Втрачений світ/11
| ◀ Розділ X. З нами трапилися найнезвичайніші речі | Втрачений світ пер.: Микола Іванов Розділ XI. На цей раз я був герой |
Розділ XII. Жаско було в лісі ▶ |
|
Лорд Рокстон не помилився, гадаючи, що покуси огидних створінь — отруйні. Ранком другого дня ми з Самерлі були зовсім хорі: нас тіпала пропасниця, і боліло все тіло. Коліно Челенджерове набрякло так, що він ледве пересувався. Через це ми цілий день перебули в нашому таборі, скільки ставало сили допомагаючи лордові вміцняти єдиний наш захист — колючий мур форту. Пригадую, мене цілий день гнітило почуття, що хтось — і дуже зблизька — стежить за кожним нашим рухом, але хто саме й звідки, я не знав.
Вражіння від цього було таке неприємне, що я поділився ним з Челенджером, але професор склав його на мозкове збудження як наслідок пропасниці. Раз-по-раз я притьмом озирався навкруги, певний, що вглежу щось, і завжди бачив тільки темну озію загорожі або врочистий, наче в печері, морок листястого склепіння дерев над нашими головами. А втім, упевненість, що хтось злосливий десь тут, зовсім близько, сочить нас, дедалі збільшувалась у мене. Я згадав про Курупурі — індіянського полісуна, лукавого й жорстокого — і ладний був повірити, що то він лякає зухвальців, які насмілились одвідати його відлюдні, священні посілості.
Тої ж ночі (третьої ночі нашого перебування в Мепл-Вайтовій Країні) ми зазнали страху, який назавжди відбився в нашій пам'яті. Ми всі спали коло огнища, що вже погасало, коли нас розбудили, або вірніш — викинули з дрімоти, найжахливіші зойки та крики. Таких мені ніколи не доводилось чувати. Не знаю жодного згуку, з яким можна було б порівняти оголушливий лемент, що виходив з місця на віддаленні кількох сот ярдів од нашого табору. Він різав уха наче свистіння паротягу. Та в той час як свисток дає чистий, рівний високий згук, цей крик був значно нижчий тоном і тремтів муками конання та безнадії. Ми затулили вуха, аби не чути його. Мене пройняв холодний піт, і серце стиснулося з жалю. В цьому жахному, передсмертному крику зосередились і згуснули всі фізичні страждання цілого життя й усі душевні муки. І цьому пронизливому, дзвінкому лементові недоладно вторував переривчастий, низький регіт, що виходив, очевидно, з якихсь потужних грудей і, скидаючись на рики, виявляв задоволення та радість. Страховинний дует тривав три-чотири хвилини і розбудив усе птаство, що спало серед листя дерев. Раптом усе стихло так само несподівано як і почалося. Перелякані, ми довгий час сиділи мовчки. Потім лорд Джон кинув у огнище оберемок хмизу, і червоне полум'я осяяло збуджені обличчя моїх компаньйонів і замигтіло між суччям над нашими головами.
— Що воно таке? — прошептав я.
— Довідаємось завтра ранком, — одповів лорд Джон. — В усякому разі це було зовсім близько від нас. Не далі як на галявині.
— Нам пощастило бути слухачами передісторичної трагедії, що відбулася серед оситнягу якогось юрського болота, де більше чудовисько знищило менше, — сказав Челенджер, і я ніколи не чув, щоб голос його згучав так урочисто. — Людина, безперечно, виграла, з'явившись у світ не за ранніх періодів творіння. За перших часів життя на землі існували такі страховиська, що їх вона не подолала б ні зброєю, ні своєю мужністю. Як можна протиставити пращу, ломаку чи стрілу такій силі, як, скажімо, та, що загинула сьогодні вночі? Та й сучасна рушниця була б ні до чого проти цієї потвори.— Я охоче спробував би мою маленьку приятельку, — промовив лорд Джон, голублячи свою рушницю.
— Тихо! — засичав Самерлі й підніс угору руку. — Я чую щось.
У темряві глупої ночі гупали важкі, розмірені кроки. То була хода якоїсь тварини, що обережно ставила свої м'які лапи на землю. Вона повільно обійшла круг нашого табору й спинилася коло входу. Чути було її низьке, свистюче дихання. Тільки мізерна загорожа відділяла нас од цієї нічної примари. Всі ми схопились за свої рушниці, а лорд Джон, видравши невеличкий кущ, влаштував ніби то стрільницю в стіні.
— Я, здається, бачу його, — шепнув він.
Я нахилився й поверх його плеча глянув у відтулину. Так, бачив і я. На темному стовбурі дерева виплямовувалась ще темніша тінь — чорний, невиразний обрис, повний дикої сили й загрози. Істота на зріст була не вища за коня, але, судячи з щільности обводу тіні, мала надзвичайно потужні форми. Її подихи, глибокі й рівномірні як у машини, промовляли за велетенську міць організму. Раз, коли вона ворухнулася, мені здалося, що я побачив полиск двох хижих зеленуватих очей. До нас долинало якесь лопотіння, так ніби тварина поволі посувалася наперед.
— Я думаю, вона зараз стрибатиме, — сказав я, одводячи курок.
— Не стріляйте, не стріляйте! — пошепки застеріг лорд Джон. — В такій тиші постріл рушниці чути буде за кілька миль. Нехай уже куля буде наша остання ставка.
— Якщо вона переплигне через загорожу, ми пропали, — промовив Самерлі, і голос його затремтів нервовим сміхом.
— Ні, вона не повинна перескакувати, — скрикнув лорд Джон. — Не стріляйте тільки; до останнього моменту. Може, мені пощастить зробити їй якусь неприємність. У кожному разі спробуймо.
То був найвідважніший з усіх, що я будь-коли бачив, вчинок. Рокстон підійшов до багаття, витяг звідти горящу гілку і в одну мить вислизнув через одтулину в загорожі. Звір з жахливим гарчанням сунув просто на нього. Лорд Джон, ані трохи не вагаючись, побіг йому назустріч і ткнув огненну гілку в морду страховиську. На один момент перед моїми очима майнула огидна, немов величезна, жаба, фігура з бородавчастою, як у прокажених, шкірою і з роззявленою, закаляною свіжою кров'ю пащею. Ще момент — захрущав вітролом, і наш жахливий гість зник.
— Я так і думав, що він не встоїть проти вогню, — засміявся лорд Джон, повернувшися до нас і кинувши свою гілку в багаття.
— Ви не мали права важити своїм життям і наражатись на таку небезпеку, — дорікали ми.
— Нічого іншого не залишалося. Якби він просмикнувся до нас, ми могли б перестріляти один одного, намагаючись улучити в нього. Знову таки, стріляли б ми крізь одтулину і не вбили б, а лише поранили тварину, і вона неминуче кинулася б на нас. Зрештою, я вважаю, що ми щасливо здихалися її, одбувшися самим переляком. Та хто ж він єсть, той звір?
Наші вчені мужі перезирнулися з деяким замішанням.
— Я, особисто, не міг би з певністю визначити, до якої кляси він належить, — сказав Самерлі, запалюючи свою люльку жаринкою з огнища.
— Це показує, що ви ставитесь до цієї серйозної справи з обережністю, яка личить науковому робітникові, — велично схвалив його Челенджер. — Навіть я покищо можу сказати тільки, що цієї ночі ми спіткалися з якимсь хижаком з породи динозаврів. Як пригадуєте, я й перше казав, що ми мусимо надибати тут щось подібне.
— Треба лише пам'ятати, — зауважив Самерлі, — що існувало багато передісторичних форм, які зовсім не лишили по собі сліду. Було б нерозважливо гадати, що ми спроможемося клясифікувати все, на що натрапимо тут.
— Цілком справедливо, — погодився Челенджер. — Тимчасом доведеться задовольнитися грубим клясифікуванням. Завтра вдень ми роздивимося краще і, можливо, дістанемо змогу визначити його точніш. А тепер нам лишається тільки закінчити наш перерваний сон.
— Тільки хтось із нас мусить вартувати, — рішучим тоном сказав лорд Джон. — У цій країні ніколи не почуваєш себе в безпеці. Надалі будемо вартувати, чергуючись що дві години.
— Тоді нехай перша черга буде моя, — запропонував Самерлі. — Я саме встигну скурити свою люльку. — І відтоді ми ні на хвилину не лишалися без вартового.
Знайти ранком причину нічних криків було не важко. На галявині ігуанодонів одбулася жахлива різанина. Побачивши калюжі крови й, порозкидані скрізь, величезні шматини скривавленого м'яса, ми спершу думали, що тут було вбито значну кількість тварин. Проте, роздивившись пильніше, ми впевнились, що за жертву бою стало лише одне з цих хамулуватих створінь, буквально пошматоване якимось, може, не більшим, але, безперечно, значно лютішим звірем.
Обоє професори сіли й заходились розглядати, шматок по шматку, останки ігуанодона, де залишилися відтиски зубів, або велетенських пазурів напасника.
— Остаточного висновку все ж таки зробити не можна, — сказав професор Челенджер, розпластавши на своїх колінах здоровезний кусок білуватого м'яса, — Дані, що їх ми маємо, промовляють нібито за шаблезубого тигра, кістки якого знаходять іноді по наших печерах; але бачена нами тварина, безсумнівно, була куди більша і, імовірно, належала до плазунів. Я, особисто, висловився б за алозавра.
— Або мегалозавра, — додав Самерлі.
— Правильно. Одне слово, це якийсь м'ясоїдний динозавр. Саме серед них і знаходимо ми найбільших хижих представників тваринного царства, що прикрашають і вшановують своєю присутністю наші музеї. — І Челенджер оглушливо засміявся, бо, хоч як мало розумівся він на жартах, але свої власні завжди здавалися йому дуже дотепними.
— Що менше ви будете здіймати галасу, то краще, — нечемно зауважив лорд Джон. — Ми не знаємо, хто або що може почути вас. Якщо той зух з'явиться сюди по сніданок і застане нас тут, навряд чи воно буде дуже смішно. Доречі, що то за знак на шкірі ігуанодона?
На темній, шорсткій, лупакового кольору шкірі, трохи понад плечем була якась кругла, чорна пляма, що скидалася на земну смолу. Ніхто з нас не знав, що воно таке, хоч Самерлі й казав, ніби щось подібне бачив на тілі одного з молодих ігуанодонів два дні тому. Челенджер мовчав, але мав такий пишний і гордовитий вигляд, немов міг, якби хотів, роз'яснити нам цю загадку. Нарешті лорд Джон удався безпосередньо до нього.
— Якщо ваша ясновельможність ласкаво дозволить мені розкрити рота, я з охотою висловлюся в цьому питанні, — відповів він, силкуючись надати саркастичної нотки своєму голосові. — Я не звик, щоб до мене зверталися в спосіб, до якого, очевидно, звикла ваша ясновельможність. Мені й на думку не спадало, що, перед тим як сміятись, я мушу спитати у вас дозволу на це.Наш вразливий друг почав заспокоюватись лише тоді, як Рокстон кілька разів попросив пробачити йому. Вгамувавшися трохи, Челенджер сів на впале дерево, трохи осторонь од нас, і своїм звичаєм висловив свою думку так, наче промовляв до авдиторії принаймні з тисячі слухачів.
— Щодо плями на шкірі ігуанодона, — сказав він, — то я погодився б з моїм другом і колегою — професором Самерлі — і визнав би їх за асфальт. Характер цього плята суто вулканічний, а що асфальт один з продуктів, щільно зв'язаних з вулканічною діяльностю, то, я гадаю, він мусить бути тут в плинному стані, і тварина просто доторкнулась до нього. Значно важливішим єсть питання про існування тут м'ясоїдних чудовиськ, що одно з них залишило сліди свого перебування на цій галяві. Ми більш-менш правильно можемо встановити розмір плята. Поверхня його дорівнює приблизно англійському графству. На цій обмеженій площі незчисленні сторіччя живуть декілька видів тварин, що більшість їх давно вже зникла з землі. Я завжди думав, що м'ясоїдні тварини через відсутність людей розмножились тут настільки, що їм забракло харчу, і вони мусили були або померти голодом, або змінити характер своєї їжі. Як ми бачимо, цього не сталося. Доводиться гадати, що природа сама поставила якісь перепони такому безмежному множенню хижаків. Отже, одна з найінтересніших задач, що стоять перед нами, — дослідити, що то за перепони, і як саме впливають вони на життя тварини. Сподіваюся, ми матимемо ще нагоду вивчити їх на цікавому роді м'ясоїдів — динозаврах.
— А я хотів би, щоб у нас ніколи не було такої нагоди, — вихопилось у мене.
Професор підвів лише свої кущаві брови, як то робить навчитель, зачувши якесь недоречне зауваження пустуна-учня.— Може, професор Самерлі має які заперечення? — сказав він, і обидва вчені занурилися в розріджену атмосферу чистої науки, де можливість зменшення плодючости, як один з чинників боротьби за існування, протиставилася зменшенню запасів м'ясної їжі.
Того ранку ми дослідили лише невеличку частину плята, старанно уникаючи наближатись до болота птеродактилів і йдучи на схід, а не на захід од ручайця. В цьому напрямокові місцевість була ще лісистіша, а земля так укрита хмизом, що ми ледве посувалися наперед.
До цього часу я розповідав вам лише про страхи Країни Мепла Вайта, але був у неї й інший бік. Через цілий ранок ми ішли між гарних квіток, здебільшого білих і жовтих, бо, як кажуть наші професори, то первісні кольори зафарблення в рослин. Часто-густо квітковий килим сягав нам до колін, і нижні, міцні пахощі сп'яняли наші голови. Звичайні англійські бджоли бреніли в золотому сонячному промінні. Віття багатьох дерев гнулося під вагою плодів, почасти відомих нам, почасти незнаних. Визбирюючи подзьобані птахами овочі, ми уникали небезпеки отруїтися і вносили чарівну різномаїтість у набридлий нам харч. В хащах, які ми перетинали, була сила стежок, проторованих звірями, а на багнищі ми знайшли безліч слідів якоїсь дивної форми й чимало відтисків лап ігуанодона. В одній улоговині ми бачили, як паслося стадо цих велетенських тварин, і лорд Джон запевняв, ніби в прозорну трубу видко було, що в них шкіра забризкана асфальтом. Що позначало це явище, ми так й не могли збагнути.
Бачили ми багато й менших тварин, як от їжатець, лускатий мурахоїд та дика свиня, строката й з довгими кривими іклами. Раз, крізь просвіт між дерев вздріли ми зелений конус горбка, й на ньому велику темного кольору тварину, яка щодуху мчала кудись. Бігла вона так прудко, що ми не встигли розгледіти її як слід, але, коли це й був олень, як думав лорд Джон, то хібащо той велетенський, копальний ірляндський олень, якого від часу до часу знаходять у багнищах моєї батьківщини.
Після візити, відданої нашому таборові таємничими гістьми, ми поверталися до Форту Челенджера з певною тривогою в душі. А втім, на цей раз усе було в порядкові. Увечері в нас одбулася палка суперечка з приводу нашого сучасного становища та планів на майбутнє. В наслідок її ми враз ознайомилися з Країною Мепла Вайта і ознайомились так докладно, немов досліджували її скільки тижнів. Вважаючи на це, дозвольте спинитись на ній на досить довгий час. Розмову зняв Самерлі. Цілий день він був у дуже поганому гуморі, і запитання лорда Джона про те, що робитимемо ми завтра, остаточно розлютило його.
— Єдине, що маємо робити сьогодні, завтра і ввесь час, це — шукати виходу з пастки, до якої ми потрапили. Ви клопотали собі голову, вигадуючи, як дістатись до цієї країни. Тепер ми повинні вжити всіх зусиль, аби видобутись звідси.
— Мені дивно слухати, сер, — мотнув своєю величною бородою Челенджер, — що людина науки виявляє такі низькі почуття. Ви живете тепер у країні, що відкриває вам можливості, за які ніколи не насмілювався мріяти жоден природник, і хочете покинути її, зазнайомившися з нею тільки поверхово і не зробивши спроби поповнити свої знання. Я був кращої думки про вас, професоре Самерлі.
— Мусите взяти на увагу, — сказав Самерлі, — що у мене в Лондоні багато учнів, одданих на призволяще мого нікчемного заступника. Моє становище відмінне від вашого, професоре Челенджере, бо, скільки мені відомо, на вас ніколи не покладалося відповідальних обов'язків вихователя майбутніх учених.
— Цілком правильно, — одмовив Челенджер. — Я завжди вважав за зайву жертву клопотати якимись дрібницями мозок, здатний до великого. Ось чому я відхиляв усі пропозиції прийняти посаду викладача.
— Які, наприклад? — єхидно звідався Самерлі, та лорд Джон поквапився змінити тему розмови.
— Мушу признатись, — сказав він, — що я зовсім не хочу їхати до Лондону, доки не обізнаюся трохи більше з цією місцевістю.
— Не міг би й я повернутись тепер до своєї редакції і дивитись у обличчя нашого старого Мек-Ардла, — підтримав лорда я. (Ви, сподіваюся, не сердитиметеся на мене за надто вільне поводження з вашим ім'ям, сер). — Він ніколи не подарує мені, якщо я привезу такий незакінчений звіт. А до того ж, нам нема чого й сперечатися, раз ми однаково видобутись звідси не можемо.
— Наш юний друг надолужує своє неуцтво просвітками примітивної здорової думки, — схвалив мене Челенджер. — Інтереси його жалюгідної професії нас не обходять, але він цілком розумно зауважує, що спуститись з плята — нам несила. Значить, не варто й витрачати енергію на такі розмови.
— Я вважаю за витрату енергії всяку іншу роботу, — пробурчав Самерлі з-за своєї люльки. — Дозвольте нагадати вам, що ми прибули сюди з спеціяльного доручення, данного нам Лондонським Зоологічним інститутом. Ми мали перевірити деякі твердження професора Челенджера. Ці твердження, мушу відверто визнати, ми тепер поділяємо. Своє безпосереднє завдання ми виконали. Щодо деталів, які слід було б з'ясувати ще на цьому пляті, то вони незчисленні, і впоратись із цією роботою може тільки велика експедиція, спеціяльно устаткована та опоряджена. Будемо ми силкуватися зробити щось сами, ми ризикуємо ніколи не повернутись, і ті важливі здобутки, що їх ми вже маємо, загинуть для людства назавжди. Професор Челенджер винайшов спосіб, що дозволив нам стеребкатись на це плято. Думаю, тепер ми повинні просити його напружити всі свої здібності й допомогти нам зійти туди, звідки ми прийшли.
Мушу визнати, що міркування Самерлі здалися мені цілком резонними. Навіть Челенджера вразила думка, що в разі ми не повернемось і не ствердимо його оповідання, вороги його не будуть посоромлені.
— З першого погляду проблема спуску уявляється страшенно трудною, — сказав він, — а, проте, я не припускаю, щоб розум людський не спромігся розв'язати її. Я ладний погодитись із нашим другом, що залишатися тут на довгий час тепер же — не слід, і що, може, незабаром нам доведеться конкретно поставити питання про повернення. Але я рішуче відмовляюся залишати Країну Мепла Вайта, доки ми, бодай би поверхово, не дослідимо її і не здобудемо чогось, що вдома стало би нам за речовий доказ до нашої доповіді.
Професор Самерлі незадоволено хмикнув.
— Ми загаяли вже два дні, — сказав він, — і знаємо географію плята не на багато краще як перед нашим приходом сюди. Ясно — все воно вкрите лісом, і для того, щоб пробитись крізь нього та уявити собі його топографію, потрібні місяці й місяці. Був би тут якийсь пік, справа стояла б зовсім інакше. Та ми бачимо, що ніяких піків немає, а місцевість, скільки кинути оком, знижується в напрямі від нас. Щодалі ми посуватимемось, то меншатимуть наші шанси озирнути все плято відразу.
В цю саме хвилю мене пройняло надхненням. Мій погляд випадково впав на величезний сукуватий стовбур джинґового дерева, що розкидало над нами своє гілля. Якщо воно переважало всі сусідні дерева своєю грубиною, певне, воно перевищувало їх і зростом. Коли край плята — і справді був найвища точка на ньому, тоді чому не правитиме це дерево за дозірну башту, звідки все плято буде видко як на долоні? Ще дитиною, живши в Ірляндії, я визначався вмінням лазити по деревах. Мої товариші краще за мене лазили по горах, але між гілок не було мені рівні. Якби тільки мені пощастило поставити ногу на перший од землі сук, я, безперечно, знайду дорогу до самого верховіття. Ця ідея захопила моїх компаньйонів.
— Наш юний друг, — сказав Челенджер, роздмухуючи червоні яблука своїх щок, — здатний до акробатичних вправ, занадто важких для людини соліднішої статури. Я від усього серця вітаю його проєкт.
— Чорт побирай, ви влучили саме в точку, мій голубе, — промовив лорд Джон, ляснувши мене по плечу. — Просто не розумію, як така проста думка не спала нікому з нас у голову. До сутінок лишається ще коло години, але, взявши з собою записну книжку, ви безсумнівно встигнете накидати бодай би грубого плана місцевости. Ми поставимо один на одного оці три ящики с патронами, а потім я підсажу вас.
Ставши на ящики, він обережно підсажував мене, коли до нас підскочив Челенджер і своєю потужною правицею підкинув мене в повітря. Схопившися обіруч за сук і вимахуючи ногами, я спершу наліг на нього тулубом, а далі сперся колінами. Наді мною, немов три величезні щаблі сходів, виставали три грубі суки, а ще вище починалося рясне, дуже зручне, щоб лазити, гілля. За хвилину я видряпався так високо, що стратив з очей землю й бачив під ногами саме листя. Тут і там траплялися на моїм шляху перепони, один раз я заплутався в стеблі якоїсь повзучої рослини, в цілому посувався досить швидко, і невдовзі ледве чув уже гримкий голос Челенджерів. Та дерево було величезне, і, задираючи голову, я не бачив над собою ніякого просвітку. На одній з гілок мою увагу притяг до себе кущуватий наростень, що його я взяв за чужоїда. Зазирнувши за його, я з переляку та здивування за малим не дав сторчака.
На мене, на відстані фута-двох од моєї голови, дивилося обличчя. Власник його ховався ззаду паразита і визирнув з-за нього водночас зо мною. То було обличчя людини; в усякому разі воно мало більше людського ніж я бачив коли на мавп'ячім обличчі. Було воно довгасте, майже біле, засіяне бородавками, плесконосе, з випнутою наперед спідньою щелепою і з смужкою цупкого волосся під підборіддям. З-під буйних, насупуватих брів по-звірячому блищали люті очі, а коли тварина, роззявивши рота, проричала нібито якесь закляття, в роті в неї я помітив криві, гострі як у пса, зуби. Одну мить в її злісних очах я читав загрозу й ненависть, але вираз цей зараз же заступив вираз безкрайнього жаху. Хряснуло суччя, перед очима мені майнуло волохате, рожеве, наче в свині, тіло, і тварина зникла у вирі гілок та листків, що обсипали мене.
— У чім там справа? — згукнув Рокстон. — 3 вами, сподіваюся, не трапилося нічого поганого.
— Бачили ви її, — скрикнув я, обхопивши обіруч гілку, і серце мені калатало немов у пропасниці.
— Ми чули якийсь шум і думали, що ви послизнулися. А що там таке?З'явлення цієї людини-мавпи так зворушило мене, що на хвилину я завагався й не знав, чи лізти далі, чи спуститися та розповісти товаришам про цей дивний трапунок. Та я сп'явся вже так високо, що мені стало соромно повертатися, не виконавши своєї задачі.
Перечекавши чималий час, віддихавши й набравшися мужности, я знову подрався вгору. Одного разу моя нога потрапила на трухлявий сук, і я повиснув на руках, але зрештою лізти було не важко. Листя круг мене поволі рідшало, і з вітру, що дув мені в обличчя, я зрозумів, що видряпався вже понад верховини решти дерев. Проте, я поклав не роздивлятись навколо, доки не добудуся до найвищого, приступного пункту, і ліз, не спиняючись. Аж ось гілка, на яку я сперся, підігнулася під моєю вагою. Тоді я вмостився якнайзручніш у найближчій розвилині й замилувався чарівним краєвидом, що розстелився переді мною.
Сонце стояло вже на вечірньому прузі, але повітря було надзвичайно чисте та прозоре, і я бачив усе плято. Воно, здавалося, мало овальну форму. Ширина овалу дорівнювала приблизно двадцятьом, а довжина — тридцятьом милям. Контури поверхні нагадували неглибокий таріль. Боки його положисто спускалися до дна й утворювали в самому центрі плята озеро миль на десять в обводі. Береги озера зеленіли оситнягом, а золота проти вечірнього сонця поверхня його рябіла жовтуватими плямами — піскуватими мілинами та косами. На піску лежали якісь темні предмети, завеликі для алігаторів і задовгі для човнів. В прозорну трубу я ясно бачив, що то живі істоти, але які саме — добрати не міг.
З того боку плята, де були ми, на п'ять-шість миль у напрямі до центрального озера, простягався ліс з кількома галявинами в ньому. Просто під ногами в мене лежала прогалина ігуанодонів, а трохи далі впадало в око болото з птеродактилями. По той бік озера плято мало зовсім інший вигляд. На краю плята височили базальтові скелі не менші як у двісті футів заввишки. Узбіччя їх поросло лісом. Упродовж підніжжя цього червонуватого кряжу, на невеличкій відстані від землі, я в прозорну трубу вгледів якісь чорні дірки — на мою думку, входи до печер. Коло одної з них блищало щось біле, але що саме — я не розібрав. Я сидів і зарисовував місцевість, доки не стало так темно, що не видко було деталів. Тоді я спустився до своїх компаньйонів. Вони нетерпляче чекали на мене. На цей раз я був герой дня. То була моя власна ідея. Я сам її здійснив і приніс їм плана, що позбавляв нас багатомісячного блукання серед невідомої небезпеки. Кожен із них урочисто стиснув мені руку. Проте, перед тим, як стати до обговорення подробиць моєї мапи, я розповів їм про зустріч на дереві з людиною-мавпою.
— Вона ввесь час була там, — сказав я.
— Звідки ви це знаєте? — спитав лорд Джон.
— Мене ні на хвилину не покидало почуття, що якась ворожа сила зорить на нас. Я навіть казав вам про це, професоре Челенджере.
— Наш юний друг, справді, говорив мені щось подібне, — ствердив той. — З-поміж нас він один, завдяки своїй чулій кельтській вдачі, здатний на такі тонкі почування.
— Вся теорія телепатії… — почав був Самерлі, набиваючи свою люльку.
— Занадто складна, щоб її тепер обговорювати, — рішучим тоном закінчив за нього Челенджер. — Скажіть мені, — з виглядом єпіскопа, що по неділях напучує в церкві свою паству, удався він до мене, — не помітили ви часом, чи може та тварина щільно притиснути свій великий палець до долоні?— Звичайно, не помітив.
— А хвіст у неї єсть?
— Нема.
— А чи досить учеписті в неї ноги?
— Не думаю, щоб вона могла так швидко лазити по деревах, якби не чіплялася ногами так як і руками.
— У Південній Америці налічують, як не помиляюся (залиште ваші зауваження на далі, професоре Самерлі!), щось із тридцять шість одмін мавп, але антропоїдних мавп там не знають. Тепер же ясно, що єсть вони й у Південній Америці, хоч і не належать до виду горил, властивого лише Америці та Азії.
Глянувши на нього, мені заманулося сказати, що одного, дуже близького родича їх я бачив у Кенсінгтоні.
— У неї єсть борода; світлий колір тіла та обличчя — найвірніший покажчик того, що тварина живе в сутінку дерев. Нам треба вирішити, до кого наближається більше цей тип — до мавпи, чи до людини. В останньому випадкові вона, імовірно, являє собою те, що ми звемо „відсутня ланка“. Розв'язати цю проблему — наш безпосередній обов'язок.
— Нічого подібного, — роздратованим тоном заперечив Самерлі. — Тепер, коли, завдяки енергії та розумові містера Меловна (не можу не навести ці слова), ми маємо вже й мапу, єдиний наш безпосередній обов'язок — видобутись цілими й неушкодженими з цієї проклятущої країни.
— Казан цивілізації! — гримнув Челенджер.
— Каламар цивілізації, сер, — одказав Самерлі. — Мусимо зараз же повідомити світ про наші відкриття, і нехай собі дальші дослідження переводить хтось інший. Адже ви погодилися зо мною перед тим, як містер Меловн поліз на дерево рисувати мапу.— Гаразд, — мовив Челенджер. — Я, признаюся, і сам буду спокійніший, коли наші лондонські приятелі знатимуть про наслідки нашої експедиції. Як виборсатися звідси, я ще собі не уявляю. Але не було жодної задачі, що її мій вигадливий мозок не спромігся б рішити. Обіцяю, що від завтрашнього дня я всі свої розумові здібності віддам розв'язанню цієї проблеми.
На це ми погодилися і, запаливши свічку, заходились обробляти накреслену мною мапу. Кожна деталь, що її я спостеріг із своєї дозірної вежі, знайшла собі місце на мапі.
— А як назовемо ми це? — олівець Челенджерів спинився на великій білій плямі озера.
— Чого б оце вам не скористатись з нагоди та не увічнити ваше ім'я? — з властивою йому ущипливістю спитав Самерлі.
— Запевняю вас, сер, що потомки пам'ятатимуть і шануватимуть мене з багатьох інших причин, — сухо відповів Челенджер. — Лише неукам потрібні ріки та гори, щоб було з чим зв'язати своє ім'я. Я таких пам'ятників не потребую.
Самерлі, двозначно посміхаючись, хотів був учинити новий напад, але лорд Джон поспішився втрутитись в їхню розмову.
— Це вам, мій голубе, належить право охристити озеро, — сказав він. — Ви побачили його перший і, чорт побирай, якби вам заманулося назвати його озеро Меловна, ніхто з нас не буде заперечувати.
— Ні в якім разі, — ствердив Челенджер. — Нехай наш юний друг прибере йому назву сам.
— Тоді, — мушу признатись, я почервонів, — нехай воно буде озеро Ґледіс.
— Чи не здається вам, що „Центральне озеро“ було б показовіш? — зауважив Самерлі.— Я настоював би на озері Ґледіс.
Челенджер співчутливо глянув на мене і глузливо похитав своєю великою головою.
— Молодь — завжди молодь, — сказав він. — Нехай зветься озеро Ґледіс.