Гетьман Петро Сагайдачний/XIX
| ◀ XVIII. Хотинська баталія | Гетьман Петро Сагайдачний XIX. Смерть Сагайдачного |
|
10 квітня 1632 року у Київському братському манастирі, у просторій келії, зібралася манастирська і військова старшина, бо там умірав титарь манастирський гетьман Петро Конашевич Сагайдачний.
Тихо стоять усі круг ліжка. Тихо лежить хворий. Оце зараз висловив він свою останню волю і про справи громадські, і про свої власні. Своїх же дітей у його не було ніколи і він частину свого добра одказав жінці, а все останнє на Братства київське та львівське, на церкви та на шпиталі. Бувши сам людиною освіченою, він розумів добре, якої то великої ваги річ наука і через те завсігди дбав про школи. І в тестаменті своєму, одказуючи гроші на львівське Братство, призначив їх на те, щоб за їх содержувано в братській школі кількох спудеїв.
Гетьман дуже втомився і лежав нерухомо, мов неживий. Жінка стояла біля його і стиха плакала. Був тут і давній товариш Сагайдачного, Хвилон Небаба. Він дивився на хворого і неначе думав: „Пошли, Господи, кожному козакові таку смерть, щоб умерти за матір Україну та за її дітей!“ Стояв тут і Хома. Він не одходив од батька-гетьмана з того часу, як тяжко пораненого виніс його на своїх плечах із бойовища.
Сагайдачний важко зітхнув і росплющив очі. Він глянув на своїх товаришів-козаків, що сумні стояли круг його ліжка.
— Не забудете, дітки, мого останнього слова? — спитав стиха.— На забудемо, батьку! — озвався Небаба.
— А ти, Хвилоне-друже, перекажи всім діткам мою волю — ти її знаєш.
— Знаю, батьку.
Хворий замовк, бо тяжко було дихати. Згодом заговорив знову:
— Ох, широко я загадував, дітки… та не дожив… Не побачу Україну вільною… Не задавив кримську звірюку… А святий патриярх благословив мене на те… сказав, що в Ієрусалимі коло гробу Господнього молитимусь за Україну та за її діток…
Всі мовчали. Небаба втер сльозу, що мов горошина скотилася на сивий ус.
— Широко… широко загадував… Україна… Польща…
На дворі закрякав ворон.
— О, ворон кряче… недоленьку чує… На полі козак лежить… постріляний… порубаний… Хведір Безрідний… Не давайте їм України!.. Хвилоне, запалюй ґалери… Ой, як палає Кафа… Прощай Україно! Прощай, мати!..
Через кілька день ховали Сагайдачного. День був хмарний. Вітер гнав сірі хмари на південь наче на те, щоб вони пропливли над Запорожжям і сповістили запорожців, що вже немає батька, а звідти щоб подалися далі, пропливли над Кримом та над Чорним морем і подали звістку татарам та туркам, що вже немає того, кого вони так боялися.
По під Братськими мурами глухо шуміли верби. Сумно дзвонили дзвони.
Мало не ввесь Київ зійшовся ховати вславленого гетьмана. Молоді спудеї з Братської школи голосно виводили похоронний спів.Ось підступив до труни спудей, розгорнув аркуш паперу, вклонився гетьманові і, дивлючись на його спокійне обличча, почав тремтячим голосом проказувати вірші, що зложив ректор братської школи Касіян Сакович на пошану покійному гетьманові:
Несмертельної слави достойний гетьмане!
Твоя слава в молчанню ніґди не зостане.
Поки Дніпр з Дністром многорибнії плинути
Будуть — поти ділности теж твої слинути…
Люде не все розуміли, що читав спудей, але уважно слухали. Иноді чути було плач жіночий.
Спудей дочитав свою частку, тоді вийшов другий, далі третій. І так по черзі виходили, аж поки прочитали всі вірші, в яких посписувано великі заслуги Сагайдачного перед Україною та воздавано йому пошану.
От уже й похорон скінчився. В-останнє проспівано „Вічную пам'ять“ і тут же в церкві поховано Сагайдачного.
А на дворі заревли гармати, загомоніли козацькі мушкети. То козаки провожали свого батька в далеку-далеку дорогу…