Вячеслав Липинський і його творчість/Вячеслав Липинський та ідея соціяльної стабілізації
| ◀ Думки Липинського про Церкву в Державі | Вячеслав Липинський і його творчість В'ячеслав Липинський та ідея соціяльної стабілізації (М. Базілевський) |
|
|
Інж. Микола Базілевський |
В комплексі ідей, які обгрунтував і поставив перед українським громадянством до здійснення В. Липинський, основне місце займає ідея соціяльної стабілізації.
Інші його ідеї, як ідея провідної верстви, клясова ідея, ідея територіяльної спільноти, хоч і належать до логічних категорій, що підкреслює їхнє особливе значення, однак супроти ідеї суспільної стабілізації вони виконують лише службову ролю.
Стабілізоване українське суспільство, яке було б життєздатним, яке б еволюційним порядком нормально розвивалось, яке в своїй динаміці було б гнучким, елястичним, і в той же час міцним і відпорним на внутрішні зміни, а то й потрясення та зовнішню експанзію, — ось що опановує думку Липинського, ось чого шукає він у своїх історичних і соціологічних студіях та студіях над історією Церкви.
Липинський шукає історичних-духових і матеріяльних основ, на яких можна було б стабілізувати українське суспільство та зрівноважити його в його складових частинах і так поставити на службу державнотворчого процесу.
І він викриває стабілізаційні закони суспільного розвитку, прикладає їх до української дійсности і робить висновок, що вони спроможні цю дійсність із стану бездержавного перетворити в стан державний.
В. Липинський ураховує особливості розвитку українського народу і проблему соціяльної стабілізації в Україні вважає однією з найтяжчих, з природи речі, проблем.
В силу певних причин — на них не будемо спинятись — в Україні ще й сьогодні від тисячеліть перехрещуються духові впливи Сходу і Заходу без того, щоб витворити один духовий тип українця. Наприклад: декотрі явища нормального демографічного характеру, які з природи речі утруднюють процес суспільної стабілізації, але деінде проходять зрівноважено, у нас набирають досить бурхливих форм.
Але, крім них, уже десятки років в Україні діє чинник непередбачений ніякими соціяльними нормами — це примусове масове вимішування різних народностей етнографічно собі чужих — українців з москвинами чи різними азійськими народами, — що готує в майбутньому просто непередбачену трудність здійснення в Україні ідеї соціяльної стабілізації і це особливо підкреслює її вагу і значіння.
У повноті соціяльного змісту, стабілізоване суспільство — поняття ідеальне. В житті воно, навіть у найвищих зразках, є релятивним. Коли взяти бігуни цього поняття і означити їх наприкладах, то ідеально устояне суспільство було б таке, що про нього говорить Христос, називаючи його Царством Божим.
Протилежний бігун є стан хаосу, стан такої неупорядкованої мінливости в середині спільноти, коли не можна говорити про неї, як про організовану громаду, лише як спільноту окремих непов'язаних між собою ні громадськими, ні моральними нормами одиниць, що силу цього перебувають між собою в стані перманентної боротьби всіх проти всіх.
Найближчим прикладом такої спільноти може бути населення московської держави з підбитими нею теренами, в часах т. зв. воєнного комунізму.
Здійснима ж форма стабілізованої спільноти лежить десь посередині між цими бігунами і вона є тим вища, чим більше наближається до ідеї Царства Божого.
Найдосконаліші історичні взірці устояного суспільства дає Англія. Ми не можемо на них спинятись до кладно, — означимо лише деякі моменти з її соціяльного життя і перейдемо до наших теренів.
Ця інтересна країна цілим суспільним укладом доводить, як поруч себе можуть існувати нові форми громадського життя з формами старими, і що якраз цим досягається стабільність соціяльного життя.
Візьмім основу англійських внутрішніх взаємовідносин — інститут Монархії. Він пережив багато криз, бурхливих революцій, як за Кромвеля, і все ж виконує визначену йому соціяльну функцію аж до наших днів.
І поруч з цим найконсервативнішим інститутом, ось уже більше як сім. століть, бо з 1215 р., уживається найнародніша парляментарна система, яка є виразником найдальше йдучих суспільних вольностей, які тільки знає модерний соціяльний лад.
Англія виключно дбайливо зберігає старі форми суспільного життя, які в її соціяльній структурі ще потрібні. Наведу наймаркантніший приклад: земля в Англії належить порівнюючи невеликій кількості родин. Будинки, фабрики, вибудовані на заарендованій землі. В той же спосіб довготривалої аренди задовольняється і потреба землі хліборобського населення.
Здається, що цей чистий пережиток під кожним оглядом шкідливий. Але англійське суспільство задивляється на цю справу інакше і земельну власність дбайливо зберігає за старими родинами, бо вона дає можливість триматись на поверхні життя родовій аристократії, яка, з розвитком промислових форм господарства, була не минуче засуджена на знищення.
І ця суспільна верства виконує важливу функцію. В англійському парляменті деякі посли вимагали від міністра Бевіна усунути з дипльоматичної служби представників родової аристократії. Він відмовив, мотивуючи тим, що вони винятково зручно і жертвенно виконують службу державі.
Цей приклад, очевидно, не є до наслідування — він належить до виключних властивостей англійського суспільного життя. Але я навів його для того, щоб показати якими далекойдучими суспільними компромісами Англія досягає справді устояних форм громадського життя і ці компроміси не заважають її суспільному, ні господарському розвитку.
На закінчення цих зауважень слід зазначити, що стабілізоване суспільство має різні форми і різний зміст. Так за формою стабілізація буває стихійною, або організованою, а за змістом органічною, або механічною.
Історія нашої країни склалась цілком інакше ніж історія острівної, цілі століття захищеної з суходолу широкою протокою, а з моря сильною фльотою, Англії.
Спочатку кочові орди, що іноді дощенту винищували зав'язки суспільного життя, а пізніше державна залежність України від Польщі і Москви, які свою політику спрямовували на нищення організованих форм українського суспільного життя — все це створило таку ситуацію, за якої століттями не можна було розбудувати міцних загально українських форм суспільної організації.
Ці зовнішні причини викликали причини внутрішнього характеру — духове роздвоєння української провідної верстви, що находилась під культурним впливом Сходу і Заходу.
Але без огляду на таку ситуацію, український нарід все ж робить в напрямку устабілізування суспільного життя потужні зусилля і досягає значних успіхів, і то у формах цілком незалежних від впливів сусідів, у формах самобутніх, а під суспільно-моральним оглядом надзвичайно високих.
Я говорю про козаччину. Її організація йшла двома шляхами і в двох формах — утворенням Лицарського ордену, Запоріжжя, і організацією городового козацтва, яке фактично все переростало формальні межі реєстрованих полків. І коли б історичні обставини склались сприятливіше, козаччина стала б чинником, навколо якого стабілізувалось би українське суспільне, територіяльно викінчене життя.
Надзвичайно цікавий і повчальний був внутрішній устрій цієї соціяльної групи, і про нього слід згадати. Козацтво за традицією, побутом, звичаями і завданнями — було оперте на земельну посілість, але лише на посілість малу і середню, тоді, як західне лицарство опиралось на посілість велику.
Козацтво було лицарством без шляхетської нобілітації, але таким, яке заховало і плекало всі ліпші традиції цього стану. Козацтво повним правом можна назвати лицарством народнім, тоді як лицарство західне від народніх мас відділяли маєткові, побутові та станові відносини. Цей соціяльно-психічний фактор ще й сьогодні має величезне практичне значення.
Козача організація була основою соціяльної структури козацької Держави, основою міцною, стабільною. Ціла територія ділилась на полки, а останні на сотні і в ці організаційні форми вкладалось не лише військове та адміністративне, але і суспільне життя краю.
Така форма козаччини переростала межі козацької Держави. Ми знаємо, що не лише Гетьманщина ліво і правобережна ділилась на полки, але і Слобожанщина, яка територіяльно належала до Московії, але була колонізована українцями (одним з перших колонізаторів був козацький ватажок Яцько Острянин з 900 козаками, який оселився в околицях Чугуєва) ділилась на 5 полків — Острогозький, Харківський, Сумський, Охтирський та Ізюмський.
Навіть з тієї частини Білоруси, яку окупував Богдан Хмельницький, щоб мати вихід до Прусії та Балтийського моря, був організований полк, що називався Чавський і що організацію прихильно сприйняло місцеве населення.
Отже, полковий устрій був тою стабільною формою, в яку вливалось українське організоване життя того часу і за нього козаччина вперто боролась.
Під кінець Гетьманщини, за 116 років її існування, суспільні відносини остаточно викристалізувались. В. Липинський, Д. Дорошенко, І. Креп'якевич — історики державницької школи — твердять, що гетьманування Розумовського було достойним завершенням громадського життя попередньої Гетьманщини і мало всі дані до дальшого розвитку в стабільних українських формах. ”За часів Розумовського, каже Д. Дорошенко, остаточно зформувався громадський устрій Гетьманщини, який наложив глибоке тавро на тодішнє життя краю та довгі десятиліття перетривав його автономію“.
Полкова організація за Розумовського значно розростається і число реєстрованих козаків досягає 50 тисяч. При Гетьмані існує дорадчий орган із вищих старшин, а старшина і козацтво суспілно і політично були виховані настільки, що творили позитивний суспільний чинник.
Що Україна диспонувала виробленими суспільними кадрами, свідчить той факт, що за Розумовського були звільнені з посад всі функціонері московського походження і замінені українцями.
Також українські міста, особливо ті, що жили за Маґдебурським Правом, відзначались значно устабілізованим суспільством, бо це право сприяло організації і розвиткові міщанської верстви, яка відіграла значну ролю в суспільному житті України.
Але чи не найліпше показує, як поважно розуміла ролю суспільної стабілізації і дбала про неї козацька верства, той факт, що воно енергійно підтримувала думку зробити Гетьманство дідичним в роді Розумовських і поробила в цьому напрямі реальні кроки. Цей факт і спричинив поспішну ліквідацію Гетьманщини.
На Гетьмануванні Розумовського кінчиться організована форма суспільного життя українського народу. По ліквідації козацької Держави, Москва скеровує удари по його соціяльній структурі.
Ліквідація полкового устрою та заміна його бюрократичною системою московською, з якої зовсім випадають форми суспільного співжиття, а особливо закріпощення селянства та частини козаків з одного боку, та надання дворянства старшині та другій частині козаків з другого, — сильно б'ють по українській суспільній стабілізації. В такий спосіб досягається роз'єднання. З цього часу українські суспільні відносини зрівноважуються лише тим козацьким станом, який врятувався від кріпацької неволі. Закінчився цей процес нищенням української соціяльної структури колективізацією сільського господарства та повним винищенням, або поневоленням, інших соціяльних груп.
Після ліквідації козацької держави вже недоводиться говорити про організовані українські форми суспільної стабілізації, лише про форми стихійні, т. зн. такі, що підсвідомо, без участи волевого чинника, нуртують в середині суспільства, не набираючи тих чи інших форм.
На вступі я вже зазначив, що соціяльна стабілізація буває стихійна або організована за формою і органічна, або механічна, за змістом.
Нормально розбудоване суспільство є тоді, коли його стабілізація є організована за формою і органічна за змістом.
Так було організоване українське суспільство в полковій організації за Козацької Держави. Ця організація мала свої хиби, але була це стабілізація організована і органічна, бо оперта на однородности побуту, культури, світогляду, праці її членів, однородности, яку ми сьогодні називаємо клясократичною.
З заником полкової організації українська суспільна стабілізація втратила організовані форми, але не втратила органічного змісту, бо не перестала бути неорганізованим співжиттям родин і громад в основі якого лежить спільність культури, світогляду, праці.
Аж до розкріпачення селян (1861 року) її ядро творять непокріпачені козаки і бідніша старшина, або така, що не забажала стати дворянами, як наприклад, родина Чекаленка.
З упадком кріпацтва ця суспільна група посилюється селянством, яке разом з нею творить нову суспільну групу — хліборобську.
Цей процес, що я його оце означив, відбувався в чисто стихійний спосіб. Відбувався він на приказ внутрішньої життєвої сили, що оформлюється в одному світогляді, побуті, традиції, але без участи ідеї, волі, пляну, і творить те, що ми називаємо національним потенціялом, або стихійною суспільною стабілізацією.
Така стихійно устояна хліборобська маса стала основою цілого українського народу другої половини 19-го століття і перші десятиліття 20-го. Такою вона увійшла в революцію і природно, що завела наші надії. Бо поки до її організації знову не буде застосована, в її модерних формах, клясократична метода, нема надії, щоб вона колись стала стабільною основою українського суспільного ладу, а через нього і Української Держави.
1. Національна аристократія. Цілу проблему організації суспільства Липинський вважає в організації його активних елементів, або — за його термінологією — суспільної, чи національної, аристократії. Тим самим, поняття родової аристократії не є те саме, що поняття аристократії національної.
Найліпше це пояснити на прикладі: англійський лорд, коли він не є суспільно активним, коли не стремить до проводу, є лише родовим аристократом. В такому стані він є людиною без суспільного значення і не є аристократом в нашому розумінні. Він належить до пасивної маси, якій у суспільному житті дають провід інші. Але той самий лорд може бути суспільно активним, може посідати хотіння влади і лише це рішає про його приналежність до суспільної, чи національної, аристократії.
В такому самому значенні буде належати до суспільної, чи національної, аристократії суспільно активний робітник, інтелігент, хлібороб, ремісник і т. д. Тому провідна верства большевиків є національною аристократією на підбитих нею теренах.
Таким чином Липинський в українську соціологію перший вводить поняття аристократії поза її історичними модифікаціями, як категорію логічну, яка діє постійно, незалежно від часу і суспільної системи.
Після цього, поняття провідного суспільного чинника стає ясно окресленим, стабілізованим, придатним для дослідження його природи й суспільної ролі.
Суспільна організація може бути побудована лише трьома методами — охлократичною, клясократичною і демократичною. В основі кожної з ких лежить взаємовідношення між активними і пасивними елементами нації.
Первісною методою організації суспільства є метода охлократична, а взаємини, які вона витворює між активними і пасивними елементами нації — механічні. Вона є методою організації такого суспільства, яке знаходиться ще в примітивному не здиференційованому стані, наприклад, кочовому, або яке ввійшло в стан матеріяльного і морального занепаду в наслідок чого таке суспільство тратить органічний зв'язок між своїми складовими частинами, а також відпорність на охлократичну методу його організації.
Така спільнота ділиться на суспільно безформенну, без внутрішньої організації, атомізовану юрбу (охлос — юрба) з одного боку, та тих, що цією юрбою необмежено правлять, з другого.
Суспільне завершення така система звичайно оформлює на ідеї провідництва, особою необмеженою ніякими законами та організаційними нормами.
Якщо охлократія зустрічається з залишками організованих форм суспільства, що трапляється в випадку завоювання нею розложених, або підупавших суспільних сполучень, їх розкладає, або просто нищить.
Такою методою були організовані всі кочові орди, які через українські терени відкочовували у вічність. Вони, звичайно, розскладали устабілізовані форми суспільного життя, наприклад, при допомозі т. зв. татарських людей, і т. подібне.
Такою ж бо методою, запозиченою від Татар, була організована на своїх теренах Московія, а особливо цю методу удосконалили та застосували на всіх підбитих теренах большевики. Вони силою і терором винищили в Україні всі суспільні сполучення, і таким чином масу української людности атомізували на окремі суспільно-безправні одиниці, ніякими громадськими нормами між собою не пов'язані, і тим поставили просто орієнтальну межу між тими, хто править і тими, ким правлять — між суспільною аристократією і пасивними масами.
Знаменним є факт, що большевики залишили в Україні українські політичні форми, хоч-би і показові, але українські суспільні форми вони грунтовно і безоглядно винищили, не лишаючи навіть видимости, бо на перешкоді до організації України охлократичною методою стояли якраз українські форми суспільної організації, що витворились у нас підо впливом християнського Заходу — лицарською організацією козацтва, Литовським Статутом, Маґдебурським Правом, тощо.
Так в Україні був прочищений шлях до необмеженого панування активної меншости над пасивною більшістю, панування московської охлократії над українським народом.
Охлократичною методою можна досягти абсолютної стабілізації суспільства, але лише в примусових, мертвих формах, накинених згори. Щоб цього досягти, охлократична система недопускає внутрішнього розвитку та сильно обмежує рух суспільства. Вона мов залізними обручами сковує цілу суспільну структуру, а щоб вона, в силу при родного росту, не розсадила її з середини, вона її руйнує, позбавляє можливосте їй розвиватись.
Не за такою методою організації українського суспільства шукає Липинський. Він шукає методи, якою можна стабілізувати українське суспільство, оперти його якраз на протилежних засадах — на вільному внутрішньому розвитку громадянства, який би оформив ся в клясовій організації.
Таку методу він знаходить і називає її клясократичною.
Взаємини, що їх ця метода витворює між активними і пасивними елементами нації — органічні.
Коли ми означили охлократію, як методу організації спільноти, яка ще знаходиться в примітивному стані, чи доведена до такого стану, то клясократія є методою організації суспільства вже здиференціованого — за різними засобами продукції.
Що ж розуміє Липинський під клясами, які мають повстати в наслідок примінення клясократичної методи організації суспільства?
“Кляс“, каже він на 193 стор. “Листів“, “це органічний колектив однаково працюючих, зв'язаних між собою родів — семейств“.
Дещо поширюючи цю дефініцію кляси, її можна зформулювати так: Кляса, це організована, свідома своїх завдань група виробників, зв'язаних між собою спільним побутом та характером виробництва матеріяльних і духових цінностей та в наслідок цього посідаюча спільну матеріяльну і духову культуру.
Я в дефініцію кляси вводжу моменти організації й свідомости, бо Липинский не згадує про них, хоч в багатьох місцях “Листів“ їх підкреслює.
А сьогодні згадати про них слід, бо життя вчить, що без цих прикмет кляса буде суспільною групою, може і сильною в потенціялі, але нечинною.
Наприклад, українська хліборобська група, що колись за козаччини була клясою організованою в полковій організації, свідомою своїх завдань — в часи, яких ми були свідками, без огляду на те, що з розкріпаченням селян сильно зросла, будучи позбавлена організації, а тим і свідомости своїх завдань, — стала аморфною, нездібною до скоординованого чину, над якою робили експерименти різні сторонні сили аж довели до колхозного стану.
І деякі спроби творчого чину цієї групи були швидче стихійним поривом колишнього клясократа, ніж волевим, свідомим чином сучасного нам хлібороба.
Не так давно в українській пресі, на грунті інформацій з України, досить жваво дебатувалось питання, яким має бути майбутнє суспільство в Україні — клясове, чи безклясове? На жаль, дискусія велась на такому рівні, який недозволив сприймати її поважно. Бо ж утотожнювати клясу і стан, або дефінювати, як це робили декотрі автори, клясове суспільство, як організацію визискувачів, під соціологічним оглядом недопустиме. Цілком зрозуміло, що большевики якраз так опреділюють клясове суспільство і пропаґують безклясове, бо це суспільство їхнє власне, ними створене. Але для організації українських упорядкованих та устабілізованих суспільних відносин, безклясове суспільство є кроком назад до початкових форм суспільної організації і протирічить цілому історичному розвиткові українського народу та його заложенню.
Про те, як шкодить така плутанина зміцненню українських соціяльних відносин, нема потреби говорити, тому, мені здається, є конечним, і це має практичне значення, аби українська наука прийняла дефініцію кляси Липинського, як одну з вихідних точок для дослідження явищ соціологічного порядку.
Ми не маємо змоги спинятись на всіх аргументах, яких вживає автор “Листів“, щоб довести свою ідею клясового суспільства.
По переконливості і талановитості обгрунтовання, вони не мають собі рівних в українській соціологічній літературі.
Але є конечним спинитися над характеристикою охлократа і клясократа, щоб привести анальогію і зробити висновки.
Коли взяти охлократа в його стислому виявленні, як тип людини, то по-свойому духовому заложенні, це завшди кочовик — людина незв'язана з якоюсь територіяльною продукцією. Таке духове заложення іноді навіть може не бути виразником його матеріяльної творчости.
Наприклад, тип Москвина. Без огляду, що від століть це є осілий народ, тип Москвина, за своїм духовим заложенням, все є кочовиком, і в цьому факті може чи не найглибше ховається його шалений, стихійний імперіялізм, який сьогодні дається в знаки цілому світові.
Чи не є знаменним, що якраз у жнива Москвини масами мандрували в Україну по хліб, на фактичну жебранину? Це явище добре знане було в Східній Україні під назвищем „Киян”, бо всі ці маси Москвинів ішли нібито до Києва на прощу.
Або масові мандрівки Москвинів на т. зв. отхожі промисли, яким не можна знайти ближчого означення. В це поняття входило все те, що найменше вимагало інтензивної праці.
Навіть у звичаях пов'язаних з релігійним обрядом виявляється душа Москвина — кочовика. Наприклад: стіл зо Свяченим у нас в Україні все був прикрашений печеним поросям — продуктом осілої хліборобської культури, тоді як у Москвинів ягням — продуктом культури кочової. Москвини взагалі не мають нахилу до інтензивного хліборобства.
Все це являється непомильною ознакою кочовика, який духово ніяк не може пристосуватись до накинених йому згори форм осілої хліборобської культури.
Цілком інший тип людини — клясократ. Його найхарактеричніші духові ознаки такі: це також войовник, але войовник-продуцент. Він по перемозі в першу чергу шукає матеріяльної праці і сталого осідку для неї. Він у початковій стадії осілости все хлібороб, з якого в процесі розвитку та суспільної диференції народжуються інші кляси — робітничий, ремісничий, промисловий, і інші.
За приклад такого типа можна взяти норманів, які з Вільгельмом Завойовником завоювали Англію і зараз же осіли на землю, як хлібороби. Вони поклали основу клясократичній організації англійського суспільства, в якій довгі роки вели провід, але з розвитком промисловости мусіли поділитись владою з клясою робітничою. Є два типи клясократичного завойовання. Оцей приклад з норманами, це тип завойовника зовнішнього. За приклад завойовника внутрішнього може служити завоювання України Богданом Хмельницьким. Зорганізована в середині польської держави козача верства, включила в боротьбу всі осілі в Україні хліборобські елементи, відвоювала Україну від поляків та, поділивши землю між учасниками повстання, витворила клясову організацію оперту на землеволодінні.
Треба зазначити, що селянство, яке в повстанні Хмельницького відограло видатну ролю, тоді ще ніде в Европі не виступало, як самостійний суспільний чинник, і тому по розборі земель старшиною і козаками мусіло задовольнитись підрядною ролею залежною від землевласників.
Такий був дух часу, якому ще були незнані поняття суспільної рівности.
Сама дефініція кляси цілком ясно визначає його структуру і її властивості.
Шукаємо організаційних, природних підвалин — родина, громада, кляса — під будову українського суспільства — звідси виключне значення клясократичної методи організації.
Диференціяція цілої української нації за клясами і співпраця цих клясів — ось шлях до правдивої стабілізації цілого українського суспільного життя.
Розвиваючи дефініцію кляси, можна зробити такі висновки:1. Клясова структура, тому що природна, надзвичайно стабільна. Вона в Україні в неорганізованому стані перетривала більше як півтора століття політичного занепаду; а большевики, щоб її зруйнувати, залили Україну кров'ю, доки її зламали, але не знищили.
2. Клясова структура зручна і корисна для організації суспільства. Наприклад, на господарському секторі: клясократія, об'єднуючи в клясах духово-споріднені елементи, найліпше гарантує найширшу і найглибшу кооперацію продукуючих сил. Майбутній Україні, з огляду на бідність капіталом, намічається широкий шлях кооперації на всіх ділянках життя, особливо в галузі сільсько-господарській і ремісничій. Могутню і творчу силу української кооперації ми недавно спостерігали в Галичині.
3. Під оглядом побутовим, кляси є осередками, в яких твориться і плекається справжня народня культура. Ніщо інше, як козацька клясократія витворила безліч взірців чарівної національної поезії українського ґенія — думи козацькі.
А придивіться, як виглядає зараз фальсифікат цієї народньої творчости в большевицькому без клясовому суспільстві. Пара спритних продуцентів, на замовлення партії, виконують продукцію, якій під мистецьким, моральним і національним кутом не має українського означення, і її видають за українську народню — колгоспну і пролєтарську продукцію.
4. Клясова метода організації усуває посередника між клясою і державою. Ролю цього посередника звичайно бере на себе інтелігент, що сам нічого не продукує, а живе з цього посередництва. Цього інтелігента не слід змішувати з продуцентом духових цінностей — науковцем, мистцем і інше, який має бути організований в клясі української інтелігенції.
5. Кляси, це та природна, стабільна, міцна база, що на ню може опертись українська державна організація. Лише в клясах, шляхом природного добору, шляхом природної вартости людини, як виробника і організатора, може народитись справжня провідна верства, що стабілізує і ціле українське суспільство, забезпечить його досвідченим проводом на підставі реальної, а не словесно, вищости людини, і в цьому чи не найголовніше значення клясової організації.
6. Провідні люди всіх клясів творять загально-українську провідну верству — національну аристократію.
Технічний бік клясової організації творить окреме завдання і ми його сьогодні не маємо змоги торкатись.
Ураховуючи сьогоднішній стан українського суспільства на рідних землях, можна припустити, що як би зараз постала Українська Незалежна Держава, першими могли б організуватись кляси — хліборобська, реміснича, робітнича і кляса української інтелігенції.
Нема сумніву, що було б нереально уявляти майбутню Україну вже на початках її існування, як струнку систему розбудованих кляс, бо кляси це продукт поступової творчости, продукт органічного росту українського суспільства, тим більше при сучасному його стані в Україні, де понищені найосновніші суспільні зв'язки, до родинних включно, а якраз вони є основою клясової організації.
Але також немає сумніву, що основні кляси, про які я згадував, могли б почати організуватись зараз, як-би їм не стала на перешкоді соціяльна політика держави, на приклад, введення в суспільну систему поруч з клясами станів, чи примусово накинутих господарських та соціяльних форм, приміром, соціялізму, капіталізму чи чогось іншого.
Окреме питання творитиме промислова кляса. За браком часу ми на ній не можемо спинитись. Це окрема складна проблема з огляду на багато причин, а головна з них — бідність України, як і кожної колоніяльної країни, на власний промисловий капітал.
Ще довго основною в українській суспільній структурі буде кляса хліборобська. Тому уділимо цій клясі трохи уваги.
Сьогодні вона знівельована за найнижчим суспільним рівнем — удержавленого сільсько-господарского робітника.
Але поза всіми жахливими наслідками нівеляційного процесу, в якому загинули незчислимі попередні матеріяльні і культурні надбання, є один додатний бік в цій справі — в цьому процесі грунтовно знищені всі соціяльні протиріччя, які ділили один хліборобський масив на різні взаємно ворожі групи.
Сьогодні є — розбита аатомізована юрба, з одного боку, і московська охлократія, яка цією юрбою править, з другого. Але ця юрба в найглибших сховищах своєї душі хоронить духові рештки колишньої гордої козацької клясократії. І як упаде чужа влада, стануть супроти себе одвічні учасники українського буття — спрагнений землі хлібороб і мати-земля спрагнена його любовної дбайливої праці!
І мимоволі насувається думка, що початковий розподіл землі між окремими господарями, мусять робити безпосередньо самі сільські громади, без втручання держави, лише за її контролею. Можна наперед припускати, що ця метода зустріне багато практичних труднощів, але в тій ситуації, яка є зараз, вона буде єдино моральною і найбільш справедливою в правосвідомості селянства.
На закінчення мови про клясу, ще треба зазначити, що перша засада, яка мусить бути введена в клясократичну систему, це приватна власність, зокрема на землю, обмежена законом. Вона відповідає християнським засадам — привчає людину, як учить Християнська Церква, індивідуально відповідати за свої діла, дає змогу найширше виявити ініціятиву і є запорукою справжньої волі.
І ще одне питання: лише при клясократичній методі організації суспільства та співпраці клясів може витворитись один духовий тип українця, якого нам так бракує.
Диференціяція суспільства за клясами не буде на перешкоді творенню цієї духової єдности, бо основні засади клясової організації одні і ті ж для всіх клясів. Навпаки, своєрідна культура кожної кляси збагатить загально-національну скарбницю. Хіба ж крім хліборобської культури за часи козацької клясократії Україна не пишалась, що відмічають багато дослідників, високою культурою міщанською, культурою ремісничих цехів, або славетньою культурою української інтелігенції?
Все це втрачене національне багатство, в його сучасних формах, спроможна відродити лише клясова організація українського суспільства.
Третю методу організації суспільства Липинський називає демократією. Взаємини, які вона витворює між активними і пасивними елементами нації — хаотичні.
Загально відомо, що Липинський піддає демократію гострій критиці. Тому, аби уникнути неясностей, перше ніж говорити про цю методу, треба коротко спинитись над тим, що під демократією розуміє сам Липинський.
„Нарід і демократія, — каже він на XI. ст. вступу до „Листів” — це не синоніми. Нарід був, є і завжди буде, і до нього завжди належить майбутнє, бо завжди старі провідні верстви одмірають і завжди нові з народніх мас на їх місце піднімаються”.
Дальше Липинський ще раз підкреслює, що під демократією він розуміє не нарід, і не добро народу, а спосіб суспільної організації.
От-же, народоправство в парляментарному розумінні, найширша народня воля, чи соціяльні удосконалення — це не є демократія, лише шлях до вседальшого удосконалення суспільних форм співжиття, якому, на жаль, немає окремої назви і тому його звуть також демократією.
І не оцю демократію, а методу суспільної організації — методу правління при помочі політичних партій — піддає Липинський критиці.
От-же, демократія означає методу організації такої провідної верстви, в якій під впливом зовнішньої експанзії чи причин внутрішнього характеру, до яких в першу чергу належить збагачення, а тому і зледащіння провідної верстви попередньої клясократії, стався розклад клясової організації. “Дегенерація лордів, юнкерів, патриціїв, самураїв, каже Липинський, усе йшла в парі з їх непомірним збагаченням, бо грошове збагачення звільняє від жертв, ризика і праці“, стор. 139, “Листи“).
З розкладом кляс у такій нації на місце ясно здиференціованого за засобами продукції суспільства, починає творитись соціяльна мішанина, невиразна по своїй внутрішній структурі — хаотична. Ідея організації за засобами продукції все слабшає і її місце займає ідея об'єднання за різними зматеріялізованими “вірую“ — соціяльними, економічними, і т. далі.
В таких об'єднаннях все веде провід інтелігенція, що занехує своє пряме призначення — продукцію духових цінностей — і стремить до державного проводу.
Вже не перший раз в історії інтелігенція бере на себе невластиву їй ролю — провід нації, але матеріяльне реальне життя все її перемагає, після чого вона звичайно повертає до своєї сфери діяння, в якій все є конструктивно творчою.
Наведу, за Липинським, один цікавий приклад:
“Страшний моральний упадок і руїна західньо-европейських націй у середніх віках ішли в парі з бажаняям тодішньої інтелігенції, зорганізованої в релігійній організації Католицької Церкви захопити в свої руки світську владу і, усунувши здеґенероване феодальне лицарство, стати скрізь на його місце правлячою національною аристократією. Але довга боротьба між панами і імператорами, хоч мала свої Каносси, все ж таки закінчилась перемогою імператорів в світі реальному і великим моральним відродженням Католицької Церкви та перемогою тодішньої інтелігенції в світі духовому“. (“Листи“, стор. 148).
Та вернімо до демократичного проводу. В такий спосіб на чоло суспільної організації вибивається нова провідна аристократія партійна, яка є виразником кожної демократії.
Якщо ми визнали клясу, як спільноту виробників зв'язаних між собою спільними засобами продукції матеріяльних і духових цінностей, та спільною культурою, то партію треба визнати, як спільноту ні матеріяльно, ні духово між собою не пов'язану, спільноту мінливу — не стабільну.
Коли, скажемо, для ясности хліборобську клясу творять хлібороби, а робітничу робітники, що є природно, то хліборобську чи робітничу партію творить, звичайно, соціяльна мішанина з хліборобів, інтелігентів, робітників, і т. р., т. зн. людей різних засобів продукції, різного способу думання і тому нічим між собою не пов'язаних, крім отого вірую, себто чистою абстракцією.
Така метода організації, в протилежність класовій, не має під собою органічної — ні матеріяльної, ні духової — бази, наприклад, в Україні ідеї і методи Маркса, тому вона штучна, надумана, стоїть над життям, нагинає його до себе, а не з нього, як клясова ідея і метода, народжується.
І коли клясова провідна верства з цілою клясою несе реальну і моральну відповідальність за свою роботу, бо прив'язана територіяльно, як, наприклад, наші хлібороби, що за помилки жорстоко заплатили майном і життям, то партійна провідна верства ніякої реальної відповідальности не несе, лише моральну, що при широкій інтерпретації цього поняття в мішанім суспільстві, спричинює в цьому основному для кожної роботи факторі — хаос, а то й звичайну безвідповідальність.
Ілюструвати це можна багатьома прикладами.
Розглянувши три методи організації суспільства, структуру, творчі і руйнуючі прикмети, приходимо до висновку, що клясова система спроможна створити сильне, стабілізоване і в той же час здібне до розвитку суспільство, яке єдине може стати устояною внутрішньою основою кожної держави.
Тим більше в Україні, де ще і сьогодні, без огляду на занепад, найсильнішою є хліборобська верства, нащадки колишньої козацької клясократії, яку не знищили і не знищать методи московської охлократії.
Оглядом цих трьох методів суспільної організації, за браком часу, на жаль, поверховним, закінчимо цю скромну доповідь про соціяльну стабілізацію, на кінці якої видніється Українська Соборна Самостійна Держава.
Як цю державу збудувати, говорить Липинський в розділі “Листів“ про політику, як умілість. Та це вже інша тема.
Література:
1. В. Липинський — „Листи до Братів Хліборобів”, Відень, 1921.
2. В. Липинський — „Україна на Переломі”, Відень, 1921.
3. Ін. Бочковський — „Національна Справа”, Відень. 1920.
4. Іван Холмський — „Історія України”, Ню Йорк – Мінхен, 1949.
5. В. Старосольський — „Теорія Нації”, Відень, 1923.
6. М. Грушевський — „Початки Громадянства”, Відень, 1921.
7. М. Кочубей — „Збірник Хліборобська Україна” Відень, 1920.
——————
- ↑ Доповідь на IV. Науковій Конференції НТШ — Торонто, 6 вересня 1953 р., „Булетень” ч. 1 (4), 1953.
This work is in the public domain in the United States because it was legally published within the United States (or the United Nations Headquarters in New York subject to Section 7 of the United States Headquarters Agreement) between 1929 and 1977 (inclusive) without a copyright notice.