Втрачений світ/10
| ◀ Розділ IX. Хто міг передбачати це? | Втрачений світ пер.: Микола Іванов Розділ X. З нами трапилися найнезвичайніші речі |
Розділ XI. На цей раз я був герой ▶ |
|
З нами трапилися й тепер ще трапляються найнезвичайніші події. Увесь мій запас паперу складається з п'ятьох записних книжок і кількох бльок-нотів. Олівець у мене тільки один. Але доки руки мої можуть ворушитися, я записуватиму всі наші пригоди та вражіння. Ми ж бо єдині представники породи людської, яким судилося бачити такі речі, і я вважаю за потрібне занотувати їх, поки вони свіжі в моїй пам'яті, і неминуча доля дозволяє це. Пощастить мені передати листа Замбові; спроможуся, в якийсь дивний спосіб, привезти їх з собою я сам; потраплять вони до рук сміливого дослідника, що йтиме нашим слідом, мавши, мабуть, змогу користуватись літаком? — я не знаю. В кожному разі передчуття каже мені, що мої записки збезсмертять наші найправдивіші авантури.
Ранком другого дня, по тому, як підлий Гомес ув'язнив нас на пляті, розпочався новий етап наших пригод. Перший інцидент з цілої серії їх справив на мене не дуже приємне вражіння. Прокинувшись по недовгому сні, я випадком глянув на свої штани. Одна калоша їх, задравшися трохи вгору, оголила на кілька пальців шкіру над краєм шкарпетки, і на шкірі лежало щось, ніби велика виноградина пурпурового кольору. Здивований, я нахилився наперед, щоб зняти її, і жахнувся, коли вона луснула між моїми пальцями, і з неї в усі сторони пирснула кров. Я аж верескнув з огиди й розбудив своїм криком обох професорів, що спали поруч.
— Надзвичайно цікаво, — сказав Самерлі, розглядаючи мою ногу. — Величезний кліщ, скільки мені відомо, ще не заклясифікований.— Перший плід наших дослідів, — навчально промовив Челенджер своїм низьким голосом. — Мусимо визначити його тільки як Ixodes Maloni. На мою думку, мій юний друже, залишити своє ім'я в невмирущих аналах зоології варто такої невеличкої неприємности, як укус кліща. На нещастя, ви своїми пучками розчавили цей чудовий екземпляр саме тоді, як він смоктав вашу кров.
— У, мерзенна гадина! — скрикнув я.
Професор Челенджер, протестуючи, підвів угору свої товсті брови і, щоб заспокоїти мене, поклав мені на плече руку.
— Мусите виховувати в себе науковий погляд на природу й незалежний розум ученого, — сказав він. — Для людини з філософічною вдачею — як у мене, наприклад — кліщ з його лянцетуватим хоботком і розтягливим шлунком — такий же досконалий витвір природи як павич або північне сяйво. Мені просто боляче слухати, що ви так зневажливо говорите за бідну комаху. Проте, я не маю сумніву, що, бувши уважні, ми знайдемо ще кільки штук їх.
— Який же там може бути сумнів, — похмуро погодився Самерлі, — коли один кліщ оце тільки-но просмикнувся за комір вашої сорочки?
Челенджер заревів як бик, схопився з місця й почав несамовито драти на собі комірчик і сорочку, аби якнайшвидче скинути їх. Самерлі і я реготалися так, що ледве могли допомагати йому. Нарешті нам пощастило заголити його могутній тулуб (п'ятдесят чотири пальці на обмах). Все тіло Челенджерове було вкрито чорним волоссям, і з хащів його ми витягли зайшлого кліща раніш, як він устиг укусити професора. Але круг нас аж кишіло цих жахливих створінь, і ми мусили забиратися звідти.Але насамперед треба було порозумітись із нашим вірним негром, що стояв уже на скелі з бляшанками какао та бісквітів. З провізії, що була в таборі, ми звеліли йому залишити собі запаса на два місяці, а решту віддати індіянам як винагороду за їхню роботу в нас і за доставу листа до Амазонки. За кільки годин ми бачили, як вони низкою йшли по рівнині, кожен з пакунком на голові. Замбо перейшов до нашого намету й залишився там як наш єдиний зв'язок із околишнім світом.
Тепер треба було рішати, що робити далі. Свою постоянку серед отруєних кліщами кущів ми перенесли на невеличку галявину, облямовану високими деревами. Посередині її лежало кільки пласких каменів, неподалеку була криниця чудової води. Там ми й розташувалися, там і обговорювали плани перших наших дій у незнаному краї. Серед листя над нами виспівували птахи — один з них якось дуже дивно стогнав, — але інших, крім їхніх співів, ознак життя ніде не помічалося.
Перш за все ми з'ясували наші запаси, щоб знати, чи надовго їх стане. Те, що ми принесли з собою, разом із тим, що передав Замбо, забезпечувало нас у цілком достатній мірі. Найголовніше — як вважати на небезпеку, що чигала на нас, — ми мали чотири ґвинтівки з тисячею триста патронів до них, мисливську рушницю й коло ста п'ятдесяти патронів великого калібру. Їстивного вистачило б на кілька тижнів; був чималий запас тютюну та деяке наукове приладдя, як от прозорна труба й добрий польовий бінокль. Всі ці речі ми поскладали на галяві, а потім сокирами та ножами позрубували багато колючих кущів і зробили з них огорожу ярдів у п'ятнадцять в прогоні. Це мала бути наша тимчасова штаб-кватиря, наш притулок про випадок якоїсь несподіваної небезпеки й сховище наших запасів. Назвали ми її Форт Челенджера.Закінчили ми свою роботу по-півдні. На спеку скаржитися не доводилось; та й узагалі плято, і щодо температури, і щодо характеру рослинности, мало властивості поміркованого підсоння. Серед дерев круг нас росли буки, дуби і, навіть, береза. Височенне джинґове дерево, що набагато перевищувало зростом всі інші, розстилало над новозбудованим фортом крислаті гілки з тоненькими, як волосся, листиками. Сівши в холодку під ними, ми заходились обговорювати наші дальші кроки. Лорд Джон, що за рішучих хвилин завжди перенімав на себе командування, почав викладати нам свою точку зору.
— Доки жодна людина й ніякий звір не бачать або не чують нас, ми — в безпеці, — сказав він. — Труднощі постануть відтоді, як вони довідаються про нашу присутність. До останнього часу в мене немає даних вважати, що вони викрили нас. Наша тактика мусить, попервах, полягати в тім, щоб сидіти тихо й потроху знайомитись з місцевістю. Перед тим, як замінюватись візитами з нашими сусідами, мусимо добре вивчити їх.
— Але нам треба посуватись наперед, — зауважив я.
— Посунемось, не турбуйтесь за це, мій голубе. Тільки посуватися треба розважливо. Ніколи не відходьмо від нашого табору так далеко, щоб у разі потреби не можна було б зараз же повернутись назад. І ще одне — не стріляймо; хіба що нам загрожуватиме смертельна небезпека.
— А, проте, вчора ви таки вистрілили, — нагадав Самерлі.
— Вистрілив, бо не міг стримати себе. Та вчора був дужий вітер і дув він од плята на рівнину. Навряд чи звук пострілу чути було далеко від провалля. А, до-речі, як назвемо ми це плято? Адже це ми мусимо дати йому якесь ім'я.Пропозицій, більш-менш удалих було багато, але останнє слово сказав Челенджер.
— Воно може мати тільки єдине ім'я, — промовив він. — Ім'я людини, що відкрила його. Це — Край Мепла Вайта.
Так він і став Край Мепла Вайта, і цим ім'ям позначено його на мапі, що мені доручено її креслити. Гадаю, під такою назвою фігуруватиме він і в майбутніх атласах.
Тепер перед нами стояло невідкладне завдання тихомирно добутися в глиб цієї країни. Ми переконалися на власні очі, що тут живуть якісь невідомі істоти, а до того ж у нас був альбом Мепла Вайта, і рисунки в ньому провіщали з'явлення ще жахливіших і небезпечніших потвор. Що там мешкають люди і люди вельми злосливі, доводив кістяк, пронизаний бамбуковими стеблами. Він міг опинитися в такому становищі тільки тому, що хтось з силою скинув його згори. Отже, живучи на пляті під загрозою постійної небезпеки і не мавши змоги втекти, ми мусили вживати всіх застережних заходів, які підказав би Рокстонові його досвід. Разом із тим не могли ж ми спинитися тут, на грані цього таємничого світу, куди нас непереможно поривала цікавість і бажання виконати перейняте на себе доручення.
Ми затулили вхід до нашої фортеції купою колючих кущів і лишили під захистом її своє таборище з усіма запасами в ньому. Потім, ідучи берегом ручайця, що витікав з криниці і правив би нам за провідну нитку в разі повернення, ми безгучно й бережно рушили в невідоме.
З перших же кроків стало ясно, що тут на нас чекають дива. Ми йшли корчастим лісом, де росли незнані мені дерева, що їх Самерлі — найкращий ботанік у нашій експедиції — визначив як „conifera“ й „cycadacea“ — породи рослин, властиві найдавнішим геологічним шарам. Зробивши кілька сот ярдів, ми побачили, що ручаєць ширшає й утворює досить велике багнище. Перед нами височили здоровезні оситняги всуміш із папортниковими деревами. Буйний вітер гойдав їхні верховіття. Раптом лорд Джон, що вів перед, спинився й підніс руку вгору.
— Дивіться! — скрикнув він. — Це ж, напевне, слід прабатька всіх птахів.
На м'якій твані одтиснувся величезний трипальчий слід. Тварина, очевидно, перетяла багнище й подалась до лісу. Всі ми спинилися й цікаво розглядали величезний одтиск. Якщо це був птах — а яка ж інша тварина могла залишити такий слід? — то сама нога мусила бути не менша як струсь заввишки. Лорд Джон пильно озирнувся навкруги й зарядив свою рушницю на слонів двома кулями.
— Закладаюся, сказав він, — що слід зовсім свіжий. Тварина пройшла не більше як десять хвилин тому. Ви ж подивіться, як просотується вода ще й тепер у найглибшу ямку. Чорт побирай! А щось — відтиск ноги дитинчати.
І справді, сліди меншого розміру, але такої самої форми, йшли поруч із більшими.
— Ну, а що ви про це думаєте? — тріюмфуючи, згукнув професор Самерлі, показуючи на щось між трипальчими відтисками, що нагадувало відбиток п'яти пальців величезної людської руки.
— Вельден! — у захваті скрикнув Челенджер. — Я бачив їх у Вельденських глинищах. Ця тварина ходить випроставшись, на задніх трипальчих лапах і випадково торкнулася землі п'ятипальчими передніми. Це — не птах, любий мій Рокстоне, ні в якім разі — не птах.— Звір?
— Ні, і не звір. Плазун-динозавр. Тільки він і міг залишити такі сліди. Дев'яносто років тому вони вразили шановного Сасксонського вченого, але хто міг думати колись, що людям випаде бачити й таке?
Його слова перейшли в шепіт, а ми всі так і прикипіли на місці. Ідучи по слідах, ми вибралися вже з болота й опинилися в затишній місцині, порослій деревами й кущами. Перед нами лежала полявина, а на полявині тій було п'ять тварин щонайдивовижнішого вигляду. Притулившись між кущами, ми мали змогу спокійно роздивлятись на них.
Я сказав, що там їх було п'ятеро — двоє дорослих і троє дитинчат. Розміри вони мали величезні. Навіть діти були не менші як слони завбільшки. Дорослі ж перевищували всі тварини, що я будь-коли бачив. Шкіра в них була лупакового кольору, в лусках, як у ящірки, й вилискувала проти сонця. Всі п'ятеро сиділи, похитуючись на своїх велетенських трипальчих задніх лапах, а передніми — п'ятипальчими нахиляли додолу вершки дерев і общипували їх. Думаю, що найвірніше уявлення за них ви матиме, мисленно змалювавши собі кенгуру в двадцять футів завдовжки, з чорною, подібною до крокодилячої, шкірою.
Не знаю, як довго стояли ми і, як зачаровані, нерухомо дивились на це казкове видовисько. Вітер дув на нас і, перебуваючи в своєму тайнику, ми могли не боятися, що нас буде викрито. Від часу до часу молодь починала надзвичайно незграбно плигати круг батьків, а ті й собі підстрибували й важко падали на землю. Сила батьків була, здавалося, безмежна: коли одному з них не пощастило чомусь дістати до листя на вершку величезного дерева, він лапами обвив його стовбур і вирвав геть, наче то була лозинка. Така поведінка свідчила не лише за необмежену міць, а й за дуже обмежений розум: важуче дерево всією масою впало на тварину і вдарило так, що та несамовито заскиглила від болю. Ця пригода, очевидно, довела їй, що лишатися тут небезпечно, і, полохливо озираючись назад вона подалася з лісу в супроводі свого компаньйона й грандіозних дітей. Ми довго ще бачили, як блищала між дерев їхня лупакувата шкіра, і хиталися понад хащами їхні голови.
Я глянув на товаришів. Лорд Джон стояв, тримаючи пальця на одведеному курку своєї рушниці, і з завзяттям мисливця дивився їм услід. Чого не віддав би він, аби одна з цих голів висіла межі двох схрещених весел на коминку в його кабінеті? Та розум стримував лорда, бо досліджувати таємниці невідомої країни могли ми тільки за умови, що мешканці її не знатимуть про нашу присутність. Обидва професори були в мовчазному екстазі. В своєму захопленні вони, непомітно для самих себе, побралися за руки й стояли, наче діти перед якимось дивом. Щоки Челенджерові роздималися в янгольську усмішку, а сардонічне обличчя Самерлі пом'якшив на хвилину вираз зачудовання й пошани.
— Nunc dimittis! — нарешті скрикнув він. — Що скажуть про це в Англії?
— Я потаєнці від цих з точністю можу повторити вам те, що вони скажуть, любий мій Самерлі, — промовив Челенджер. — Вони скажуть, що ви збіса брешете й що ви — шарлатан у науці. Достеменно так, як ви та інші казали про мене.
— Побачивши фотографії?
— Підробка, дорогий Самерлі. Невдала підробка.
— Побачивши самі тварини?
— А, спершу треба мати їх. Інакше Меловн з братвою попосміються з нас. 28 серпня — день, коли ми вперше бачили ігуанодонів на галявині в Країні Мепла Вайта. Запишіть це в своїм щоденнику, мій юний друже, та пошліть його до ваших базграчів.
— І начувайтеся, ще редактор добре дасть вам носаком на вдячність, — додав лорд Джон. — Всі ці речі, голубе мій, мають зовсім інший вигляд, як дивитись на них з широти Лондону. Багато хто ніколи не розповідають про свої пригоди, бо бояться, що ним не поймуть віри. Та чи можна ж дорікати їм? За місяць чи два по поверненні нам самим усе це здаватиметься сном. Хто, кажете, вони були?
— Ігуанодони, — відповів Самерлі. — Витиски їхніх ніг знаходять скрізь у гастинських пісковиках Кента й Сасекса. Їх аж кишіло на півдні Англії, коли там було досить соковитого рослинного харчу для них. Умови змінилися, і тварини перевелися. Тут, очевидно, умови не змінилися, і тварини вижили.
— Якщо нам пощастить повернутись колись додому, я мушу привезти з собою хоч одну голову їх, — сказав лорд Джон. — Як позеленіли б з задрощів дехто з моїх угандських приятелів, коли б побачили її. Не знаю, як на вашу думку, хлопці, а по-моєму — ми ввесь час ходимо трясовиною.
У мене так само було почуття постійної небезпеки й таємниці, що оточувала нас. В сутінку між дерев раз-у-раз увижалась якась загроза, і невиразний жах стискував серце, коли доводилось глянути на тіняве листя вгорі. Що правда, чудовиська, які ми допіру бачили, були невразливі, вайлуваті істоти. Вони навряд чи покривдили б когось. Та в цій країні див, напевно, мешкали й інші тварини, і хто знає яке хиже страховище могло кинутись на нас з свого леговища поміж каміння або серед кущів. Я був погано обізнаний із передісторичним життям, але добре пригадую прочитану колись мною книгу, де мова мовилась про істоти, що живилися б левами та тиграми так, як кіт у нас живиться мишвою. Що, як вони водяться й у лісах Країни Мепла Вайта?
Так уже, певно, судилося, що того ж таки ранку — першого для нас у цій країні — ми зазнали ще одної дивної пригоди. На саму згадку про неї я й досі здригаюся. Коли галявина з ігуанодонами здаватиметься нам, як каже лорд Джон, сном, то болото птеродактилів назавжди залишиться нашим кошмаром. Дозвольте ж розповісти вам, що саме трапилося.
Ми повагом ішли лісом, то чекаючи на лорда Джона, що переняв на себе ролю розвідучого, то дожидаючись наших професорів, які на кожному кроці спинялися й, захоплено вигукуючи, милувалися квіткою або комахою, що, здавалося їм, належала до нової, незнаної відмини. Зробивши милі зо три і ввесь час не кидаючись правого берегу ручайця, ми знову опинилися на широкій прогалині. Геть засіяна камінням і облямована вітроломом, вона закінчувалась хаотичним нагромадженням скель. Ледве посуваючись серед каміння та хмизу, що подеколи сягав нам до грудей, ми почули якісь дивні низькі звуки — чи то ґелґотання, чи то сичання, — що виповнювали повітря й виходили, видно, звідкись поблизу від нас. Лорд Джон, піднісши руку, звелів нам спинитися, а сам бережно пішов до купи скель. Ми бачили, як він видряпався на прискалок і, глянувши в середину, зробив рух крайнього подиву. Потім він ніби забув про нас, очевидно, захоплений тим, що бачив, і нарешті поманив нас до себе, піднісши на знак перестороги одну руку. З його поведінки я зрозумів, що на нас чекало якесь інтересне й разом із тим небезпечне видовисько.
Ставши поруч із ним, ми й собі зазирнули поверх скелі. Перед нами був колодязь — імовірно, колишній кратер погаслого вже вулкана. Він мав форму чаші, і на споді його, на кілька сот ярдів під нами, стояли озерця зеленуватої нетечі, оточені оситнягом. Місцина й так нагадувала відомське таборище, а сцена, що там одбувалася, здавалася одною з картин Дантового Пекла. То було леговище птеродактилів. Ми бачили сотні їх. Круг озерець комашилися малята. В оситнягу, на жовтуватих, шкурястих яйцях сиділи бридкі самиці. З цього ворухливого кубла огидних плазунів і виходило сичання та свист, що притягли на себе нашу увагу, і нудкий кислуватий сморід. Трохи вище, кожен на окремому камені, сиділи самці. Величезні, сірі, всі в зморшках вони абсолютно не рухалися, і їх можна було прийняти до статуї, якби не движіли їхні червоні очі та не клацали подеколи їхні дзьоби, ловлячи летючого дракона, що проносився повз них. Велетенські, перетинкові крила свої вони згорнули на грудях і здаля скидалися на гігантських старих жінок, що тільки жахливі голови їх видно було з-під мерзенної, кольору павутиння, шалі. Разом їх, великих і малих, в ямі перед нами було не менше як тисяча штук.
Наші професори радо простояли б там цілий день, так захопила їх можливість безпосередньо вивчати життя передісторичної доби. Вони показували на трупи птахів і риб між камінням — очевидно, корм цих істот, — і я чув, як вони здоровили один одного, з'ясувавши причину находження в шарах кембриджського зеленого пісковику такої маси кісток цього летючого дракона. Тепер було ясно, що птеродактилі, на зразок пінгвінів, жили табунами й годувалися м'ясною їжею.
Нарешті Челенджер, силкуючись довести Самерлі якусь тезу, що той заперечував, виткнув з-за скелі голову й мало не занапастив нас усіх. Найближчий до нас самець пронизувато верескнув і розгорнув свої двадцятифутові шкурясті крила, немов збираючися знятись у повітря. Самці й дитинчата згуртувалися край води, а вартові самці, один по одному, злітали з прискалків. Дивно було бачити, як щонайменше сотня цих велетенських бридких істот, немов ті ластівки, кружляла над нами, але невдовзі ми зрозуміли, що залишатися тут заради цього не було рації. Спершу нечупарні тварюки літали величезним колом, наче хотіли встановити правдивий розмір небезпеки, що загрожувала їм. Далі вони почали спускатися нижче та звужувати коло, доки не опинилися зовсім над нашими головами, приглушуючи нас ляпанням своїх крил і нагадуючи дні змагань на гендонськім аеродромі.
— Біжіть до лісу й держіться вкупі! — скрикнув Рокстон, хапаючи свою рушницю. — Вони щось замишляють.
Тільки налагодились ми відступати, як коло самців наблизилося так, що тварюки майже торкалися наших обличь своїми крилами. Ми гріли їх рулями, та навряд чи вони й почували це. Раптом з гудючого кола довгих ший вистромилась одна, і хижий дзьоб ударив по нас. Ще раз і ще раз. Самерлі зойкнув і рукою затулив закривавлене обличчя. Мене штовхнуло в потилицю, і я ледве не зомлів од того штовхана. Челенджер упав на землю, і, коли я нахилився, щоб допомогти йому підвестися, другий потилишник кинув і мене просто на професора. В ту ж таки мить я почув постріл мисливської рушниці лорда Джона і, глянувши вгору, побачив, як один з птеродактилів з перебитим крилом, широко роззявленим дзьобом і хижими червоними очима тріпається на землі, наче діявол на середньовічних малюнках. Несподіваний шум вразив його товаришів, і вони, знявшися вгору, знову почали кружляти над нашими головами.— Ну, а тепер, — згукнув лорд Джон, — тікаймо, бо інакше загинемо.
Ми майнули навпростець серед кущів, та край самого лісу чудовиська наздогнали нас і повалили Самерлі на землю. Ми підняли його й кинулись під захист дерев. Тут ми були в безпеці, бо між гілок тварини не могли розгорнути свої велетенські крила. Пошарпані й понівичені, пошкутильгали ми до Форту Челенджера, але довго ще бачили їх. З лісового голуба завбільшки літали вони в далекій блакиті й, безперечно, стежили за нами. Тільки, добувшись до самої гущавини лісу, позбулися ми своїх переслідувачів.
— Надзвичайно інтересний і показовий випадок, — сказав Челенджер, коли ми нарешті спинилися, і він водою з ручайця обливав напухле коліно. — Тепер, Самерлі, ми чудово обізнані з поведінкою озвірілих птеродактилів.
Самерлі тимчасом змивав кров з порази на лобі, а я перев'язував поранену шию. У лорда Рокстона був одірваний рукав куртки, але зуби звіря лише доторкнулися до тіла.
— Варто відзначити, — вів далі професор, — що в нашого юного друга — колона рана, тоді як лордові відкушено рукав. Я дістав доброго стусана в голову, заподіяного крилом. Отже бачимо щонайрізноманітніші способи захисту.
— Ми ледве-ледве врятувалися, — серйозним тоном промовив лорд Джон. — Не можу уявити собі кінця гіршого ніж смерть од цього мерзенного гадюччя. Я не хотів стріляти, але, далебі, вибору не було.
— Якби не ви — ми загинули б, — упевнено сказав я.
— Думаю, проте, що нам це не пошкодить, — відповів Рокстон. — Тут, у лісі, зчаста валяться або розколюються дерева, і хруск їх дуже нагадує звук пострілу з рушниці. А тепер, як на мене, досить з нас на сьогодні всіх цих пригод. Ходім краще до табору та пошукаймо в нашій аптеці карболки. Хто його знає, яку отруту несуть у своїх дзьобах ці тварини.
Напевне, від самого створіння світу ніхто не мав стільки пригод протягом одного дня. Та доля приощадила для нас ще нову несподіванку. Ідучи ввесь час берегом ручая і добувшися нарешті до Форту Челенджера, ми знайшли колючу барикаду, невшкоджену і думали, що нашим митарствам на сьогодні був кінець. А втім, раніш як одпочити, випало нам ще раз поклопотати голову. Ворота форта були незаймані, огорожа стояла невшкоджена, а все таки якийсь дивний і потужний гість одвідав за нашої відсутности наш табір. Слідів од його ніг не лишилося ніяких, і тільки поламані гілки крислатого джинґового дерева показували путь, якою він ішов і повертався. За доказ його моці та злосливости правив стан наших запасів. Всі вони безладно валялись на землі. Цинковий ящик з м'ясними консервами було потрощено на гамуз, а містиме його — знищено. Знову почуття невиразного жаху поняло наші душі, і ми перелякало вдивлялися в тіні, що почали вже лягати круг нас. В кожній з них увижався нам якийсь страшний привид. Як приємно було почути голос Замба і, підійшовши до краю плята, побачити на вершку скелі його привітне обличчя.
— Все гаразд, маса Челенджере, все гаразд, — кричав він. — Я лишається тут. Не бояться. Ви завжди знайдете мене, коли захочете.
Його чесний, чорний вид і безкраїй ляндшафт, який слався мало не до допливу Амазонки, нагадав нам, що ми все ще на землі, живемо в двадцятому столітті, а не перенеслися на якусь чужу, молоду віком планету.
Важко було уявити собі, що фіялкова лінія на далекому обрії межує з великою рікою, по якій снуються пароплави, і люди на них розмовляють за свої пусті буденні справи, тоді як ми, загублені серед істот давноминулої доби, можемо лише тоскно дивитись у той бік.
Ще один спогад лишається мені від того дня, і ним я закінчу свій лист. Професори, роздратовані, безперечно своїми поразками, запальчасто сперечалися про те, належать наші напасники до роду птеродактилів або димофрфодонів, і замінювались дошкульними словами. Щоб не чути їх, я відійшов трохи на бік і, сівши на пень упалого дерева, запалив сигару.
— Слухайте, Меловне, — сказав лорд Джон, підсаджуючись до мене, — що ви, добре пригадуєте місцину, де сиділи тварини?
— Цілком виразно уявляю її собі.
— То було щось ніби кратер вулкана. Чи не так?
— Я так думаю.
— А ви помітили, який там ґрунт?
— Скелі.
— А край води, де росте оситняг.
— Якийсь голубуватий. Скидалося на глину.
— Правильно. Кратер, виповнений синьою глиною.
— А в чім річ? — зацікавився я.
— Та нічого, — одповів Рокстон і пішов до вчених суперечників. Їхній дует ще не скінчився: різкий голос Самерлі то стихав, то прибирав більшої сили, а за ним окселентував згучний бас Челенджерів. Я не згадав би про зауваження лорда Джона, якби вночі не почув ще раз, як він бурмоче: „Синя глина… синя глина в кратері вулкана“. То були останні слова, що я чув перед тим, як поринув у безпросипний сон.