Візник Геншель
Ґергарт Гауптман
пер.: Антін Крушельницький

Четвертий акт
• Цей текст написаний желехівкою. Львів: Українсько-руська видавнича спілка, 1899
 

Пиварня Вермельскірха. Низький, побілений покій; на лїво двері, що ведуть до нутра хати. Задня стїна з лївого боку на правий ломить ся в серединї у ріг і продовжуєть ся далї під простим кутом. Таким чином повстає простір немов рід коритаря, зі задньою стїною, посуненою далеко взад. Права стїна того простору, що є також стїною передньої части, містить в собі шкляні двері, які ведуть на двір, а блище з переду вікно. — При заднїй стїнї, на лїво, є шинківний стіл, на ньому чотирогранні фляшки з горівкою, посудина до пива, шклянки і пр. По хатї порозставлювані ясно-полїровані меблї з вишневого дерева: столи та стільцї. Червона заслона віддїлює передню часть від задньої. В сїй останнїй є також богато стільцїв, а цїлком у глубинї білярд. — По стїнах порозвішувані олїйні картини, в більшій части змальовані на них сцени із стрілецького житя.

Вермельскірх сидить в шляфроцї з люлькою на довгім цибуху в губі та грає на пянїнї, що стоїть на лїво під стїною.

Три охітничі вогневі сторожі грають в білярд.

На право сидить Гауфе над чаркою горівки; видно вже, як він опустив ся.

Панї Вермельскірх, нехарна баба, мов циганка миє за столом шклянки. Франя сидить на рамі вікна та граєть ся із котиком.

Кельнер Юрко стоїть при шклянцї пива при шинковім столї у гарній весняній одїжи, лякерах, ґлясе-рукавичках; на голові має цилїндер.

 
ВЕРМЕЛЬСКІРХ
грає та присьпівує собі.

Як я князем був аркадийським
Богацтва мав, народ, майно.

ЮРКО
що за той час робив рухи під такт.

Ну, лише далї, лише далї!

ВЕРМЕЛЬСКІРХ
кашляє значучо.

Не йде! — Захрип! — Ну, най буде…! — Іще раз зачинаймо!

Як я князем.....

кашлає.
Як я князем був аркадийським,

Богацтва мав… богацтва мав…

Е, до сто чортів!

ЮРКО.

Все далї, все далї! Та-ж се було цїлком добре! Так гарно!

ВЕРМЕЛЬСКІРХ.

Я вам щось закашлаю. Тепер вже якось не йде воно.

ЮРКО.

Ну, я сього не розумію. Та-ж се найкраща придворня музика.

ВЕРМЕЛЬСКІРХ.

Придворня музика на польованю!

ЮРКО.
Про мене, хочби навіть. Я там не знаю так точно ріжницї. Ну, панно Франю, чого ви так сьмієте ся?
ФРАНЯ.

Тому, що ви маєте такі гарні лякери!

ЮРКО.

Ну розумієть ся. Я-ж не можу ходити на босака. Дайте-но мінї іще шклянку пива. Як там буде з чаркою данської золотівки, панно Франю? Ах так, мої лякери гарні. Тай коштують мене також чотири таляри. Ну, але тепер можна собі на се позволити. »Під мечем« заробить ся хоч що-то. Розумієть ся, що як я був іще »під зьвіздою«, то не міг ходити у лякерах.

ВЕРМЕЛЬСКІРХ.

Подобаєть ся вам лїпше »під мечем«?

ЮРКО.

Ну вже-ж! Такого добряги-пана як тепер не мав я іще, від коли працюю у своїм фаху. Жиємо собі як два приятелї, як два братя, що так скажу; до нього міг би я говорити »ти«.

ВЕРМЕЛЬСКІРХ.

У Зібенгара не було, бачить ся, так.

Франя сьмієть ся.
ЮРКО.

Ну, бачите: гординя мусить бути все карана. За чотирнацять днїв — три недїлї, тай буде у нього лїцитация, а я можу кутити собі золотий його годинник.

ВЕРМЕЛЬСКІРХ.
То купіть собі радше цїлу хату.
ЮРКО.

Поки що іще нї; на таку річ треба підіждати, але вона вже й так продана! А зрештою на здоровля мої панство, — ваше здоровля панство! Бо як вже всї будуть порожні, то є тут іще більше. — Купець зоветь ся Екснер? Що? Той, що се купив? Він буде наповняти лише фляшки мінеральною водою, та буде розсилати їх; гостинницю хоче винаймити. — Я винаймив би її зараз, коби були лише гроші.

ГАУФЕ.

То йдїть до Геншля, він вам дасть.

ЮРКО.

Ет, знаєте що, воно не було би так цїлком неможливе.

ГАУФЕ.

Знаємо, знаємо, ви стоїте в дуже близьких відносинах з його жінкою.

Франя сьмієть ся.
ЮРКО.

Ну, чому-ж би нї? Нїчого собі жіночка! Чуєте? Жінки будуть вам їсти з руки тому, хто знає, як забрати ся до них.

ГАУФЕ.

Ну, коли ви довели до сього, що Геншлева їсть вам з руки, то мусите розуміти ся на річи.

ФАБІҐ
входить з посторонком на плечах. Сїдає незамітно в кутї.
ЮРКО.

Бачите, маєте, що кажу! Але се не кождий потрафить. Хто не є тут на місци, той може вам найкращий шматочок переслїпити.

ВЕРМЕЛЬСКІРХ.

Ну, не кождої то днини іще вечір.

Входить Зібенгар лївими дверми.

Де Геншель запосягне, там не росте трава. Найнищий слуга, пане Зібенгар.

ЗІБЕНГАР.
троха блїдий.

Добрий-день!

ЮРКО.

Піду я на хвилину до білярду.

Бере своє пиво та йде в задний простір.
ЗІБЕНГАР.
сїдає при столї коло фортепяну.

Ви, бачить ся, сьпівали, пане Вермельскірх. Не перебивайте собі, прошу.

ВЕРМЕЛЬСКІРХ.

Що? Я? Сьпівав? Чи-ж се можливе? Я знаєте, так сильно зворушений. Але коли ви вже кажете, то се мусить бути правда. Позволите, що присяду ся до вас, Принеси мінї ґрацького, Франю!

ЗІБЕНГАР.
Як пригадую собі, то перед трома-чотирма роками мали ви страшну хрипку, а тепер прийшли майже цїлком до себе.
ВЕРМЕЛЬСКІРХ.

Ваша правда, але що мінї се всьо поможе. До половини чоловік троха вилабудав ся, але тепер, хто знає, як буде далї.

ФРАНЯ
кладе ґрацьке перед Зібенгаром; до Вермельскірха:

Я принесу вам зараз також.

ЗІБЕНГАР
пє троха

Як мало би бути? Про що ви говорите?

ВЕРМЕЛЬСКІРХ.

Не можу сказати справдї нїчого рішучого, я сам не знаю іще добре, але, бачите, ломить мене у всїх кістках. Будемо мати, думаю, зміну погоди. Без жарту я перечуваю се кождого разу, стара то театральна рутина. Тодї, як мінї жерело зробило так добре, знав я що й десять коний не витягне мене відси. І справдї, не минули чотири недїлї, і я звинув свою буду. Тепер буду мусїти, здаєть ся, тягнути далї сї прокляті тачки. Хто знає, куда?

ЗІБЕНГАР.

Хто знає, куда! Так то йде на сьвітї; я, коли признати ся, цїлком вдоволений із себе.

ВЕРМЕЛЬСКІРХ.

Ну, ви як-раз тепер у найлїпших лїтах. Такий чоловік як ви, найде собі всюди місце у сьвітї. Але такий старий собака як я, то цїлком інакше. Як втрачу лише тут той буденний кусник хлїба, се-б то, як проженуть мене відси, що-ж мінї тодї лишить ся, хотїв би я знати. Треба буде справити собі катаринку. Франя буде збирати гроші.

ФРАНЯ.

Я цїлком не соромила би ся сього, тату, нї раз.

ВЕРМЕЛЬСКІРХ.

Вірю тобі, якби то сипали ся лише дукати.

ФРАНЯ.

Але, нї тату, що ви говорите! Ви могли би вернути ся знова на сцену.

ВЕРМЕЛЬСКІРХ.

Анї навіть до малпячого театру, моя дитинко.

ЗІБЕНГАР.

Говорив вам може що пан Екснер? Він казав мінї, що хоче лишити взагалї всьо при давнім ладї.

ВЕРМЕЛЬСКІРХ.

Видно, я не належу до того »всього«.

ПАНЇ ВЕРМЕЛЬСКІРХ
йде сильно зворушена до стола.
Пане Зібенгар, я мушу вам сказати. Ви можете повірити мінї, пане Зібенгар. Я стара жінка, маю вже пятьдесять років; я пережила вже справдї богато, але як тут поводить ся з нами, нї дійстно, се є… я вже навіть не знаю… се чиста підлість, чиста, негідна злоба, се чиста огида, можете мінї вірити.
ВЕРМЕЛЬСКІРХ.

От, мамо, зачинай мінї іще і ти! Зроби мінї раз ласку, та сховай ся за свій стіл.

ПАНЇ ВЕРМЕЛЬСКІРХ.

Що заподїяла наша Франя тій негідницї?

ФРАНЯ.

Лишіть но се мамо!

ПАНЇ ВЕРМЕЛЬСКІРХ.

Противно. Чи ми маємо зносити також всьо? Не можна вже боронити ся, коли вона хоче лишити нас хлїба, як вона робить сплетнї на нашу доньку?

До Зібенгара.

Чи наша дитина війшла коли в близькі зносини з вами?

ВЕРМЕЛЬСКІРХ.

Мамо, мамо! Ходи тепер відси. Успокій ся! Ся сцена пішла цїлком красно. Нинї у вечері зробимо знов пробу.

Веде її за стіл, де вона хлипає хвилину.
ВЕРМЕЛЬСКІРХ
сїдає знова на своїм місци.

Коли сказати би правду, то вона має рацию. До мене самого дїйшла вже чутка, що Геншель хоче винаймити шинок. Розумієть ся, вже се справа його жінки.

ГАУФЕ.

А чия-ж се могла би бути справа? Де є лише яке свинство в селї, то вже не треба аж допитувати ся. В тій Геншлевій то хиба сам чорт сидить!

ФАБІҐ.

А на шинок гострить собі вона давно вже зуби.

ЗІБЕНГАР
до Гауфе.

Гауфе, та-ж вас не видати вже нїколи. Що-ж дїєть ся властиво з вами?

ГАУФЕ.

А що-ж мало би дїяти ся? Біда коло мене, тай тільки. А хто впакував мене у неї, як не ся проклята баба! Ну, хто-ж иньший, хотїв би я лише знати? Бо з Геншлем я немав нїчого нїколи.

ФАБІҐ.

Його жінка має також штани.

ГАУФЕ.

Я не є вже досить меткий. Розумієть ся, чоловік не належить вже до наймолодших. Коло запаски не буду я таки крутити ся їй все, вона хоче як-раз сього, се треба також знати! Вона так палить ся, можна би сказати… вона нїколи не наситить ся. Але із за сього працювати може. Молоді смаркачі, що вона їх роздобула, такі лїниві, що аж смердить; я удав би іще робити за трьох таких.

ЗІБЕНГАР.
Шкода старого Геншля!
ГАУФЕ.

Коли він є вдоволений, що-ж се мене обходить! Але що мої кости вже нинї тверді то він повинен знати, відки се взяло ся. З лїниства се не прийшло. А коли він має нинї повну скриню гроший, то богато є там і моєї кервавицї.

ЗІБЕНГАР.

Я пригадую собі добре, що ви служили іще у батька Вільгельма Геншля.

ГАУФЕ.

Розумієть ся! Не інакше. А Вільгельма коний дозирав я яких вісїмнацять років. Запрягав їх, випрягав, їздив ними як лїто так зима. Їздив до Фрайбурґа, їздив до Бреслав, аж до Бромберґа мусїв я гнати. Чи одну милу нічку я мусїв переспати на возї. Повідморожував собі вуха та руки, на обох ногах маю від морозу такі ґулї як грушки. А тепер він прогнав мене, тепер я можу забирати ся.

ФАБІҐ.

Се всьо рука Геншлевої. Він сам є добрий чоловік.

ГАУФЕ.

Чого дав опутати ся бабі! Побачить, як він вийде із нею. Не міг вже діждати ся. Ледви небіжка троха застигла, а він вже полетїв робити друге весїлє.

ЗІБЕНГАР.
Її-ж не знав нїхто добре.
ФАБІҐ.

Я знав її добре. О, іще й як! Коби був мене запитав ся, я сказав би йому. Коли хотїв післати Ґусту за ненькою, а… то не було на се нїякого лїпшого способу, як лише дати їй Ганну за мачоху.

ГАУФЕ.

Так, так, — не хочу вже більше говорити. То вже чи один крутив на се головою. Але воно виявить ся іще колись. — Тодї дивували ся люди сьому, нинї сподївають ся іще гірших річий.

ЗІБЕНГАР.

Се лише пусте балаканє, сплетнї!

Входить гандляр коний Вальтер. Короткі чоботи, короткий стрілецький сїрчук, шапка та батіг у руках. Сїдає при столї та киває на Франю, що підносить йому зараз пива.

ГАУФЕ.

Ви так кажете, але хто знає, чи се правда? Якби однак мерцї повставали із гробу та почали говорити, то стара Геншлева розказала би тут неодно. Вона не могла жити, вона не хотїла жити. А що найважнїйше: Вона не повинна була жити.

ЗІБЕНГАР.

Гауфе, уважайте-но що говорите. Якби Геншель зачув що про те…

ГАУФЕ.

А що мінї там уважати! Я скажу се кождому в лице. Стара Геншлева мусїла умирати. Чи вони її отроїли, сього не знаю, я не був при сїм. Але природне се не було! Вона була здорова жінка, могла жити іще яких трицять років!

ЗІБЕНГАР.
випиває решту та встає.
ВАЛЬТЕР.

Що вона була здорова, се я можу посьвідчити. Свою сестру буду хиба добре знати. Вона стояла їм на перепонї, тому спрятали її.

ЗІБЕНГАР
виходить спокійно.
ВЕРМЕЛЬСКІРХ.

Хто з панів позволить табаки?

Здавленим голосом, приязно!

Мої панове, ви йдете чи не за далеко. Придивіть ся ви раз сьому чоловікови. Вчера пізно у вечері сидїв тут іще. Зітхав так тяжко, кажу вам — — — що аж мінї було його жаль.

ГАУФЕ.

Нечисте сумлїнє гризе його.

ВАЛЬТЕР.

О дайте мінї спокій з Геншлем. Я маю вже його по шию. Ми оба покінчили вже давно із собою.

ВЕРМЕЛЬСКІРХ.

Алеж нї, пан Зібенгар має рацію, шкода сього чоловіка.

ВАЛЬТЕР.
Він може собі говорити як хоче, про мене. Але що я маю гадати про Геншля… сього не потрібує мінї нїхто казати.
ГЕНШЕЛЬ та коваль ГІЛЬДЕБРАНТ

входять правими дверми. Геншель несе на руцї малу Берту краще загорнену як передче. Хвиля мовчаня по причинї збентеженя між присутними.

ВЕРМЕЛЬСКІРХ.

Здорові були, пане Геншель!

ГЕНШЕЛЬ.

Добрий день вам всїм.

ФРАНЯ.

Ну Берто, що-ж чувати?

ГЕНШЕЛЬ.

Кажи: Дякувати! Ну, не умієш говорити? Якось воно йде, чоловік мусить бути вдовільний. Добрий день, шваґре.

Подає Вальтерови байдужно руку, що її також так само приймає.

Як там йде тобі? Що чувати?

ВАЛЬТЕР.

Як би мінї мало йти? Нешкодило би, якби йшло лїпше. Алеж з тебе чиста нянька.

ГЕНШЕЛЬ.

Ба, ба, що правда, то правда.

ВАЛЬТЕР.

Тепер не можна вже тебе більше побачити без сеї дївчини. Ти не міг її лишити при матері?

ГЕНШЕЛЬ.
Вона має тепер все богато роботи. Дївчина заваджає їй лише.

Сїдає на лавку при стїнї коло шинкового стола, недалеко свойого шурина та тримає дитину на колїнах. — Проти нього сїдає Гільдебрант.

Що-ж там пане майстер, напємо ся по одній? На гальбу пива, гадаю, заробили ми. — Дві гальбі пива і дві горівки!

ГІЛЬДЕБРАНТ.

То стерво ударило мене таки добре.

ГЕНШЕЛЬ.

Справжнїй лошак, а має таку силу! І всї чотири підкові одну по одній. — Добрий день Гауфе.

ГАУФЕ.

— Брийдень! —

ГЕНШЕЛЬ.

— — — Він зробив ся троха воркітливий. Даймо йому спокій.

ФАБІҐ.

Пане Геншель, купіть що у мене. Може гольник для жінки, може гарний гребінець до волося!

Присутні сьміють ся.

Кельнер Юрко купив також такий самий.

ГЕНШЕЛЬ.
сьмієть ся також добродушно.

Дай мінї чистий спокій із своїм крамом!

До Вермельскірха.
Дайте йому також гальбу пива! — Сьмішний собі хлоп, хто се такий?
ГІЛЬДЕБРАНТ.

Се, бачить ся мінї, Фабіґ з Квальсдорфу. Найнепотрібнїйше стерво в цїлому окрузї.

ГЕНШЕЛЬ.

Та я маю також малу ростинку з Квальсдорфу.

ФАБІҐ
до Берти.

Ми-ж добрі знакомі, правда?

БЕРТА
до Фабіґа.

Я хочу оріхів з цукру.

ФАБІҐ.

Ну… вона вже знає, хто я такий. Пошукаю, може найду що!

БЕРТА.

На дворі на возї!

ФАБІҐ.

Нї, тут, в кишенї.

Дає дитинї кусник цукру.

Ну, бачиш дївчино, ти не вилїзеш нїколи з гостинниць. Там брав тебе з собою дїдо, тут мусиш волочити ся із Геншлем.

ГЕНШЕЛЬ.

Скажи: Жури ся ти своїм старим дрантєм. Про мене вже иньші дбають. Диви ся ти лише на те, що до тебе належить.

Юрко виходить живо із кімнати, де стоїть білярд.
ЮРКО
не запримічує Геншля.

Але-ж я нїколи не подумав би собі, той дурак пє одну шклянку за одною, якби нїчого справдї. Прошу іще раз пива, панно Франю, лише на віру. Є нас пятьох людий!

ФРАНЯ
бере Берту на руки. Йде з дитиною за шинковий стіл.

Берта не позволює. Не можу тепер.

ЮРКО.

Що бачу, майстре Геншель, ви також тут!

ГЕНШЕЛЬ.
не замічує Юрка, до Гільдебранта:

На здоровлє Гільдебрант!

Тручають ся шклянками та пють.
ФАБІҐ
до Юрка, що збентежений троха кладе на однім столї свою папіроску.

Скажіть-но, Юрку, чи умієте чарувати?

ЮРКО.

Розумієть ся! Чого-ж ви питаєте ся?

ФАБІҐ.

Ви щезли були перед хвилею як камфора.

ЮРКО.

Бачите, пощо мінї іще зачіпати ся? Я не терплю ся із Зібенгаром на очі.

ФАБІҐ
замахуєть ся, якби хотїв дати пощочину.
Люди говорють, що побив троха.
В перехіднім до Гауфе.

Ти добре десь виграв великий льос.

ГАУФЕ.

Малпо проклята!

Всї сьміють ся.
ФАБІҐ.

Ба, ба, та я знаю, що я малпа.

ГЕНШЕЛЬ.

Чи се правда, що ти тепер у Нентвіхів?

ГАУФЕ.

Що-ж се тебе обходить?

ГЕНШЕЛЬ.
сьмієть ся, байдужно:

Ну, бачите сього нагороїженого дурня. Коле як їжак, де його лише чоловік доторкнеть ся.

ВАЛЬТЕР.

Слухай-но, чи скоро ти вже будеш нашим господарем?

ГЕНШЕЛЬ
дивить ся на нього коротким, холодним зором.

Я нї про що не знаю!

ВАЛЬТЕР.

Я гадав. Не тямлю, хто згадував мінї про се.

ГЕНШЕЛЬ
пє, байдужно:

Тому, що згадував тобі про се, мусїло снити ся.

Хвиля мовчаня.
ГІЛЬДЕБРАНТ.

Всьо змінить ся тут тепер у сїй хатї. Хто знає, як воно буде! Знаю лише тілько, що будете жалувати іще всї за Зібенгаром!

ГЕНШЕЛЬ
до Гауфе.

Ти міг би поїхати коли до Ляндсгут. Маю там пару цуґових коний. Мігби ти привести їх!

ГАУФЕ.

Начхать на тебе! Знаєш?

ГЕНШЕЛЬ
сьмієть ся байдужно

Від нинї можеш вже сидїти, хоч би ти і здох. Не журю ся вже більше тобою.

ГАУФЕ.

Вимети сьміть із під своїх дверий.

ГЕНШЕЛЬ.

Добре, добре! Най буде, що вже добре!

ГАУФЕ.

Ти маєш досить сьмітя у власній хатї.

ГЕНШЕЛЬ.

Гауфе, кажу тобі, я не зроблю сього радо. Але як ти хочеш зачати сварню, то уважай, що викину тебе за двері.

ВЕРМЕЛЬСКІРХ.

Пст, спокійно, панове! Спокійно!

ГАУФЕ.

Ти не ґазда тут! Ти не можеш мене викидати. Не маєш що говорити тут більше як я Я не дам собі замкнути рота. Анї тобі, анї твоїй жінцї! Брешіть собі, що лише хочете, обоє на купу і ти і твоя жінка. Се обходить мене тільки… що — — —

ГЕНШЕЛЬ

бере Гауфе без сильнїйшого зворушеня за грудь, встає, пхає його проти даремного опору до задних дверей, обертаєть ся на хвилину, притискає лївою рукою клямку в шклянні двері, та викидає Гауфе. Підчас сього ведеть ся така розмова:

ГАУФЕ.

Я кажу тобі: лиши мене, лиши мене, кажу тобі — лиши!

ВЕРМЕЛЬСКІРХ.

Пане Геншель, так не йде, не можу позволити на се.

ГЕНШЕЛЬ.

Я тобі раз казав. Тепер вже годї!

ГАУФЕ.

Хочеш мене удусити? Лиши мене, кажу тобі! Ти не ґазда тут!

ПАНЇ ВЕРМЕЛЬСКІРХ
зпоза стола.

Що-ж се має бути? То не йде так, Людвік. Ти не можеш на се позволити.

ФАБІҐ,
коли вже Геншель є з Гауфе коло дверий.

Дайте спокій панство, тут нема вже ради. Сей чоловік то справжний атлєт. Він зловить зубами за ріг стола, в'їсть ся в нього та піднесе стіл в гору, так що не перевернеть ся на ньому анї одна чарочка з горівкою. Аби йому лише прийшло що до голови, можу вас впевнити, що лежимо за хвилину всї на дворі.

Геншель викинув Гауфе, та сам вертаєть ся.
ГЕНШЕЛЬ,
сїдає серед загальної тишини.

Той ґбур не дає мінї анї хвилини спокою!

ПЕРШИЙ ОГНЕВИЙ СТОРОЖ
виходить з кімнати, у якій стоїть білярд; пє при шинковім столї чарку горівки.

Я хотїв би заплатити! Лїпше забрати ся. А то можна би вилетїти іще також.

ВЕРМЕЛЬСКІРХ.

Ет, що! Випийте іще шклянку пива! Сього іще бракувало. Зрештою я тут іще пан.

ВАЛЬТЕР.

Слухай-но Геншель! Коли ти так будеш робити, як станеш ґаздою на місци Вермельскірха і засядеш тут за столом, то можу тобі сказати, що не утримаєш в сей спосіб богато гостий.

ГЕНШЕЛЬ.

На таких гостях не залежить мінї.

ВАЛЬТЕР.

Годї буде перебирати. Гауфе не платить також пустими грішми.

ГЕНШЕЛЬ.

Про мене може платити чим хоче! Але тепер кажу тобі іще раз: Не виїзди мінї більше із сею істориєю. Я не переймаю гостинницї. Як би я мав її переймити, то я сам мусїв би се найлїпше знати. Розумієш? Як куплю коли гостинницю, то скажу вже тобі про се. Тодї зможеш мінї давати ради; як тобі се не сподобаєть ся і не схочеш прийти до мене, ну, то дарма! Вже воно буде мусїти лишити ся так як є, мій шваґре.

Огневий сторож виходить та тріскає сильно дверми.
ВАЛЬТЕР.

Треба би і мінї вже йти…

Забирає ся платити
ВЕРМЕЛЬСКІРХ.

Пане Геншель, по якому-ж се. Розганяєте мінї геть гостий!

ГЕНШЕЛЬ.

Люди-ж ви мої. Скажіть-но мінї, що я тут винен, що от сей забрав ся. Про мене міг би він тут випіти до завтрішнього раня!

ВАЛЬТЕР
ховає знов гроші раз у раз пристраснїйше

Яке ти маєш право викидати відси людий? Ти не є тут паном.

ГЕНШЕЛЬ.

А може знаєш іще що?

ВАЛЬТЕР.

Чоловік знає богато, але от радше мовчить ся. Погані річи. Вермельскірх знає найлїпше.

ВЕРМЕЛЬСКІРХ.
Я? Відки я? Але слухайте-но мене…
ГЕНШЕЛЬ
спокійно і рішучо.

Що знаєте. Говоріть-но лише, що знаєте? Сей знає се, той знає те. А оба на купу знаєте пшик.

Хвиля мовчаня.
ВАЛЬТЕР
змінює тон мови.

Коби ти був той сам, що давнїйше. Але чорт знає, що стало ся з тобою. Тодї мав ти значінє, люди приходили з далеких та широких сторін до Геншля по пораду. А що сей сказав, се було можна би сказати законом, на сїм вже стануло; як амінь в церкві було воно. А тепер не можна вже порадити собі з тобою.

ГЕНШЕЛЬ.

Говори, говори лише далї.

ВАЛЬТЕР.

Ну, та се й ти сам десь запримітив. Передче мав ти лише приятелїв, нинї не приходить анї одна душа до тебе. А хочби хто і хотїв прийти, то не прийде ізза твоєї жінки. Двацять лїт служив вам Гауфе вірно, нараз не подобаєть ся вже більше жінцї, а ти, ти береш його за ковнїр та викидаєш за двері. Що-ж се такого? Вона лише потрібує моргнути, ти вже скачеш, замісь взяти добрий посторонок та вигнати із неї раз на все мухи.

ГЕНШЕЛЬ.
Як не будеш тут мовчати, тепер, зараз на місци — то я возьму тебе також іще за ковнїр.
ЮРКО
до Геншля.

Майстер Геншель, лише не гнївайте ся так зараз. Бачите, що сей чоловік не уміє говорити інакше.

Відходить скоро до білярдової кімнати.
ВАЛЬТЕР.

Ба, ба, я вірю! Ти можеш се зробити! Коли хто прийде та скаже тобі правду, то може ви летїти крізь вікно. Але такий смаркач, таке стерво як Юрко, може тебе обріхувати день як ніч. Твоя жінка тай отсей на перегони! Хочеш, аби тебе обріхували, про мене, най тебе обріхують! Але як маєш іще очі в голові, отвори їх вже раз, глянь докола себе та придиви ся раз сьому драбови добре. Та-ж вони зводять тебе в білий день!

ГЕНШЕЛЬ
хоче кинути ся на нього, але спинюєть ся.

Що ти сказав? Га? Нїщо? — Добре.

Хвиля мовчаня.
ФАБІҐ.

Нинї справжня цьвітнева погода. То засьвітить сонце, то знов посипле крупами.

ГОЛОС ГАУФЕ
з надвору

Я тобі дома заплачу, затям собі се! Уважай добре! Ми розмовимо ся іще, в судї поговоримо зі собою.

ВАЛЬТЕР
пє та встає.
Бувай здоров, вибач за лихе слово.
ГЕНШЕЛЬ
кладе свою лїву руку на його рамя.

Тут лишиш ся. Розумієш?!

ВАЛЬТЕР.

Чого-ж іще хочеш від мене?

ГЕНШЕЛЬ.

Вже дізнаєш ся. Лишиш ся, кажу лише.

До Франї.

Йди до мене, най прийде сюда моя жінка.

Франя виходить.
ВЕРМЕЛЬСКІРХ.

Але-ж милий пане Геншель, Господа ради, не робіть мінї тут нїякого скандалу. Ви наведете на мене полїцию, я…

ГЕНШЕЛЬ
вибухає дикою лютю, синьо-червоний на лицї.

Радше побю вас усїх на смерть — ! Або Ганна мусить прийти сюда на се місце — — —

ВАЛЬТЕР
непорадно, збентежений.

Вільгельм, Вільгельм, не роби дурниць! Я-ж не хотїв нїчого такого сказати. Справдї, що нї! — Зрештою люди плетуть лише самі брехнї.

ГІЛЬДЕБРАНТ.
Вільгельм, таж ти добрий чоловяга! Прийди вже раз знова до розуму! Як ти виглядаєш, га? Май-же розум! Та-ж ти аж ревів. — Що се такого з тобою? — Всї мусїли се чути у цїлій хатї.
ГЕНШЕЛЬ.

А може собі чути, про мене, хто хоче; але ти лишиш ся тут і Ганна прийде сюда!

ВАЛЬТЕР.

Чого я маю тут лишити ся? Я не знаю по що! Твої річи не обходять мене нї раз. Я не мішаю зя до сього і не хочу мішати ся.

ГЕНШЕЛЬ

Чому ти собі сього передше не роздумав.

ВАЛЬТЕР.

А зрештою те, що ми маємо із собою, прийде іще перед суд; там побачимо, чия буде правда! Прийду я іще до своїх гроший. А може твоя жінка роздумаєть ся, заки зважить ся криво-присягати. Иньші твої річі не обходять мене. Кажу тобі, лиши мене, бо не маю часу. Кваплю ся до Гартав, не можу ждати.

ЗІБЕНГАР
вертає.
ЗІБЕНГАР.

Що-ж тут стало ся?

ВЕРМЕЛЬСКІРХ.

Та, пробі, я не знаю! Я анї раз не знаю, чого хоче пан Геншель.

ГЕНШЕЛЬ
все іще держить сильно рукою рамя Вальтера.
Най прийде сюда Ганна, більше нїщо.
ПАНЇ ВЕРМЕЛЬСКІРХ.

Люди пють цїлком спокійно свое пиво, аж тут приходить пан Геншель, та зачинає сварню, як би він був тут паном у хатї.

ЗІБЕНГАР
перестерігає її.

Пст, пст, вже гаразд.

до Геншля.

Геншель, що стало ся вам?

ГЕНШЕЛЬ.

Пане Зібенгар, не моя тут вина. Я не винуватий, що воно склало ся так. Можете собі думати, що хочете. Я не винуватий, пане Зібенгар.

ЗІБЕНГАР.

Але-ж Геншель, що-ж ви думаєте, про мене, я знаю вас як спокійного чоловіка.

ГЕНШЕЛЬ.

Я був тут іще за вашого батька, а хочьби воно виглядало так і десять тисяч разів, то таки не моя се буде вина, коли воно так станеть ся. Сам не знаю в чім я провинив ся. Я не був нїколи скорий до сварнї. Але тепер якось воно так стало ся. Вони драпають та кусають мене усї нараз. Сей чоловік виговорював ріжні річи на мою жінку, він мусить їх доказати, інакше милий Боже!

ЗІБЕНГАР.

Ах, лишіть се, най собі говорять.

ГЕНШЕЛЬ.
Докази! Докази! Інакше милий Боже!
ВАЛЬТЕР.

Я можу се доказати і таки докажу. Тут в хатї не було би богато таких, що не знали би сього так добре як і я. Твоя жінка зійшла вже на лиху дорогу. Я тут не винен, я був би сього не говорив, але маю тобі позволити плювати собі в лице? Я не брехач, я говорю все саму правду. Поспитай, про мене, кого хочеш! Поспитай пана Зібенгара на сумлїнє… Та-ж воробцї цьвірінькають про се на усїх дахах… та іще про иньші річи в додатку.

ЗІБЕНГАР.

Роздумайте собі, що ви говорите, Вальтер.

ВАЛЬТЕР.

Він примушує мене до сього! Най мене пустить. Чому-ж я як-раз маю терпіти за иньших? Ви знаєте се так добре як і я. Не жили ви добре з Геншлем передше за небішки першої його жінки? Думаєте може, що люди не знають про се? А тепер не покажете ся уже нїколи до його хати.

ЗІБЕНГАР.

Що ми маємо оба із собою, се приватні річи. Прошу мінї не мішати ся до них.

ВАЛЬТЕР.

Але як умирає кому цїлком здорова жінка, по вісьмох недїлях також Густа, се, думаю, не є вже приватні річи.

ГЕНШЕЛЬ.
Що? — Най прийде Ганна!
Геншлева входить скоро та нечайно, просто від роботи; втирає собі руки.
ГЕНШЛЕВА.

Чого ревиш так?

ГЕНШЕЛЬ.

— Добре, що ти вже прийшла! — Отсей чоловік каже…

ГЕНШЛЕВА
хоче забирати ся.

Ет, дурницї.

ГЕНШЕЛЬ.

Маєш тут лишити ся.

ГЕНШЛЕВА.

Ви десь добре пяні, всї на купу! Що вам прийшло такого до голови? Ви гадаєте, що я позволю кепкувати із себе?

Хоче йти геть.
ГЕНШЕЛЬ.

Ганно, я раджу тобі. Отсей чоловік каже…

ГЕНШЛЕВА.

О, про мене, най собі каже, що хоче!

ГЕНШЕЛЬ.

…Що ти мене на кождім кроцї ошукуєш.

ГЕНШЛЕВА.

Що? Що? Що? Що?

ГЕНШЕЛЬ.
Так? Має він право говорити се? — І що… що моя жінка…
ГЕНШЛЕВА.

Я? Брешуть прокляті.

Прикладає собі запаску до очий та вибухає плачем. Відходить.
ГЕНШЕЛЬ.

Що я… моя жінка… що ми обоє враз… що наша Ґуста… добре вже! добре вже!

Пускає руку Вальтера, хропить сильно та припадає головою до стола.
ВАЛЬТЕР.

Не позволю називати себе брехуном.