Візник Геншель/3
| ◀ Другий акт | Візник Геншель пер.: Антін Крушельницький Третїй акт |
Четвертий акт ▶ |
|
|
Покій той сам, що в обох попередних актах.
Вечір під конець листопада; в печі горить вогонь, на столї стоїть сьвітло. Середні двері зачинені. З горішнього поверху хати залїтають глухі звуки музики ГАННА
тепер Геншлева сидить при столї та вишиває; є вона охарена та загорнена в чистий, синїй перкаль, на шиї має червону хустину. ГІЛЬДЕБРАНТ
коваль, малої, нервної постави, входить.
ГІЛЬДЕБРАНТ.
Добрий вечір, Геншлева! Де ваш чоловік? ГЕНШЛЕВА.
Поїхав до Бресляв. Приведе три нові конї. ГІЛЬДЕБРАНТ.
То він мабуть не приїде нинї, правда? ГЕНШЛЕВА.
Не вернеть ся скорше, як в понедїлок. ГІЛЬДЕБРАНТ.
Нинї маємо лише суботу. Я привіз назад драбинястий віз. Стоїть під хатою. Треба було дати всї чотири обручі нові. А Гауфе де?
ГЕНШЛЕВА.
Та-ж його вже нема давно у нас! ГІЛЬДЕБРАНТ.
Що-ж я знов плету до чорта! Хотїв спитати ся про нового парубка. Де-ж він є? ГЕНШЛЕВА.
Поїхав також до Бресляв. ГІЛЬДЕБРАНТ.
Ну, ну, бо що Гауфе відійшов, я се добре знаю. Приходить все до кузнї та роззявлює рот, як накладаю зелїзо на ковало. Не найшов собі досї їще нїякого місця. ГЕНШЛЕВА.
Кажуть, що зачинає пити. ГІЛЬДЕБРАНТ.
Думаю, що так і скінчить ся. Прикро такому старому на сьвітї. Нїхто не хоче його вже більше тримати. Що-ж то нинї там знова такого? ГЕНШЛЕВА.
Музика. Забава. ГІЛЬДЕБРАНТ.
А що було би, як би, ми обоє, Геншлева пішли там також? Чому не мали би ми перегуляти одного вальчика? ГЕНШЛЕВА.
Ото визьвірили би на нас очі. Але що ви то хотїли від Геншля, майстре?
ГІЛЬДЕБРАНТ.
Війт має каштановатого оґера, стерво не хоче дати підкувати ся. Ми хотїли просити Геншля. Як ся привязана собака не буде стояти тихо під його рукою, то най його чорт кує. Добраніч, Геншлева! ГЕНШЛЕВА.
Добраніч, майстре. Гільдебрант відходить.
ГЕНШЛЕВА
надслухує, як із від входу долїтає шипіт від суваня ногами.
Хто там суває так знов? Йде та отвирає двері.
Хто робить тут такий гамір? ФРАНЯ
вбігає, гуляючи.
На бік, на бік, панї Геншлева, не маю часу! Крутить ся докола стола до такта вальца, що долїтає з гори.
ГЕНШЛЕВА.
Ого! Цїлком здуріла! Що тобі такого прийшло до голови!? Може скажений пес покусав тебе? ФРАНЯ
уляє безвпинно далї та присьпівує собі вальцеву ноту.
ГЕНШЛЕВА
раз-у-раз веселїйша.
Пробі' таж тебе шляк трафить. Дївчино, ти збожеволїєш! Музика перестає грати. ФРАНЯ
паде обезсилена на крісло.
Я могла би загуляти ся на смерть, панї Геншлева. ГЕНШЛЕВА
сьмієть ся.
Як так поводити меш ся, то я можу повірити. Чоловік мусить сьміяти ся до слїз, коли лише дивить ся на се! ФРАНЯ.
Ви не гуляєте цїлком? ГЕНШЛЕВА.
Я? Чи я гуляю? Розумієть ся, що гуляю. Приключало ся, що я загуляла за одну ніч пару нових черевиків. ФРАНЯ.
Ходїть, погуляйте но раз зі мною. ГЕНШЛЕВА.
Йди ти на гору та там собі гуляй. ФРАНЯ.
Ба, як би я могла! Знаєте що, я закраду ся на гору, на ґалєрию. Ви були вже коли там на горі? У великій салї на ґалєриї, там де стоять мішки зі сушеними сливками. Без нїчийого відома піду собі на гору, та заглядати му відтам на долину. І буду їсти сливки і заглядати буду на долину. Хто-ж заборонить мінї се?
ГЕНШЛЕВА.
А може Зібенгар скаже звести тебе на долину. ФРАНЯ.
Я буду призирати ся цїлком сьміло; з нїкого не роблю собі нїщо. А як яка гуляти ме з паном Зібенгаром, то я кину на неї кісткою зі сливки. ГЕНШЛЕВА.
Та задурила ся до чиста в Зібенгарі. ФРАНЯ.
Бо він таки найкрасший зі всїх. Грає музика.
Ну, вже знова зачинають, тепер грають польку. Знова гуляє.
Я гуляла би зараз з паном Зібенгаром. Та заки би й оглянув ся, поцїлувала би я його, от так собі нї відси нї відти. ГЕНШЛЕВА.
Для мене був би вже Зібенгар за старий. ФРАНЯ.
А ваш чоловік іще старший, панї Геншлева. ГЕНШЛЕВА.
Ти дурна, мій чоловік молодший пять лїт від нього, розумієш? ФРАНЯ.
Але він подобає на богато старшого. Такий вже старий, поморщений. Овва, я не поцїлувала би його!
ГЕНШЛЕВА.
Забирай ся відси, бо возьму віник. Скажи но ти мінї що на мойого чоловіка! Відки я маю так зараз лїпшого взяти? Пожди но, як ти загониш ся в лїта, то й ти пізнаєш, що то значить дістати чоловіка. ФРАНЯ.
Я не буду віддавати ся цїлком! Підіжду іще, аж прийде сюда в лїтї який гарний купільний пан, найлїпше Москаль, — йому то позволю себе забрати геть в сьвіт. Геть далеко в сьвіт; я хочу бачити сьвіт, хочу подорожувати до Парижа. Відтам напишу колись до вас, панї Геншлева. ГЕНШЛЕВА.
І я думаю, що ти колись утечеш, дївчино. ФРАНЯ.
Можете бути певні сього. Пан Зібенгар був також в Парижі підчас революциї, він то знає гарно оповідати. Я хотїла би бути також колись в такій революциї; тодї будують барикади. — — ГОЛОС ВЕРМЕЛЬСКІРХА.
Франю, Франю! Де ти там знова сидиш? ФРАНЯ.
Пст. Не говоріть нїчого. ГОЛОС ВЕРМЕЛЬСКІРХА.
Франю, Франю! ФРАНЯ.
Пст. Тихо. Я знова мусїла би услугувати в шинку. Се остогидло мінї, я вже не можу.
ГОЛОС ВЕРМЕЛЬСКІРХА.
Франю! ФРАНЯ.
Се вже річ тата, або мами, або можуть собі тримати кельнера. Я не дам із себе зробити кавярки. ГЕНШЛЕВА.
Се ще не найгірше. ФРАНЯ.
Ба, коби се були порядні пани, але самі лише кирничники, візники, гірники. Дякую красненько. Се нїраз мінї не до лиця. ГЕНШЛЕВА.
Якби я так на твоїм місци, то я робила би цїлком інакше. Узбирала би собі красний »трінкґельд«. Ти могла би ощадити немалий гріш, відложити неодин красний феник. ФРАНЯ.
Чеських та саксонських не беру. А як мінї коли подарує що пан Зібенгар, або будівничий, або доктор Валєнтінер, то я зараз переїм се. Викину на ласощі. ГЕНШЛЕВА.
То-ж то саме й є. Яблоко не відкотить ся далеко від яблінки. Батько та мати також не богато лїпші. Не дбаєте про шинок. Як би ви взяли ся щиро до інтересу, то мусїли би мати вже нинї гроші.
ФРАНЯ.
Коли ми не є такі скупі як ви. ГЕНШЛЕВА.
Я не є скупа, лише що тримаю гроші в купі. ФРАНЯ.
Люди говорють, що ви скупі. ГЕНШЛЕВА.
Що мене там люди обходять і ти враз із ними! Забирай ся відси. Мінї вже досить твоєї хляпанини; можеш вже і не приходити. Я іще не затужила за тобою. Найлїпше не бачити вас, не чути про вас нїчого! Про всьо се сьмітє на купу. ФРАНЯ
вже у дверех, відвертаєть ся, злобно:
Знаєте, що іще лихі язики плетуть? ГЕНШЛЕВА.
Нїщо не хочу знати, лише забирай ся. Стережи ся ти також, аби й ти не мусїла щось почути. Хто знає, як далеко ти зайшла з Зібенгаром. Ви будете знати се найлїпше. Як би не се то вилетїли би ви вже яких двайцять разів із вашою польською ґосподаркою. Треба би лише знати Зібенгара. ФРАНЯ.
Тьфу, тьфу, тьфу! Відходить.
ГЕНШЛЕВА.
Сьмітє!
Середні двері отворені на стежір. Зібенгар йде з гори, кельнер Юрко із входу та стрічають ся в рамах дверий. Юрко приодягнений в віденський стрій: капелюх, паличка, довге пальто. ЗІБЕНГАР.
Чого ви собі тут бажаєте? ЮРКО.
Звинїть, але я маю дїло до візника Геншля. ЗІБЕНГАР.
Геншля нема дома. Ви чули се вже три рази, що у моїй хатї нема для вас місця. Як не затямите собі сього на будуче, то скажу відсьвіжити вашу память; — жандармови, розумієте мене? ЮРКО.
Пане Зібенгар, перепрашаю вас дуже, я не приходжу до вас. У вашій хатї мешкають люди. Не можете доказати мінї нїчого нечесного. ЗІБЕНГАР.
Але як здибаю вас іще раз, то скажу вас парубкови викинути. Ну, застосуйте ся з ласки своєї до сього. Відходить.
ЮРКО
входить до кімнати та клене.
Я можу на се подождати. Побачимо, як воно буде. Я лише жду сього! ГЕНШЛЕВА
замикає сильно двері та поледво може запанувати над злістю на Зібенгара. ЮРКО.
Підождемо ще. Се могло би його дорого коштувати. Заплатив би грубо, як би я його заскаржив. Він вже раз таки погано зловив ся з Альфонсом, що був тут якось два роки назад. Але зі мною вийде богато гірше: Трийцять талярів за біль, то для мене за мало. ГЕНШЛЕВА.
Та по перше він не має їх іще, той клятий нуждар. В цїлім повітї сидить у всїх в кишенї. Всюди має лише самі довги. Як довше так потріває, то всьо скінчить ся. Сам вилетить із сеї хати, відки хоче викидати иньших. ЮРКО
скинув пальто, повісив капелюх та вибирає перця з сурдута та штанів. Та вже ж. Се не є вже більше тайною. Вже всї говорять про се в коршмі. Нїхто не має милости над ним, всї його ненавидять. Мій теперішний пан не може його знести. Як лише почує його імя, вже казить ся. Виймає з кишенї зеркальце та гребінець і причісуєть ся
Бог знає, каже все: той Зібенгар, то соб добра штука. ГЕНШЛЕВА.
Вірю, вірю, має рацію.
ЮРКО.
Ну, скажи-но Ганю, маєш що теплого? ГЕНШЛЕВА.
Чому-ж ти не прийшов вчера у вечері? ЮРКО.
Що-ж? Ти гадаєш, що я можу вийти собі кождої днини? Я намучив ся нинї досить, заки вирвав ся. Вчера трівало до третьої в ночи. ГЕНШЛЕВА.
Що такого? ЮРКО.
Засїданє вогневої сторожі. Купили собі нову сикавку і хотїли як найшвидше посьвятити її. Як-раз вчера відбули перше засїданє. ГЕНШЛЕВА.
Вони коби лише мали яку покривку до питя. А я сидїла тут сама та ждала до пізної ночі. Раз — не знаю, що се могло бути! Птах мусїв вдарити собою до вікна — а я думала, що се ти — йду до вікна, відчинюю його. Потім то я була така скажена, що не могла вснути до півночі. Бє легко долонню об стіл.
Не знаю чому, але я все іще чогось лиха. ЮРКО.
Ет, що! Пощо нам псувати собі гумор. Обіймає її.
Се-ж нерозумно! Пощо? Нащо?
ГЕНШЛЕВА
вимикаєть ся йому.
Ох, так! То правда! Не знаю, що се є, що чоловікови всьо мусить йти на повперек. Цїлий тиждень сидить Геншель дома, а як забереть ся вже раз на хвилину, то чоловік мусить так згайнувати час. ЮРКО.
Ну, але ми маємо нинї досить часу. Він верне назад аж в понедїлок, бачить ся. ГЕНШЛЕВА.
Хто знає, чи се правда? ЮРКО.
Чому се не мала би бути правда, то я хиба не знаю? ГЕНШЛЕВА.
Що той чоловік мусить тепер сидїти дома! Давнїйше й половини не було так зле. Він був цїлими тижнями в дорозї, нинї нарікає, кат зна' як, коли мусить лише одну ніч спати поза хатою. А коли скаже, що забавить три днї, то приїде найдалї вже другого дня домів. Ну, чуєш? Мінї бачить ся, що вони вже й є. Хто-ж иньший тріскав би так з батога на оборі. ЮРКО
слухає, потім пригноблений.
Чорти би його взяли! Кляте трісканє з батога! Чоловік ледви чи погрів ся троха. То я, бачить ся, знова буду мусїти забирати ся, що? Я думав собі справдї, що буде інакше. Загортає плащ та бере капелюх у руки. ГЕНШЛЕВА
вириває йому капелюх з руки.
Тут лишиш ся, пощо маєш забирати ся? Кого то я маю бояти ся, може Геншля? Він мусить стояти на двох лабах перед мною. А се мінї подобало би ся. Коби ти був вчера прийшов, я казала тобі. Нїхто не перешкодив би нам, анї Геншель, анї Зібенгар. Нинї чорти показили ся. Входить гандляр коний Вальтер; гожий, стрункий мущина, коло сорока лїт. В башлїковій шапцї, кожушку, стрілецьких панчохах та високих чоботах; рукавички висять на шнурку. ВАЛЬТЕР.
Геншлева, твій чоловік є на дворі на оборі. Добрий вечір! Я зайшов тут лише на хвилю сказати тобі добрий вечір. Потім мушу знова зараз на коня. Красні купили ми Брабанти. Він привіз також щось. ГЕНШЛЕВА.
Я думала, що вернете аж в понедїлок. ВАЛЬТЕР.
Воно і не було би інакше, ми доїхали лише до Кант. Там мусїли ми надати конї на желїзницю, бо інакше покрутили би карки та ноги: така була погана їзда по ожеледї. ЮРКО.
Розумієть ся, желїзницею їдеть ся… скорше ВАЛЬТЕР.
Хто-ж тут є іще? Го, го! Давно вас не було видно! Та-ж се Юрко? Все забуваю. Хлопчище виглядає як який справжнїй барон!
ЮРКО.
Там »Під зьвіздою« заробляєть ся більше; тепер стою богато лїпше. Тут обдер ся від голови до ніг. На останку ходив я майже цїлком голий, а тепер можу знов собі що дещо справити. ВАЛЬТЕР.
Ну, вгадай-но Геншлева, що чоловік привіз тобі? ГЕНШЛЕВА.
Що такого, га? ВАЛЬТЕР.
Будеш дуже тїшити ся? ГЕНШЛЕВА.
Побачимо іще, залежить від того, яке воно буде. ВАЛЬТЕР.
Ну, бувай здорова, бо жінка буде мінї сушити голову. ГЕНШЛЕВА.
Здорові були. ВАЛЬТЕР.
Бувай здоров. ЮРКО.
Ну, я йду також, добраніч, панї Геншлева. ГЕНШЛЕВА.
Ви-ж хотїли поговорити іще з Геншлем? ЮРКО.
Иньшим разом, не маю чого квапити ся.
ВАЛЬТЕР.
Як ви маєте з ним що говорити Юрку, полишіть се радше до завтра! Нинї він має иньші річи на голові. Ну, Геншлева знаєш, що він привіз тобі? ГЕНШЛЕВА.
Що-ж він міг привезти? От не говори! ВАЛЬТЕР.
Твою рідну доньку привіз тобі. ГЕНШЛЕВА.
Що він привіз менї? Я не дочула добре! ВАЛЬТЕР.
Ми були в Квальсдорфі — та забрали її відтам. ГЕНШЛЕВА.
Ви може пяні оба разом? ВАЛЬТЕР.
Нї, нї, так — як кажу!… ГЕНШЛЕВА.
Кого ви привезли? ВАЛЬТЕР.
Він не говорив мінї нїщо про се. Ми приїхали до Квальсдорфу і сидїли у коршмі. ГЕНШЛЕВА.
Ну, і що-ж далї?
ВАЛЬТЕР.
Ми сидїли як-раз у коршмі, коли по малій хвилинї, прийшов твій батько, та принїс твою дївчину. ГЕНШЛЕВА.
Се не моя дївчина! ВАЛЬТЕР.
Сього я вже не знаю. Лише ось що знаю: Геншель має її із собою. Він пішов до твойого батька та сказав: Гожа дївчина! Потім взяв її на руки та став грати ся із нею. »Маю тебе забрати?« поспитав її нарештї і вона пристала на се. ГЕНШЛЕВА.
Ну, а мій батько? ВАЛЬТЕР.
Твій батько навіть не знав Геншля. ГЕНШЛЕВА.
Чим раз лїпше! Що-ж далї? ВАЛЬТЕР
звертаєть ся більше до Юрка.
Далї не було вже богато… Він винїс її на двір та сказав до батька: »Висаджу її на коня!« А вона все лише: »їхати, їхати!« Тодї він сїв на свойого високого Брабанта, а я мусїв йому подати спокійно дитину. Потім він сказав: »бувайте здорові« та пігнав. ГЕНШЛЕВА.
І батько міг позволити на се?
ВАЛЬТЕР.
Що-ж він мав робити? Цїлий Квальсдорф міг би собі полетїти за ним. Того, що Геншель має раз у руках… я не радив би вже нїкому відбирати йому. В цїлій околицї не поважить ся нїхто зачинати з ним. Батько не знав зразу, що стало ся. Нараз заревів жалібно і кричав і кляв, що неміра! Люди сьміяли ся, бо знали Геншля. Але він сказав собі цїлком спокійно: »Бувай здоров, батьку Шель, я беру її зі собою. Там дома жде вже на неї мати. Перестань но ти пити, то буде іще й для батька при нас місце«. ЮРКО.
Бувайте здорові, я радше прийду вже завтра поговорити. Відходить.
ГЕНШЛЕВА.
І він думає, що я мала би її держати тут при собі! Нїколи! Не буде сього! Се не моя дитина. Як би я могла показати ся тепер між людьми. Раз в Квальсдорфі, другий знова тут. Чи іще не досить я намучила ся! День та ніч з Ґустою. Ну, знов зачнеть ся мордівня. Ще чого! Най він бережеть ся. ГЕНШЕЛЬ
входить також у кожусї, в чоботах з холявами, в стрілецьких панчохах та шкуряних штанах і пр. так як злїз із коня. Веде весело шести-лїтню дївчину, одягнену нехарно та обідрану. ГЕНШЕЛЬ
на пів жартом під лад останнїх слів Ганни.
Хто має беречи ся? ГЕНШЛЕВА.
Ет, не знаю! ГЕНШЕЛЬ.
Глянь-но Ганно, хто тут йде! До дївчини:
Йди-но Берто! та скажи: добрий вечір. Йди-но скажи! Скажи: добрий вечір, мамо. БЕРТА
лишаєть ся Геншля, йде потручена ним легко кілька кроків наповперек кімнати до Ганни, що сидить на лавцї нахмарена. ГЕНШЛЕВА,
коли дитина стоїть перед нею непорадна.
Чого-ж ти хочеш? БЕРТА.
Я їхала на гарнім кони. Геншель та Вальтер сьміють ся до розпуку.
ГЕНШЕЛЬ.
Ну, що-ж? Затримаємо її при собі! Добрий вечір, Ганно! — Ну? Ти лиха? ГЕНШЛЕВА.
Та-ж ти сказав, що приїдеш домів аж в понедїлок. Тепер не маю нїчого на вечеру анї раз. ГЕНШЕЛЬ.
Лоточок хлїба та солонинки найдеть ся мабуть. Вішає шапку. ГЕНШЛЕВА
обертає невдоволена Берту докола
Як ти виглядаєш? ГЕНШЕЛЬ.
Треба буде купити їй якусь одежину. Незабаром злетять з неї сї лахи. Щастє, що я мав із собою грубий коц, бо інакше була би геть задубіла. Вішає кожух та гріє собі руки.
Найлїпше до балїї з нею відразу. ГЕНШЛЕВА
невдоволена.
Найлїпше, як би ти був лишив, її там, де була. ГЕНШЕЛЬ.
Що кажеш? ГЕНШЛЕВА.
Нїщо. ГЕНШЕЛЬ.
Я думав, що ти щось сказала. — Так наперед до балїї, потім до ліжка. Голову можеш також троха вичесати. Бою ся, що там мешкає досить всїлячини. Берта плаче.
Що-ж се такого? Та не шарпай її так. ГЕНШЛЕВА.
Лише не реви так, дївчино, сього іще бракувало. ГЕНШЕЛЬ.
Ба, треба поводити ся із нею троха нїжнїйше. Дївчина є вдячна за кожде слово. Тихо, Берто, тихо!
БЕРТА.
Я хочу до тата. ГЕНШЕЛЬ.
Та-ж ти у мами. Мама добра. — Я дуже радий, що ми маємо її тут у себе; се був вже найвищий час. Бо пізнїйше мусїв би я її шукати на кладовищи. ГЕНШЛЕВА.
Не все так зле, як ти говориш. ГЕНШЕЛЬ
здивований, все-ж таки лагідно.
Що-ж то знова? Хвиля мовчаня.
ВАЛЬТЕР.
Бувайте здорові, я забираю ся. ГЕНШЕЛЬ.
Ну, пожди-но, випємо іще шклянку ґроґу. ГЕНШЛЕВА.
Ба-ба, коби був лише рум в хатї. ГЕНШЕЛЬ.
Можеш принести від Вермельскірхів. ГЕНШЛЕВА.
Я не хочу мати з тими людьми нїчого до дїла. ВАЛЬТЕР.
Нї, нї, я мушу домів. Не маю часу. Маю їхати іще пів години. До Ганни.
Не бій ся, не буду сидїти тобі на карку.
ГЕНШЛЕВА.
Хто-ж говорив про се? ВАЛЬТЕР
злобно.
Я не говорив нїчого. Боже мене борони! Ти переговорила би мене! З тобою трудна справа. До побаченя. Оставайте здорові! ГЕНШЕЛЬ.
Йди здоров! — А поклони ся там гарно своїй жінцї, розумієш? ВАЛЬТЕР
вже з надвору.
Добре! Добраніч! Я не забуду. Відходить.
ГЕНШЕЛЬ.
Ну? Не зробив я може добре? ГЕНШЛЕВА.
Що скажу тепер людям? ГЕНШЕЛЬ.
— — — Чей-же не будеш соромити ся своєї доньки! ГЕНШЛЕВА.
Хто-ж се каже, що? — Мінї се байдуже! — Ти сам сього хочеш, аби мене обсуджували. Настаєш на се! До дитини грубо.
На маєш, пий молоко! А потім гони. Берта пє.
ГЕНШЕЛЬ.
Вічно так буде?
ГЕНШЛЕВА.
Або що-ж я злого роблю? ГЕНШЕЛЬ.
А з дївчиною. ГЕНШЛЕВА.
Та-ж не з'їм її, можеш мінї повірити! Веде заплакану дитину до комори до ліжка,
ГЕНШЕЛЬ
говорить вслїд за нею.
Вона не прийшла сюда на се, аби ти її мала з'їсти! На се я не привіз її. Хвилина мовчаня. Ганна вертає назад сама.
ГЕНШЕЛЬ.
Коби то чоловік знав, чим вам догодити. Годї витримати з вами бабами. Все удавала ти. ГЕНШЛЕВА
злобно заводить.
Брехня, коли хочеш знати. ГЕНШЕЛЬ.
Що мала би бути брехня? ГЕНШЛЕВА
як вище.
Я не говорила тобі нїколи про Берту. Лише раз згадала про неї. ГЕНШЕЛЬ.
Та я не кажу сього. Чого так ревиш! — Як-раз тому, що ти не згадувала мінї нїколи, я хотїв тобі помочи в твоїм мовчаню.
ГЕНШЛЕВА.
Ти не міг поспитати ся? — Треба поспитати ся, заки рішить ся таку річ. ГЕНШЕЛЬ.
Ну, я тобі щось скажу: Нинї маємо суботу. Я квапив ся кілько лише міг, тому лише, що хотїв бути дома. Гадав, що приймеш мене інакше. Ну, та хоч воно й не так, то я не можу сього змінити. Прошу тебе лише, дай мінї спокій. Чула? ГЕНШЛЕВА.
Нїхто тобі його не забирав. ГЕНШЕЛЬ.
Ти чула? Я хочу мати спокій та більше нїщо. До того ти вже довела! Я не мав присїм лихої гадки. Ґуста умерла. Не верне вже більше. Її вже забрала собі мати; ліжко порожне; ми самі лише. Чому-ж не мали би ми забрати дївчину до себе? Я так гадаю, хоч я й не є її батьком. Та о скілько більше ти так повинна гадати, коли ти є ненькою сеї дитини. ГЕНШЛЕВА.
На маєш! Вже мінї робиш закиди! ГЕНШЕЛЬ.
Як ти не перестанеш, то я піду на гору до Вермельскірхів та не верну цїлу ніч домів. Чи ти може хочеш прогнати мене цїлком із хати? — Я думаю все, може воно колись полїпшить ся, але воно все йде до гіршого. Я гадав, що як будем мати при собі дївчину, то прийдеш троха до розуму. Коли се не скінчить ся швидко… ГЕНШЛЕВА.
Я лише тілько кажу: Лишить ся вона в хатї, а ти говорити меш людям, що се моя дївчина… ГЕНШЕЛЬ.
Та-ж вони всї знають! Що-ж я маю казати? ГЕНШЛЕВА.
То можеш впевнити ся, що заберу ся відси. ГЕНШЕЛЬ.
Гони, гони, що лише можеш, гони, кілько лише хочеш. — Стидала би ся ти! Тьфу!
|