Втрачений світ/6
| ◀ Розділ V. З приводу цього можна ще сперечатися | Втрачений світ пер.: Микола Іванов Розділ VI. Я був бич господній |
Розділ VII. Завтра ми занурюємось у невідоме ▶ |
|
Ми з лордом Джоном Рокстоном пройшли вулицею Віго під похмурі портали цього аристократичного будинку. В кінці довгого темного коридору мій новий знайомий одчинив двері й повернув електричний вимикач. Сила лямпочек під кольоровими абажурами залила червонуватим світлом велику кімнату. Стоячи коло дверей і роздивляючись навкруги, я мав загальне вражіння надзвичайного комфорту та чепурности з печаткою суто чоловічого смаку. Скрізь була мішанина розкошів грошовитої людини й недбайливости старого парубка. На підлозі лежали дорогі футра та орієнтальні мати, що грали всіма барвами веселки. По стінах висіло багато картин і гравюр, в яких навіть моє недосвідчене око не могло не впізнати дуже дорогі та рідкі екземпляри. Малюнки боксерських змагань, фотографії танцюристок і бігових коней чергувалися з похітливим Фрагонаром, войовничим Жірарде та сантиментальним Тернером. Але серед цих прикрас були розкидані трофеї, які нагадували, що лорд Джон Рокстон був разом із тим один з найславетніших спортсменів і атлетів свого часу. Перехрещені темносинє й кармазинове весла на коминку промовляли про його подвиги в окфордському весловому клюбі, а рапіри та рукавички для бокса під ними свідчили, що і в цих галузях спорту він не пасе задніх. Круг цілої кімнати висіли голови вбитих ним на ловах тварин з усіх кутків світу, і понад ними всіма височила голова білого носорога зі зневажливо закопиленою верхньою губою.
Посеред кімнати на багатому червоному килимі стояв чорний із золотими інкрустаціями стіл у стилі Людовіка XV; розкішна пам'ятка давнього мистецтва, по-блюзнірському заплямована слідами склянок і пропалена недокурками сигар. На столі стояла срібна таця з курильним приладдям і карафа з віскі. Мовчазний господар налляв дві склянки, розводнив віскі содовою водою, вказав мені на крісло, підсунув склянку ближче до нього і простяг мені довгу, ніжну гаванну. Потім він і сам сів навпроти і втупив у мене свої допитливі, безстрасні очі, що ясніли холодним блакитним полиском кольору льодівця.
Крізь серпанок сигарного диму я вдивлявся в деталі знайомого мені з багатьох фотографій обличчя — горбуватий ніс, ямкуваті щоки, рудувато-чорне волосся, закручені, гострі вуси, коротка задерикуватка борідка на висталому підборідді. Було в ньому щось од Наполеона III, щось од Дон-Кіхота, але найбільше — од сільського англійського джентльмена, зрослого на свіжому, вільному повітрі, аматора собак і коней. Шкіра від сонця та вітру стала йому цеглястою. Насупуваті, рясні брови надавали його холодним очам суворого, майже жорстокого виразу, і це вражіння підсилював широкий, вигнутий, весь у зморошках лоб. Він був худорлявий, але міцно збудований чоловік, і мало хто з англійців витримав би такі втомні подорожі як лорд Рокстон. Мав він понад шість футів, але зріст його через надзвичайно опуклі плечі здавався менший. Такий то був славетний лорд Джон Рокстон, що сидів напроти мене, смоктав свою сигару і, не кажучи ні слова, нахабно дивився мені просто в очі.
— Отже, — промовив він нарешті, — вороття вже немає. Ми з вами вскочили по самі вуха. Скажіть, чи спадало вам на думку щось подібне, коли ви входили до інституту?
— Я й гадки не мав про це.
— І я так само. Тільки три тижні тому я повернувся з Уганди й налагодився був одпочити трохи в Шотляндії. А натомість — маєте! Як це з вами трапилося?
— Та це ж мій фах. Я — співробітник „Щоденної Газети“.
— Так, так; ви казали про це. Доречі, я хочу попросити вас зробити мені невеличку послугу. Згодні?— З охотою.
— А ви не боїтесь?
— Що ж там небезпечного?
— Небезпечний сам Белінджер. Ви чули про нього?
— Ні.
Слухайте, голубчику, де ж це ви жили? Сер Джон Белінджер — найкращий їздець у північних графствах. На рівному я, що правда, не поступлюся йому, але в гонах з перепонами він заломить мене. Ні для кого не таємниця, що коли він не тренується, він п'є. Встановлює рекорди, як він каже. У вівторок він захорів на запійне маячення і відтоді наче сказився. Кімната його якраз над нами. Доктор запевняє, що бідолаха неодмінно дасть дуба, якщо не годувати його, а старий лежить собі на ліжку, тримає під подушкою револьвера й присягається, що випустить усі шість куль у першого, хто наблизиться до нього. Його слуги, ясна річ, застрайкували. Та й де б пак не страйкувати? — він такий зух, той Джек і не схибить стріляючи. Але не можна ж дати загинути в такий спосіб переможцеві на великих Національних змаганнях… Як ви думаєте?
— А що ви хочете зробити? — спитав я.
— Я гадав, що ми вдвох накинемось на нього. Якщо він і стрілятиме, то загине лише один з нас, а другий тимчасом скрутить йому назад руки, поставить поживну клізму і врятує старого від смерти голодом.
Справа була майже безнадійна, а надто як на людину, що втомилася за день. Я не вважаю себе за виняткового небоя. Моє ірляндське уявлення завжди малює мені невідоме небезпечнішим ніж воно єсть у дійсності. З другого боку мені змалку прищепили зневагу до полохливости, і я жахаюся на саму думку здатися боягузом. Думаю, що, на зразок стародавніх гунів, я міг би перестрибнути через провалля, але зробив би це не з мужности, а тільки для того, щоб мене не мали за страхополоха. Отже, дарма, що в мене тремтів кожен нерв, скоро я уявляв собі лячну постать п'яниці в кімнаті над нами, я байдужним тоном дав згоду. Деякі додаткові зауваження про небезпеку тільки розлютили мене.
— З балачок не буде ніякої користи, — рішуче сказав я. — Ходім!
Я підвівся з свого крісла; лорд устав з свого. Потім, конфіденційно посміхаючись, він два чи три рази штовхнув мене в груди й нарешті примусив сісти знову.
— Все гаразд, — мовив він. — Ви — хлопець підхожий.
Я здивовано глянув на Рокстона.
— Я був у Белінджера сьогодні ранком, — пояснив лорд. — Він продірявив мені рукав у кімоно, але, хвалити бога, рука йому тремтіла, і ми спромоглися накинути на його жакетку. За тиждень він одужає. Сподіваюся, ви на мене не ремствуєте? Знаєте, між нами казавши, я ставлюся до цієї Південно-Американської експедиції як до дуже серйозної справи, і коли мені випало подорожувати з товаришем, я хотів би, щоб то був голінний молодець. Отже я виставив вас на спробу, і, мушу сказати, ви склали іспита. Ви ж розумієте, що ввесь тягар експедиції ляже мені та вам на плечі, а старий Самерлі, попервах, потребуватиме мамки. Ви, доречі, не той Меловн, що його, кажуть, мають прийняти до ірляндської команди?
— Хібащо як запасного.
— То ж бо я й пригадую, що бачив десь ваше обличчя. Я був присутній на вашому мачті з Річмондцями — найкраща гра в цьому сезоні. В разі в мене єсть змога, я не пропускаю ваших виступів, бо ваша команда єдина, що грає так як личить чоловікам. А втім, ми прийшли сюди говорити не про спорт. Нам треба влаштувати наші справи. Он, на першій сторінці „Таймса“, надруковано розпис пароплавів. Найближчої п'ятниці єсть пароплав до Парі, і, якщо ви з професором будете до того часу готові, нам слід було б поїхати на ньому. Га? Добре, я погоджу це з ним. А як думаєте ви опоряджатись у дорогу?
— За це має подбати моя редакція.
— Стріляти вмієте?
— Не краще за звичайного салдата територіяльної армії.
— Так погано? Ви, молоді люди, вчитесь цього чомусь в останню чергу. Ви, як бджоли без жала, і коли одної гарної днини прийде хтось та забере вам щільники, ви мало не плакатимете. В Південній Америці без рушниці не обійдешся, бо, незалежно від того — божевільний наш друг Челенджер чи брехун, ми, раніш як повернемось, побачимо чимало незвичайних речей. Яка у вас рушниця?
Рокстон підійшов до дубового буфету і відчинив дверці. Переді мною був ряд блискучих рівнобіжних цівок, що нагадували труби органа.
— Подивімось, чи не можна вибрати для вас чогось з моєї колекції, — сказав лорд.
Одну по одній витягав він з буфету чудові рушниці, одкривав та закривав їх, клацав замком і потім знову вішав на місце пестливо, наче мати, що голубить дитину.
— Це — Бланд 577, на розривну кулю. Нею я вклав того здорового молодця, — зиркнув він на білого носорога. — Ще десять ярдів, і я потрапив би в колекцію до нього. А оце — дуже корисна штука — калібра 470, з далекоміром. Цією рушницею я користався три роки тому проти перувіянських доглядачів невільників. Там мене мали за справжній бич господній, дарма, що про це не зазначено в святому письмі. Подеколи, голубе мій, кожен з нас судить та карає, бо того вимагає наше сумління. Провадив і я війну на свій власний страх. Сам оголосив її, сам закінчив. Кожна з рушниць — то доглядач рабів. Не погана колекція, га? Ота велика — то Педро Лопес — король їх усіх — його я вбив коло Путомайо–річки. О! а це саме підійде для вас. — Він витяг з буфету рушницю, інкрустовану сріблом. — Обкладена гумою коло прикладу, добре вивірена, на п'ять набоїв. Можете звірити на неї своє життя. — Він передав мені рушницю й зачинив буфет. — А доречі, — спитав він, знову вмощуючись у крісло, — що ви знаєте за професора Челенджера?
— Перед сьогоднішнім днем я ні разу його не бачив.
— Так само — як і я. Цікаво, що обидва ми вирушаємо в подорож під проводом людини, якої ми не знаємо. Це, видима річ, — не абиякий птах. А колеги професора нібито не занадто влюбляють його. Що зацікавило вас у ньому?
Я стисло розповів йому мої вранішні пригоди. Лорд уважно вислухав, мене, а потім видобув з шухляди мапу Південної Америки й розстелив її на столі.
— На мою думку, все, що казав він вам, все до останнього слова — достеменна правда. І завважте, — серйозним тоном додав лорд, — що я маю підстави говорити так, бо знаюся на цих справах. Південну Америку я дуже люблю і вважаю, що на цілій нашій планеті немає країни кращої за ту, що лежить між Дайреном і Огняною Землею. Люди не знають ще її і не уявляють собі, що вона може дати. Я пройшов її з краю до краю і перебув там два засушливі сезони, коли воювався з тими рабовласниками. Живши там, я не раз чув од індійців такі самі легенди, що, безперечно, ґрунтуються на чомусь реальному. Що ближче ви знайомитесь із цією країною, мій голубе, то більше переконуєтесь, що неможливого там не може бути. Єсть у ній кільки вузеньких стрічок — річки, природні шляхи сполучення, а поза тими стрічками — невідоме. Тут, наприклад, у Matto grosso — він сигарою відзначив місце на мапі, — або трохи вище, де стикаються кордони трьох держав; тут мене ніщо не здивує. Як казав Челенджер, п'ятдесят тисяч квадратних миль лежить під несходимими лісами. А це ж — площа майже цілої Европи. Ми з вами можемо бути один од одного на відстані путі між Шотляндією й Костянтинополем і разом із тим будемо в одному й тому самому бразильському лісі. Шляхи крізь нього ще ледве назначено. Та й не дивно: на річці сила водоспадів, а половина сточища — невилазне болото. Чому б у такій країні не знайти чогось нового та незвичайного? І чому одкриття ці не могли б зробити ми? А до того ж, — додав він, і обличчя його засвітилося радощами, — там ви на кожному кроці важите своєї головою. Я подібний до старого м'яча для гольфу — з мене збито всю білу фарбу. Життя може кидати мною як схоче — слідів на мені не залишиться. Ризик, мій голубе, то сіль існування. З-за нього варто жити. Ми занадто розпестились і звикли до комфорту. Дайте мені обширу та простору, дайте рушницю в руки й щонебудь, чого варто було б шукати. Я був на війні, брав участь у перегонах, літав на аеропляні; але полювати на ті химерні тварини… та це ж зовсім нове вчуття! — і передбачаючи такі розкоші, він засміявся уриваним сміхом.
Може, я занадто розвожуся про свого нового знайомого; але він на багато днів буде мій товариш, і мені хотілося б змалювати його такого, яким я бачив його вперше — всю його своєрідну особу і його незвичайну маніру розмовляти та міркувати. Тільки потреба завітати до редакції примусила мене розлучитися з ним. Коли, я відходив од нього, він мастив свою влюблену рушницю, стиха сміявся, смакуючи наперед пригоди, які чекали на нас. Для мене було ясно, що в цілій Англій я не знайшов би собі за товариша спокійнішої голови й відважнішого серця.
Тої ж таки ночі, хоч як утомили мене події цього бурхливого дня, я сидів у кабінеті Мек-Ардла. Стан речей здавався йому настільки важливим, що наступного ранку він збирався зробити спеціяльну доповідь самому головному редакторові. Ми погодилися, що про наші пригоди я подаватиму докладний звіт у вигляді листів на ім'я його — Мек-Ардла. Листи ці, залежно від дозволу професора Челенджера, або вміщуватимуться зараз же у „Газеті“, або будуть видруковані згодом окремою книжкою. На запитання телефоном ми дістали несподівану відповідь. Челенджер спершу вибухнув прокльонами на адресу преси, а в кінці обіцяв особисто передати нам докладні інструкції, якщо ми вкажемо, коли та яким пароплавом ми їдемо. На друге запитання він не відповів нічого, а дружина його ознаймила, що професор лютує, й просила не дратувати його більше. Третя спроба, зроблена на другий день, призвела до оглушливого хряску в телефонній рурці, а з центральної станції нам сказали, що апарат у професора Челенджера, очевидно, попсований. Після цього дальші спроби було залишено.
А тепер, терплячий мій читачу, я більше безпосередньо до вас не звертатимусь. Віднині всі відомості за мене (якщо вони будуть, звичайно) ви можете дістати тільки через нашу редакцію. Всі матеріяли щодо цієї найнезвичайнішої експедиції я передаю редакторові. Коли нам пощастить повернутись додому, спогади про те, як виникла ця непевна справа, все ж таки буде видруковано. Пишу ці останні рядки на пароплаві „Франціска“, а лоцман передасть їх потім Мек-Ардлеві. Дозвольте ж мені, перед тим як закрити свою записну книжку, поділитися з вами картиною, що збереглася в моїй пам'яті, про останні хвилини нашого перебування на батьківщині.
Пізня весна. Вогкий, мрячний ранок. Мжичить холодний дощ. Набережною, до великого пароплава, на якому висить уже сигнал до відплиття, простують три чоловічі постаті в лиснючих непромокальних пальтах. Перед ними носій штовхає візок, наладований скринями, валізками та ящиками зі зброєю. Професор Самерлі — довга, меланхолійна фігура — іде нога за ногою, похнюпивши голову, немов оплакує самого себе. Лорд Рокстон виступає бадьоро, і його вузьке, одухотворене обличчя аж сяє між дорожнім кашкетом і шарфом на шиї. Щодо мене, то я дуже радий, бо всі готування вже минулися і прощання закінчено. Думаю, що про радість цю промовляє і ввесь мій зверхній вигляд. Коли ми підходимо до самого корабля, хтось ззаду гукає на нас. То професор Челенджер, що додержав обіцянки й прийшов провести нас. Він біжить за нами, захекався, почервонів і, видима річ, лютує.
— Ні, дякую, — хрипить він, — я волію не виїздити з дому. Мені треба лише сказати вам кільки слів, а це можна зробити й тут. Не покладайте собі, прошу, в голови, ніби ви, виряжаючись у подорож, робите мені якусь послугу. Майте на увазі, що це мене аж ніяк не обходить, і за вашого винуватця я себе ні в якім разі не вважаю. Правда лишається правдою, і ніщо її не змінить. Мої інструкції та всі потрібні вказівки для себе ви знайдете в цьому запечатаному конверті. Ви розріжете його в місті, що стоїть на Амазонці і зветься Манаос, але не раніш, як наступить день і час, зазначені на конверті. Ясно? Звіряюся на вашу честь і думаю, що ви сумлінно виконаєте мої розпорядження. Ні, містер Меловне, ваших кореспонденцій, скільки освітлення фактів єсть задача вашої подорожі, я нічим обмежувати не хочу. Одне лише зауваження: пишіть тільки за те, що безпосередньо зв'язане з експедицією, і нехай до вашого повернення „Газета“ нічого не друкує. Бувайте, сер! Ви до певної міри поліпшили мою думку про осіб нижчого фаху, який ви, на своє нещастя, репрезентуєте. На все краще, лорде Джоне! Наука, скільки я розумію, для вас — запечатана книга, але мушу поздоровити вас: там вам буде де пополювати. Ви, безперечно, опишете в „Мисливстві“, як убили хвостатого диморфодона. Прощайте й ви, професоре Самерлі! Якщо ви можете, ще поступати наперед, хоч я й не думаю цього, ви, напевно, повернетесь до Лондона трохи розумніший.
По цих словах він перекрутився на закаблуках, і за хвилину я бачив з пароплава, як його присадкувата постать простувала до трамвая. Ми йдемо вже Ляманшем. Ось останній дзвоник, щоб здавали листи. Зараз нас залишає лоцман. Тепер нас оддано на призволяще долі.