Втрачений світ/5
| ◀ Розділ IV. Це, і справді, найнезвичайніша в світі річ | Втрачений світ пер.: Микола Іванов Розділ V. З приводу цього можна ще сперечатися |
Розділ VI. Я був бич господній ▶ |
|
Потрясений фізично, зворушений морально я залишив будинок професора в трохи пригніченому стані. Голова мені йшла обертом, а в мозку кидалась єдина думка про те, що Челенджер казав правду; що відкриття його матиме разючі наслідки, і що наша розмова, якщо він дозволить оголосити її друком, становитиме неоцінитний матеріял для „Газети“. На розі вулиці стояло таксі; я скочив у нього й поїхав до редакції. Мек-Ардл, звичайно, був на своєму посту.
— А, — запитливо протяг він, — ну, як справи? Можна подумати, що ви воювалися, молодий чоловіче. Я бачу вже, що він завдав таки вам гарту.
— У нас спершу було маленьке непорозуміння.
— Що то за людина! А ви як поводились із ним?— Згодом він опам'ятався трохи, і ми розмовляли зовсім по приятельському. А зрештою, я від нього нічого не добувся, принаймні такого, що можна було б оголосити.
— Я не цілком поділяю вашу думку. Він підбив вам око, це вже матеріял для оголошення. Ми живемо не за доби терору, містер Меловне. Треба кінець-кінцем приборкати цього суб'єкта. Завтра я напишу передовицю; він нею не здобріє. Розкажіть мені все докладно, і я його пропечу назавжди. „Професор Мюнхгавзен“ — як вам подобається ця назва статті? Або — „Сер Джон Мандсвій — воскреслий Каліостро“ — всі історичні брехуни та дурисвіти в одній особі. Я виведу його на чисту воду.
— Я не робив би цього, сер.
— Чому так?
— Бо він аж ніяк не брехун і не дурисвіт.
— Що? — заричав Мек-Ардл. — Невже ви хочете сказати, що вірите його дурним вигадкам про мамонтів, мастодонтів та велетенських морських гадюк?
— Я не знаю, чи вигадки це, і не думаю, щоб він говорив про ці тварини. Але я вірю, що він одкрив щось нове.
— Тоді, чого ж ви не напишете про це?
— Я дуже хотів би написати, та обіцяв, що мовчатиму. Тільки за такої умови він і згодився розповісти мені дещо. — В кількох словах я розказав про своє побачення з професором.
Мек-Ардл з недовір'ям хитав головою.
— Гаразд, містер Меловне, — сказав він нарешті, — але про сьогоднішнє вечірнє засідання ви, сподіваюся, не обіцяли мовчати. Мені здається, що звіту про нього не вмістить жодна газета, бо за Волдрона писали вже двадцять разів, а про те, що там буде й Челенджер, ніхто не знає. Якщо нам пощастить, ми заробимо на цьому. Ви в кожному разі ідіть туди й дайте нам вичерпного звіта. Я чекатиму на вашу статтю до півночі.
Того дня я мав багато клопоту, обідав рано і за обідом коротенько розповів про свої пригоди Тарпові Генрі. Той вислухав мене, скептично посміхаючись, і вибухнув сміхом, коли узнав, що професор перетяг мене на свій бік.
— Таких штук, любий мій, в реальному житті не буває. Вчені не роблять великих одкрить, не зберігши речових доказів. Залиште ці історії новелістам. Ваш професор хитріший як усі малпи Лондонського зоологічного саду разом. Це. — абсолютна нісенітниця.
— А той поет-американець?
— Не існував ніколи.
— Але я бачив його альбом.
— Альбом професора.
— Ви думаєте, він сам намалював ту тварину?
— Отак пак. А хто ж інший?
— Ну, нехай. А фотографії?
— На них нічого не було. Адже ви сами кажете, що бачили лише птицю.
— Птеродактиля!
— Це він запевняє, що то — птеродактиль. Він утовкмачив його у вашу голову.
— Ну, а кістки?
— Перша — якогось звичайного птаха, а другу зроблено на спеціяльне замовлення. Людина, що має дещо в голові й знається на своїх справах, обдурить вас кісткою так само легко як і фотографією.
Я був ні в сих, ні в тих. Мабуть, і справді, я поспішився повірити. Раптом мені спала на думку щаслива ідея.
— Ви будете на засіданні сьогодні?Тарп Генрі замислено подивився на мене.
— Він не дуже популярна людина, ваш геніяльний Челенджер. Багато хто має храп на нього. Я сказав би, що в Лондоні навряд чи знайдеться друга, така одіозна особа. Якщо виступлять студенти-медики, то скандалу не обкидаєшся. Не хочу я дивитися на те цькування.
— А втім вам годилося б послухати, як він сам обстоюватиме свої твердження.
— Ваша правда. Згоден. Увечері я вам товаришуватиму.
Під'їздячи до Зоологічного інституту, ми побачили народу значно більше ніж сподівалися. Ціла валка автомобілів виладовувала свій живий вантаж у вигляді білобородих професорів, а темний бурчак скромних пішоходців, що юрмилися під склепінням воріт, свідчив про те, що авдиторія складатиметься не з самих вчених. Сівши на свої місця, ми зараз же помітили, що в задніх рядах стільців і на хорах панує занадто легковажний і жартівливий настрій. Я глянув назад і побачив типові обличчя студентів медичного факультету. Очевидно, всі лондонські шпитали відрядили сюди своїх представників. Поведінка слухачів була добротлива, але задерикувата. Лунали уривки ентузіястично виспівуваних популярних пісень — трохи дивна увертюра перед науковою лекцією — і спостерігався нахил до глузування з певних осіб. Все це обіцяло веселий вечір для більшости присутніх і віщувало неприємності тим, кого чекала сумнівна честь правити за об'єкт студентських дотепів.
Коли на поміст зійшов старий доктор Мелдрам в усім відомому старомодньому циліндрі, його стрінуто такими оглушливими вигуками: „де це ви викапали свою покрівлю?“, що бідолашний поквапився скинути його і заховати під стілець. У подагричного професора Водлі, що, шкутильгаючи, пробирався до свого місця, студенти співчутливо питалися про стан здоров'я великого пальця на його нозі і тим украй засоромили старого. А, проте, найгаласливішу демонстрацію викликало з'явлення в залі мого нового знайомого — професора Челенджера, що сів на крайній стілець у першому ряді на помості. Скоро тільки з-за дверей виткнулась його чорна борода, на задніх лавах і на хорах знялася справжня буря привітань. Я згадав слова Тарпа Генрі і починав вірити, що до велелюдности зборів спричинився не інтерес до лекції, а чутки про участь у ній славетного професора Челенджера.
З'явлення його в залі вшановано сміхом серед добре вдягнених слухачів у перших рядах крісел, і мені здалося, що прийом, зроблений йому студентством, зустрінуто там із задоволенням. То були, власно, рики, що йдуть з клітки хижаків, коли ті чують кроки сторожа з покормом для них. Чув я, правда, і деякі глузливі нотки, але загалом у прийомі тому давалася в знаки не ворожість і не ненависть, а більше цікавість до не зовсім звичайної людини. Челенджер тільки посміхнувся з поблажливою зневагою, немов почувши кувакання немовляти, повагом сів на стілець, випнув груди, старанно розгладив бороду і, примруживши очі, глянув перед себе. Шум, викликаний його з'явленням, не зовсім ще вгамувався, коли на поміст зійшли професор Роналд Мерей — глова і містер Волдрон — доповідач. Засідання розпочалося.
Професор Мерей, дарує мені, коли я скажу, що він має хибу, властиву більшості англійців — його промов неможна зрозуміти. Це одна з найдивніших тайн сучасного життя — чому люди, яким подеколи доводиться говорити, не турбуються про те, щоб навчитись говорити розбірливо? Професор Мерей зробив кілька дуже глибокодумних зауважень, адресованих своїй білій краватці та карафі на столі, і гумористично підморгнув у бік срібного свічника праворуч од нього. Потім він сів, і до катедри, під загальні оплески, підійшов містер Волдрон — улюблений од усіх лектор, популяризатор. То був худорлявий, суворий на позір чоловік, з різким голосом і незграбними рухами. Він мав щасливу здібність легко засвоювати чужі ідеї і викладати їх так, що вони ставали зрозумілі і інтересні для мало підготованої авдиторії. У нього був хист розповідати в жартівливому тоні про найсерйозніші речі, і в його викладі навіть передчування рівнодень або еволюція хребетників здавалися надзвичайно гумористичними процесами.
На цей раз Волдрон з пташиної високости, але завжди ясною і барвистою мовою, розгорнув перед ними загальну історію світу. Він розповідав про земну кулю — велетенську масу розжареного газу, що блукає по небесних просторах. Потім він змалював, як та куля твердішала, холонула й стискалася, в наслідок чого випиналися гори, пара бралася водою, і поволі втворювався кін, де мала відбуватись несказанна драма життя. Про початок життя він говорив дуже мало й невиразно. Що перші зародки його не могли б витримати первісного жару землі, містер Волдрон не мав ніякого сумніву. Значить, з'явилися вони пізніше. Чи виникли вони в наслідок сполучення неорганічних елементів землі в процесі її охолодження? Дуже можливо. Мабуть, зародки ті потрапили сюди з якогось метеорита? Мало правдоподібно. Взагалі розважливий лектор уникав заглиблюватись у це питання. Ми не вміємо, або принаймні не вміли до останнього часу, створити в наших лябораторіях органічну речовину з неорганічних частин. Між мертвим і живим світом існує прірва, через яку наші хеміки не спромоглися ще перекинути мосту. Але єсть кращий і делікатніший хемік — природа, і могутні сили її, діючи без міри довгий час, дали наслідки, що добутись їх ми не спроможні. Цим покищо й треба задовольнитися.
Далі лектор перейшов до представників тваринного царства, починаючи від м'якунів, і первісних морських тварин. Потім він торкнувся плазунів та риб і докладніш спинився на кенгуру — істоті, що приводить живих дитинчат, безпосереднього предка всіх ссавців, а посередньо, виходить, і кожного з присутніх. (Ні, ні! — це якийсь студент-скептик на задній лаві). Якщо молодий джентльмен у червоній краватці, що гукає „ні, ні!“, вилупився з яйця, нехай він ласкаво залишиться по закінченні лекції. Лекторові дуже приємно було б подивитись зблизька на таке незвичайне явище. (Сміхи). Дивно, що споконвічна, безперервна робота природи завершилась створінням цього джентльмена в червоній краватці. Невже ж усі сили природи вже вичерпані? Невже ж зазначений джентльмен — останній і найдосконаліший тип у розвиткові тваринного царства? Лектор сподівається, що не образить джентльмена в червоній краватці, якщо буде обстоювати свою попередню точку зору. Нехай цей молодий чоловік — і бездоганний у приватному житті, але все ж таки доповідач вірить, що творчі процеси в природі не спинилися, і що вона не задовольниться, спродукувавши навіть такий прекрасний виріб.
Покепкувавши під загальний регіт з свого опонента, лектор змальовував далі картину минулого — усихання морів, утворення піскуватих мілин і лагун з багатющою фавною, прагнення морських тварин оселитися на мочаруватих ґрунтах суходолу, ряснота поживку, що чекав там на них, і, як наслідок, величезні їх розміри.— Ось, леді й джентльмени, причина незвичайного зросту плазунів, що лякають нас у Золенгофських і Вільденських лупаках. На щастя, вони зникли з поверхні нашої планети ще перед з'явленням перших людей.
— З приводу цього можна ще сперечатися! — загуркотав голос на помості.
Збити містера Волдрона з пантелику було не легко, а перепиняти його, як ми бачили на прикладі джентльмена з червоною краваткою, було навіть небезпечно.
Але це зауваження здалося лекторові такою нісенітницею, що на мить він розгубився, але по короткій павзі опанував себе й голосно та повільно повторив:
— Вони зникли з поверхні нашої планети ще перед з'явленням людини.
— З приводу цього можна ще сперечатися, — знову загуркотів той таки голос.
Волдорн здивовано перебіг очима по ряду професорів на помості і спинив свій погляд на Челенджері, що сидів, одхилившись на спинку свого крісла, і, заплющивши очі, здавалось, усміхався ві сні.
— А! — знизав плечима Волдрон. — Це ж мій друг професор Челенджер, — і поновив свою лекцію, нібито дальші пояснення були зайві.
Та інцидент на цьому не скінчився. Кожен крок лектора у гущавину минулого неминуче приводив до твердження про загибель передісторичного життя, і кожне таке твердження неминуче викликало нове зауваження з боку професора. Авдиторія починала угадувати наперед його репліки і захоплено вітала їх. Купка студентів узяла участь в змаганні, і скоро тільки Челенджерова борода починала движіти, сотня голосів, не давши йому вимовити й слова, гукала одними устами; „З приводу цього можна ще сперечатися“. На відповідь не менше голосів кричали: „До порядку!“ і „Сором вам!“ Волдрон, хоч який досвічений та дотепний з нього був лектор, помітно нервувався. Він раз-у-раз спинявся, збивався, повторювався, мало не захлинувся в занадто довгій фразі, і нарешті накинувся на причинця всього скандалу.
— Це абсолютно незносно! — гукнув він, люто зиркнувши на поміст. — Я мушу просити вас, професоре Челенджере, припинити ваші несвідомі й непристойні вихватки.
В залі притихло. Студенти в захваті закам'яніли, бачивши, як знімається сварка між самими олімпійцями. Важка постать Челенджера потроху підводилась з крісла.
— А я й собі мушу просити вас, містер Волдроне, припинити висловлювати твердження, що розбігаються з науковими фактами.
Ці слова викликали справжній ураган. „Ганьба! Ганьба!“ „Дайте йому говорити!“ „Виженіть його! — Скиньте його з помосту!“ „Ловко сказано!“ Гукали з усіх боків, хто з обуренням, а хто — в екстазі. Голова схопився на ноги і, шалено плескаючи в долоні, силкувався запровадити спокій. „Професор Челенджер… особиста… думка… потім…“ тільки й можна було розібрати з його мимрення. Порушник тиші вклонився, усміхнувся, розгладив бороду й сів у крісло. Волдрон, зашарівшись і в дуже войовничому настрої, пішов далі. Від часу до часу, висловлюючи якесь твердження, він кидав убивчі погляди на свого супротивника, а той, здавалося, знову задрімав з тою ж таки широкою, щасливою всмішкою на виду.
Нарешті доповідь скінчилася, і, я думаю, скінчилася передчасно, бо остання частина її була якось зібгана і навіть трохи безладна. Нитка доводів увірвалася, та й слухачі сиділи схвильовані, очікуючи заносистої дискусії. Волдрон сів на своє місце, голова щось процвірінькав, і професор Челенджер підійшов до катедри. Для своєї газети я записав його промову до слова.
— Леді й джентльмени, — почав він серед шуму на задніх лавах, — вибачте: леді, джентльмени й діти; я не помітив спершу значної частини моєї авдиторії. (Замішання й страшенний шум. Професор, ласкаво похитуючи своєю величезною головою, стоїть, піднісши вгору руку, немов пророк, що благословляє натовп). Мені доручено висловити містеру Волдронові подяку за надзвичайно мальовничу й образну лекцію, що її ми оце прослухали. Девчому я з ним не згоден і мусив був указувати йому на помилки, але в цілому містер Волдрон виконав своє завдання цілком сумлінно і подав нам зрозумілу та інтересну картину історії нашої планети так, як він її собі уявляє. Нема нічого легше, як читати популярні лекції, але містер Волдрон (люб'язний погляд у бік лектора) не заперечуватиме, сподіваюся, що такі лекції завжди хибують на поверховість і омильність, бо їх доводиться припасовувати до низького розумового рівня слухачів. (Іронічні оплески). Популярні лекції по суті своїй — паразитичні. (Рух обурення й протесту з боку містера Волдрона). Задля слави чи заробітку лектори-популяризатори використовують працю своїх скромних, мало відомих товаришів. Найменший новий факт, здобутий лябораторним досвідом, найменша цеглина, зроблена для храма науки, — куди вартніші, ніж така лекція, що протягом кількох годин розважає гулящу авдиторію і не залишає по собі жодних практичних наслідків. Цими зауваженнями я зовсім не збираюся ображати містера Волдрона, а хочу тільки, щоб ви не втратили почуття міри. Не можна ж бо мати звичайного служку за архієрея. (Тут містер Волдрон шепонув щось голові, а той підвівся і з суворим виглядом висловив догану карафі з водою). А тепер годі вже про це. (Гримкі й протяжні оплески). Перейдімо до питань ширшої наукової ваги. З яким твердженням лектора я — практичний дослідник — не погодився? З твердженням про зникнення з обличчя землі деяких груп тварин. Я кажу це не як аматор або, додам ще, як лектор-популяризатор. Я говорю як людина науки, зблизька обізнана з фактами, і запевняю, що містер Водрон помиляється, коли гадає, що передісторичних тварин не існує більше, бо він їх сам не бачив. Безперечно, як він і казав, вони — наші предки, але предки, так мовити, сучасні. Їх можна знайти й тепер в усій їхній жахливій гидоті, треба лише мати енергію та настирливість, щоб одшукати їхні леговища. Істоти, яких вважали за властивість самої юрської доби, страховиська, що легко переможуть і пожеруть найбільших з наших ссавців, живуть ще й досі. (Крики: „Нісенітниця!“ „Доведіть ваші слова!“ „Звідки ви знаєте?“) Звідки я знаю, питаєте ви. Знаю через те, що особисто відвідав їхні леговища. Знаю тому, що сам бачив деякі з них. (Оплески, шум, хтось гукає: „брехун!“). Я, кажете, брехун? (Загальне галасливе задоволення). Чи й справді я чув, ніби хтось назвав мене брехуном? Може, особа, що назвала мене брехуном, ласкаво встане й дозволить мені подивитись на неї? (Голос: „ось він тут, сер!“ і над головами купки студентів підноситься плохенька невеличка постать в окулярах, що з усієї сили пручається й намагається сісти на своє місце). Ви наважились назвати мене брехуном? (Ні, ні, сер! — заперечує бідолашний і зникає наче блазень у шабатурці). Якщо хтонебудь у цій залі насмілюється гадати, що я кажу неправду, я залюбки перемовлюся з ним парою слів по закінченні лекції. („Брехун!“). Хто це сказав? (У повітрі знову з'являється плохенька особа в окулярах). Коли я зійду до вас… (Хор: „приходь, приходь, серденько!“ на скільки секунд перепиняє його. Голова, стоячи на цілий зріст і надхненно вимахуючи обома руками, здається, диригує співцями. Обличчя професорові палає, ніздрі роздмухуються, борода труситься; він, очевидно, ледве стримує себе). Кожне велике відкриття стрічали з таким само недовір'ям — непомильна ознака дурного розуму сучасників. Коли вам подають якийсь видатний факт, вам бракує інтуїції, щоб зрозуміти його. Ви здатні тільки обкидати болотом людей, які важуть життям на користь науки. Ви переслідуєте пророків. Галілей, Дарвін і я… (Протяжні оплески не дають йому говорити).
Наведене вище взято з моїх, поспіхом зроблених, нотаток і дає дуже неповне уявлення про хаос, що знявся в залі. Шум зчинився такий, що багато жінок визнали, що краще завчасно ретируватися. Поважні, статечні вчені заразились настроєм студентів, і я сам бачив білобородих старих, що схоплювались з своїх місць і сварилися кулаками на професора. Збори кипіли як окріп у казані. Челенджер ступив крок наперед і підніс угору обидві руки. В усій постаті цієї людини було щось величне та потужне, і під його наказним жестом та владним поглядом шум поволі вгамувався. Він, здавалося, хотів зробити останнє зауваження.
— Я не затримую вас, — мовив Челенджер. — Ви не варті цього. Правда єсть правда, і галас, що його справляє купка пришелепуватих молодих людей, підтримуваних — мушу додати — не менш дурними дорослими, не може пошкодити справі. Я кажу, що відкрив нове поле для наукової роботи. Ви заперечуєте. (Оплески). Пропоную вам таку спробу. Хочете: оберіть з-поміж себе одну чи дві особи й уповноважте їх у ваше ім'я перевірити правдивість моїх слів?
Містер Самерлі — заслужений професор порівняльної анатомії, високий, худорлявий, жовчний чоловік, підвівся з свого місця. Він, каже, бажав би довідатись, чи не базуються твердження професора Челенджера на даних з експедиції до верхів'я Амазонки, що її він одбував два роки тому.
Професор Челенджер одповів, що базуються.
Містерові Самерлі цікаво було знати, як то сталося, що професор Челенджер зробив нові відкриття в місцевості, досконало дослідженій Волесом, Бейтсом та іншими вельми відомими вченими.
Професор Челенджер одказав на це, що містер Самерлі, очевидно, плутає Амазонку з Темзою; що Амазонка — значно більша річка; що містерові Самерлі корисно було б знати, що сточища Амазонки, стикаючись з басейном Ориноко, розлягаються на площі в п'ятдесят тисяч квадратових миль; і що не слід дивувати, коли на такому обширному просторі один мандрівник знайде те, чого не бачив інший.
Містер Самерлі вщипливо зазначив, що добре знає різницю між Темзою та Амазонкою, і полягає вона в тім, що тоді, як всі твердження про першу легко перевірити, про другу цього сказати не можна. Він був би дуже вдячний, якби професор Челенджер назвав широту та довготу тої місцевости, де знайдено передісторичні тварини.
Професор Челенджер одповів, що з міркувань особистого характеру, він тепер не скаже, але за певними застереженнями ладний подати такі відомості комітетові, обраному з-поміж присутніх. Може містер Самерлі й сам увійшов би до складу цього комітету і взяв участь у перевірці його слів?Містер Самерлі. Так, я увійду. (Оглушливі оплески).
Професор Челенджер. Тоді я обіцяю передати вам матеріял, що дасть змогу знайти путь до тої місцевости. Але, якщо містер Самерлі хоче перевіряти мене, то я з свого боку хотів би мати когось, хто контролював би його. Не хочу таїти від вас, що дорогою перед вами повставатимуть і великі труднощі, і значні небезпеки. Містерові Самерлі потрібний буде молодий супутник. Чи немає тут охочих?
Ось що спричиняється іноді до кризи в житті людському. Чи міг я, вступаючи до цієї залі, думати, що мені незабаром випаде перебути такі неймовірні пригоди, за які я ніколи й не мріяв. А Ґледіс? може, це й була нагода, що про неї вона говорила? Ґледіс порадила мене їхати. Я зірвався з стільця. Тарп Генрі, що сидів поруч зо мною, схопив мене за рукав і прошепотів: „Не будьте ослом привселюдно, Меловне!“ В той же час за кілька рядів перед собою я побачив високого, худорлявого чоловіка з темним волоссям. Він теж стояв і лихим оком дивився на мене. Але я не здавався й раз по раз повторював своє:
— Я хочу їхати, пане голово.
— Прізвище, прізвище? — гукала публіка.
— Мене зовуть Едвард Дан Меловн. Я — репортер „Щоденної Газети“ і буду цілком безсторонній свідок.
— Ваше ім'я, сер? — спитав голова мого високого конкурента.
— Я — лорд Джон Рокстон. Був уже на Амазонці, добре обізнаний з усією місцевістю й маю всі дані, щоб узяти участь в експедиції.
— Репутація лорда Рокстона як спортсмена й мандрівника відома всьому світові, — зауважив голова. — Разом із тим бажано було б мати в складі експедиції й представника преси.
— Тоді я пропоную обрати обох джентльменів, — сказав професор Челенджер. — Збори уповноважать їх товаришувати містерові Самерлі в його подорожі і ствердити правдивість моїх свідчень.
Серед галасу та оплесків вирішено нашу долю, і незабаром я плив уже в людському бурчаку, напрямляючись до виходу. В голові мені туманіло. Велетенська задача, яку я перенімав на себе, пригнічувала мене. Коли я видобувся з інституту, мені здалося, що студенти на бруку метушилися, а якась, озброєна важкою парасолькою рука підносилась і падала серед них. Потім, стрінутий шумом та сміхом, перед моїми очима шмигонув автомобіль професора Челенджера, і я опинився на заллятій сріблястим світлом вулиці Реґента, занурений у думки про Ґледіс та моє дивовижне майбутнє.
Раптом хтось доторкнувся мого ліктя. Я обернувся, і в очі мені впав насмішкуватий, владний погляд високого, худорлявого чоловіка, що зголосився бути за мого кампаньйона в тій фантастичній подорожі.
— Містер Меловн? — сказав він. — Ми нібито їдемо вкупі. Я мешкаю неподалеку в Ольбені. Може, ви ласкаво вділите мені півгодини, бо я дуже хочу поговорити з вами.