Гетьман Петро Сагайдачний/XVIII
| ◀ XVII. Сагайдачний в'їздить у Київ | Гетьман Петро Сагайдачний XVIII. Хотинська баталія |
XIX. Смерть Сагайдачного ▶ |
|
Час минав і Сагайдачний здобував собі все більшої слави. Ще не раз водив він козаків на татар та турків. Після Кафи та Синопу козаки під його приводом спалили Трапезонт і навіть попалили та зруйнували передмістя в Цареграді, столиці султана турецького; дався він у знаки і Орді татарській під Перекопом. Ніколи не робили козаки такої великої шкоди татарам та туркам, як під приводом Сагайдачного.
Військо козацьке при йому зросло більш ніж удесятеро. Він міг водити в бій 50 тисяч козаків, навіть і більше.
І не помилилася Україна, вибравши Сагайдачного своїм гетьманом. Розумний, освічений, він добре розумів, що на Україну чигають усі сусіди: і Польща, і Московщина, і турки з татарами. Треба було добре знатися на політиці, щоб не попустити розшарпати Україну. І Сагайдачний справді добре знався на політиці, бо за його гетьманування не тільки не розшарпано Україну, а ще навіть і її ласки запобігали сусіди.
От і року 1618 польський королевич Володислав пішов з військом у Московщину, хотів там царювати. Та недобре свою силу порахував і, дійшовши до Москви, опинився в дуже прикрому становищу. Наймане військо вимагало грошей, а в королевича їх не було. Тоді за малим не все військо пішло од його, покинувши його з невеликою купкою людей у ворожому краї. Бачивши таке лихо, почала Польща прохати помочі в Сагайдачного. Сагайдачний згодився; це було йому на руку, бо, допомагаючи Польщі, він міг вимагати і од неї чогось для Вкраїни і в той же час міг показати Москві, що козацтво — то сила не мала.
Двадцять тисяч козаків повів Сагайдачний на поміч королевичові. Взяв він два московські городи: Ливни та Єлець, побив московське військо, що під приводом воєвод Пожарського та Волконського спробувало заступити йому шлях, перейшов велику ріку Оку і прийшов у табор до Володислава. Мабуть королевичові перехотілося вже стати царем московським, бо вже не добувався того царювання, а безпешно вернувся додому з козацьким військом.
Та мало ще було берегти Україну, щоб її не розшарпали сусіди. Ще треба було панам польським та пополяченим панам українським недозволяти гнобити український народ, не дозволяти католицькому та уніятському духовенству кривдити православних. Сагайдачний це й робив: маючи під своєю рукою таке велике козацьке військо, він прискромлював і панів, і духовенство. Був такий час, що Україна зосталася без вищого православного духовенства, бо архиреї православні стали уніятами. З цього могло повстати велике лихо, бо народ хотів додержувати свої старої православної віри, хотів і духовенство своє мати. Сагайдачний умовив патриярха висвятити на Вкраїну православного митрополита і п'ятьох архиреїв.
Звичайно полякам це вельми не сподобалося, та вони вже не завели сварки, бо саме тоді треба їм було помочі від козацтва — турки на їх насували.
Турецький султан Осман з величезним військом став над Дністром, щоб звідти йти на Польщу. Перелякалася Польща, та й було чого: король польський насилу настягав 57 тисячів війська, а султан привів півмілійона турків та татар. Королевич Володислав та гетьман польський Ходкевич отаборилися з тим своїм військом під Хотином. Та в Польщі добре розуміли, що нічого вони з тим військом не вдіють. Треба було помочі, треба було прохати Сагайдачного рятувати Польщу од лиха. Згодився Сагайдачний, та тільки не дурно: вимагав, щоб Польща більших вольностей Україні дала ніж досі вона мала. Не вельми це до смаку полякам було, та вже мусили згодитися. Тоді рушив Сагайдачний із військом під Хотин.
Не вельми велике військо привів туди Сагайдачний: сорок тисяч козаків; та добре вміло воно воювати під приводом Сагайдачного. Серед козаків були і давні наші знайомі: військовий писарь Стецько Мазепа і Небаба старий, і Хома велетень, і вусатий Карпо, і Грицько та Юхим з Острога.
Що-божого дня б'є татарсько-турецьке військо на козацько-польський табор, та не щастить султанові його здобути, бо хоча султанського війська уп'ятеро більше, та далеко йому до козацького, а отаманню його далеко до Сагайдачного.
На дворі ніч. Похолодно… З півночі, з Московщини, холодний вітер наганяє сірі хмари. Вони раз-у-раз набігають на місяць, що сріблом осяває їх прозорі краї.
Недалеко од Дністра горить багаття; круг його сидять козаки, а між ними й наші знайомі.
— Хомо, про що це ти замислився? — спитав Грицько, роспалюючи жариною люльку.
Але Хома не встиг одмовити, бо враз почалося стріляння з того боку, де був турецький табор.
— До зброї! До зброї! — гукали козаки.
— А, сто копанок! — скрикнув Небаба. — І сю ніч не пощастить нашому батькові заснути!
Ще ні разу не наскакували турки на козацький табор так люто, як цього разу. Кафинський санджак із своїм загоном так несамовито сікли на всі боки шаблями, що пробилися аж мало не до гетьманського намету. Та козаки під приводом Сагайдачного й Небаби не подалися й цього разу: все бойовище вкрили вони ворожим трупом, а решту ворогів загнали в болото.
На дворі почало вже сіріти, як верталися козаки з баталії в свій табор. Хоч потомлені, та раді, що й цього разу прогнали ворогів, вони весело розмовляли та жартували. Коли це страшна звістка пробігла проміж ними.
— Батька немає! Гетьмана ніде не видко!
— Убито батька! Убито!
— Та хто ж бачив? — Де вбито? — Коли?— Кажуть, що петлю на його накинуто!
— Арканом потягли батька!
— А бодай нас усіх лихо побило, що попустили це!
— І громом нас проклятих не побило!
— Їдьмо, браття! Або гетьмана добути, або живими не бути!
— Або гетьмана добути, або живими не бути! — розітнувся могутній голос Карпів, покриваючи всі инші голоси, і він та ціла юрба козаків кинулися до ворожого табору.
— Стійте! стійте! Батька задавите!.. — закричав хтось несамовито.
Передні коні кинулися вбік, бо перед ними з'явився якийсь велетень: на лівому плечі він щось ніс, а в правій руці держав голу шаблю і махав нею на всі боки.
— Та стійте ж бісови діти! Стійте! — кричав він, махаючи шаблею, щоб не наскочили коні.
— Та це Хома!
— Та Хома ж і єсть! — дивувалися козаки. — Чого ти коней лякаєш?
— Якого то собачого сина несеш? Татарина піймав, чи що?
— Батька несу!
— Батька? Що він плете?
— Батька… гетьмана… вбитого…
— Господи… Батька таки вбито!..
— Вбито!.. Гетьмана вбито… Он він неживий!.. Мати Божа!..
І поміж козаками мов хвиля покотилася звістка:
— Гетьмана вбитого знайдено!
Всі позскакували з коней і позбігалися до того гурту, серед якого Хома, мов збожеволівши з тяжкого горя, все махав шаблею, боячися, що в його однімуть дорогого покійника.Багато козаків забули вже, як то плакати, а тепер сльози котилися їм з очей.
— Гетьте! — кричав Хома. — Не вберегли живого батька, а тепер і мертвого не вбережете!.. Геть! Не підходь! Зарубаю!..
— Хомо, братіку! Що тобі сталося?..
— Геть! Не дам!.. Зарубаю!
На превелику силу взято в Хоми Сагайдачного і положено на землю, на козацькі жупани. Блідий, непорушний лежав він; на грудях запеклася кров, що повиступала з ран.
— Мати Божа! Гляньте: булава в руці!
— Гетьманська булава в руці! Ото диво — мертва рука булаву держить!
— Не випустив голуб сизий булави з своїх рук!.. І мертвий не віддав!..
— І мертвий держить гетьманські клейноди! Оце гетьман!
І справді гетьман держав у закостенілій руці гетьманську булаву.
— Стривайте! Він ще теплий!.. Ще живий!.. Та він дише!..
— Гляньте, очі росплющує!
Сагайдачний і справді росплющив очі, бо він не був мертвий…
Це вже був останній бій під Хотином. Після його султан нездобихом повів своє військо додому. Сорок день стояв він під Хотином, б'ючи на козацько-польський табор, та й нічого не вдіяв. Та це й не дивно, бо там було сорок тисяч козаків під приводом Сагайдачного. Подужати його було занадто важко.
Та за виграну під Хотином справу Сагайдачний заплатив дуже дорого, бо в останньому бої його тяжко поранено. Він уже не міг на коні сидіти, а везено його в Київ у королівському берлині, і лікарь королівський усю дорогу не одходив од його.