Вячеслав Липинський і його творчість/Думки Липинського про Церкву в Державі

◀ Вячеслав Липинський

Вячеслав Липинський і його творчість Думки Липинського про Церкву в Державі (П. Ковалів)

Вячеслав Липинський та ідея соціяльної стабілізації ▶

Нью-Йорк: Булава, 1961

П. Ковалів

---

ДУМКИ ЛИПИНСЬКОГО ПРО
Церкву в Державі

Однією з найбільших рис В. Липинського, як ідеолога і політика, треба вважати його месіянізм, розуміючи під цим поняттям віру в післанництво народу, зокрема українського народу, що, втративши свою незалежність, бореться за здобуття цієї незалежности та своєї власної держави.

Джерело месіянізму В. Липинський вбачає в релігійних почуваннях та в зв'язанім з ними містицизмі. Упродовж історичного процесу месіянізм завжди йшов у парі з державницькою ідеєю. „Проявів месіянізму, — каже Липинський, — маємо в історії стільки, скільки було і єсть на світі великих державних націй. Будь то завдяки Біблії найбільше відомий месіянізм колишнього народу Ізраїля, будь то месіянізм старинних греків і римлян; будь то новітніх англійських пуритан, які себе вважали за „націю святих”, будь то германський, італійський, московський, або польський месіянізм — скрізь бачимо в ньому різні прояви одного і того самого почуття національної самоповаги, національної чести, національної гордости, виявленого в великім творчім пориві даної провідної верстви до здобуття для своєї нації окремого, Богом і людьми оправданого місця на землі”^[1].

Найстаршим ґрунтом, де зародився месіянізм, є традиції ізраїльського народу. Його буття було побудоване на релігії, а державна форма тісно пов'язана з релігійною ідеєю.

Найбагатшим ґрунтом для розвитку месіяністичної ідеї стала християнська релігія з її виробленим почуттям любови до ближнього. Обраний народ не тільки гідний повести людськість до більшої досконалости, але й має добру волю у випадку потреби взяти на себе І найтяжчі жертви^[2]. На ґрунті христіянської релігії В. Липинський висунув ідею про післанництво України в світовій історії. „Суть цієї ідеї, — каже Липинський, — лежить в тому, що дана провідна верства, а за нею і ціла нація, вважають себе покликаними тими вищими силами, в які вони вірять, до виконання наказів цих сил. Яко така, ідея післанництва відограла величезну ролю в постанні і розвитку всіх державних націй, тобто націй, які потрафили свої національні хотіння зреалізувати”^[3]. Він переконаний в неминучості виникнення української держави, яка має зайняти місце серед інших світових держав, має виконати „світову місію історичну, яку серед інших націй і держав дав до виконання Великий Бог на Ним створеній землі”^[4]

Отже зв'язана з містицизмом месіяністична ідея є основою „здатности до жертв — як каже Липинський — яких всяке здійснювання хотінь та ідей, всяка поважна політична акція вимагає. Політичними творцями можуть бути тільки ті, що жертвують собою за те правдиве, добре, законне, необхідне, в яке вони всією душею вірять”^[5]

Звідси й випливає погляд Липинського на релігію і Церкву та їх значення в державі. „Не входячи в саму суть релігії, в її науку і правду, я визнаю, що в громадськім і політичнім житті релігія це добро, яке треба всіма силами берегти кожному, хто хоче організованість, єдність та силу своєї громади (своєї нації і держави) установити і збільшувати. Щодо самої суті релігії, то я вірю в Бога і хочу виконувати його закони, як мене навчила та Церква і та Богом об'явлена релігія, в якій я уродився.”

Тільки релігія зебезпечує вищий розвиток духового і матеріального життя, і Липинський це так розуміє. Вищий ступінь наближення до Бога, більша любов до Нього потрібні нації для використовування техніки. Інакше кажучи, для творення вищої техніки нація має насамперед забезпечити собі високу громадську мораль, яка може бути розвинена тільки на ґрунті релігії. Розвиток людства взагалі йде „по лінії більшої любови і більшого наближення до Бога”^[6]

Любов до Бога — підстава громадської моралі. Звідси у Липинського цілком вище обґрунтування формули: „Ність власть, аще не от Бога”, бо всяка влада дається націям від Бога справедливо і правдиво — абсолютно в такій самій мірі, як дана нація в своїй вірі і в своїй моралі уявляє собі Бога, як вона його любить і шанує його закони^[7]. „Коли ціла нація, — твердить Липинський, — і ті, що правлять, — живе не різними вірами: „панською” і „народньою”, „буржуазною” і „пролетарською”, а одною спільною вірою, і коли вся її громадська мораль побудована на вічному законі „в поті чола твого будеш їсти хліб твій!” то при таких умовах вона може мати високу техніку і високу громадську організацію, високу мораль і духову культуру”^[8]

В. Липинський чітко вказує на призначення людини, як вищої істоти на землі. В однаковій мірі він застерігається як перед перебільшенням її властивости, так і перед применшенням її людської природи. „Людина не єсть „богом”, — каже він, — але не єсть і мавпою. Ми не в силі творити світ, але той світ, який від Бога-Творця маємо, ми можемо досконалити. Політичні методи організації — це не чудотворство і не магічні заклинання, а тільки засоби для такого досконалення. І при виборі та їх здійснюванні найбільше нам поможе віра в Бога і любов до наших людей такими, якими вони єсть, а не такими, якими ми хотіли б, щоб вони були”^[9]

Віра в Бога у Липинського — це основа всієї діяльности людини. Тільки віра в Бога уможливить нам і полегшить працю, скеровану до здійснення нашого спільного ідеалу. Тільки віра поможе нам усвідомити, що праця наша є виконуванням обов'язку, покладеного на нас Божим законом, і що Бог дав людям для виконування добра та уникання зла розум і свободу волі.^[10]

До релігії підходить В. Липинський, за його власними словами, „виключно зі становища політичного”. „Це значить, — каже він, — що не хочу, не можу і не буду говорити про релігійні доґми і про те, „яка релігія краща”. Я буду говорити про релігію тільки в її відношенні до політики”.

В своїй книзі „Релігія і Церква в історії України” В. Липинський стверджує факт, що політика у відношенні до релігії займає різне становище. Є політики, — каже він, — які з релігії спитуються робити собі знаряддя. Вони не признають, щоб поруч з їх світською владою існувала окремо влада духовна. Тому вони вважають, що їх світська влада є одночасно і духовною владою. Будучи приятелями держави, ці люди вважають себе головами Церкви. „Меч і ідея, — каже Липинський, — сполучені тут в одних руках”. І коли якась Церква в державі не хоче бачити над собою світської влади, тоді її винищують або обмежують у правах.

Але є також політики, що відкидають потребу релігії в організації державного життя. Вони вважають, що для держави Церква непотрібна, що взагалі релігія — це приватна справа. Вони думають, що для організації державного життя вистачить тільки одного розуму. Вони не визнають ніяких освячених традицією авторитетів, допускаючи повну „свободу переконань” для кожної одиниці. Тому непотрібна їм релігія, бо обмежує їх свободу, не дозволяє робити зло. Звідси й виникають оті відомі нам фальшиві теорії безбожної держави, теорії цілковитого відокремлення Церкви від держави.

Урешті є ще й такі політики, які вважають, що світська влада мусить бути виключно в світських руках, саме тих, які мають велику матеріяльну силу. Але, щоб виконувати своє організаційно-державне завдання, вони мусять слухати наказу Церкви, визнавати й пітримувати авторитет духовної влади. Такі політики не хочуть робити з Церкви знаряддя своєї влади. Церкві належить лише справа духового і морального характеру. Кожній людині (тій, хто править, і тій, якою правлять) вроджений еґоїстичний інстинкт: побільшування своїх прав і своєї влади. Слід обмежувати ці еґоїстичні інстинкти, щоб збудувати і зберегти державу. Необмежений еґоїзм правлячих веде до зловживання владою, а те останнє провадить до руйнування самої держави. Одних політичних засобів для цього замало. Мовляв, все зроблене людьми, людьми може бути легко повалене і знищене. Тільки вищий Божий закон громадської моралі і тільки авторитет духовної влади, яка цей Божий закон береже і стежите за його виконанням, тільки цей авторитет може обмежити людський еґоїзм. Тому саме в цій сфері держава мусить визнавати авторитет Церкви, дбати про моральну та духовну санкцію і про благословення Церкви для державних справ^[11].

Зваживши всі ці погляди на Церкву різних політиків та величезний організаційний і об'єднуючий громадський вплив Церкви, В. Липинський твердить, що такого впливу Церкви не може бути ні тоді, коли церква є слухняним знаряддям в руках державної влади, ні тоді, коли вона є в становищі „приватного підприємства”, на яке ніхто в державі не зважає. У першім випадку, на думку Липинського, Церква сприяє руйнуючим державу еґоїзмам, сама втрачає свій авторитет і занепадає разом із світською владою. В другім випадку, позбавлена належного авторитету світською владою, Церква не може мати організаційного впливу на громадське життя. Тому, на думку Липинського мають рацію тільки ті політики, які визнають Церкву як високий духовний і моральний авторитет у державі і не хочуть робити з Церкви знаряддя своєї світської влади, ані проголошувати Церкву приватною установою.

Саме думки цієї третьої групи політиків відповідають думкам Липинського: „Хотіння політиків власне оцього третього типу сходяться з хотіннями моїми і тому з їх становища я дивлюся на релігійні справи”^[12]. Інакше кажучи Липинський стоїть на позиціях розмежування світської і духовної влади, Кесаревого і Божого, але не відокремлення Церкви від держави, а „визнання владою світського авторитету влади духовної. Порядок і рівновага в державі можуть бути тільки тоді, коли світська влада, визнаючи авторитет влади духовної, уникає зловживань, обмежує надужиття своєї сили, а влада духовна обороняє Божий, моральний закон. Ця рівновага може існувати доти, доки духовна влада не поневолена світською, доки ці дві влади виразно розмежовані і доки представники влади духовної, віддаючи Боже Богові, а Кесареве — Кесареві, не намагаються прибрати собі до рук світську владу”^[13]

II.

За теорією В. Липинського в історії існують два основні типи взаємовідносин між Церквою і державою. Ці типи він зв'язує з завойовницькою політикою держав: або завойовники зливаються в одну політичну і культурну цілість, приймаючи й релігію завойованих, або силою накидають вони завойованим свою релігію. В першім випадку Церква впливає на державу, бо завойовники взагалі національно уподібнюються завойованим і тим самим підпадають і релігійному впливові, Церква сильніша від держави. В другім випадку держава впливає на Церкву, отже вона сильніша за Церкву. Держава не вростає органічно в місцеву національну культуру, але механічно прищеплює місцевим масам свою культуру і винищує слабу організацію громадянства сильнішою організацією держави.

Під перший випадок Липинський підводить церковно-державні взаємовідносини на Заході, де завойована й прийнята германцями римська культура і релігія мали вплив на нову імперію. Під другий випадок він підводить церковно-державні взаємовідносини на Сході. Взаємовідносини в Україні Липинський насвітлює так.

Київська держава прийняла від Візантії християнську релігію, що своєю творчою силою була вища від пасивного поганства тоді в Україні. Християнство було накинуте українському народові згори, державою, тому ця нова релігія була оголошена державною релігією. Держава мала зверхність над релігією, зверхність над християнською Церквою, і цим самим духовна влада стала в залежність від світської влади.

Але згодом у часи татарського лихоліття, нова релігія і культура значно наблизилися до народу і стали зверхніми над тими політичними руїнами, що їх несли татари. Отже, християнство стало тепер місцевою реалією, рєлігією батьків.

Ту місцеву релігію, а разом з нею і місцеву національнальну культуру переймали нові творці держави, що повстала на руїнах Київської Держави, в двох великих розгалуженнях — Галицько-Волинському і Русько-Литовському. Відносини між Церквою і державою, були зовсім інші: вже не держава впливала на Церкву, але навпаки: Церква впливала на державу.

Згодом через занепад релігійного життя під натиском польського католицизму, — каже Липинський, — занепала Галицько-Волинська держава, бо „земля (держава) не може бути без закону”; як висловлювалась галицько-волинська верхівка, яка по руїні власної держави просила в 1370 році в царгородського патріярха настановити давно бажаного в Галицькій Русі митрополита. Те ж саме сталося і з Русько-Литовською державою. Позбавлена своєї авторитетної Церкви і морального зв'язку з своїми народніми масами, українська верхівка опинилась без морального опертя, „стала верхом нації без національної підстави”, — як каже В. Липинський. На його думку, саме ота „повна безрадність цих верхів віднайти без авторитетної Церкви, без авторитетних і добре організованих духовних провідників народу, культуру і політичну єдність з своїми народними масами” була „одною з головних причин, що примусила до політичного і національного відступництва”.

Епоху відродження української держави в ХУІІ ст. на чолі з Гетьманом Богданом В. Липинський уважає і епохою відродження Православної Церкви. Під проводом видатних організаторів Єлисея Плетинецького, Петра Могили та інш. Українська Православна Церква придбала собі те, чого їй направду бракувало і що, на думку Вячеслава Липинського, було головною причиною її занепаду: вона придбала релігійне виховання, освіту, дисципліновану організацію і вміння бути незалежною від світської влади. Релігійне виховання і освіта спричинили до зміцнення творчого ідеалістичного-світогляду. Дисциплінована організація врятувала Церкву від сектантства, від розкладу в догматичній та ієрархічній анархії. А незалежність від світської влади сприяла більшому авторитету Церкви.

Кінець ХУІІ ст. — це початок нової духової руїни, що пішла в парі з руїною політичною. Стала розкладатися українська церковна організація, створена Могилянською Академією. Основна причина цієї руїни це, за висловом Липинського, „заміна ідеалістичного містицизму релігії містицизмом магії”, намагання сполучити владу духовну з владою світською, порушення уже не раз згадуваної заповіді Христової: „Віддайте Кесареве Кесареві, а Боже — Богові”.

Трагедія полягала в тому, — каже Липинський, — що тодішня українська православна ієрархія не вміла розмежувати владу духовну від влади світської. Через те вона не могла побороти всередині цю церковну анархію і „безнадійно заплуталась між церковним фактом релігійної єдности з Москвою і суто світським змаганням до єдности державної, політичної”. Не маючи міцної духовної опори у сфері церковного життя через вказані вище причини, Україна примушена була прийняти інші духовні основи життя суспільства, накинуті їй ззовні від імператорсько-синодальної російської держави.^[14]

Таку маємо загальну картину історичного розвитку взаємновідносин між Церквою і державою, картину, що її намалював нам В. Липинський.

III.

Цілком правильно В. Липинський ставить питання про відношення релігії до політики: релігія, каже він, не забороняє робити світське, громадське, політичне діло — віддавати Кесареві Кесареве. Вона тільки забороняє в цій політичній праці „порушувати обов'язуючі всіх людей закони громадської моралі”. Якщо такого порушення немає, тоді релігія, навпаки, буде цій праці допомагати.

Тепер виникає питання: в чім саме може виявитись ця допомога? Відповідь на це питання зв'язана з правдивим розумінням завдання Церкви. Зрозуміла річ, що не є завданням Церкви робити за політиків світське, Кесареве діло. „Коли б ми, — каже Липинський, — стали вимагати від священиків, щоб вони ряси мечами препоясали і за плуги й фабрики взялись, а ми, світські люди, будемо тимчасом між собою і з своїми священиками сваритись, котра релігія краща і котра нам швидше „Україну збудує”, — то при такім способі організації нашої боротьби за націю і державу ми ані держави не збудуємо, ані нацією ніколи не станемо, і тільки ту Церкву, яка б за це своє діло взялась, здеморалізуєм і скомпромітуєм”.

В. Липинський виразно застерігає проти втручання Церкви в громадські і політичні справи. Не та Церква допомагає нам, „що її „пастирі захочуть зайняти (кажучи фігурально) місце офіцерів генерального штабу”, а та Церква, що, „обмеживши розбещений еґоїзм і анархізм наших провідників, навчить їх бути добрими провідниками”. Та Церква, що „обмежить нашу взаємну злобу, а навчить нас з любов'ю класти життя своє за друзі свої”; що „обмежить нашу звичку до зрадництва, еґоцентризму та отаманії і навчить нас чесноти, посвяти, послуху і дисципліни, а тим самим навчить нас єдности і організованости, бо без них ніколи перемоги не буває”. Та Церква, що „дасть нам силу моральну переносити терпеливо та мужньо все те горе і всі ті страждання, що без них ні одна війна і боротьба, а тим більше боротьба за одно з найбільших у світі діл — за Державу Українську — обійтись не може”. Нарешті, та Церква, що „нашу боротьбу за Україну виведе з її дотеперішньої безперспективної еґоїстично-матеріялістичної темряви і дасть їй вищу, ідеалістичну, законом Бога значену печать; що нашу дотеперішню гризню за викинуті на наш колоніяльний смітник недогризені кості перетворить у боротьбу за світове місце України, за ту нашу світову місію історичну, яку серед інших націй і держав дав до виконання великий Бог на створеній Ним Землі”.^[15]

В чім же полягає ця організуюча сила Церкви і чому тільки Церква може виконувати цю функцію в громадському життю?

На це питання В. Липинський відповідає так. В основі людських інстинктів лежить хотіння жити. Звідси виникає бажання людей в боротьбі за збереження життя скріпити свої слабі сили з Силою сильнішого, що її присутність людина відчуває. Почуття такого союзу дає людям енергію до боротьби і віру в кінцеву перемогу. Таке містичне почуття примушує людину своєю волею коритися цій вищій Силі, в яку людина вірить як в абсолютне Добро. Містицизм — це велика сила в боротьбі за існування, бо без містицизму, без віри „не можна помислити цілої людської культури і цивілізації”. Тільки віра дає людині той розмах, те захоплення що вона може творити великі, навіть „надлюдські” діла.^[16]

Поряд з цією силою, творчою силою, існує інша сила, руйнуюча сила. Ця друга сила містицизму — це гордість і тілесні пристрасті: створивши свої „надлюдські” діла, людина починає думати, збившись з правдивого шляху, що вона може не тільки пізнавати й виконувати Божі закони, але й сама творить їх; що своєю людською силою вона здатна творити чудеса. Вбивши своєю гордістю релігію, людина віру в Бога замінює вірою в себе, в свою чудодійну силу. Інакше кажучи, містицизм релігії вона замінює містицизмом маґії.

Поступ у політиці, цивілізації і культурі залежить саме від правдивого творчого шляху людини. Збочення з цього шляху, що його Липинський зве шляхом релігійного містицизму, веде до нищення надбань культури і цивілізації, до нищення держави. Тільки релігія є тією здержуючою силою, що не допускає до гордости, до самообоження. „Тільки тоді, — каже Липинський, — коли життя матеріяльне, державне керується незмінливими і вищими од людських законами Бога, і коли віра в Бога і любов до Нього не дозволяють людям знайти всю ціль свого існування в матеріяльному, тілесному, — можна ввесь час в людській матеріальній боротьбі за поширення життя, за владу, за державу містичне захоплення піддержувати”. „Своєю непорушною догмою, — каже далі Липинский, — і вірою в вищі од часових людських примх та ілюзій Божії закони, релігія при помочі Церкви береже людей від анархії в думанні, в почуванні і в ділах. Вона служить провідником для розуму і сторожем для серця.^[17]

В. Липиньский розмежовує (і цілком слушно) два різні поняття: розділ влади світської (державної) і духовної (церковної), який в житті громадськім є корисним, та кожночасне відокремлення Церкви від держави, яке в житті громадськім є шкідливе. Отже, виходить за Липинським, що Церква незалежна від держави лише своєю владою духовною, своїми функціями, бо тільки вона ці функції компетентна виконувати, але вона становить єдність з державою своєю суттю, як духовна основа, як запорука морально-здорової держави.

ІУ.

Такий підхід до питання про Церкву в державі дає можливість Липинському розв'язати проблему різних віровизнань в майбутній українській державі. Різні християнські Церкви в Україні, бувши незалежні в своїм внутрішнім житті, виконують спільне завдання перед державою — зміцнюють її релігійно-моральні основи. На думку Липинського, політична влада, що має в руках матеріальні сили, не повинна втручатися до внутрішних справ церковних. Як і, навпаки, не може втручатися духовна сила одної української Церкви в матеріальні сили держави. Мусить бути визнавання і оборона „мечем українського авторитету всіх християнських Церков України”. В. Липинський вчить, що „державна влада українська, коли не хоче порушувати необхідної для існування держави духовної української рівноваги, не може ставити ані залежне від держави, ані в державно принижене чи неповноправне становище в Україні жодної християнської Церкви, а мусить дбати про однаковий авторитет, однакову духовну та організаційну незалежність і однакове політичне становище всіх Церков в Україні.^[18]

Зовсім інша справа з сектами або розколами, для яких при нормальних взаємовідносинах між державою та існуючими в ній Церквами і особливо при повній авторитетності останніх — не може бути місця. Існують різні погляди на причини виникнення сект. Одні в сектантстві вбачають зовнішній вплив, інші вбачають у цьому внутрішнє явище. Знову ж таки одні дивляться на сектантство як наі явище релігійне, інші — як на явище соціяльно-політичне. Одні визнають його явищем прогресивним, інші — явищем реґресивним, хоробливим.^[19]

В. Липинський, основним коренем цього зла, головним винуватцем сектанського руху вважає саму Церкву, яка неспроможна, з одного боку, стати міцною релігійно-моральною опорою держави і, з другого боку, неспроможна створити тих умов для релігійно-морального задоволення людини, які лежать на обов'язку Церкви, як єдиного і найміцнішого чинника, що регулює духовне життя людських колективів. Секти з'являються там, каже Липинський, — де „одідичена по минувшині організація церковна слаба і малоавторитетна”. Авторитет церкви слабне тоді, коли духівництво „приневолене займатися справами земними, політичними”.

Секти в державі — це таке ж саме зло, як і злом є відсутність чіткого, єдиного, авторитетного проводу в політиці. „Всякі секти тим більше небезпечні для нації, — каже Липинський, — чим більше вона має в собі історично витворених нахилів до анархії, та антигромадського індивідуалізму. З цього боку сектанство, яке йде все впарі з індивідуалістичним (хоч би найбільш „патріотичним”) вільнодумством, нічого іншого, крім збільшення нашого національного розпорошення, дезорганізації і нашої вже й так непомірної анархії в думках, а за ними анархії і в ділах, принести не може”.

Такі є основні думки В. Липинського про Церкву в державі, думки, які приводять нас до висновку, що майбутня українська держава, щоб забезпечити собі міцні моральні основи, оцю запоруку політичної сили, повинна цінити значення Церкви в духовому житті українського народу. Тільки при цій умові українська держава буде авторитетною, сильною, непереможною.

---

---

——————

1. Листи до Братів-Хліборобів. Вид. 2. Вид. „Булава“, Ню Йорк, 1954, стр. 366.
2. І. Мірчук. Месіянізм Липинського. Зб. В. Липинський, як ідеолог і політик.
3. Листи до Братів-Хліборобів, 366.
4. В. Липинський. Релігія і Церква в історії України. Ужгород, 1931, стр. 41.
5. Там же, 9.
6. Листи до Братів Хліборобів, 197.
7. Там же, 205.
8. Там же.
9. Листи до Братів Хліборобів, 469.
10. Там же, 470.
11. Релігія і Церква в історії України, стор. 10–15.
12. Релігія і Церква в історії України, стор. 15.
13. Листи до Братів-Хліборобів, стор. 221.
14. Релігія і Церква в історії України, стор. 28–37.
15. Релігія і Церква в історії України, стор. 19–20.
16. Релігія і Церква в -історії України, стор. 19–20.
17. Релігія і Церква в історії України, 24.
18. Релігія і Церква в історії України, 24.
19. К. Плотников. История и обличение русского сектанства. Спб. 1917, стр. 1.