Втрачений світ/4
| ◀ Розділ III. Він — абсолютно неможлива особа | Втрачений світ пер.: Микола Іванов Розділ IV. Це, і справді, найнезвичайніша в світі річ |
Розділ V. З приводу цього можна ще сперечатися ▶ |
|
Ледве встиг він зачинити двері, як з їдальні випорснула місіс Челенджер. Маленька жінка не тямила себе. Мов курча напроти бульдога, вона стала перед своїм чоловіком і заступила йому дорогу. Очевидно, вона бачила, як я котився з дому, але не помітила, що я повернувся.
— Ти просто якась тварюка, Джордже! — верескнула жінка. — Ти понівечив того симпатичного молодого чоловіка.
На відповідь професор ткнув пальцем назад себе.
— Ось він, цілий і неушкоджений.
Вона трішки зніяковіла.
— Вибачте, прошу; я вас не бачила.
— Запевняю вас, мадам, що нічого прикрого зо мною не трапилось.
— Він таки подряпав вам обличчя. О, Джордже, який ти брутальний! Через цілий тиждень тільки й знати, що самі скандали. Всі ненавидять тебе; всі глузують з тебе. Але терпець мені вже ввірвався. Годі!
— Брудна білизна! — рикнув Челенджер.
— Це — не секрет, — репетувала вона. — Хіба ти не знаєш, що ціла вулиця, цілий Лондон… Можете йти, Остіне; ви нам більше не потрібні. Ти думаєш, всі не знають за тебе? Де твоя самоповага? Ти мусив би бути ректором великого університету, де тисячі студентів шанували б тебе. Де твоя самоповага, Джордже?
— А як стоїть справа з твоєю, моє серденько?
— Ти просто катуєш мене. Розбійник… звичайний розбійник… ось хто став ти тепер.
— Заспокойся, Джесі.
— Якийсь лютий рикало; буйвол, а не людина!
— Ну, досить уже. За кару тебе буде посаджено на стілець.
На моє здивування від спинився, підніс її вгору й посадовив на високу колону з чорного мармуру, що стояла в одному з кутків передпокою. Була вона футів на сім заввишки, і настільки тендітна, що бідна жінка ледве-ледве зберігала рівновагу. Її обличчя скривилося з переляку; вона конвульсійно дриґала ногами і випростала спину, щоб не впасти. Дивовижнішої картини мені ніколи не доводилось бачити.
— Зними мене! — мало не плакала бідолашна.
— Скажи: „прошу“.
— Ти — звірюка, Джордже. Зараз же спусти мене вниз!
— Ходім до кабінету, містер Меловне.
— Справді, сер… — відповів я, глянувши на леді.
— Тепер уже і містер Меловн клопочеться за тебе, Джесі. Ну бо, скажи: „прошу“, і миттю будеш унизу.
— А, звірюко, звірюко! Ну, прошу, прошу.
Професор зняв її з колони, наче то була канарка.
— Треба шануватися, моя люба. Містер Меловн — журналіст. Він напише про це все завтра в своїй газетці та ще примірників із двадцять порозішле без грошей поміж наших сусідів. „Незвичайна історія серед верхів громадянства“ — ти ж бо, високо піднеслася, як сиділа на п'єдесталі. А потім буде ще підзаголовок: „Дивне подружжя“. Він же, той містер Меловн, страшенно любить порпатись у грязюці та жерти різну покидь, як і вся його братва porcus ex gregi diaboli — свиня з череди діявольської. Хіба не так, містер Меловне?
— Ви, дійсно, незносні, — запальчасто відповів я.
Професор усміхнувся і вклонився.
— А тепер ми утворимо коаліцію, — загуркотів він, зиркаючи то на мене, то на дружину й випинаючи свої могутні груди. — Вибачте за легковажні хатні балачки, містер Меловне, — раптом змінив він тон. — Я покликав вас зовсім не для того, щоб звірятися вам з нашими родинними жартами. Біжіть собі, жіночко, і не журіться. — Він поклав свою лапу на її плече. — Ти мала рацію в усьому, що казала. Якби я завжди слухав тебе, з мене вийшли б кращі люди, але тоді я не був би Джордж Едвард Челенджер. Кращих людей аж кишить, моя голубонько, а Челенджер один. Затям це собі добре. — І професор несподівано поцілував її. — Прошу, містер Меловне, — гостинно звернувся він до мене, — сюди, прошу, сер.
Ми ввійшли в кімнату, яку з таким галасом залишили десять хвилин тому. Професор старанно зачинив двері, підсунув мені крісло й ткнув під самий ніс ящик з сигарами.
— Справжні Сан-Хуан-Колородо, — одрекомендував він. — Для таких вразливих людей, як ви, наркотики — дуже корисна річ. Господи, та не кусайте ж її. Ріжте, і ріжте шанобливо. А тепер одхиляйтесь назад і уважно слухайте те, що я вам казатиму. Якщо вам заманеться зробити якесь зауваження, або поставити запитання, відкладіть його до слушнішого часу.
Перш за все щодо вашого повернення сюди після цілком заслуженого вигнання, — він випнув наперед свою бороду й задерикувато глянув на мене, немов запрошуючи заперечувати йому, — після вашого, цілком заслуженого вигнання. Повернення сюди ви завдячуєте відповіді, даній вами полісменові. Здається, в ній був натяк на певну порядність, до якої мене не призвичаїли люди вашого фаху. Визнавши себе за винного, ви виявили деяку розумову незалежність і широчінь поглядів, що й притягли на себе мою увагу. Відміна породи людської, до якої ви маєте нещастя належати, завжди була під полем мого мисленого зору. Ваші слова піднесли вас понад його рівнем. Ви зацікавили мене. Ось з цих причин я й запросив вас до себе, поклавши познайомитись із вами ближче. Попіл ви ласкаво струшуватимете в японську попільничку, що стоїть на бамбуковому столику ліворуч од вас.
Цю коротеньку промову він виголосив, відрубуючи кожне слово, як професор перед авдиторією. Повернувшися обличчям просто до мене, він сидів у своєму верткому кріслі і палив, примруживши повіки. Потім він притьомом повернувся до мене боком, і я бачив лише його червоне вухо та скуйовджене волосся. Він длубався в стосах паперу на столі, видима річ, шукаючи чогось. Нарешті я побачив у руках його якийсь пошарпаний старий альбом для шкиців.
— Я хотів поговорити з вами про Південну Америку, — почав Челенджер, знову дивлячись на мене. — Тільки, дуже прошу, — жодних зауважень. Насамперед, мусите усвідомити, що все те, що я розповідатиму, ви без мого спеціяльного дозволу не переказуватимете ніде й нікому. Цього дозволу, скільки я собі тепер уявляю, ви ніколи не дістанете. Зрозуміло?
— Дуже важкі умови, — запротестував я. — Безсумнівно, правдивий переказ…
Челенджер поклав альбом на своє місце.— Годі. Бувайте здорові. Бажаю вам усього найкращого.
— Ні, ні, — скрикнув я. — Я згодний на всі умови. Адже ви не полишили мені на вибір нічого іншого.
— Нічогісінько.
— Нічого не поробиш. Тоді я обіцяю.
— Слово чести?
— Слово чести.
Його нахабні очі дивилися на мене з недовірою.
— А зрештою хіба ж я знаю, яка вона у вас, та честь?
— Бігме, сер, — не стримався я, — це вже занадто. Ніколи за свого життя не дозволяв я так ображати себе.
Цей вибух обурення, здається, більше зацікавив ніж вразив його.
— Круглоголовий, — пробурчав він. — Брахіцефал, сірі очі, чорне волосся, чи немає домішки негрської крови? Ви кельт, я гадаю?
— Я ірляндець, сер.
— Ірляндець? і з самої Ірляндії?
— Так, сер.
— Тоді все ясно. Ну, слухайте. Ви дали мені слово чести, що не зрадите моєї до вас довірливости. Мушу попередити, що довірливість ця далеко не така цілковита, як, мабуть, ви думаєте. Але в кожному разі і ті невеличкі відомості, що їх я вам хочу подати, будуть для вас дуже інтересні. Перш за все, ви, напевно, чули, що два роки тому я відбув подорож до Південної Америки. Подорож, що її в історії науки вважатимуть за клясичну. Метою тої подорожі було перевірити деякі твердження Волеса та Бейтса. А перевірити їх можна було лише в тих самих умовах, в яких переведено й первісні дослідження. Якби моя експедиція і не мала ширших наслідків, то й тоді вже вона цілком виправдала б себе, але те, що я там бачив, дало зовсім новий і свіжий матеріял для науки.
Ви, певно, знаєте, — хоч за наших півкультурних часів ви, певно, не знаєте, — що деякі місцевості в сточищі Амазонки досліджено лише частково, і що ця ріка має численні допливи, але багато їх не нанесено навіть на мапи. Я хотів одвідати ці малознані краї та вивчити їхню фавну, щоб здобути матеріялу для кількох розділів монументальної праці з галузі зоології. Сподіваюся, цей твір виправдить мої існування. Закінчивши свою роботу й повертаючись додому, я випадком спинився на ніч в маленькому індійському сільці коло самого гирла одного з допливів Амазонки; — тимчасом я не назову вам його імени. Тубільці належали до плем'я Кукума. То був дуже приємний, але зовсім не освічений нарід, і розумові здібності їх навряд чи перевищували здібності типового лондонця. Коли я йшов проти води, мені пощастило вилікувати декого і здобути собі серед них величезної популярности. Не дивно, що на мене нетерпляче чекали. З їхньої жестикуляції я зрозумів, що хтось потребує моєї медичної допомоги, і разом із ватажком пішов до одної з халуп. Ввійшовши туди, я побачив, що мій пацієнт тільки-но помер. На моє здивування то був не індіян, а біла людина з рівним волоссям і деякими ознаками альбінізма. Одягнений у якесь дрантя, він мав страшенно виснажений вигляд, і все тіло його свідчило за задовгі страждання. Скільки я міг зрозуміти тубільців, він був для них чужинцем і прийшов у село з лісу в останній стадії знеможення.
У головах покійника лежала його дорожня торба, і містиме її я уважно розглянув. На дошці, що я знайшов усередині, було написано його ім'я: Мепл Вайт, Лейке Евню, Детройт у штаті Мічіган. Перед цим ім'ям я завжди охоче скину капелюха. Досить сказати, що коли мої заслуги буде визнано, воно стоятиме на одному рівні з моїм.
Містиме торби, вочевидьки, вказувало на те, що він був артист та поет і подорожував, шукаючи нових вражінь. Знайшов я й деякі вірші. Я не маю себе за фахівця в цих справах, але, на мою думку, вірші заслуговували на увагу. В торбі лежало також кілька малюнків з річними крайовидами, ящик на фарби, ящик з кольоровими крейдинами, оця вигнута кістка, що лежить на каламарі, том Бекстерових „Мухи та метелики“, дешевий револьвер і кілька набоїв. З убрання там не було нічого; може, він загубив його, подорожуючи. Оце й усе, що знайшлося в торбі того мандрівного американця.
Я хотів уже був уходити, коли в око мені впав якийсь предмет, що визирав з кешені його пошарпаної куртки. То був альбом шкиців у тому самому вигляді, який, ви бачите, він має й досі. Можу вас запевнити, до першого видання творів Шекспірових я поставився б не з більшою пошаною ніж до цієї реліквії, що щасливо потрапила мені до рук. Візьміть і перегляньте його сторінка по сторінці.
Він одхилився на спинку крісла і своїми гострими, допитливими очами дивився, який ефект справляє на мене цей документ.
Я розгорнув альбома, передчуваючи, що знайду в ньому щось — я сам не знав що саме — щось незвичайне. На першій же сторінці мене спіткало розчарування, бо там був лише портрет якогось гладуна в матроській куртці, підписаний — „Джем Кольвер на поштовому пароплаві“. Далі йшла ціла низка малюнків з образами різних індіян і з картинами їхнього побуту. Ще далі я надибав портрет веселого тілистого священика в брилі з широкими крисами і дуже сухорлявого європейця, що сидів навпроти нього. Підписано: „Вранішній сніданок з братом Кристаферо в Розаріо“. Потім багато сторінок було вкрито образами жінок та дітей. В кінці йшли незчисленні рисунки різних тварин з такими поясненнями як „Лямантин на піщаній косі“, „Черепахи і їхні яйця“, „Чорний ажуті під міртовою пальмою“ — остання тварина нагадувала величезну свиню — і нарешті я побачив чимало шкиців величезних, вельми неприємних на позір ящірок. Ніякого інтересу вони в мене не викликали, і я відверто сказав про це професорові.
— Це напевно простісінькі собі крокодили?
— Алігатори, алігатори. Хіба ж у Південній Америці бувають крокодили? Різниця між ними полягає…
— Мені здається, що нічого незвичайного, що виправдувало б ваш ентузіязм, у цих рисунках немає.
Він поблажливо всміхнувся.
— А ну, подивіться далі.
Те, що я побачив далі, все ж таки не могло переконати мене. То був нашвидку намальований фарбами шкиц на цілу сторінку — якийсь крайовид. На передньому плані — вкрита злиденною рослинністю ясно зеленого кольору долина, що, піднімаючись, закінчувалась лінією темно-червоних, смугнастих, схожих на базальтові, скель. Ззаду підносилась угору суцільна кам'яна стіна. З боку величезна ізольована пірамідальної форми скеля, увінчана крислатим деревом і відокремлена від стіни глибокою розколиною. Над усім цим — блакитне тропічне небо. Вузенька зелена смужка рослинности оторочувала верхів'я червоних скель. На другій сторінці аквареллю був намальований той таки пейзаж, тільки рисований зблизька, і тому всі деталі на ньому здавались виразнішими.— Ну? — спитав він.
— Безсумнівно, це дуже оригінальна формація, — зауважив я, — але я не досить геолог, щоб сказати, чи і справді вона незвичайна.
— Незвичайна, — повторив Челенджер. — Це — уніка. Це — щось неймовірне. Ніхто на землі і мріяти не може про таке. Дивіться тепер далі.
Я перегорнув сторінку і аж скрикнув з подиву. То був малюнок найбільш чудернацької тварини, яку мені будь-коли доводилось бачити. Привид, що може вважатися хіба курцеві опію або божевільному. Уявіть собі голову птаха, тулуб у лусках наче в ящірки, довгий хвіст, засіяний колючками, а на горбуватій спині — висока зубчаста торочка, що виглядала як дванадцятко півнячих гребнів, розташованих один позад одного. Перед цим створінням стояв якийсь недоладний чоловічок-карлик подоби людської.
— Ну, що ви про це думаєте? — згукнув професор, потираючи з виглядом переможця руки.
— Це якась потвора, якесь чудовисько.
— Але чого б то став він малювати таку тварину?
— Мабуть, хильнув забагато джину.
— Це найкраще пояснення, що його ви можете дати?
— А як же пояснюєте це ви, сер?
— Очевидно тварина існує, і її мальовано з натури.
Я не засміявся тільки тому, що пригадав, як ми колесом котилися по сходах.
— Правильно, правильно, — ствердив я тоном, яким звичайно заспокоюють причинника. — А втім, мушу признатись, мене страшенно дивує оця манюсінька фігурка. Будь то індіян, можна було б вважати за доведене, що в Америці живе плем'я пігмеїв, але він, здається, европеєць.Професор форкнув немов розлючений бізон.
— Ви таки перебираєте міри, — сказав він. — Я ніколи не повірив би, що це можливо. Що у вас — прогресивний параліч? Атрофія мозку? Чудно якось.
Сердитись на нього було безглуздя й даремна витрата енергії, бо довелося б тоді сердитись увесь час. Я задовільнився тим, що скривив обличчя усмішкою.
— Мене вразив замалий зріст того чоловічка, — пояснив я.
— Дивіться сюди, — він нахилився наперед і ткнув своїм товстим як сосиска пальцем у малюнок. — Бачите рослину ззаду тварини? Ви, певно, подумали, що це кульбаба або брюсельська капуста. Га? Ну, то — це слонова пальма, що досягає іноді п'ятдесяти й шісдесяти футів заввишки. Хіба ж ви не бачите, що людину приміщено тут з певною метою? Не міг же він у дійсності стояти перед такою тварюкою та малювати її. Маляр поставив себе поруч із нею як маштаб. В ньому було, скажімо, футів п'ять. Пальма, значить, разів у десять вища за нього.
— Боже милий! — зойкнув я. — Так ви думаєте, що та тварюка… Та ні, вона ж не вмістилася б і в Чарінґ-Кроській станції.
— Можна не перебільшуючи сказати, що це — екземпляр досить значного розміру, — люб'язно погодився професор.
— Але, — промовив я, — не можна ж на підставі єдиного шкица ставити шкереберть увесь досвід людства, — я перегорнув альбом до кінця й переконався, що інших подібних малюнків там більше не було. — На підставі шкица якогось мандрівного маляра, що робив, мабуть, під впливом гашиша, або в нападі пропасниці, а, може просто, щоб задовольнити свою хоробливу уяву. Бувши людина науки, ви не можете обстоювати таку позицію.Замість відповісти професор узяв з полиці книжку.
— Це твір мого талановитого друга, Рея Лянкастра, — сказав він, — і в ньому єсть ілюстрація, що повинна зацікавити вас. А, ось вона! Зветься „імовірний вигляд юрського Динозавра-Стегозавра“. Задня нога вдвоє вища за дорослого чоловіка. Ну, що ви на це скажете?
Він передав мені розгорнену книжку. Я глянув на малюнок і здригнувся. Між шкицом невідомого митця й реконструйованою теоретично твариною з мертвого світу була разюча схожість.
— Це, і справді, незвичайно! — вихопилось у мене.
— Але вас вона все ще не переконує?
— Це, може, просто випадково; а, може, ваш американець бачив десь таку ілюстрацію, і вона збереглася йому в пам'яті.
— Нехай, — милостиво згодився професор, — залишімо малюнки. Тепер я попрошу вас глянути на це, — і він передав мені кістку, яку знайшов тоді в торбі покійника. Кістка та мала пальців шість уздовж, була з мій великий палець завгрубшки, і на одному з кінців її залишився висохлий хрящ.
— Якій з відомих вам тварин належить ця кістка? — спитав професор.
Я уважно оглянув її з усіх боків, силкуючись використати свої напівзабуті знання.
— Це, імовірно, дужка людини, тільки ненормально розвинена?
Мій бесідник зневажливо махнув рукою.
— У людини дужка крива. А ця кістка — пряма. На поверхні її, як бачите, жолобок, в якому, очевидно, лежав міцний сухожилок, чого не могло б бути на дужці.
— Тоді, мушу признатись, я не знаю, що воно таке.— Вам нема чого соромитись свого неуцтва, бо, я певний, ніхто в цілому Кенсінгтонському музеї не міг би її назвати. — 3 коробочки з-під пігулок він витяг манюсіньку кісточку, таку як горошинка завбільшки. — Наскільки я можу судити, оця людська кістка тотожня з тою, що ви тримаєте у себе в руках. Тепер вам легше буде уявити собі розміри тварини. Залишок сухожилка свідчить за те, що вона нещодавно ще жила. Що ви на це скажете?
— Я думаю, що слон…
Він скривився, немов, я завдав йому болю.
— Замовчіть! Не говоріть мені про слонів у Південній Америці. Навіть у сучасних гімназіях…
— Ну, то, значить, це — кістка якоїсь великої Південно-Американської тварини: тапіра, наприклад.
— Ви можете повірити, молодий чоловіче, що я досить добре обізнаний з основами мого фаху. Отже, запевняю вас, ця кістка не належить ні тапірові, ні будь-якій іншій, відомій зоологам, істоті. Вона належить дуже великій, дуже міцній і, правдоподібно, дуже лютій тварині, що живе десь на земній кулі, але досі невідома науці. Я й тепер ще не переконав вас?
— В усякому разі ви страшенно зацікавили мене.
— Тоді справа, значить, не безнадійна. Я відчуваю, що у вас жевріє десь іскра розуму, і ми будемо терпляче чекати, поки він дасться в знаки. Залишимо ж померлого американця і перейдемо до мого оповідання. Ясна річ, я не міг піти звідти, не спробувавши дослідити цю справу глибше. Деякі вказівки на шлях, яким ішов покійний мандрівник, у мене були. Та я міг би задовольнитись самими індіянськими легендами, бо чутки про якісь дивовижні країни були поширені серед усіх прибережних племен. Ви, звичайно, чули про Курупурі?
— Ніколи.— Курупурі — це духи лісів, доволі злісні, і їх, кажуть вони, треба уникати. Ніхто не знає, як вони виглядають або чим живляться. Проте, між мешканців сточища Амазонки їхнє ім'я править за пострах. Разом із тим, усі тубільці, як один, вкажуть вам, у якому напрямку живуть Курупурі. Це — той шлях, яким ішов американець. Там і слід було шукати цих страховищ. Моя задача полягала в тім, щоб виявити їх.
— І що ж ви зробили? — Мій легковажний настрій минувся. Масивний професор викликав уже пошану до себе і владно притягав мою увагу.
— Я сяк-так подолав забобони тубільців — вони бояться навіть говорити про курупурі — і, за допомогою підлещувань, загроз та подарунків, умовив двох із них піти в провідники до мене. По багатьох пригодах, — за них я не стану розводитись, — пройшовши чималу путь, — про довжину його я змовчу, — і в напрямку, який я не зазначатиму, ми нарешті добулися до місцевости, ніким і ніколи ще не списаної, куди, за винятком мого безталанного попередника, не ступала ще нога людська. Чи не буде вам завгодно подивитись на це?
Він передав мені фотографію кабінетного розміру.
— Незадовільна якість знятка пояснюється тим, — сказав він, — що підчас переїзду рікою човен перекинувся, і ящик, де лежали не виявлені платівки, розсівся. Втрата була непоправна — майже всі платівки загинули; це — одна з небагатьох, які пощастило почасти врятувати. Сподіваюся, ви ласкаво не вимагатимете дальших пояснень. Я й так сказав задосить і не маю охоти заглиблюватись у це питання.
Фотографія безперечно, була дуже зблякла. Суворий критик вільно міг би витлумачити її не правдиво. На її тьм'яній поверхні видно було якийсь крайовид сірого кольору, а вдивляючись пильніш, я розібрав, що то довге й дуже високе пасмо скель, яке достоту нагадувало величезний водоспад, видимий здаля. На першому плані слалася скотиста, поросла деревами, рівнина.
— Це, мені здається, та сама місцина, що намальована в альбомі, — сказав я.
— Це і єсть та сама місцина, — відповів професор. — Я знайшов там сліди табору американця. А тепер гляньте на це.
То був той таки крайовид, тільки платівка, очевидно, постраждала ще більше. А в тім я виразно побачив на ній увінчану деревом скелю, що стояла осторонь од кряжу.
— Тепер у меня немає вже жодного сумніву, — скрикнув я.
— Це вже певний виграш, — зауважив Челенджер. — Ми поступуємо. Чи не правда? А ну лиш, гляньте на вершок цієї самотньої скелі. Ви там нічого не помічаєте?
— Здоровезне дерево.
— А на дереві?
— Якийсь великий птах.
Він передав мені лупу.
— Так, — ствердив я, глянувши крізь скло, — на дереві сидить великий птах, і в нього, здається, дуже довгий дзьоб. Я сказав би, що це баба-птиця.
— Не можу поздоровити вас з добрим зором, — мовив професор. — Це не баба і навіть не птиця. Вам, може, інтересно буде знати, що я вбив ту тварину. І це був єдиний безспірний доказ моїх одкрить, що його я мав змогу привезти з собою.
— Так він єсть у вас? Нарешті ми дійшли до чогось конкретного.
— Він був у мене і на лихо загинув разом із усім іншим, коли перекинувся мій човен. Я схопився за нього, але його затягло у вир, і в руках мені лишилася тільки частка крила. Коли мене викинуло на берег, я був непритомний, але мізерних залишків свого скарбу я не випустив. Ось воно перед вами.
Професор витяг з шухляди якусь річ, що нагадала мені верхню частку крила величезного кажана. То була крива кістка щонайменше в два фути завдовжки, і з неї звисав клапоть перетинкової тканини.
— Велетенський кажан, — висловив я думку.
— Нічого подібного, — з докором у голосі відмовив професор. — Мені, що виховувався і ввесь час жив у науковому оточенні, просто дивно, до чого мало обізнані у нас з найелементарнішими принципами зоології! Невже ж ви не знаєте, що крило птаха — то передпліччя, а крило кажана становлять три пальці з літавкою між ними. В даному випадкові кістка, безсумнівно, — не передпліччя, і ви ж сами бачите, що на ній висить тільки одна перетинка. Отже кістка не може належати кажанові. Ну, а в разі це не птах і не кажан — що ж воно тоді?
Мої невеличкі запаси знання було вже вичерпано.
— Бігме, не знаю.
Челенджер знову розгорнув твір Лянкастра, що на його він посилався вже передніш.
— Ось, — показав він на малюнок якогось надзвичайного страховиська. — Чудовий образ диморфодона або птеродактиля — летючого плазуна юрської доби. На наступній сторінці — діяграма, де пояснюється механізм рухів його крила. Порівняйте її з тим зразком, що у вас в руках.
Мене обсипало морозом, як я глянув на діяграму. Я був переконаний. Та для сумніву не лишалося вже місця. Малюнок, фотографія, оповідання, а тепер ще і ця кістка — доказів було забагато. Я так і сказав, і висловив свої почуття з таким запалом, що професор навіть заплющив очі й поблажливо всміхнувся.
— Це — найнезвичайніша в світі річ, за яку мені будь- коли доводилося чути! — скрикнув я, захоплений, проте, більше як журналіст ніж як учений. — Це — щось кольосальне. Ви — Колумб науки; ви відкрили втрачений світ. Я щиро шкодую, що один час дозволив собі сумніватися. Але все це здавалося таким неймовірним. Тепер переді мною наочні докази, і вони переконають кожного.
Професор аж муркотів з задоволення.
— Що ж ви зробили потім, сер?
— Надходила дощова пора року, містер Меловне, а запасів у мене майже не було. Я дослідив частину того пасма гір, але перейти через них мені не пощастило. Пірамідальна скеля, на якій я вбив птеродактиля, здавалася мені приступнішою. Я трохи альпініст і спромігся стеребкатись приблизно до половини її, а звідти ближче придивитись до високорівні на верхів'ї кряжу. Воно показалося вельми обширим і, куди не кинути оком, вкритим зеленою рослинністю. Нижче слалися мочаруваті в хащах згір'я, де кишіло гадюк, комах і лютувала пропасниця. Вони правили за природний захист цієї дивовижної країни.
— І ви не бачили там жодних ознак життя?
— Ні, сер, не бачив. Але протягом кількох тижнів, що ми стояли табором коло підніжжя скелі, ми не раз чули знизу якийсь дивний шум.
— А тварина, що її змалював американець? Як ви пояснюєте собі походження того малюнка?
— Треба гадати, що він добувся до верхів'я гірського кряжу й бачив її звідти. Отже, ми знаємо, що шлях на гору існує. Ми знаємо також, що шлях той дуже важкий, бо інакше тварини зійшли б униз і порозселювались по цілій країні. Тепер вам, сподіваюся, ясно?— А як опинилися вони на горі?
— Не думайте, що на це питання трудно відповісти, — сказав професор. — Тут може бути тільки одне пояснення. Ви, певно, чули, що Південна Америка — континент гранітний. В одній з точок її поверхні, за дуже давніх часів, в наслідок вулканічного процесу, ґрунт вистав. Ті скелі — з базальту, і, значить, — вулканічного походження. Площа видвигнення — така мабуть як Сасекс завбільшки — піднялася вгору разом з усім, що там жило, і завдяки своїм стрімким бокам, розмитим ще водою, показалася відокремленою від околишнього світу. Які ж були наслідки цього? Звичайні закони природи там уже не діяли. Умови, що де-інде спричинилися до змагання за життя, тут нейтралізувалися або змодифікувалися. Тварини, що повимирали скрізь, тут вижили. Мусите пам'ятати, що і птеродактиль, і стегозавр — тварини юрської доби, а, значить, існували без міри давно і збереглися там тільки через якісь незвичайні обставини.
— Ваші свідчення абсолютно довідні, і вам лишається лише викласти їх у відповідній установі.
— Так, з простоти сердечної, думав був і я, — з гіркістю в голосі промовив професор. — Можу сказати вам тільки одне — вийшло не так. Слова мої стрінули з недовір'ям, обумовленим почасти дурним розумом, почасти заздрістю. А в мене не така вдача, сер, щоб чіплятись до людей, коли вони не ймуть мені віри, та доводити правість своєї справи. Побачивши, що мені не вірять, я поклав не показувати нікому й тих речових доказів, які в мене були. Я зненавидів саму тему і ніколи не торкався її. Коли до мене завітали такі як ви, сер, представники дурнячої громадської цікавости, я аж нетямився і не міг стримати себе. Я досить запальчастий з природи, а коли мене роздратують, просто звірію. Та ви, боюся, мали вже нагоду пересвідчитися в тому.
Я не відповів і тільки мовчки потер собі підбите око.
— Дружина часто дорікає мені мою гарячість, та я думаю, кожна порядна людина на моєму місці зробила б так само. Але я вирішав дати сьогодні ввечері добрий приклад витриманости й контролю над самим собою. Запрошую й вас бути присутнім на виставі, — він простягнув мені візитову картку. — Як бачите, містер Персіваль Волдрон, досить відомий зоолог, читає сьогодні в залі Зоологічного інституту лекцію на тему: „З темряви тисячоліть“. Мене запрошено до президії і доручено виголосити подяку лекторові. Дякуючи, я спитаюся, надзвичайно делікатно й тактовно, зробити кілька зауважень, що повинні зацікавити авдиторію. Може, хтонебудь зажадає навіть додаткових пояснень. Нічого спірного, розумієте; лише кільки думок, що натякатимуть на існування глибших проблем. Я триматиму себе в лабетах. Подивимось, чи не можна дійти кращих наслідків таким шляхом.
— І ви дозволите й мені бути на тих зборах? — спитав я із запалом.
— Звичайно, — сердечним тоном одповів Челенджер. Він умів чарувати не менше як і відштовхувати вас своєю нестриманістю. Любо було дивитися, коли він приязно всміхався. Щоки його між примруженими очима й довгою чорною бородою роздувались тоді як два червоні яблука. — Неодмінно приходьте. Мені буде приємно знати, що в залі у мене єсть хоч один спільник, нехай навіть такий неосвічений як ви. Народу там, я думаю, буде багато, бо Волдрон, дарма, що він абсолютний шарлатан, користується популярністю. Ну, містер Меловне, я віддав вам значно більше часу ніж хотів. Одна особа не має права монополізувати на свою користь те, що належить цілому світові. Буду радий побачити вас сьогодні ввечері. Між іншим ви ж розумієте, що наша розмова не може стати відома суспільству.
— Але Мек-Ардл — мій редактор — захоче знати, як я виконав його доручення.
— Скажіть йому, що хочете. Перекажіть, доречі, що в разі він пришле до мене ще когось, я примушений буду завітати до нього особисто і прийду з канчуком. В кожному разі ви відповідатимете, коли щонебудь з'явиться в пресі. Добре. Значить, пів до дев'ятої, в Зоологічному інституті.
Останні вражіння, що залишилися в мене, коли я прощався з професором, були від його червоних щок, синьо-чорної хвилястої бороди і задерикуватих очей.