганська лїтература, просякла наскрізь полїтеізом, не цїкавить христіян, особливо від коли у них появляєть ся своя власна лїтература — безформна, наївна, варварська що до язика й композиції, обскурна, полємічна, лєґендарна та історична, з рідкими блисками чистих, високих думок, з частїйшими вибриками темного фанатизму, безкритичности, слїпої ненависти або дикої орієнтальної фантастики, як прим. у незлїчених апокріфах. Христіянська полєміка не раз безсовісно брехлива та безсоромна, христіянська історіоґрафія безкритична й поверхова. Нїколи не було так богато анонїмів та псевдонїмів, нїколи не було так частих писань під сфінґованими прозвищами. І отся лїтература, що після греко-римської поганської лїтератури навіть з доби упадку робить на нас таке вражінє, як коли б ми з дня, хоч і захмареного, і з повітря хоч і занечищеного міязмами великого міста входили в темний погріб, де чути запах трупячої гнилизни, — ся лїтература мала за пару сот лїт витиснути, здушити, знївечити архитвори великих ґенїїв старовини. Вона затопила навіть своїх власних батьків, або в значній мірі сфальшувала їх останки: з найдавнїйших письменників христіянської церкви трьох перших віків лишили ся нам або мізерні уривки, або дуже підозрені фальсіфікати.
Та не досить того. Христіянство вбивало клин далеко глибше, в родинне, державне і громадське житє старинного світа. Воно проповідувало відреченє прозелїтів від поганської родини і давало можність виконати таке відреченє; відривало дїтий від родичів, жінок від мужів, мужів від жінок; усї инші соціяльні звязки уступали на бік перед одним головним — церквою. Церков була для христіянина всїм — батьком і матїрю, сїмєю й громадою. Вона дбала про його матеріяльні й духові потреби, опікувала ся ним від колиски до гробу і вела його певною рукою в загробову райську світлість. Він не признавав держави, в якій цїсар велїв уважати себе богом, не признавав властий, а бодай старав ся обходити ся без них. По малу й усе житє його сусїдів поган робило ся для нього огидним та ненависним, повним гріхів та образи божої.
І зовсїм натурально! Адже христіянська етика була явним противенством поганської, а особливо римської. Коли поганство вимагало від горожанина поперед усього послуху властям, то христіянин безмірно важнїйшим уважав послух Богу чи його заступникови — священникови або епіскопови. Коли поганство все ще по старій памяти вважало нарід, спеціяльно римський, жерелом усякої власти, христіянин був певний, що всяка власть походить від Бога, хоча, що правда, інодї насилає ся на нього за його гріхи. Коли поганство головними чеснотами горожанина вважало гордість, смілість, неуступчивість, — христіянство бачило свій ідеал у покорі, податливости та незлобности. Нерівність доходила аж до дрібниць щоденного побуту. Культурний чоловік греко-римського світа любив гарну одежу, пахощі, чистоту, ґімнастику, тїлесну красоту, — христіянин усе те вважав чортівською покусою, гріхом та злочином. „Отсе ти сину, — говорить апостол Филип до Стахія в однім апокрифі — доси довгі лїта був слїпий (себто був поганином), а тепер до тебе загостив Спаситель і зробив тобі ласку. Не втїшай же ся від тепер вином і не мий ся, бо се власть ідольська: не хвали ся сріблом анї золотом, бо се сїти смертні“. І справдї старі житія говорять нам про аскетів і подвижників, що жили не миючи ся по 30 лїт, держали свої рани на сонцї, поки в них не замножили ся червяки, і потім, коли ті червяки падали з ран, вони самі прикладали їх назад говорячи: „Їжте, що вам Бог призначив“. Ненависть до поганської держави і громади збільшилась особливо в III. і IV. віцї в часї переслїдувань, і тисячі христіян покидають цівілїзований світ, залюднені міста й села і тїкають у пустинї, жиють там у страшенній нуждї, в брудї, занедбаню й темнотї, віддані лиш одній думцї, думцї про спасенє душі через умертвленє свойого тїла, через відмовленє йому всїх його потреб і привичок. Світ і природа, що для старинного Грека й Римлянина були жерелом усього житя, всеї краси, всеї радости, в очах христіянина се минущі тїни, іллюзії, чортяча мана, жерело зла, гріха та чортячої покуси. Більшого, повнїйшого противенства годї уявити собі. Не диво, що вже найдавнїйші поганські письменники, які мали нагоду стикати ся з христіянами, були поражені тим противенством і вважали їх або зовсїм безумними, як Люкіян, або бездонно забобонними, як Таціт, або заклятими ворогами всеї людської суспільности.
Правда, від коли в р. 325 через Константина Великого христіянство здобуло собі формальну толєранцію, а фактичне панованє в греко-римськім світї, образ сей зміняєть ся, але не на лїпше. Христіяни показують ся далеко нетолєрантнїйшими супроти нехристіян і навіть супроти своїх власних сект, як були колись погани супроти них. Переслїдуваня христіян римськими кесарями не мали нїколи цїхи релїґійних переслїдувань; се були полїтичні та адмінїстраційні заходи, в яких Римлянам ходило о певні чисто полїтичні акти, прим. признанє власти кесаря через закуренє кадила перед його статуєю, а в яких христіяни бачили нарушенє своєї релїґії. Аж христіянство перше дало світови зразки війн і різанин за таке або инше розумінє Бога, Трійцї, первородного гріха, натури Сина Божого і т. п. Аріяни в Александрії одного дня вирізали 2000 Афанасіян; ті при найблизшій нагодї відплачують ся їм іще з процентом. Переслїдуваня, свари, інтриґи, обопільні очорнюваня, плюгавленя та виклинаня творять огидливий та страшний образ. Де недавно перед тим фільософи дебатували про високі проблеми пізнаваня, фізики та математики обчислювали закони тисненя та математичні правила, а критики розбирали й коментували твори Гомера та Софокля, там тепер ревли нетямущі аскети, кулаками та палками попираючи свої доґматичні концепції про Гомоузіос та Гомойоузіос. Поганські школи пустїли, поганські біблїотеки та храми нищено, поганська наука йшла в забутє або була викликана як незгідна з одиноким жерелом правди, знаня й спасеня — святим письмом. Се був перший наплив варварів — несповна сто лїт перед навалою дїйсних варварів з півночи і зі сходу.
Та ось у IV. віцї починають ся страшні напади з півночи. Ґерманські племена проривають римський Limes — камяний поріг, вал з укріпленями побудований від верхнього Дунаю здовж Рену аж до Нїмецького моря — вривають ся в зроманїзовану і здобуту для культури Ґалїю, ширячи грабунки, різню та пожежу. Слухи про їх безмірну жорстокість, про замилуванє до страшних мук, які вони задавали своїм бранцям, проймають жахом Римлян, здавна привиклих до розливу крови та до стогнаня людий прибитих на хрестах. Чутка йде, що ті дикуни, Свеви, Вандалї, то не люди, то виплоди злих демонів та диких лїсових жінок. За Ґалїєю паде в руїну Еспанїя, здобута Вандалями, які опиняють ся аж у Африцї. Инші орди йдуть до Італїї: Аляни, Ґоти, Льонґобарди. За ними йдуть Гунни, ще страшнїйші нищителї. Тих, що уцїлїли від різнї, женуть позвязуваних як худобу в неволю. Ледви поборено Гуннів, ледви ґерманські племена посїдали на залитих кровю та покритих руїнами землях, аж ось надходять нові хмари — з півдня Араби, з півночи Нормани: знов різнї, грабунки та пожежі. Майже 600 лїт тягнеть ся та страшенна епоха; старинний світ конає в крови й огнї; коли стихла буря, всї побережа Середземного моря змінили ся до непізнаня, були одною великою пустинею, по якій де-де плентали ся перелякані, на пів дикі, темні та забобонні люди.
Се були народини середнїх віків. Щоб зрозуміти їх історію, треба все мати на оцї ті три основні елєменти, що надавали їм фізіономію в західній Европі: останки старого римського світа, христіянство і те нове, що принесли ґерманські племена.Ті племена принесли з собою поперед усього февдальну сістему володїня землею, основану на тім прінціпі, що вся земля — власність короля, який міг надавати її разом з оселеними на нїй людьми своїм довіреним та заслуженим людям, а з них кождий своєю чергою в своїм надїлї міг роздавати менші посїлости своїм підвласним. Посїданє землї було нерозривно звязане з повненєм воєнної служби. Король, се не тілько властитель усеї землї в державі, але також як такий жерело всякого права; той, кому він передав часть своєї землї, одержує також eo ipso часть його законодавчої сили, робить ся в повнім значіню малим королем у своїм удїлї. Кожда баронїя, кожда громада, кожда корпорація в громадї може мати окремі права, окремі прівілеї, надані їй у ширшім обсягу королем, у тїснїйшім меншим февдальним паном. Право, що в римскій державі було одно для всїх, робить ся тепер прівілеєм, набирає тисячі місцевих відтїнків та степеновань, у яких звільна виростає ідея місцевої самоуправи.
Февдалїзм іде до роздробленя суспільности на більші або меньші атоми. Одинокий звязок, що держить ті атоми при купі, се звязок чисто ідеальний, ідея вазальської вірности. Вірність князеви, королеви, його прапорови, його знакови робить ся найголовнїйшою чеснотою, найвисшим ідеалом февдального світа; раз тої вірности не стане або над нею візьмуть перевагу инші, еґоістичні мотіви, і весь той світ розлетить ся на атоми. Історія середнїх віків, се вічне хитанє між тим ідеалом вазальської вірности й еґоістичними поривами, звичайно сильнїйшими від ідеалу, се ненастанний ряд революцій та потрясень, із якого нарештї виходять нові полїтичні орґанїзми, новочасні монархії.
З римської традиції середнї віки заховали властиво тілько одну в повній, навіть у скріпленій формі, а власне полїтичний ідеал римської імперії. Хоч як дивним може се видати ся, а про те факт такий, що ґерманьскі племена, руйнуючи старинний світ, не мали зовсїм того почуття, що вони почали нову добу людської исторії, що старі римські порядки минули безповоротно. Їм усе здавало ся, що Рим як був так і є головою світа. Римські барони називали себе консулями, потім сенаторами. Титул римського цїсаря не вигасав нїколи; з разу його носили цїсарі Константинопольські, поки в р. 800 Карло Великий не відновив римського цїсарства на заходї, велївши себе самого коронувати в Римі. Правда, сей титул мав зміст зовсїм не подібний до старої римської імперії, але він був живим відгомоном права на володїнє цїлим світом і окружав особу новоспеченого імператора недосяжним нїмбом. Нерозривно з сим титулом ішли дальші його атрібути: — латинська мова як урядова в цїлій імперії і римське право, перемінене по февдальному звичаю на прівілєґію, яку цїсар міг надавати поодиноким краям, містам та корпораціям.
Але найважнїйшим, пануючим складником того житя, що повстало на руїнах старинного світа, робить ся христіянська церков. Ґерманські наїздники, що розвалили Рим бажаючи знайти в ньому притулок і домівку, застали там христіянство пануючою релїґією і приняли його також за свою релїґію. Правда, се було дивне христіянство, прищеплене до тих на пів диких, буйних, жорстоких душ. Воно не відібрало їм анї їх буйности, анї іх жорстокости, але внесло в них роздвоєнє, дісгармонїю, вічне хитанє між супротилежними екстремами. Тут безмежний еґоізм, вибухи дикої лютости, безоглядна жорсткість супроти ворога — а потім хвилї тяжких докорів сумлїня, подвиги найвеличнїйшої саможертви та самозреченя. Тут уживанє роскошів непогамоване та не вязане нїякими приписами моралї, там важка покута, аскетичне каянє та терпінє. Ті дикі, непочаті, а величезними силами надїлені душі не знали, що то значить зупиняти ся на половинї дороги, панувати над собою чи то в злому, чи в доброму. Вони потребували зверхньої гальми, пана, та володаря, якому б могли віддавати свої сили та пориви, за якого одвічальністю моглиб давати попуск своїй натурі. В обсягу світських, полїтичних інтересів таким володарем і такою опорою їх свідомости був князь, король, цїсар — загалом найвисший февдальний пан. Але сього мало. Їх душа, виведена з рівноваги дісгармонїєю їх варварських традицій і їх христіянської віри, потребувала також зверхньої, видимої опори, реґулятора, живого паравана і зверхника. Таким зробив ся епіскоп римський, папа, отець, від самого Бога надїлений властю вязати й розрішати те, чого не може звязати анї розрішити нїяка людська власть, нїякий людський розум. Пана на полї духових інтересів те саме, що цїсар на полї світських інтересів. Він один надїлений необмеженою властю; инші духовники, епіскопи та прелати мають лише стілько власти, скілько він їм дасть, володїють лише силою його вповажненя і затвердженя. Але при тім папа зарівно як і цїсар мають ту найвисшу власть не завдяки своїм особам, а лише як репрезентанти верховної над цїлим світом власти Риму. Рим — голова світа, володар душ і тїл, відбитка творця на землї.
Roma caput mundi, regit orbis frena rotundi. Він панує над світом силою відвічного божого присуду. Сам Бог спровадив Енея, побожного героя, з руїни Трої і велїв йому заснувати Рим, так само як сам Бог спровадив сюди зверхника апостолів, св. Петра, і велїв йому 25 лїт кермувати відси кораблем Христової церкви і запечатати свою науку своєю кровю. Євангеліє і Христові слова обернені до Петра, се непохитний фундамент духовної власти Риму; Вірґілїй і його Енеіда, се високий і так само непохитний фундамент світського верховодства Риму. І він, хоч не освічений Христовою вірою, мав обяви святого Духа й пророкував про народженє Христа, тим то його слова й посми набирають у середнїх віках великого, на пів канонїчного значіня.
Папство й цїсарство, се два лиця верховної власти Риму над світом, два мечі удїлені Богом Римови. Але якіж мають бути їх обопільні відносини? Беручи історично нема нїякого сумнїву, що до самого кінця VIII. віку папи анї не думали рівняти себе з цїсарями. Вони чули себе так само цїсарськими підданими як і инші епіскопи. Карло Великий прийшов до Риму як необмежений володарь, він велїв папі зложити на перед присягу, а потім велїв йому коронувати себе. Він затвердив даровизну на користь папи, вчинену його батьком Піпіном, але розумів сю даровизну як ленно, як користованє з доходів певної країни, але не як творенє окремої папської держави. Щоб іще нагляднїйше показати, що вважає римську цїсарську корону атрібутом своєї власти, а не чим иншим, він сам коронує свойого сина на цїсаря — не в Римі, а в Аквісґранї. Але історія повернула на инший шлях. Протягом IX. віку на папськім престолї засїдали один по одному мужі здібні, енерґічні, а Карлові наступники були переважно недоумки та слабодухи. Папство здобувало собі чим раз більшу силу й повагу; рівночасно з тим утверджує ся погляд, що римське цїсарство, се панованє поперед усього над Римом, що римську корону можна одержати лише в Римі і лише з рук папи. Відси лиш один крок до погляду, що папа може кому хоче дати, а кому не хоче не дати ту корону, що папська власть висша цїсарської, що цїсар є цїсарем лише з власти й наданя папи, що світський меч властиво — слуга духовного.
Папство мало всякий інтерес у тім, піддержувати такий погляд і уґрунтовувати його веякими способами. Найвигіднїйший і найпростїйший спосіб був — фальшованє документів. Ще в VIII. віцї, зараз по першій даровизнї земель, які надав папі Піпін Малий, повстає в Римі фальшований документ про те, що буцїм то вже Константин Великий зараз по принятю христіянства надїлив папу землями, і що отже Піпінова даровизна не була чимось новим та нечуваним, але лише відновленєм первісної Константинової даровизни. В IX. віцї папство йде крок далї, фальшує декрети Піпіна та Людвіка Побожного, якими надаєть ся папам у дарованих їм землях далеко більші права й компетенції, як були в оріґіналах. Але найбільшу донеслість для всеї дальшої історії мало третє фальшівництво, так зв. Ізідорових Декреталїй. Великий церковний письменник семого віку Ізідор Севільський уложив збірку вироків давнїх пап як норму поступуваня в ріжних канонїчно-правних випадках на пізнїйше; в другій половинї IX. віку появляєть ся, первісно десь у північній части Франції, ся Ізідорова збірка з текстом значно відмінним, із якого випливає, що папи вже тодї мали першенство і повну духовну власть над усїми епіскопами, що духовні не підлягали світським судам, лише своїм духовним і т. д. Сї фальшовані Декреталїї надавали церкві зовсїм инше становище в державі, як мала вперед, робили її силою майже незалежною від держави, міцно зцентралїзованою. При браку історичного знаня і критики фальшівництво знайшло віру тим більше, що воно відповідало фактичним відносинам, які виробили ся були в другій половинї девятого віку.
Не диво, що між тими обома властями, з яких кожда виводила свій початок від Бога, мусїло прийти до конфлїкту. Додаймо, що самі цїсарі зразу причинили ся до скріпленя папської столицї. В десятім віцї, по вимертю Каролїнґів і роздїлї держави на Францію й Нїмеччину, цїсарі з саксонської дінастії енерґічно беруть ся до заведеня порядку в Італїї. Там під остатнїми Каролїнґами запанувала була повна анархія, вічні війни могучих баронів між собою, напади Норманів та Арабів, розбої та різанини. Безладє збільшали папи. Кілька римських родин раз у раз дерло ся за папський престол, проти пап повставали антіпапи, які не вдоволяючи ся світським оружєм у боротьбі з противниками, хапали ся за духовне, втягали в ту колотнечу пана Бога, виклинали своїх противників, обкладали інтердіктами й екскомунїками всїх їх прихильників. Пристрасти були піднесені до нечуваної міри. Протягом 40 лїт на папськім престолї сидїло вісїм пап, із яких пятьох убито або задушено, два зрекли ся престола, і тілько один умер як папа природною смертю. Аж цїсар Генріх III. зробив конець тій анархії і в р. 1046 на синодї в Сітрі віддалив усїх трьох претендентів до папської корони і поставив папою свойого довіреного, нїмецького прелата. Римляни бунтували ся, отроїли новопоставленого папу, але цїсар упер ся й поставив другого; протягом кількох лїт пять пап із нїмецького роду засїдало на римськім престолї. Були се люди енерґічні й розумні, і їм таки удало ся довести до звороту в орґанїзації духовенства. Вони покористували ся реакцією проти надмірної розпусти та світських обичаїв духовенства, яка з початком XI. в. розпочалась у Франції в манастирі Клїнї, завели целїбат духовенства, зорґанїзували манастирське житє і зцентралїзували церковну адмінїстрацію. По добі розстрою й упадку церков підносить ся до нечуваної сили і виступає до боротьби з цїсарством.
Починає ся звісна і памятна в історії боротьба за інвестітуру. Епісколи, манастирі та церкви посїдали, переважно завдяки щедрости цїсарів, величезні общири землї для вживаня доходів із неї на підставі ленного права. Вони були через се цїсарськими вазалями; через се й виробив ся звичай, що цїсарі надавали епіскопства, а папа затведжував їх. Зверхність цїсаря в надаваню світських бенефіцій тим менше могла підлягати сумнївови, що, як ми бачили, цїсарі ставили силою того самого права й самих пап у Римі.
Та вже папа Миколай II, хоч сам із нїмецького роду, запровадив кардинальську колєґію, яка мала вибирати пап без вмішаня цїсаря. Його наступник Григорій VII — льонґобардського походженя, — сягнув далеко висше, зажадав для папського престола ленної зверхности над Угорщиною, Чехією, Польщею, Русю, Еспанїєю, Дальмацією, Хорватією, Анґлїєю, Швецією, Норвеґією та Данїєю та над новозаснованим норманським королївством Сіцілії й долїшньої Італїї; в тих краях мав папа бути таким самим світським февдальним зверхником, яким був цїсар у Нїмеччинї, а король у Франції. Надто зажадав папа, щоб усюди епіскопи та посїдачі духовних бенефіцій були вибирані капітулами і затверджувані папою, також без нїякого вмішаня світського володаря. Цїсар Генріх III, хоч сам великий прихильник духовенства, відповів на се: „Я не можу цїлої тротини всїх лен моєї держави дати обсаджувати чужими руками“. Папа доказував, що вибір духовних на духовні уряди світською людиною противить ся канонїчному праву. „Добре — мовив цїсар, — вибирайте собі духовні духовних на духовні уряди, але ленна віддайте!“ Та про се знов духовні не хотїли чути нїчого. Почала ся 50-лїтня війна, що страшенно зруйнувала Італїю, підрізала сили Нїмеччини, заповнила панованє двох цїсарів і шістьох пап. Один із них, Пасхалїс II, згодив ся був на цїсарську пропозицію, аби духовні окупили свободу свойого вибору відреченєм від світських дібр, але цїла єрархія повстала проти того і собор скликаний у тій справі відкинув папський проєкт.
Боротьба була нерівна, вела ся неоднаковим оружєм і породила страшенну замішанину в поплутаних і без того відносинах. Папа викляв усїх епіскопів, що приймали інвестітуру з рук цїсаря, звільнив їх вазалїв від вірности їм і цїсареви. Се мало наслїдком розлам не лише в державі, але й у церкві, бо часть вазалїв не послухала папського декрету і часть епіскопів стала по сторонї цїсаря. Та світська власть не могла устояти ся. Кожде її пораженє було дїйсним пораженєм, дїйсною стратою, коли натомісь кожде пораженє церкви додавало їй мученицького блиску, збільшувало її вплив на душі й побільшувало число її прихильників. Цїсар Генріх IV. мусїв упокорити ся, мусїв три днї і три ночи босоніж стояти в снїгу на подвірю замку Каносси. Боротьба за інвенстітуру скінчила ся в р. 1122 конкордатом вормацьким, по якому вибір достойників церковних признано капітулам, але наданє світського ленна полишено світській власти. Значить, уся боротьба властиво лишила ся без результату — найлїпший знак, що в нїй не ходило о інвестітуру, що інвестітура була тут формальною притокою, а основа була далеко глибша: ходило о те, хто має мати верх і провід у кермованю світом, духовна власть, чи світська. Ся велика історична боротьба не була полагоджена вормацьким конкордатом і швидко розгоріла ся на ново з подвійною силою. Церков переперла в Нїмеччинї вибір свойого прихильника Оттона IV. Вельфа на цїсаря, але сей, скоро став цїсарем, виступив супроти претенсій папи до Неаполя й Сіцілії. По нїм ідуть цїсарі з дінастії Гогенштавфів — ряд блискучих, здібних, рицарських постатий, найтраґічнїйша дінастія в европейській історії. Вони ще раз відновляють ідею римського цїсарства та його верховладства, посвячують усї свої сили, здібности й засоби здїйсненю тої ідеї — і все те розбиваєть ся о опір церкви. Довголїтня боротьба Ґвельфів і Ґібелїнів ще раз наповняє Італїю кровю й руїнами, засїває її нїмецькими та італїйськими кістками, ще раз відживляє в памяти людській кроваві образи жорстокостий із часу мандрівки народів. Папа Інокентій IV. бунтує синів цїсаря Фрідріха II. проти батька, благословить скритовбійцїв, що заприсягли ся потайно згладити цїсаря. „Преславні сини церкви, — пише він про них у однім рескріптї, — над якими Бог обертає своє блискуче лице“. Зі свого боку цїсар Генріх VI. велить збунтованим сіцілїйським баронам вилуплювати очи, обливати їх смолою й палити, инших закопувати живцем, а одному велїв вложити на голову розпалену зелїзну корону і прибити її цвяшками. Свою жінку, що була з роду сіцілїйських князїв і сімпатизувала з бунтівниками, він змусив придивляти ся тим нелюдським мукам.
Не диво, що сучасні, потрясені до дна душі тими страховищами, твердо вірили, що війна між Ґвельфами й Ґібелїнами пішла з того, що два чорти, Ґвельф і Ґібель, вирвали ся з пекла, внесли роздор у світ і дали посвареним партіям свої імена.„Душа моя здрігаєть ся — пише один хронїст — оповідаючи про стражданя мойого часу й його руїну. Отсе вже двацять лїт кров Італїї ллєть ся як вода із за апостольського престола та цїсарського трону“. А инший хронїст, Фра Салїмбене з Парми пише: „В часах цїсаря Фрідріха, особливо коли його позбавлено держави, то були люті війни. Люди не могли орати анї сїяти анї збирати, анї засаджувати винограду, анї збирати вина, анї жити в селах; лише зовсїм близько міст працювали люди під охороною рицарів; узброєні вояки пильнували робітників весь день, а селяни тим часом працювали. І се мусїло бути задля мародерів та розбійників та волоцюг, що дуже були розмножили ся. Вони хапали людий і затягали їх до вязниць, вимушуючи на них окуп. Вони забирали воли, різали їх або продавали. А коли люди не давала окупу, то вішали їх за ноги або за руки, виламували їм зуби, стромляли їм розщіпи або терни в рот, щоб їх змусити до вистараня окупу, і завдавали їм муки страшнїйші та лютїйші від самої смерти. І жорстокійші була вони від демонів, і чоловік зустрічав тодї иншого чоловіка на своїй дорозї так радо, як радо був би бачив чорта. І країна була безлюдна та пуста, бо не було орачів і нїхто не ходив дорогами. І горе в краю росло раз-у-раз. Розмножили ся страшенно птахи й звірі лїсові та осмілили ся, бажанти та куропатви та перепелицї, зайцї та серни, оленї, буйволи, дикі кабани та хижі вовки. І вони не знаходили як у перед коло сел собі на поживу ягнят та овець, бо села були геть попалені, і тому вовки величезними тїчнями бігали довкола міських окопів та ровів і вили раз-у-раз із великого голоду. А по ночи вони заходили до міст і роздирали людий, що спали на підсїнях або на возах, ба навіть жінок і малих дїтий. А инодї підкопували ся крізь стїни до хати і роздирали малих дїтий у колисках. Нїхто б сьому не повірив, хто сього не бачив на власні очи, так як я бачив усї ті страховища, що дїяли ся в тих часах“. Кому не пригадують ті з правдивим почутєм, хоч з кепським знаннєм ґраматики написані слова парменського монаха важкого стогону нашого Слова о полку Игоревім про часи, коли „в княжих крамолах вѣци человѣком сократиша ся“, коли „по руской земли рѣдко ратаєве кикахуть, а часто враны граяхуть трупія себѣ дѣляче“? Ми краще, як хто инший, можемо відчути правду та силу таких малюнків!
Се була доба найвисшої сили папства. Інокентій III. осягнув нарештї те, що бажав осягнути Григорій VII: його присудам покоряли ся цїсарство, Італїя, Франція, Анґлїя, Норвеґія, Араґонїя, Лєон, Угорщина й Арменїя. Він вирік горді слова: „Як у кивотї завіта палиця лежала обік манни, так у грудях папи зложено обік знаня божих законів також строгість знищеня і лагідність помилуваня“. А папа Григорій IX. писав: „Карки королїв і князїв гнуть ся під ноги священників, а христіянські цїсарі мусять свої поступки підчиняти не лише римському папі, але також иншим духовним. Судити святу столицю, якої судови тайно й явно піддав Господь усю землю, він тілько сам має право“.
Панство стояло на зверх як небосяжна, незломна скеля; велитенські сили Фрідріха Барбаросси, незвичайний розум та енерґія Фрідріха II. розбились о ту скелю; Манфред погиб передчасно, а нещасний Конрадін понїс свою молоду голову на ешафот. А про те коли скінчила ся боротьба Ґвельфів із Ґібелїнами, коли висохло море крови і погасли пожежі, показав ся результат, якого певно не надїялась анї одна з воюючих сторін. Хто побідив у тій війнї? Цїсарство певно нї, хоч і з другого боку воно й не щезло, а трівало, звільна переходячи в лєґенду, в привид і фікцію, аж до р. 1806. Але чи побідило папство? Ще менше від цїсарства. Не минуло й сто лїт від проголошеня гордих слів Григорія IX, а вже в Анґлїї підносить голову Віклєф, у Чехії Гус, — ще пів столїтя, а в Нїмеччинї повстає Гуттен, завзятий борець проти римської власти й римської коррунції, повстає Лютер і реформація.
Війна Ґвельфів і Гібелїнів була мов скажений танець, що закінчив середнї віки. Несамовита пара — папство й цїсарство — в страшних обіймах заґальопували в слїпу вулицю, з якої не було виходу, а головна течія людської історії пішла в инший бік. Уже в боротьбі Фрідріха Рудобородого, ще більше в боротьбі Фрідріха II. міста зачинають грати важну, рішаючу ролю. По чиїм боцї міста, того звичайно побіда. А італїйські міста стають частїйше по сторонї пап, нїж по сторонї цїсаря, і папи опирають ся на них. О тверді мури Медіоляну, Павії, Пізи, Алєссандрії, Фльоренції розбивають ся зелїзні панцирі та тверді лоби цїсарських військ. Та міста рівночасно були репрезентанти нової сили, що звільна підіймала голову, аби завоювати світ. В них, власне в північній Італїї зароджував ся в ту пору велитень — гуманїзм, що вказав людськости нові дороги розвою, і се був той tertius gaudenѕ, що вийшов властивим переможцем із кровавої боротьби Ґвельфів і Ґібелїнів.