Візник Геншель/2
| ◀ Перший акт | Візник Геншель пер.: Антін Крушельницький Другий акт |
Третїй акт ▶ |
|
|
Гарна, маєва днина. Передполудне. — Покій з першого акту; нема однак ліжка, де лежала Геншлева. Вікна, під якими стояло ліжко, отворені. ГАННА
пере із засуканими рукавами в балїї, її лице звернене до вікна. ФРАНЦ
входить без сурдута, з деревляним відром до митя возів у руках; рукави сорочки засукані, штанки закочені, голі ноги в деревяних ходаках. ФРАНЦ
придурковато веселим тоном.
Ганно, я прийшов тебе відвідати. Господи Боже іще одно: Не маєш ти троха теплої води! Га? ГАННА
кидає гостро до балїї білє, яке тримала на дошцї, та йде до печі. Не заходи ти мінї сюди так дуже часто. ФРАНЦ.
Овва?! Або що? ГАННА
наливає окропу до відра.
От не питай. Не маю часу.
ФРАНЦ.
І я також не сиджу із заложеними руками! Мию як раз віз… ГАННА
пристрасно.
Лиши ти мене раз на все, — я вже казала тобі се чи раз. ФРАНЦ.
Що-ж я тобі зробив? ГАННА.
Не гони за мною! ФРАНЦ.
Чи ти вже забула, що було між нами? ГАННА.
Нїщо не було між нами. Що мало би бути між нами? Я ходжу своєю дорогою, ти ходиш своєю. Так є між нами, а не інакше. ФРАНЦ.
А, — се нові річи! ГАННА.
Для мене се старі, як сьвіт. ФРАНЦ.
Бачу, бачу! Ганно, що се стало ся? ГАННА.
Нїщо, нїщо! Дай мінї спокій! ФРАНЦ.
Чи можеш нарікати на мене? Чи не був я тобі все вірний?
ГАННА.
О, про мене! Що-ж се мене обходить? Волочи ся, з ким собі хочеш! Мінї всьо одно! ФРАНЦ.
Від коли то, Ганно? ГАННА.
Від непамятних часів. ФРАНЦ
зворушений до слїз.
Але-ж, ти брешеш Ганю! ГАННА.
Лише так мінї не зачинай! Так не доїдеш зі мною до кінця. Я не позволю собі закидати брехнї. Богато не буду говорити; най се раз скінчить ся. А коли ти маєш таку голову, що не хоче нїчого зрозуміти, мушу тобі раз на все ясно сказати: між нами вже всьо скінчило ся. ФРАНЦ.
Справдї кажеш? ГАННА.
Всьо вже скінчило ся, затям собі се Франце! ФРАНЦ.
Я собі се затямлю! Раз-у-раз сильнїйше зворушений, нарештї більше плаче, нїж говорить. ГАННА.
Як раз стало ся так. ФРАНЦ.
Як собі хочеш. Розумієть ся, я обідраний, а Геншель має повну скриню гроший. І справдї, як чоловік роздумає се добре, то ти прийшла справдї до розуму. ГАННА.
Як ти лише так зачинаєш, то пропало вже для тебе всьо від разу. ФРАНЦ.
Або може се брехня? Ти не стремиш може всею силою до того, аби стати панею Геншлевою? Ну, не правду кажу? ГАННА.
Се вже моя річ, се не обходить тебе. Най кождий дбає про себе самого. ФРАНЦ.
Ану, як би я так дбав лише про себе самого і пішов до Геншля і сказав йому: Ганна обіцяла мінї, що вийде за мене, ми вже згодили ся. ГАННА.
Спробуй но. ФРАНЦ
майже крізь сльози зі злоби і жалю.
Я таки спробую! Ти дбаєш про себе, то і я дбати му про себе. Як ти така, то і я не буду інакший.
Нараз зміняє голос.
Але я не хочу тебе вже тепер. Хочби ти кидала ся мінї навіть на шию. Така дївка не варта мене! Відходить швидко.
ГАННА.
Ага, бачиш, таки помогло нарештї. Коли Ганна пере далї в балїї, вказуєть ся з заду в коритарі Вермельскірх. Є се чоловік коло пятьдесятки, колишнїй актор. Має на собі зношений шляфрок і вишиті пантофлї. Курить з довгої люльки. ВЕРМЕЛЬСКІРХ
заглядає хвилину до середини; Ганна не бачить його.
Чули ви, як кашлає? ГАННА.
Хто такий? ВЕРМЕЛЬСКІРХ.
Приїхав сюди якийсь купільний гість. Мешкає на горі. ГАННА.
Ну, та вже й час, маємо половину мая. ВЕРМЕЛЬСКІРХ
переступає поволи поріг, сьпіває півголосом, кашлаючи при тім: Я на сухоти кандидат Ганна сьмієть ся через балїю.
Від сього може добре робити ся чоловікови; по сїм пізнаємо, що надходить лїто.
ГАННА.
Одна ластівка не приносить іще лїта! ВЕРМЕЛЬСКІРХ
робить собі місце на лавцї при печі та сїдає.
Де Геншель? ГАННА.
Поїхав нинї долїв на кладовище. ВЕРМЕЛЬСКІРХ.
Правда. Нинї уродини його жінки. Мовчанє.
А то старий побиваєть ся! — Коли-ж він верне? ГАННА.
Я не знаю в загалї, по-що він мав їхати там. Нам тут так треба коний, що аж! Тай нового парубка забрав із собою! ВЕРМЕЛЬСКІРХ.
Е, Ганно, злість попсує вам апетит. ГАННА.
Та бо се й правда! Він покинув тут всьо. Омнїбус має від'їхати точно. Бричка стоїть там заболочена, а Гауфе не може дати собі вже ради. Старий хлоп задубів як колода! ВЕРМЕЛЬСКІРХ.
Так, так, вже зачинаєть ся. Роботи є всюди досить! Нинї приходить на гору кухар. Вже і я замітив се в пиварнї.
ГАННА,
коротко та голосно.
Але по вас не видно іще, аби ви мали богато роботи. ВЕРМЕЛЬСКІРХ,
необиджений.
Я заберу ся пізнїйше до роботи, eleven o'clock. Кину ся силою пари до роботи. ГАННА.
Диму буде богато, можу вам повірити! Ваша люлька не згасне нїколи. ВЕРМЕЛЬСКІРХ,
усьміхаєть ся.
Але ви гострі на слова, добродїйко. Ви гострі як шпилька! — Буде у нас нинї при обідї — чекайте-но! Перше — бас, друге віолїнчельо, трете дві перші і дві другі скрипки. Три перші, дві другі, три другі, дві перші: Тепер якось випали мінї геть з голови. Словом десять людий з купільної капелї. — Чого-ж ви то сьмієте ся? — Гадаєте може, що я забиваю вам баки? Погадайте собі, що зіжре такий бас. Годї повірити! Чи не дає се богато роботи? ГАННА
сьмієть ся. По хвилї:
Розумієть ся, що кухарка буде мати богато роботи! ВЕРМЕЛЬСКІРХ
просто.
Моя жінка, донька, всї ми мусимо щиро увихати ся. А як вже мине лїто — то чоловік побачить, що намучив ся майже дурно.
ГАННА.
Я не знаю, чого ви іще маєте нарікати? Робите найлїпші інтереса в цїлім домі. Шинок нїколи не є порожний, повно у нїм, як лїто так зима. Якби так я була на місци Зібенгара, забрала би ся до вас інакше. Не спекали би ся ви мене пустими трема сотками талярів. Нище тисячки не пустила би я вам. Та й так іще будете богато заривати. ВЕРМЕЛЬСКІРХ
встав та ходить посвистуючи.
Чи маєте іще що сказати? Аж люлька погасла мінї із страху. ЮРКО
молодий, причесаний кельнер йде дуже швидко сходами поза шкляними дверми та несе начинє до снїданя. Іще поза дверми пристає здивований, отвирає їх однак, розглядаєть ся пивничним коритарем на право та на лїво. ЮРКО.
До сто чортів! Куди-ж я зайшов? ГАННА.
сьмієть ся через балїю.
Ви заблукали. Мусите вернути ся. ЮРКО.
Та тут можна дістати, Бог знає, який заворот голови. У сїй будї не міг би визнати ся не аби який кінь! ГАННА.
Ви мабуть лише що прийшли, га?
ЮРКО.
Лише вчера. Ну, скажіть-но мінї панство! Се не приключало ся мінї іще нїколи, хоч я був вже не у однім домі. Тут треба би брати все гірського провідника із собою. ВЕРМЕЛЬСКІРХ.
Скажіть-но ви мінї, чи не є ви часом з Дрезна? ЮРКО.
Моє родинне місто Майсен. ВЕРМЕЛЬСКІРХ.
Так? Справдї?! ЮРКО.
Але скажіть-но мінї, як видістати ся із відси? ГАННА
кокетує кельнера своїм звичайом; дуже оживлена.
Все горі сходами. Таких ластівочих хвостиків ми не потрібуємо тут в пивницї. ЮРКО.
Тут є мабуть парадний вхід? ГАННА.
Ви думаєте, бачить ся, що се собача буда, що? Тут мешкають найпоряднїйші люди! ЮРКО
в дружнїй, шутливий спосіб.
Молодице, молодице, знаєте що, ходїть-но за мною, покажіть мінї дорогу: з вами то я не мав би чого бояти ся, хочби ви завели мене, хто зна' куда. Не бояв би ся піти анї до пивницї, анї на стрих зі сїном! ГАННА.
Відчепіть ся геть від мене. Знав куди трафити! Таких хортів маємо тут богато. ЮРКО.
Молодице, можу вам помочи прати? ГАННА.
Нї! Але як ви будете плести далї нїсенїтницї, то я вам поможу іще вибічи до гори! Витягає білє до половини з води.
Гарно буде виглядати ваш білий перед. ЮРКО.
Ще чого! Не зробите чей з мене свинї? Ну, але! Так не можна. Але ми поговоримо іще про те. Правда молодице? Розумієть ся, розумієть ся. Поговоримо іще про те. Як буду мати час, пізнїйше, иньшим разом. Відходить знова горі сходами.
ВЕРМЕЛЬСКІРХ.
Він не заблукаєть ся мабуть сюди більше! Зібенгар покаже йому вже добре дорогу з їдальнї до кухнї. — Ганно, коли верне Геншель? ГАННА.
В полудне. — А може сказати йому що? ВЕРМЕЛЬСКІРХ.
Так. — Скажіть йому — не забудьте! — Скажіть йому, що я — казав поздоровити його.
ГАННА.
Все дурниця! Я погадала собі се від разу. ВЕРМЕЛЬСКІРХ
кланяєть ся їй низько.
Кождий може думати, що собі хоче. До побаченя! Відходить.
ГАННА
сама, пере завзято.
Коби то Геншель не був, лише такий дурний! В горі з надвору клякає при вікнї купець Фабіґ та заглядає до середини. ФАБІҐ.
Добрий-день, молодице! — Як вам ведеть ся, що чувати? ГАННА.
Що-ж ви знов за один? ФАБІҐ.
Ну: Фабіґ з Квальсдорфу. Ви мене не пізнаєте? Приношу вам привіт від батька. Казав вам також сказати… чи може лїпше війти до середини? ГАННА.
Добре! Я догадую ся вже; він хоче знов гроший; але я сама не маю нїчого. ФАБІҐ.
Та я казав йому се, але він не хотїв вірити. Ви самі молодице? ГАННА.
Або що?
ФАБІҐ
здавленим голосом.
Ну, бачите, я маю іще се та то на серцї. Через вікно могли би іще почути люди. ГАННА.
О, про-мено, ходїть до середини. Фабіґ щезає з вікна.
Ще той мусїв прийти як раз нинї! Обтирає собі руки.
Входить Фабіґ. Є се убого одягнений, отяжілий халупник, около 36 лїт з рідким заростом на лицї. ФАБІҐ.
Добрий день молодице! ГАННА
пристрасно.
По перше: Я не молодиця. ФАБІҐ
хитро.
Ну, хоч би навіть; але незадовго будете нею… ГАННА.
Але-ж се є погані сплетнї, та більше нїщо. ФАБІҐ.
Я так чув, не моя се вина. Люди так всюди майже говорять; коли умерла Геншлева… ГАННА.
А про мене! Най собі говорять. Я роблю своє… Що мене се зрештою обходить!
ФАБІҐ.
Так таки найлїпше. Я також роблю все так само. Що на мене люди вже не наговорили? Що я украв голуби у Альтвасер. Підбіг раз за мною маленький песик… зараз люди казали, що я… украв його… ГАННА.
Як маєте мінї що сказати, то говоріть коротко і ясно. ФАБІҐ.
Так? Бачите, добре! Я кажу все так само. Люди говорять все за богато; як йде бесїда про яке дрантє чи що, то зараз плетуть так, як би мали продавати село. А тепер коротко. Йде тут о се, молодице!… Бігме Боже, не гнївайте ся, що я помилив ся знов. Я хотїв сказати дївчино! Йде, тут йде о вашу доньку. ГАННА
голосно.
Я не маю доньки, коли хочете знати! Дївчина, що жиє у мойого батька, є донькою моєї сестри. ФАБІҐ.
Ну! Так знов що иньшого. Ми думали всї, що то ваша дївчина. А де-ж сестра? ГАННА.
Хто знає, де вона! Криєть ся десь. Думає собі: дасте собі раду і без мене.
ФАБІҐ.
Люди ви, люди! Маєте знов те саме. А я був би присяг на всьо у сьвітї! — але не лише я, не лише я сам; всї ми там в Квальсдорфі могли були присягати, що ви є ненькою тої дївчинки. ГАННА.
Так, так, я знаю вже, хто се так вішає пси на мене. Я могла би назвати їх всїх по імени! Хотїли би мене зробити фльондрою. Але як вони попадуть у мої руки, я порахую ся із ними, най затямлять собі. ФАБІҐ.
Так се справдї погана річ! Бо справа так стоїть молодице: Старий, батько — будете, бачить ся, знати! Що-ж робити? нїколи не є тверезий. Пє лише, пє без кінця-міри. Перед двома роками, заки померла мати, міг лишати дївчину дома. Тепер не можна, хата порожна. Ну, і він волочить ся із нею по всїх гостинницях, по всїх дїрах, від нори до нори. Пес змилував би ся, як би дивив ся на се. ГАННА
пристрасно.
Що-ж я винна у сьому, що він пє? ФАБІҐ.
Але-ж нїщо… Боже борони! Старого нїхто не в силї би спинити. Тут йде лише о дївчину, її мусить кождий жалувати. Як хто не відбере її від нього і не дасть на вихованє добрим людям, то вона не пожиє анї десять недїль.
ГАННА
збентежена.
Се не обходить мене нїщо! Я не можу її взяти сюда. Маю сама із собою досить клопоту. ФАБІҐ.
Прийдїть-но ви лише раз до Квальсдорфу та пригляньте ся їй. Так було би мабуть найлїпше. То раз вам дївчина… така гожа дитинка, а які має рученята, які ноженята, кажу вам! Чисто як з порцеляни, — така вам гарна, як ви! ГАННА.
Се не моя дитина, не обходить мене нїщо. ФАБІҐ.
Ну, то зарадьте якось сьому. Не можу прямо дивити ся на се. Як прийду коли до гостинницї, хочби і о півночі, чи коли, — бачите, я мушу, моє занятє вимагає сього — та бачу, як вона там сидить з батьком в димі, то аж серце краєть ся мінї. ГАННА.
Коршмарі не повинні йому нїчого давати пити. Бука взяти та добре його випарити, то прийде він нарештї до розуму. — Тепер заїхав віз на обору. Маєте тут пять чеських. На нинї досить, як пересплю ся, надумаю ся іще. Тепер не можу займати ся сим далї. Але як ви розголосите се тут в пивярнї, тодї ми не знаємо ся більше. ФАБІҐ.
Я не буду нїщо говорити. Що мене се зрештою обходить. Не буду справджувати у парохіяльних книжках, чи се ваша дитина, чи сестри. А рота також не попарю собі. Але як хочете почути добру раду: найлїпше скажіть зараз Геншлеви, він не зірве вам іще за се голови. ГАННА
раз-у-раз сильнїйше зворушена, бо чути вже голос Геншля.
А то балакун! Чоловіка шляк може трафити! Йде до комори.
Входить Геншель поважно та поволи. Має на собі чорну одїж, цилїндер, та білі, ткані рукавички. ГЕНШЕЛЬ
пристає, дивить ся поволи на Фабіґа та нагадує собі щось. Просто та спокійно: Що ви за один? ФАБІҐ
хутко.
Я скуповую лахи, старий папір, мебіль, зношену одїж, геть всьо, що є лише. ГЕНШЕЛЬ
глядить довго, добродушно, але рішучо.
Проч дурню! ФАБІҐ
відходить збентежений, з усьмішкою.
ГЕНШЕЛЬ
здоймає цилїндер та обтирає собі чоло і карк сорокатою хустиною; потім кладе капелюх на столї, та говорить в сторону дверий до комори. ГАННА.
Я при Ґустї, тут в коморі. ГЕНШЕЛЬ.
Добре, я можу заждати. Сїдає з глубоким стогоном.
Так, так! чоловік має свою біду! ГАННА
входить дуже занята.
Їда буде миттю готова. ГЕНШЕЛЬ.
Не можу їсти; я не голодний. ГАННА.
Їда та напій піддержує тїло. Я служила колись у вівчаря. Він говорив нам звичайно: як чоловік журить ся чим, або щось подібного, повинен їсти, хочби навіть не був голодний. ГЕНШЕЛЬ.
Ну, то вари зрештою полуденок, побачимо! ГАННА.
Ви не повинні піддавати ся дуже! Треба погодити ся з долею. ГЕНШЕЛЬ.
Чи був перепелетчик Горанд? ГАННА.
Всьо в порядку. Зробив сорок нових білєтів. — Он там лежать на комодї!
ГЕНШЕЛЬ.
Вже знова зачинаєть ся мордівня: День-у-день, що раня треба їздити тим старим омнїбусом до Фрайбурґа та перевозити хорих людий через гору. ГАННА.
Ви працюєте самі за богато. Старий Гауфе став ся вже за повільний. Не може дати собі більше ради, то я відправила би його. ГЕНШЕЛЬ
встає, підходить до вікна.
Остогидла мінї вже ся фірманка. Промене, се мусить вже раз скінчити ся. Я немаю нїчого проти сього. Нинї чи завтра, то мінї байдуже. Конї пішлю до гицля, віз скажу порубати на паливо. Сам вишукаю собі малий, міцний стричок. — — — — Піду на хвилину до Зібенгара. ГАННА.
Я маю сказати вам щось також. ГЕНШЕЛЬ.
Ну, що-ж такого, га? ГАННА.
Не легко мінї се сказати, бачите. Плаксивим голосом.
Але брат потрібує мене тепер дуже. Реве.
Мушу вже відійти. ГЕНШЕЛЬ,
крайно приголомшений.
Що тобі прийшло до голови… Ет, не виїзди мінї з такими річами.
ГАННА,
стоїть, удає плач і тримає запаску при очах.
ГЕНШЕЛЬ.
Слухай-но дївчино. Хиба не зробиш мінї сього тепер, правда? Що-ж би то знов було! Хто-ж буде ґаздувати? Тепер, коли лїто за порогом, ти хочеш мене покинути? ГАННА,
як передше.
Одного мінї лише жаль — дївчини. ГЕНШЕЛЬ.
Як ти не заопікуєш ся нею, то хто заопікуєть ся? ГАННА
по хвилї, стараєть ся сильно запанувати над собою та успокоїти ся. Не може бути інакше! ГЕНШЕЛЬ.
Всьо може бути в сьвітї, лише треба хотїти. Ти не згадувала мінї нїколи нї про що такого! А тепер виїздиш нараз із братом? — Чи я може війшов в заблизькі відносини з тобою? Чи може не випадає тобі довше бути при мінї? ГАННА.
Аби вже раз положити кінець поговіркам. ГЕНШЕЛЬ.
Яким поговіркам? ГАННА.
О, нїби я не знаю! — Таки лїпше вже уступити ся з дороги.
ГЕНШЕЛЬ,
Коби я лише знав, що ти гадаєш! ГАННА.
Я роблю свою роботу, беру заплату. Але на се не позволю! Як жила ґаздиня, я гарувала цїлий день, і тепер не дармувала би я тому, що вона вмерла. Але коли люди говорять, що я строю ся, що хотїла би віддати ся — пошукаю собі радше иньшої служби. ГЕНШЕЛЬ,
віддихає лекше.
Ет, як лише про те йде!… ГАННА,
бере за якусь роботу, аби могла вийти.
Нї, нї, піду! Не можу лишити ся тут довше! Виходить.
ГЕНШЕЛЬ,
кричить за нею.
Най собі люди плетуть спокійно. Що-ж би вони робили зі своїми ротами. Розгортає чорний сурдут і вішає його зітхаючи.
Чогось мої клопоти нїраз не меньшають! ЗІБЕНГАР
входить поволи з повною фляшкою води та шклянкою.
ЗІБЕНГАР.
Добрий день, Геншель. ГЕНШЕЛЬ.
Красно дякувати, добрий день, пане Зібенгар.
ЗІБЕНГАР.
Може я перебиваю в чім? ГЕНШЕЛЬ.
Де там! Ато добре! Витайте! ЗІБЕНГАР
кладе фляшку та шклянку на столї.
Нү, мушу знова лїчити ся. Вічно маю до дїла з горлом. Ну, пробіг, на якусь хоробу мусить чоловік нарештї умерти. ГЕНШЕЛЬ.
Все пити богато жерельної води. Вона лїчить найлїпше. ЗІБЕНГАР.
Я роблю се як-раз. ГЕНШЕЛЬ.
Але анї з Мільбрун, анї з Обербрун. Наше жерело найлїпше. ЗІБЕНГАР.
Ну, а тепер про що иньше. Несьвідомо взяв вітку блющу та бавить ся нею; нараз побачив її та здивував ся; дивить ся то на цилїндер то на Геншля та питає: Нинї уродини вашої жінки? ГЕНШЕЛЬ.
Так. Нинї була би скінчила трицять шість лїт. ЗІБЕНГАР.
Справдї? Може-ж се бути?
ГЕНШЕЛЬ.
Так, так! Хвиля мовчаня.
ЗІБЕНГАР.
Я лишу вас нинї радше самого. Завтра, коли позволите, я хотїв би поговорити з вами про деякі річи. ГЕНЩЕЛЬ.
А може лїпше зробити би се зараз. ЗІБЕНГАР.
Йде тут о тих тисячу талярів… ГЕНШЕЛЬ.
Заки будемо говорити далї, пане Зібенгар, кажу вам, що можете їх задержати спокійно аж до зими. Бачите, пощо маю брехати? Тепер не потрібую їх. Мінї на них нїщо не залежить, а знаю також, що у вас вони безпечні. ЗІБЕНГАР.
Коли так, то я вам дуже вдячний за се, пане Геншель. Ви робите мінї велику прислугу. В лїтї приплине де-що гроший, як самі знаєте, а тепер справдї тяжко було би мінї заплатити. ГЕНШЕЛЬ.
Бачите, се складаєть ся добре для нас обох. Хвиля мовчаня.
ЗІБЕНГАР
ходить по хатї.
Так, так, сам нераз дивую ся: в сїй хатї мешкаю від дитини. Та нинї, коли би я сяк-так міг всьо полагодити, відійшов би я відси зі спокійним серцем. ГЕНШЕЛЬ.
Я не йшов би радо, кажу щиро. Я не знав би, куда повернути ся. ЗІБЕНГАР.
Ви зайшли вперед, Геншель. Ті самі обставини, бачите, в яких я міг остояти ся лише з найбільшим трудом, помогли вам прийти до майна. ГЕНШЕЛЬ.
Одному недостає сього, другому того. Хто знає, що гірше! Бачите, вибило мінї також цїлком пшеницю. Та чи вона вже коли піднесеть ся… Я іще не прийшов добре до себе. Хвиля мовчаня.
ЗІБЕНГАР.
Геншель, всьо має свій час! Але й то треба також перемочи. Ви мусите піти між людий, щось почути, щось побачити, випити часом шклянку пива, кинути ся у вир інтересів, після мене, не все роздумувати над сумними річами. Що вже стало ся, того не можна змінити, тепер лише далї. ГЕНШЕЛЬ.
Та інакше воно й не може бути! Ваша правда! ЗІБЕНГАР.
Розумієть ся! Ваша жінка була найлїпшою, найвірнїйшою жінкою. Всї взагалї признають се, але перед вами, Геншель, стоїть іще житє. Ви мущина в цьвітї віку. Маєте іще богато роботи в сьвітї. Хто знає, до чого ви іще призначені! При сїм не потрібуєте забувати своєї жінки, навпрядь. В такого чоловіка як ви, се не може мати місця. Але ви мусите в якийсь здоровий спосіб сьвяткувати її память. Се не поможе нїщо. Я вже дивив ся на вас добру хвилю, та рішив ся нарештї промовити вам до сумлїня. Ви піддаєте ся за сильно журі. ГЕНШЕЛЬ.
Що-ж робити? — Ваша правда, не перечу; але не можу собі часом нї раз дати ради! Хочу заняти ся чим, всюди одного бракує. Четверо очий все таки лїпше бачуть, як двоє. Чотири руки зроблять також богато більше. Тільки фірманок в лїтї! Та хто буде вести лад у всьому дома? Не така се легка річ. ЗІБЕНГАР.
Ганна, думаю, гожа дївчина? ГЕНШЕЛЬ.
Ну, бачите, вона мінї також виповіла! Без жінки таки велика біда! Чоловік не може спустити ся на нїкого. Маєте те, що я кажу. ЗІБЕНГАР.
Женїть ся, Геншель! ГЕНШЕЛЬ.
Справдї було би се найлїпше. Без жінки що я маю тут робити? Наш брат не може вийти на своє без жінки. Я вже то собі подумав і як раз хотїв йти на гору; хотїв поговорити з панею, може вона порадила би мінї що. — — — Якось то так нечайно спало на мене! Як умерла, то якось мінї її у всїм забракло. Коли сказати би вам правду: Фірманка також упадає. Незадовго поведуть сюда зелїзницю. Ну, бачите: Ми заощадили що-дещо, хотїли собі купити невеличку гостинницю — може за два роки, або якось так: Але без жінки нема що й гадати про те. ЗІБЕНГАР.
Тому вічно не може так бути. Ви рішучо не лишите ся вдівцем цїле своє житє. Вже хочби ізза самої дитини… ГЕНЦЕЛЬ.
Я сам кажу те. ЗІБЕНГАР.
Не хотїв би я так дуже мішати ся у ваші справи, але нарештї ми старі приятелї. Ждати, Геншель, лише ізза людий, то після мене нерозумно і то дуже. Як ви носите ся поважно з гадкою знова женити ся, то для вас і для дитини було би лїпше зараз таки. Не так на галай, на балай, розумієть ся, що нї! Але як вже рішите ся, тодї в Божий час! Пощо зволїкати! По хвилї, коли то Геншель чіхає ся в голову.
Чи ви маєте вже кого на примітї? ГЕНШЕЛЬ.
Чи маю вже кого на примітї, маю вам се сказати? Може й так; лише я не можу її взяти.
ЗІБЕНГАР.
Чому-ж то так? ГЕНШЕЛЬ.
Ви знаєте се самі. ЗІБЕНГАР.
Я? Знаю? Як се? ГЕНШЕЛЬ.
Подумайте лише троха. ЗІБЕНГАР
перечить головою.
В сїй хвилї не можу нагадати собі нїщо. ГЕНШЕЛЬ.
Та-ж я мусїв своїй жінцї приречи. ЗІБЕНГАР.
— — —? — Ах так!! — То ви говорите про дївку!? Ганну? Хвиля мовчаня.
ГЕНШЕЛЬ.
Се заїхало мінї дуже в голову. Що то крити ся. Як просну ся вночі, то не можу часом яких дві годинї вснути. Все вічно мушу думати про те. Не можу випутати ся із сього. Дївка добра. Може троха за молода для мене, старого; але працює за яких чотирох хлопів. Тай для Ґусти дуже щира. Більше і рідна мати не зробила би. Нарештї найважнїйше те, що має голову на карку; лїпшу має голову від моєї. Могла би навіть стати касиєром в урядї. Памятає вам кождий-кождіський феник, хоч би навіть і по шістьох недїлях. Я думаю, що вона пошила би в дурнї двох адвокатів. ЗІБЕНГАР.
Ну, як ви так пересьвідчили ся про се… ГЕНШЕЛЬ.
Тут не було би для мене лїпшої жінки! — А однак! не можу перемочи себе. Хвиля мовчаня.
ЗІБЕНГАР.
Так, так, тепер нагадую собі що-дещо. Се було якось в останнїх днях перед смертию. — Але можу вам цїлком щиро сказати, що я не брав сього так поважно. Ваша жінка була тодї як-раз дуже зворушена. І богато причин лежить вже в самій хоробі. Я думаю, се не повинно бути головним питанєм. Головне питанє може все бути лише таке: Чи відповідна Ганна справдї для вас? Безперечно має вона богато прикмет! Що-дещо також і не подобає ся мінї у неї! Ну, але хто-ж не мав би нарештї хиб. Кажуть, що має також дитину! ГЕНШЕЛЬ.
Так. Має дитину. Я дізнав ся про се. Ну, хоч би навіть. Я не роблю собі нїщо із сього. Чи вона мала може на мене ждати, ге? Вона-ж нїщо іще не знала про мене. Крови в нїй богато, тому кров хоче зробити собі місце. Як грушки перестигнуть, то падуть на землю. Про се я не журив би ся.
ЗІБЕНГАР.
Ну що-ж! Тамто друге, дурниця. А хочби навіть і не дурниця — розумію, що чоловіка все гризе — в кождім разї треба позбути ся сього! Вязати ся… хоч знаєте, що було би вам із сим лїпше, се-ж дурнота, Геншель! ГЕНШЕЛЬ.
Та я сказав собі вже то з яких десять разів. Бачите, вона бажала все лише мойого добра. Нїби моя жінка, як була іще здорова. Вона-ж не схоче стояти мінї тепер на перепонї. Де вона там і може бути, все бажає мінї щастя. ЗІБЕНГАР.
Та вже-ж. ГЕНШЕЛЬ.
Нинї був я на її гробі. — Ваша жінка казала зложити там також вінець. — Я думав собі: Підеш там. Може вона зішле тобі яку гадку. Може вже там раз рішиш ся. — Мамо! говорю собі в думцї, дай мінї який знак! Так або нї? Як там не випаде, я згоджу ся із сим. Пів години стояв я. — Молив ся та змалював їй теж всьо, так в своїй душі, думаю що-до дитини і що-до гостинницї і що не можу дати собі ради в інтересї — але вона не дала мінї нїякого знаку. ГАННА
входить, та глядить лише в переходї на бесїдників і береть ся сильно до роботи. Кладе на бік стільчик та балїю і пораєть ся при печі. ЗІБЕНГАР
до Геншля.
Най там Бог дасть щасливий спочинок мерцям. Ви є мущина, перед вами житє. Яких вам треба знаків та чудів, Геншель! Ми можемо зарадити собі самі дуже добре, найти властиву дорогу з нашим розумом. — Йдїть лише просто своєю дорогою. Ви є капітаном на своїм кораблї. Проч з уявою і химерами! Через кладку! Чим більше роздумую сю справу, тим більше подобаєть ся вона мінї. ГЕНШЕЛЬ.
Ганно, що-ж ти скажеш на се? ГАННА.
Я нїчого не знаю. Відки можу знати, про що ви говорите! ГЕНШЕЛЬ.
Ну пожди, я розкажу тобі всьо потім. ЗІБЕНГАР.
Доброго здоровля, Геншель! до побаченя! Щастя на дорогу! ГЕНШЕЛЬ.
Треба надїяти ся сього. ЗІБЕНГАР.
Я не журю ся вами нї раз. Ви маєте все щасливу руку. Відходить.
ГЕНШЕЛЬ.
На пса вроки, пане Зібенгар.
ГАННА.
Треба сплюнути тричі: Тьфу! тьфу! тьфу! Хвиля мовчаня.
ГАННА.
Я не можу дати собі ради, ви є за добрий. ГЕНШЕЛЬ.
Чому-ж то, га? ГАННА.
Вас рабують люди, можна би сказати. ГЕНШЕЛЬ.
Ти думаєш може, що він хотїв що від мене? ГАННА.
Ну, а що-ж иньшого? Повинен стидати ся жебрати у бідних людий. ГЕНШЕЛЬ.
Ганно, ти сама тепер не знаєш, що говориш. ГАННА.
О, таки знаю добре! ГЕНШЕЛЬ.
Як-раз не знаєш і не можеш навіть знати. Але колись пізнїйше, зрозумієш се. — Тепер я піду наперед до пиварнї та поставлю собі гальбу пива; від вісьмох недїль буде се перший раз. А потім з'їмо разом обід, а по обідї — слухай-но лише! — поговоримо що-дещо із собою. Побачимо вже як то всьо уложить ся. — А може ти не маєш охоти?
ГАННА.
Та-ж кажете самі, що побачимо. ГЕНШЕЛЬ.
Та я се іще раз кажу, спробуємо, як буде. Відходить.
Хвиля мовчаня.
ГАННА
пораєть ся далї. Як втихли вже кроки Геншля, спинюєть ся нараз, втирає собі руки, ледви може запанувати над радісним зворушенєм, скидає запаску і и. та мимохіть виривають ся їй слова тріюмфу: А тепер я вам покажу! Майте гадку!
|