Вина і кара
Ф. М. Достоєвський
пер.: Михайло Подолинський

Часть шеста
VI
Вінніпеґ: «Український голос», 1928
VI.

Цілий сей вечір до десятої години він провів по ріжних гостинницях і кльоаках, переходячи з одної у другу. Віднайшлась десь-там і Катруся, котра знову співала иншу лакейську пісню про те, як хтось там „падлюка і тиран”

„почав Катю цілувати.”

Свидригайлов напував і Катрусю, і катаринкаря, і співаків, і лакеїв, і двох якихсь писарчуків. З отсими писарчуками він звязався іменно длятого, що оба були з кривими носами; у одного ніс йшов криво направо, а у другого наліво. Се поразило Свидригайлова. Вони затягнули його наконець в якийсь забавний город, де він заплатив за них і вступ. В отсім городі була одна тоненька, трилітня смерека і три кущики. Кромі того вибудований був „вакзал”, в дійсности шинок, але там можна було дістати і чай, та крім того стояло кілька зелених столиків і крісел. Хор мізерних співаків і якийсь пяний монахійський Німець в роді паяца, з червоним носом, тільки чогось там незвичайно тужливий, забавляли публику.

Писарчуки посварились з якимись иншими писарчуками і зачали бійку. Свидригайлов вибраний був ними суддею. Він судив їх вже з чверть години, тільки вони так кричали, що не було найменшої можливости що небудь зрозуміти. Вірнійше всего було те, що оден з них щось украв і навіть встиг таки зараз продати якомусь Жидови, що зараз десь найшовся; але продавши, не хотів поділитись з своїм товаришем. Показалось вкінци, що проданий предмет була чайна ложечка, власність шинку. Господар з прислугою вчепилися її і справа почала принимати погані розміри. Свидригайлов заплатив за ложку, встав і вийшов з города. Було коло десятої години. Сам він не випив за весь той час ні одної каплі вина і всего лиш велів подати собі в „вакзалі” чаю, та і то більше тільки для порядку. Перед тим вечер був душний і мрачний.

Коло десятої години надтягнули із всіх боків страшні хмари; ударив грім і дощ хлюснув як водоспад. Вода падала не каплями, а цілими струями лилась на землю. Блискавка миготіла що хвиля, і можна було нарахувати їх більше як пять на секунду. Цілий промоклий до нитки, дійшов він домів, заперся, отворив своє бюрко, виняв всі свої гроші і роздер два-три папери. Відтак, уткнувши гроші в кишеню, він хотів зразу перемінити на собі одіння, однакож поглядівши в вікно і прислухавшись громам і дощеви, махнув рукою, взяв капелюх і вийшов, не заперши мешкання. Він пішов просто до Зоні. Тая була дома.

Вона була не сама; довкола неї було четверо маленьких дітей Капернаумова. Зофія Семенівна напувала їх чаєм. Вона мовчки і з поважанням приймила Свидригайлова, з зачудованням оглянула його намокле одіння, але не сказала ні слова. Діти же всі зараз повтікали в неописанім перестраху.

Свидригайлов сів до стола, а Зоню попросив сісти біля него. Тая несміло приготовилась слухати.

— Я, Зофіє Семенівно, бути може до Америки поїду, — сказав Свидригайлов, — і тому ми бачимось з вами мабуть у послідний раз, отже я прийшов деякі розпорядження зробити. Ну, ви отсю даму сьогодня бачили? Я знаю, що вона вам говорила, нічого повтаряти. (Зоня ворухнулась і спаленіла). У сего народу звісна вдача. А що відноситься до сестричок і братчика вашого, то вони уже поміщені і гроші, припадаючі на них, зложені мною за писемними посвідченнями, куди слід, в певні руки. Та ви отсі посвідчення візьміть до себе, так, на всякий припадок. Ось маєте, візьміть! Ну, пані, тепер се скінчене. Та ось ще три пятипроцентові акції, всего на три тисячі. Се ви візьміть собі, для себе самої, і нехай се так між нами і буде, щоб ніхто і не знав, що би там ви не учули. Вони-ж вам пригодяться, бо Зофіє Семенівно, так жити як дотепер, погано і потреби нема ніякої.

— Ви, пане, так богато висвідчили добра мені, і сиротам, і покійниці, — поквапилась Зоня, — що коли до сеї пори я вам так мало дякувала, то… не гнівайтесь…

— Е, байка, байка!

— А за сі гроші, Аркадію Івановичу, я вам дуже вдячна, але вони мені тепер злишні. Я себе одну завсігди прокормлю, не називайте мене невдячною: коли вже ви такі щедрі, то сі гроші, пане…

— Для вас, для вас, Зофіє Семенівно, і прошу без дальших розговорів, бо, бачите, і часу не маю. А вам придадуться. Родіонови Романовичеви остаються дві дороги, або куля в лоб, або Сибір. (Зоня дико погляділа на него і задрожала). Не трівожтесь, я все знаю, від него таки самого, і я не хляпа нікому не скажу. Се ви його гарно учили тоді, щоб він сам на себе пішов і сказав. Се буде для него о много вигіднійше. Ну, як вийде Сибір — він туди, а ви мабуть за ним? Адже так? Ну, а коли так, то виходить, гроші ось і придадуться. Для него таки придадуться, розумієте? Даючи вам, я все одно що йому даю. Дотого ще ви ось обіцялись і Амалії Іванівній довг заплатити; адже я чув. Що се ви, Зофіє Семенівно, так необачно раз-враз такі контракти і зобовязання на себе берете? Адже Катерина Іванівна осталась винна сій Німкині, а не ви, отже і наплювати би вам на Німкиню. Так на світі не проживеш. Ну, слухайте, якби вас хто-небудь питав, — ну завтра або після завтра, — про мене, або відносно мене (а вас навірно будуть питати), то ви про те, що я тепер до вас заходив, не згадуйте, і гроші ні яким світом не показуйте і не розповідайте, що я вам дав, нікому. Ну, тепер до побачення! (Він встав з крісла). Родіону Романовичу мій поклін. Та ще: сховайте сі гроші до часу от у добродія Разумихіна. Знаєте Разумихіна? Вже бездогаду знаєте. Се нічого собі людина. Занесіть до него завтра, або коли прийде пора. А до того часу чим можна дальше спрятайте.

Зоня також зірвалась з крісла і налякано гляділа на него. Її конечно хотілось щось там сказати, щось запитати, тільки вона в першу хвилю не досмівала, та і не знала, як їй почати.

— Як же ви… як же ви, пане, тепер в такий дощ і пійдете?

— Ну, до Америки збиратись та дощу боятись, хе! хе! Пращайте, серденько, Зофіє Семенівно! Жийте і много жийте, ви другим придасьтеся. А також… скажіть пану Разумихіну, що я велів йому кланятись. Так таки і скажіть: Аркадій, мовляв, Іванович Свидригайлов кланяється. Але доконче.

Він вийшов, оставивши Зоню в зачудованню, в перестраху і в якімсь неяснім і важкім підозрінню.

Показалося опісля, що в той самий вечір, в дванайцятій годині, він ще і в другім місци явився вельми несподівано. Дощ заєдно ще не переставав. Цілий мокрий, увійшов він в двайцять мінут до півночі в тісне помешкання родичів своєї судженої, на Василівськім острові, на Малім проспекті. З тяжкою бідою доковтався і в початку викликав велике занепокоєння; тілько Аркадій Іванович, коли хотів, був чоловік з дуже заманливим поведенням, так що первісний (хоч впрочім цілком оправданий) здогад розумних батьків зарученої, що Аркадій Іванович навірно до тої степени вже десь там залив собі пельку, що вже і себе не памятає, — таки зараз упав сам собою.

Каліку-батька виточила в кріслі до Аркадія Івановича вічно нарікаюча і „розумна” мати зарученої і після свого звичаю зараз таки приступила до якихсь далеких питань. (Ся женщина ніколи не ставила питань простих, а завсігди пускала в хід наперед усмішки і затирання рук, а опісля, коли треба було що небудь провідати доконче і напевно, питаннями про Париж і про тамошнє придвірне життя, і хіба аж опісля доходила вже по порядку і до Василівського острова).

В иншу пору усе те, розуміється, спричинилоби богато уважливости, тільки на сей раз Аркадій Іванович показався якось особливо нетерпеливим і коротко зажадав побачити чим скорше наречену, хоч йому вже і сказали на самім вступі, що панночка поклалась вже спати. Розуміється, заручена явилась. Аркадій Іванович без обиняків заявив її, що на якийсь час з одної вельми важної причини приневолений виїхати з Петербурга, а длятого і приніс її пятнайцять тисяч рублів сріблом і у всіляких паперах, просячи приняти їх від него в виді подарунку, бо він давно вже збирався подарувати її сю марницю перед вінчанням. Особливої льоґічної звязи подарунку з безпроволочним відїздом і конечною потребою прийти длятого в дощ і о півночі, очевидно, сими обясненнями ні трохи не виказувалось, все-ж таки справа склалась вельми гладко. Навіть найконечнійші охання і ахання, допитування і зчудування зробились якось відразу незвичайно умірені і повздержані; зате вдячність була висказана як найгорячійша і підкріплена навіть сльозами вельми розумною матірю.

Аркадій Іванович встав, засміявся, поцілував суджену, повдаряв її по личку, впевнив, що скоро приїде, і завважавши в її очках хотяй і дитинячу цікавість, та рівночасно з тим і якесь вельми поважне, німе питання, подумав, поцілував її другий раз і зараз сердечно пожалував в душі, що подарунок піде як стій на сховок під замок найрозумнійшої з матерей.

Він вийшов, оставивши всіх в незвичайно розбудженім стані. Тільки нарікаюча матуся зараз таки, напівшепотом і поспішно говорячи, порішила декотрі важнійші сумніви, а іменно, що Аркадій Іванович чоловік великий, чоловік з ділами і з звязами, богач, — Бог знає, що там у него в голові; прийшло до голови і поїхав, прийшло до голови і грошей дав, так отже і дивуватись нічого. Нічого казати, дивно, що він цілий мокрий, але Анґлійці, приміром, ще ексцентричнійші, та і всі ті люде висшого тону не глядять на те, що про них скажуть, і не церемоняться. Може бути він навіть і нароком так ходить, щоб показати, що нікого не боїться. А головне про те ні слова нікому не говорити, бо Бог знає ще, що з сего вийде, а гроші чим скорше під замок і вже, очевидно, найліпше в усім тім, що Феся пересиділа в пекарни, та ще головне: ніяк, ніяк, ніяк не треба говорити нічого отсій Ресліховій, і т. д., і т. д. Пересиділи і нашептались до другої години. Заручена, правда, забралась спати богато скорше, здивована і трохи сумна.

А Свидригайлов тимчасом рівнісенько о півночі переходив через …ків міст в напрямі на Петербурський бік. Дощ перестав і тільки шумів вітер. Він починав дрожати і одну мінуту з якоюсь особливою цікавістю і навіть з питанням поглядів на чорну воду Малої Неви. Тільки зараз йому показалось дуже холодно стояти над водою; він обернувся і пішов на …ий проспект. Він ступав по безконечнім …ім проспекті вже дуже довго, майже з пів години, нераз спотикаючись в пітьмі на деревлянім бруку, однакож не переставав з цікавістю відшукувати чогось по правім боці проспекту.

Тут десь там, вже на кінци проспекту, він завважав, переїзджаючи мимо колись там недавно, одну гостинницю, деревляну, але простору, і імя її, скільки йому памяталось, було щось немов би Адріянополь. Він не помилився в своїх замірах: ся гостинниця в такій глуші була такою видною точкою, що можности не було не відшукати її, навіть серед темряви. Се був довжезний, деревляний, почорнілий будинок, в котрім, хоч як було пізно, ще світились світла і знати було деяке оживлення. Він увійшов і від подибаного на коритари обірванця зажадав кімнати. Обірванець, окинувши поглядом Свидригайлова, очуняв і зараз таки завів його в віддалений нумер задушний і тісний, десь там на самім кінці коритаря, в куті, під сходами. Правда, другого не було; всі були заняті. Обірванець глядів питаючо.

— Чай є? — запитав Свидригайлов.

— Се можна, пане.

— Ще що є?

— Телятина, горівка, закуска, пане.

— Принеси телятини і чаю.

— А більше нічого не треба? — запитав навіть в якімсь здивованню обірванець.

— Нічого, нічого!

Обірванець віддалився, зовсім розчарований.

— Гарне, видко, місце, — подумав Свидригайлов. — Як се я не знав! Я також, нічого й казати, виглядаю, мов би вертав відкіля небудь з кафе-шантана і мав вже по дорозі історію. А цікаве тільки, хто тут заходить і ночує?

Він засвітив свічку і оглядів кімнатку докладнійше. Се була кліточка так вельми маленька, що майже аж за низька для Свидригайлова, з одним вікном; постіль дуже негарна, простий мальований стіл і крісло занимали трохи не цілий простір. Стіни були начеб збиті з дощок з обдертими обоями, до того вже запорошеними і зношеними, що жовту їх краску відгадати ще було можна, але рисунку вже не можна було розпізнати ніякого. Одна часть стіни і стелі була скісна, як звичайно в мансардах, тільки туди ішли сходи.

Свидригайлов поставив свічку, сів на ліжко і задумався. Але дивний і безнастанний шепіт, що на часи піднимався майже аж до крику в сусідній кімнаті, звернув наконець його увагу. Сей шепіт не переставав від тої хвилі, як він увійшов. Він став прислухуватися: хтось сварив і трохи не зі сльозами докоряв другому, але чути було тільки оден голос. Свидригайлов встав, заслонив рукою свічку і на стіні зараз блиснула щелинка; він підійшов і став заглядати. В кімнаті трохи більшій від тої, яку він занимав, було двох людей. Оден з них без сурдута, з незвичайно кучерявою головою і з червоним, запаленим лицем, стояв в ораторській позі, розставивши ноги, щоб удержати рівновагу, і, ударяючи себе рукою в груди, патетично докоряв другому за те, що той убогий і що навіть чину не має ніякого, що він витягнув його з болота і що, коли захоче, тоді і може вигнати його, та що все те бачить оден тільки палець Всевишнього. Приятель, котрому діставались ті докори, сидів на кріслі і виглядав як чоловік, що йому страх хочеться чихнути, але котрому се ніяк не удається. Він зрідка, баранячим і мутним поглядом позирав на бесідника, тільки видимо не мав ніякого поняття, про що говорить і ледви навіть чи і слухав його. На столі догорювала свічка, стояла майже порожна фляшка горівки, чарки, хліб, склянки, огірки і начиння до чаю, котрий давно вже був випитий. Оглядівши уважно сю картину, Свидригайлов безучастно відійшов від щелини і сів знову на ліжко.

Обірванець, вернувшися з чаєм і з телятиною, не міг удержатися, щоб не запитати ще раз: „Чи не треба ще чогонебудь?” і почувши ще раз заперечуючу відповідь, віддалився оконечно.

Свидригайлов накинувся на чай, щоби загрітись, і випив чарку, але зїсти не міг ані куска, бо стратив дочиста апетит. У него видимо починалась лихорадка. Він зняв з себе пальто, жакет, закрутився в покривало і ляг на постіль, йому було досадно:

— Все-ж на сей раз ліпше би бути здоровим, — подумав він і усміхнувся.

В кімнаті було душно, свічка горіла темно, на дворі шумів вітер, десь-там в куті скребтала миш, та і в цілій кімнаті начеб пахло мишами і чимсь шкіряним. Він лежав і маячив; одна гадка переганяла другу. Здавалось, йому дуже би хотілось хоч до чого небудь особливо привязатись уявою.

— Се під вікном мабуть якийсь сад, — подумав він, — шумлять дерева; як я не люблю шуму дерев в ночи, в бурю і в темноту; погане вражіння!

І він згадав, як переходячи недавно тому біля Петрівського парку, аж з відразою подумав про него. Тут він пригадав при спосібности і ....ків міст і Малу Неву, йому відразу зробилось якось холодно, як перше, коли він стояв над водою.

— Ніколи, ціле моє життя не любив я води, навіть на картині, — подумав він наново і зараз знов усміхнувся на одну чудну гадку: — Адже ось, здається, тепер повинно би бути усе байдужне, що дотикаєсь до сеї естетики і комфорту, а я от якраз і перебірчивий став, неначе той звір, що доконче місце собі вибирає… в подібнім випадку. Якраз треба було повернути передше на Петрівський! Тілько показалось темно, холодно, хе! хе! Мало що не приємних вражінь захотілось!… Але чого я свічку не гашу?

І він загасив свічку.

— У сусідів полягали, — подумав він, не видячи світла з тій щелині. — Ну, Марто Петрівно, ось би тепер вам і завитати, і темно, і місце пригоже, і хвилина ориґінальна. А воно якраз тепер і не приходите…

Йому нараз чогось там нагадалось, як недавно тому на годину перед виконанням замислу на Дунечку, він радив Раскольнікову поручити її опіці Разумихіна.

— В самім ділі я, здається, більше щоб подразнити самого себе, отсе тоді говорив, що і відгадав Раскольніков. А все-ж таки шельма сей Раскольніков, богато на собі переносив. Більшим шельмою може стати з часом, коли дур з него вилетить, а тепер надто вже жити йому хочеться. Дотично сего пункту сей нарід — падлюки. Ну, та чорт з ним, як собі хоче, мені що.

Йому заєдно не спалось. Мало помалу чаруючий образ Дунечки почав ставати перед ним і нараз дрощ перебігла по його тілі.

— Ні, се вже пора тепер покинути, — подумав він очунявши, — треба про що небудь инше думати. Чудно і смішно: до нікого я ніколи не мав особлившої ненависти, навіть мстити ніколи особливо не захочувалось, а се, бач, недобра признака, недобра! Спорити також не любив і не горячився, знову недобра признака! А скілько я її, бувало, наобіцював — фу, до ката! Та ще хоч би і робила мені які надії…

Він знову замовчав і стиснув зуби; знов образ Дуні станув перед ним цілком, як виглядала тоді, коли вистріливши у перший раз, страшно настрашилась, опустила револьвер і задеревенівши гляділа на него, так що він два рази встиг би ухопити її, а вона і руки би не підняла на оборону, колиб він сам її не упімнув. Він пригадав, як йому в ту хвилю аж жаль стало її, мов би серце здавило йому…

— Е, до чорта! Знову ті думки; все те треба кинути, кинути!…

Він вже забувався; лихорадочна дрощ утихала, втім начеб щось перебігло під покривалом по руці його і по нозі:

— Фу, до чорта, та се мабуть миш! — подумав він. — Се я телятину лишив на столі…

Йому страх не хотілось відкриватись, вставати, мерзнути, але втім знову щось неприємно перебігло по його нозі; він зірвав з себе покривало і засвітив свічку. Дрожачи від лихорадочної студени, нагнувся він оглядіти постіль, — нічого не було; він стряс покривало і ось на простирало вискочила миш. Він кинувся ловити її; однак миш не збігала з постелі, і шниряла зиґзаками на всі боки, виховзалась з під його пальців, перебігала по руці і вкінци смикнула під подушку: він скинув подушку, але в млі ока почув, як щось вскочило йому за пазуху, шниряє по тілі, і вже за плечима, під подушкою. Він нервово задрожав і прокинувся. В кімнаті було темно, він лежав на ліжку обвинений як перше в покривало, під вікном вив вітер:

— Що за погань! — подумав він з досадою.

Він встав і усів на краю постелі, плечима до вікна.

— Ліпше вже цілком не спати, — рішився він.

Від вікна тягнуло холодом і вогкістю; не встаючи з місця, він натягнув на себе покривало і закрутився в него. Свічки він не засвічував. Він і про ніщо не думав, тай не хотів думати; але мрії піднимались одна за одною, миготіли відривки думок, без початку і кінця і без звязи. Він неначе попадав в дрімоту. Чи то холод, чи мрака, чи вогкість, чи може вітер, що вив під вікном і холітав деревами, визвали в нім якусь упірну фантастичну наклонність і бажання, — тілько йому раз-враз почали представлятись цвіти, йому станув перед очима чудовий цвитучий краєвид; ясний, теплий, майже горячий день, святочний день! Зелені свята. Богатий, роскішний сільський дворець, в анґлійськім смаку, цілий оброслий запашними китицями цвітів, обсаджений грядками, що тягнуться кругом цілого дому; рундук, замаєний вючимися рослинами, заставлений грядками рож, ясні, холодні сходи, застелені килимом і обставлені рідкими цвітами в китайських посудах.

Він особливо завважав в посудах з водою на вікнах китиці білих і ніжних нарцизів, що склонилися на своїх яснозелених, товстих і довгих бадильках, з сильним ароматичним запахом, йому навіть відійти від них не хотілось, все-ж таки він піднявся по сходах і увійшов в велику, високу салю, і знову тут всюди, біля вікон, около відчинених дверий на терасу, на самій терасі, всюди були квіти. Долівки були вистелені свіжо накошеною пахучою травою, вікна були отворені, свіжий, легкий, холодячий воздух проникав в кімнату, пташки цвірінькали під вікнами, а посеред салі, на покритих білими атласовими пеленами столах, стояла домовина.

Отся домовина була оббита білим ґроденаплем і обшита білим густим рушом. Вінці цвітів обвивали її зі всіх сторін. Ціла в квітах, лежала в ній дівчинка в білім тюлевім уборі, з зложеними і притуленими на груди, неначе виточеними із мармура руками. Тільки розпущені її коси, волосся ясної білявки, були мокрі; вінок з рож обвивав її голову. Строгий і вже закостенілий профіль її лиця був мов би виточений з мармора, але усмішка на блідих її губах була повна якоїсь не дитинячої, безмежної журби і великого суму.

Свидригайлов знав тую дівчину; ні образу, ні горючих свіч не було коло сеї домовини і не чути було молитов. Ся дівчинка була самовбийниця, — утоплениця. Її було всього чотирнайцять літ, та тілько се було вже розбите серце, і вона погубила себе, оскорблена обидою, що нажахала і зчудувала сю молоду дитинячу совість, що залила незаслуженим соромом її ангельсько-чисту душу і вирвала послідний крик розпуки, непочутий і напрасно закінчений посеред темної ночі, в мраці, в холоді, в сирій калабані, коли вив вітер!

Свидригайлов прокинувся, встав з постелі і ступив до вікна. Він налапав засувку і отворив вікно. Вітер дмухнув несамовито в його тісну комірку і начеб морозним инеєм обліпив йому лице і покриту самою тільки сорочкою грудь. Під вікном дійсно було щось в роді саду і, здається, також забавочного; мабуть днями тут також співали пісенники і виносився на столики чай. Тепер же з дерев і кущів летіли в вікно краплі, було темно як в пивниці, так що ледви-не-ледви можна було розпізнати хіба якісь темні пятна, що визначали предмети. Свидригайлов нагнувшись і опершись ліктями на підвіконник, глядів вже з пять мінут, не відриваючись, в отсю мраку. Серед темряви і ночі роздався вистріл канони, за ним другий.

— А, сиґнал! Вода прибуває, — подумав він, — над ранком виступить там, де низше місце, на вулиці, заллє підземелля і пивниці, затопить щурів, і серед дощу і вітру люде пічнуть, сварячись, мокрі, переносити своє лахмаття на горішні поверхи… А котра то тепер година?

І тільки він те подумав, аж десь близько, тикаючи і начеб спішачись із всеї сили, стінний годинник вдарив три.

— Еге, то за годину вже буде свитати! Чого дожидати? Вийду зараз і піду просто на Петровський: там де небудь виберу великий кущ, цілий облитий дощем, так що тільки цяточку діткнешся плечима, а міліони капель обсиплють цілу голову…

Він відійшов від вікна, запер його, запалив свічку, натягнув на себе жилєтку, пальтот, надів капелюх і вийшов зі свічкою на коритар, щоб відшукати десь там сплячого між всяким дрантям і свічними недогарками обірванця, заплатити йому за кімнату і вийти з гостинниці.

— Найліпша година, годі ліпше і вибрати! — думав він.

Він довго ходив по цілім довгім і вузкім коритари, не находячи нікого, і хотів вже голосно кликнути, як ось в темнім куті, межи старою шафою і дверми, побачив якийсь дивний предмет, щось ніби живе. Він нагнувся за свічкою і побачив дитину — дівчинку не більше як пяти літ, в намоклім, немов та митка, одінню, дрожачу і заплакану. Вона якось начеб і не настрашилась Свидригайлова, тільки гляділа на него з тупим зачудованням своїми великими чорними оченятами і зрідка шльохала, як діти, що довго плакали, але вже перестали і навіть утішились, а тимчасом кождої хвилі знов заплачуть.

Личко дівчинки було бліде і утомлене; вона закостеніла від студени, та тільки — „як же вона сюди попала? Мабуть вона тут сховалась і не спала цілу ніч”. Він став її випитувати. Дівчина відразу оживилась і швидко-швиденько залепетала йому щось там в своїм дитинячім язиці. Тут було щось про „мамасю” і що „мамася бити-ме”, про якусь там чашку, котру „лозбила” (розбила). Дівчинка говорила не умовкаючи. З бідою можна було вгадати з всіх тих розказів, що се нелюблена дитина, котрої мати, навірно якась вічно пяна кухарка, мабуть із тутешньої таки гостинниці, била її і застрашила; що дівчинка стовкла материнину чашку і так настрашилась, що аж втекла ще з вечера; довго відай укривалась десь там на подвірю, на дощи, наконець добралась сюди, влізла за шафу і пересиділа тут в куті цілу ніч, плачучи, дрожачи від вогкости, темноти і від страху, що її тепер болючо за все те попобють. Він взяв її на руки, пішов до своєї кімнати, посадив на ліжку і почав роздягати. Діраві черевички її, на босу ногу надягнені, були так мокрі, начеб цілу ніч перележали в калюжі. Роздягнувши, він положив її на ліжко, накрив і завинув цілу з головою в накривало. Вона зараз заснула. Покінчивши усе, він знов понуро задумався.

— От, ще прийшла охота звязатися! — рішив він вкінци з терпким і гнівним чувством. — Що за нерозум!

В гніві взяв він свічку, щоб іти і відшукати за всяку ціну обірванця, і чим скорше забратися звідси.

— Ех, дівчинка! — подумав він з проклоном і отвираючи двері, все-ж таки вернувся ще раз подивитись на дівчинку, чи спить вона і як вона спить?

Він обережно підняв покривало. Дівчинка спала кріпким і блаженним сном. Вона загрілась під покривалом, румянець вже розливався по її блідих ягідках. Тільки диво, отсей румянець визначався начеб яркійше і сильнійше, ніж міг бути звичайний дитинячий румянець.

— Се горячковий румянець, — подумав Свидригайлов, — се, зовсім наче-б румянець від горівки, зовсім наче-б її дали цілу чарку. Червоні губки дослівно неначе горять, пашать, та що се?

Йому нараз показалось, що довгі чорні вії її начеб подрігують і мигають, начеб припіднимаються і з під них виглядає лукаве, остре, якось не по дитячому підморгуюче око, словом що дівчинка не спить і лиш чиниться, будьто би спала. Так, так і є: її усточка розтягаються в усмішку; кінчики губок подрігують, мов ще здержуючись; се вже сміх, явний сміх; щось безстидне, визиваюче, світиться в отсім цілком не дитинячім лици; се розпуста, се лице камелії, безсоромне лице продажної француської камелії. От, вже цілком не таячись, отвираються обоє очка: вони обводять його вогненим поглядом, вони кличуть його, сміються… Щось безконечно недорічне і обидне було в отсім усміху, в отсих очах, в усій тій погани в лиці дитини.

— Як! пятилітня! — прошептав в справдішній грозі Свидригайлов. — Се… що-ж се таке?

Тільки ось вона вже цілком обертається до него всім палаючим личком, простирає руки…

— А проклята, — крикнув з відразою Свидригайлов, підносячи на неї руку… Та в тую хвилю прокинувся…

Він на тім самім ліжку, так само завинений в покривало, свічка не запалена, а вже в вікнах біліє повний день.

— Змора цілісеньку ніч.

Він гнівно піднявся, чуючи, що цілий поломаний; кости його боліли. На дворі густа мрака і нічого пізнати не можна. Близько пятої години; перестав! Він встав, надяг свій жакет і пальто, ще вогкі. Налапавши в кишені револьвер, він виняв його і поправив капслю; потім сів, виняв з кишені записну книжку і на першій, видній картці, написав великими буквами кілька стрічок. Прочитавши їх, задумався і оперся ліктями об стіл. Револьвер і записна книжка лежали тут таки, коло ліктя. Пробуджені мухи обсіли нетикану порцію телятини, що стояла також на столі.

Він довго глядів на них і наконець свобідною рукою почав ловити одну муху. Довго мучився він в пробах, але ніяк не міг піймати. Наконець схопивши себе на тім інтереснім заняттю, опамятався, дрігнув, встав, і з порішенням вийшов з кімнати. Через мінуту він був на вулиці.

Молочна, густа мрака лежала над містом. Свидригайлов пішов по ховзкім, грязнім, деревлянім бруку в сторону Малої Неви. Йому маячились високо піднявшася за ніч вода Малої Неви, Петрівський остров, мокрі доріжки, мокра трава, мокрі дерева і кущі, і наконець оден і той самий кущ… З досадою став він приглядатися домам, щоби думати про що небудь инше. Ні прохожого, ні дорожкаря не було видно на проспекті. Понуро і грязно гляділи ясно-жовті, деревляні домики з позамиканими віконницями. Студінь і вогкість проймали ціле його тіло, ним почало трясти. Місцями він чіпався крамничних вивісок і кожду пильненько прочитував.

От і вже скінчився деревляний брук. Він вже порівнявся з великим камяним домом. Заболочене, дрожаче щеня з підігнутим хвостом, перебігало йому дорогу. Якийсь на смерть пяний чоловічина, в плащи, лежав лицем до землі поперек хідника. Він поглянув на него і пішов дальше. Висока вежа пожарної сторожі мелькнула йому по лівім боці.

— Ба! — подумав він, — та от і місце, пощо на Петрівський? По крайній мірі при офіціяльнім свідку…

Він трохи що не усміхнувся до сеї нової думки і повернув в …ську вулицю. Тут бо стояв великий дім з вежою. Коло зачинених, великих воріт дому стояв, припершись до них плечима, невеличкий чоловік, завинений в сірий вояцький пальтот, і в мідянім ахиллесівськім шеломі. Сонним поглядом холодно окинув він очима підходячого Свидригайлова. На лици його малювався той віковічний жалібний сум, що то так кисло відпечатався на всіх без виїмку лицях жидівського племени. Оба вони, Свидригайлов і Ахиллєс, якийсь час мовчки приглядались оден другому. Ахиллєсови показалось наконець не в порядку, що чоловік непяний, а стоїть перед ним на три кроки, глядить уперто і нічого не говорить.

— Цого, цого вам тутецки треба? — промовив він, все ще не двигаючись і не зміняючи свого положення.

— Та нічого, братчику, здоров був! — відповів Свидригайлов.

— Тутецки не місце.

— Я, брате, їду в чужі краї.

— В цузі краї?

— До Америки.

— До Америки?

Свидригайлов виняв револьвер і натягнув курок. Ахиллєс підняв брови.

— Цуєте, ті зарти тутецки не на місци!

— Та чому-ж би не на місци?

— А тому, сцо тут не на місци.

— Ну, серденько, се все одно. Місце гарне; коли тебе стануть питати, так і кажи, що поїхав, мовляв, до Америки.

Він приложив револьвер до своєї правої скрани.

— Слухайте, тутецки не моз, тутецки не місце! — здрігнувся Ахиллєс, розширяючи чим раз більше і більше очі і рот.

Свидригайлов спустив курок…