Вина і кара/Часть VI/V
| ◀ IV | Вина і кара пер.: Михайло Подолинський Часть шеста V |
VI ▶ |
|
Раскольніков пішов вслід за ним.
— Се що! — закричав Свидригайлов обертаючись. — Адже я, здається, сказав…
— Се значить те, що я від вас тепер не відступлю.
— Що-о-о?
Оба остановились і оба з мінуту гляділи оден на другого, якби міряючись.
— Із всіх ваших напів пяних оповідань, — різко відрізав Раскольніков, — я заключив на певне, що ви не тільки не залишили ваших підлих замислів на мою сестру, але навіть більше ніж коли небудь ними заняті. Мені відомо, що сьогодня рано сестра моя дістала якийсь лист. Вам цілий час не сиділось на місци… Ви бути може по дорозі могли відкопати яку небудь жінку; тільки се нічого не значить. Я хочу переконатись особисто.
Раскольніков ледви чи і сам міг означити, чого йому іменно тепер хотілось і про що іменно бажав він переконатись особисто.
— От як! А хочете, я зараз поліцію закличу?
— Клич!
Вони знову постояли з мінуту оден перед другим. Наконець лице Свидригайлова змінилось. Переконавшись, що Раскольніков не настрашився грозьби, він приняв як стій найвеселійший і приятельський вид.
— От який! Я нарошно про ваше діло з вами не заговорював, хотяй мене, розуміється, мучить цікавість. Діло фантастичне. Відложив було до другого разу, тільки, бачите, ви годні і мертвого роздразнити… Ну, ходімо, але наперед скажу: я тепер лиш на мінутку до дому, щоби грошей захопити, потім замикаю кватиру, беру візника і на цілий вечір на острови. Ну, куди-ж вам за мною?
— Я поки що з вами, однак не до вас, а до Зофії Семенівни, виправдатись, що на похороні не був.
— Се як вам хочеться, тілько Зофії Семенівни дома нема. Вона всіх дітей відвела до одної женщини, до одної знатної дами-старушки, до моєї колишньої знакомої і розпорядительки в якихсь там сирітських заведеннях. Я очарував ту даму, даючи її гроші за всі троє дітей Катерини Іванівни; крім того і на заведення пожертвував ще грошей; наконець розповів її історію Зофії Семенівни, навіть зі всіми подробицями, нічого не скриваючи. Вражіння зробила неописане. От длячого Зофії Семенівній і назначено було явитись таки ще нині просто в …м готелю, де хвилево, приїхавши з села, пробуває моя пані.
— Як хочете, тільки я ось вам не товариш; а мені що! От ми зараз і дома. Скажіть, я переконаний, ви длятого на мене глядите недовірчиво, що я сам був на стільки делікатний і до сеї пори не непокоїв вас питаннями… ви розумієте? Вам показалось се чимсь незвичайним; бюсь о заклад, що так! Ну, от і будь же після того делікатним.
— І підслухуй під дверми!
— А, ви про се! — засміявся Свидригайлов, — так, я би здивувався, колиб, після всего, ви пропустили се без замітки. Ха! ха! Я хоч дещо і порозумів з того, що ви тоді… там… набалакали і Зофії Семенівній самі порозповідали, та тільки що-ж се таке? Я може цілком відсталий чоловік і нічого вже зрозуміти не можу. Обясніть, ради Бога, голубчику! Просвітіть новійшими засадами.
— Нічого ви не могли чути, брешете ви та брешете!
— Та я не про те, не про те (хоч я впрочім дещо і чув), ні, я про те, що ви ось заєдно охаєте та охаєте! Шіллєр, бачите, в вас озивається що хвиля. А тепер, от і під дверми не підслухуй! Коли так, ідіть та дайте знати властям, що ось, мовляв, так і так, лучився зі мною такий казус: в теорії помилочка невеличка вийшла. Коли-ж знову ви переконані, що під дверми не слід підслухувати, а старушок вільно періщити чим попало, для свого вдоволення, так забирайтесь кудинебудь чим скорше в Америку! Втікайте, молодий чоловіче! Може ще пора. Я щиро говорю. Грошей може не маєте? Я дам на дорогу.
— Я цілком про те не думаю, — перервав Раскольніков з відразою.
— Знаю, знаю, (та ви впрочім не стидайтесь, коли хочете, то богато і не говоріть); адже я знаю, які у вас питання на порядку дневнім: моральні, або може питання горожанина і чоловіка? Тільки ви їм поза уха; нащо вони вам тепер, послухайте? Хе, хе! Хіба тому, що ви усе ще і горожанин і чоловік? А коли так, то після мене і пхатись не треба було; нічого не за своє діло братись. Ну, стріляйтесь; що, чи не хочеться?
— Ви, здається, нароком хочете мене роздразнити, щоб я доконче від вас тепер відчепився…
— От чудак ви, тільки ми вже пройшли, отже прошу на сходи. Бачите, ось тут вхід до Зофії Семенівни, глядіть, нема нікого! Не вірите? Запитайте у Капернаумова; вона їм ключ віддає. От і сама пані Капернаумова? Що? (вона глуха трошки) відійшла? Куди? Ну, от чули тепер? Нема її і не буде до глубокого може бути вечера. Ну, тепер ходімо до мене. Адже ви хотіли і до мене? Ну, от ми і у мене. Мадами Ресліхової нема дома. Отся женщина вічно в клопотах, тільки гарна женщина, впевняю вас… Може бути вона би вам придалася, колиб ви були трохи розумнійші. Ну, от зволите побачити: я беру з бюрка сю пятипроцентову акцію (ось у мене їх ще кілько!) а отся сьогодня до міняйлів пійде. Ну, бачили? Більше мені тратити часу нічого. Бюрко замикається, кватира замикається і ми знову на сходах. Ну, хочете, наймімо візника! Я-ж, звісно, на острови: Не маєте охоти переїхатись? От я беру отсю коляску на Єлагин, що? Відказуєтесь? Не видержали? Переїдемось, нічого. Здається, дощ надтягає, нічого, спустимо верх…
Свидригайлов сидів вже в колясці. Раскольніков розсудив, що підозріння його, по крайній мірі в отсю хвилю, несправедливі. Не відповідаючи ні слова, він обернувся і пішов назад в напрямі до Сінної. Колиб він обернувся хоч раз дорогою, то успівби побачити, як Свидригайлов, від'їхавши не більше сто кроків, заплатив візникови і сам опинився на хіднику. Тільки він нічого вже не міг бачити і зайшов вже за ріг вулиці. Глибока відраза відпихала його геть від Свидригайлова.
— Я міг хоч хвилинку сподіватись чого небудь від сего простого ледаща, від сего розпустного непотріба і падлюки! — крикнув він мимовільно.
Правда, що осуд свій Раскольніков видав надто поспішно і легкодушно. Було дещо в цілій особі Свидригайлова таке, що по крайній мірі придавало йому хоч деяку оригінальність, коли не таємничість. А що дотикалося у всім тім сестри, то Раскольніков оставався все таки переконаний навірно, що Свидригайлов не оставить її в спокою. Тільки надто вже тяжко і невиносимо ставало йому про все те думати і передумувати!
Після свого звичаю, він, оставшись сам, з двайцятим кроком впав в глубоку задуму. Вийшовши на міст, він задержався біля поруча і став глядіти у воду. А тимчасом над ним стояла Евдокія Романівна.
Він стрітився з нею при вході на міст, але перейшов мимо, не завважавши її. Дунечка ще ніколи не стрічала його таким на вулиці і була поражена до перестраху. Вона задержалась і не знала: чи кликнути на него, чи ні? Втім вона завважала, як поспішно від сторони Сінної підходив Свидригайлов.
Але той, здавалось, приближався таємничо і осторожно. Він не увійшов на міст, а остановився на боці, на хіднику, стараючись всіми силами, щоб Раскольніков не побачив його. Дуню він вже давно завважав і став робити її знаки. Її привиділось, що знаками своїми він просив її не зголошуватись до брата і оставити його в спокою, а кликав її до себе.
Так Дуня і зробила. Вона потихоньки обійшла брата і приблизилась до Свидригайлова.
— Ходімо чим скорше, — шепнув її Свидригайлов. — Я не хочу, щоб Родіон Романович знав про те, що ми бачились. Упереджаю вас, що я з ним сидів тут недалеко в гостинниці, де він винайшов мене сам, і насилу від него відвязався. Він знає відкись про мого до вас листа і щось підозріває. Вже очевидно не ви йому сказали? А коли не ви, так хто-ж?
— От ми вже завернули за ріг вулиці, — перебила Дуня, — тепер нас не побачить. Заявляю вам, що я не пійду з вами дальше. Скажіть мені усе тут; все те можна сказати і на вулиці.
— По перше, сего ніяк не можна сказати на вулиці; по друге, ви повинні вислухати і Зофію Семенівну; по-третє, я покажу вам деякі документи… Ну і вкінці, коли ви не згодитесь зайти до мене, то я відказуюсь від всяких обяснень і зараз таки відходжу. Притім попрошу вас не забувати, що вельми цікава тайна вашого сердечного братчика находиться цілковито в моїх руках.
Дуня остановилась в нерішимости і проникаючим поглядом гляділа на Свидригайлова.
— Чого ви боїтесь! — завважав той спокійно. — Місто не село. І на селі шкоди зробили більше ви мені, ніж я вам, а тут…
— Зофія Семенівна вже знає?
— Ні, я не говорив її ні слова, і навіть не знаю напевне, чи дома вона тепер? А втім, може буде дома. Вона сьогодня похоронила свою мачоху: не такий день, щоб по гостях ходити. До часу я нікому не хочу говорити про те, і навіть каюся почасти, що вам сказав. Тут найменша неосторожність рівняється вже доносови. Я жию ось-тут, в отсім таки домі, от ми і підходимо. Ось вам двірник нашого дому; двірник дуже добре мене знає; ось він кланяється; він бачить, що я іду з женщиною, і вже навірно успів завважити ваше лице, а се вам придасться, коли ви дуже боїтесь і мене підозріваєте. Звиніть, що я так брусовато говорю. Сам я наймаю кімнату від комірників. Зофія Семенівна жиє зі мною стіна о стіну, також віднаймає з другої руки. Цілий поверх самі наємні кімнати. Чого-ж вам боятись, як дитині? Чи я вже може такий страшний?
Лице Свидригайлова викривилось в ласкаву усмішку; тільки йому було вже не до усмішки. Серце його билось і дух запирався в груди. Він нароком говорив голоснійше, щоб укрити своє ростуче зворушення; але Дуня не встигла завважати сего особливого зворушення; вже надто роздразнила її замітка про те, що вона боїться його як дитина і що він так для неї страшний.
— Хотяй я і знаю, що ви чоловік… без чести, все-ж таки я вас ні трохи не боюся. Ідіть вперед, — сказала вона, на око спокійно, тільки лице її було дуже бліде.
Свидригайлов задержався коло кватири Зоні.
— Позвольте провідати, чи вона дома. Нема її. От шкода! Тільки я знаю, що вона може прийти дуже скоро. Коли вона вийшла, то не инакше, як до одної дами, по поводу своїх сиріт. Їм мати умерла. Я тут також вмішався і робив лад. Коли Зофія Семенівна не вернеться через десять мінут, то я пришлю її до вас, як хочете, ще таки нині; ну, от і мій нумер. Ось мої дві кімнати. За дверми проживає моя господиня, пані Ресліхова. Тепер погляньте сюди, я вам покажу мої головні документи: з моєї спальні, ось тії двері ведуть в цілком пусті дві кімнати, котрі дожидають комірників. От вони… на се вам треба подивитись трохи уважнійше…
Свидригайлов занимав дві умебльовані, доволі просторі кімнати. Дунечка недовірчиво оглядалась, але нічого особливого не завважала ні в урядженю, ні в положенню кімнат, хоч би і можна було дещо завважати, приміром, що кватира Свидригайлова лежала якось межи двома майже незанятими кватирами. Вхід до него був не просто з коритаря, а через дві кімнати господині, заєдно пусті. Зі спальні вже, Свидригайлов, відімкнувши двері, заперті на ключ, показав Дунечці також пусту, дожидаючу комірника кватиру. Дунечка станула на порозі, не розуміючи, длячого її завзивають оглядати, але Свидригайлов поспішив з розясненням:
— От, подивіться сюди, в отсю другу велику кімнату. Бачите двері, вони заперті на ключ. Коло дверий стоїть крісло всего одно крісло на обі кімнати. Се я приніс з своєї кватири, щоби вигіднійше слухати. Ось там, зараз за дверми стоїть стіл Зофії Семенівни; там вона сиділа і розмовляла з Родіоном Романовичом. А я тут підслухував, сидячи на кріслі, два вечері зряду, оба рази години по дві, — і вже, розуміється, міг довідатись дещо, як ви думаєте?
— Ви підслухували?
— Так, я підслухував; тепер ходімо до мене; тут і сісти нігде.
Він привів Евдокію Романівну назад у свою першу кімнату, що служила йому за гостинну, і попросив її сісти на крісло. Сам сів на другім кінці стола, від неї трохи не на сяжень, тільки, здається, в очах його вже блестіло те саме полумя, котре так настрашило колись-там Дунечку. Вона здрігнулася і ще раз недовірчиво оглянулась. Рух її був мимовільний: її видимо не хотілось показувати недовіря. Але самітне положення кватири Свидригайлова таки її поразило. Її хотілось конечно запитати, чи дома бодай його господиня, але вона не запитала… із гордости. До того ще і друге, незмірно більше терпіння, ніж страх за себе, стискало її серце. Вона страшно мучилась.
— Ось ваш лист, — почала вона, поклавши його на стіл. — Хіба можливе те, що ви пишете. Ви натякаєте на якесь злочинство, доконане будьто би братом моїм. Ви надто ясно натякаєте, ви не смієте тепер відпиратись. Знайте отже, що я ще перед вами чула про ту глупу казку і не вірю її ні трохи. Се погане і смішне підозріння. Я знаю історію, знаю і як і длячого її видумали. Ви не можете мати ніяких доказів. Ви обіцяли доказати: говоріть отже! Тільки завчасу знайте, що я вам не вірю! Не вірю!…
Дунечка виповіла те поквапно, і на хвилю румянець кинувся їй в лице.
— Колиб ви не вірили, то чи могло таке статися, щоб ви поважились прийти сама до мене? Чого-ж ви отже прийшли? Єдино з цікавости?
— Не мучте мене, говоріть.
— Нічого і говорити, що ви смілива дівчина. Єй-Богу, я думав, що ви попросите пана Разумихіна товаришити вам сюди. Але його ні з вами, ні коло вас не було; я таки глядів; се відважно; хотіли, значить, пощадити Родіона Романовича. Та втім, у вас усе божественно. А що дотикається вашого брата, то що я вам скажу? Ви тільки що бачили його самі. Який?
— Та чей не на тім однім ви основуєте?
— Ні, не на тім, а на його власних словах. Адже сюди два вечері оден за другим він приходив до Зофії Семенівни. Я вам показував, де вони сиділи. Він розповів її цілу свою історію. Він вбивця. Він убив старушку-чиновницю, лихвярку, у котрої і сам заставляв річи; убив також сестру її торговку, по імени Лизавету, що несподівано увійшла в час вбивства сестри. Убив він їх обі топором, котрий приніс з собою. Він їх убив, щоби ограбити, і ограбив; взяв гроші і деякі річи… Він сам все те оповів слово в слово Зофії Семенівній, котра одна і знає тайну, але у вбивстві не брала участи ні словом, ні ділом, а противно настрашилась так само, як ви тепер. Будьте спокійні: вона його не видасть.
— Сего бути не може! — лепетала Дунечка блідими, закостенілими губами. Вона засапалась. — Бути не може, нема ніякої, ні найменшої причини, ніякого поводу… Се лож, лож!
— Він ограбив, от і вся причина. Він взяв гроші і річи. Правда, він, після власного свого признання, не покористався ні грішми, ні річами, а заніс їх кудись там під камінь, де вони і тепер лежать. Тільки се длятого, що він не посмів покористатись.
— Та чи подібне до правди, щоб він міг украсти, ограбити? Щоб він міг про те тільки подумати? — закричала Дуня і зірвалась з крісла. — Адже ви його знаєте, бачили? Хіба-ж він може бути розбишакою?
Вона неначе благала Свидригайлова, вона весь свій страх забула.
— Тут, Евдокіє Романівно, тисячі і міліони комбінацій і можливостей. Розбишака розбиває, злодій краде, зате вони про себе і знають, що вони нікчемники; а ось я чув про одного порядного чоловіка, що почту розбив; так хто його знає, може він і в самій річи думав, що порядне діло зробив! Розумієте, я би і сам не повірив так само як і ви, колиб мені розповіли чужі люде. Але своїм власним ушам я повірив. Він Зофії Семенівній і причини всі обяснив; лише тая і ушам своїм зразу не повірила, та очам наконець повірила, своїм власним очам. Адже він сам її особисто оповідав.
— Які же… причини?
— Справа довга, Евдокіє Романівно. Тут, як би вам се виразити, свого рода теорії, переконання, після котрого йому здається, що одиничне злочинство позволене скоро тільки головна ціль добра. Одиничне злочиньство і сто добрих діл! Воно, нічого казати, обидно для молодого чоловіка, з таланом і з самолюбством безграничним, знати, що були би, приміром, всего тільки тисячі три і вся карієра, ціла будуччина в його життєвій ціли склались би инакше, а тимчасом нема сих трох тисяч. Додайте до того роздразнення від голоду, від тісної кватири, від яркого відчування краси свойого соціяльного положення, а разом з тим ще положення сестри і матері. А гірше всего зарозумілість, та втім, Бог його знає, може бути і при добрих склонностях… Адже я його не виную, не думайте, прошу; та і не моя річ. Тут була також одна власна теорійка, — так собі теорія, — після котрої люде розділяються, бачите, на матеріял і на властивих людей, то є на таких людей, для котрих задля їх високого положення закон не писаний, а противно, котрі самі установляють закони другим людям, мовляв, матеріялови, сміттю. Нічого, так собі теорійка; une théorie comme une autre. Наполєон його страшно очарував, то є властиво очарувало його те, що дуже многі ґеніяльні люде на одиничне зло не гляділи, а перекрочували через него, не ломлючи собі богато голови. Він, здається, виобразив собі, що і він ґеніяльний чоловік, — то є був про те якийсь час переконаний. Він вельми страдав і тепер страдає від думки, що теорію, бачите, поставити він умів, а перекрочити, не ломаючи собі голови, він не втяв, значить отже він чоловік не ґеніяльний. Ну, а вже се для молодого чоловіка з самолюбством і понижаюче, в наш вік особливо.
— А грижа совісти? Ви отже, як бачу, відмовляєте йому всякого морального почуття? А хіба-ж він такий?
— Ах, Евдокіє Романівно, тепер все помутилось, та втім воно і ніколи в особлившім, бачите, порядку не було. Наші люде загалом широкі люде, Евдокіє Романівно, широкі, як наша земля, і незвичайно склонні до фантастичного, до недоладного; тільки біда бути широким без ґеніяльности. А памятаєте, як богато ми на подібну тему переговорили з вами, сидячи по вечерах на терасі в саду, кождий раз після вечері. Ще ви мені особливо тую широкість закидували. Хто знає, може в ту саму хвилю і говорили, коли він тут лежав та своє задумував. У нас, у образованої верстви, особливо святих, нетикальних передань нема, признасьте самі, Евдокіє Романівно; хіба той або другий з книжок собі дещо зіставить… або з літописей собі що-небудь виведе. Та тільки се переважно учені і в своїм роді самі чудаки, так що аж і неприлично світовому чоловікови. А впрочім мої погляди в цілости ви знаєте; я нікого рішучо не обвиняю. Сам я панок, сего і держусь. Та ми про те вже нераз говорили. Я-ж і мав щастя інтересувати вас моїми поглядами… ви дуже бліді, Евдокіє Романівно?
— Я отсю теорію його знаю. Я читала його статтю в журналі про людей, котрим все позволяється… Мені приносив Разумихін…
— Добродій Разумихін? Статтю вашого брата? в журналі? Є така стаття? Не знав я. От відай цікаве! Та куди-ж ви, Евдокіє Романівно?
— Я хочу бачити Зофію Семенівну, — проговорила слабим голосом Дунечка. — Куди до неї йдеся? Вона може вже і прийшла; я конечно, таки зараз хочу її бачити. Нехай вона…
Евдокія Романівна не могла договорити; віддих її наче ножем перетяв.
— Зофія Семенівна не вернеться до ночі. Я так догадуюсь. Вона повинна була прийти дуже скоро, коли-ж її нема, то прийде вже дуже пізно…
— А, так ти брешеш! Я бачу… ти брехав, брехав… ти все те брехав… Я тобі не вірю: не вірю! не вірю! — кричала Дунечка, цілком несамовита, цілком теряючи голову.
Трохи не в обмороку упала вона на крісло, котре поспішив підставити її Свидригайлов.
— Евдокіє Романівно, що з вами, опамятайтесь! От вам вода. Випийте одну глотку…
Він бризнув на неї водою. Дунечка дрігнула і отямилась.
— Сильно поділало! — бурмотів про себе Свидригайлов, насупившись. — Евдокіє Романівно, успокійтесь! Знайте, що у него є приятелі. Ми його виратуємо, поможемо. Хочете, я вивезу його за границю? У мене грошей доволі; я за три дні дістану пашпорт. А відносно того, що він убив, то він ще довершить богато добрих діл, так що все те загладиться; успокійтесь. Великим чоловіком ще може бути. Ну, що з вами? Як вам тепер?
— Лукавий чоловіче! Він ще насмівається. Пустіть мене…
— Куди ви? Та куди ви?
— До него. Де він? Ви знаєте? Чого ті двері заперті? Ми сюди увійшли тими дверми, а тепер вони заперті на ключ. Коли ви успіли заперти їх на ключ?
— Адже-ж годі було кричати на всі кімнати, що ми тут говорили. Я цілком не насміваюсь; мені тільки говорити сим язиком надоїло. Ну, куди ви така пійдете? Або ви хочете зрадити його? Ви його доведете до скажености і він зрадить себе сам. Знаєте, що вже за ним слідять, вже попали на слід. Ви тільки його видасьте. Погодіть: я бачив його і говорив з ним перед хвилею; його ще можна спасти. Погодіть, сядьте, обдумаємо разом. Я на те і кликав вас, щоб поговорити про те в чотири очі і гарненько обдумати. Та сядьте-ж!
— Яким світом ви можете його спасти? Хіба його можна спасти?
Дуня сіла. Свидригайлов сів біля неї.
— Все те від вас зависить, від вас, від вас одної, — почав він з заіскреними очима, трохи не шепотом, збиваючись і навіть не вимовляючи деяких слів від зворушення.
Дуня в перестраху відсунулась від него подальше. Він також цілий дрожав.
— Ви… одно ваше слово, і він уратований! Я… я його виратую. У мене є гроші і приятелі. Я зараз вишлю його, я сам візьму пашпорт, два пашпорти. Оден його, другий мій. У мене приятелі; у мене є ділові люде… Хочете? Я візьму ще вам пашпорт… вашій матері… нащо вам Разумихіна? Я вас так само люблю… Я вас безконечно люблю. Дайте мені край вашого одіння поцілувати, дайте! дайте! Я не можу слухати, як воно шелестить. Скажіть мені: зроби теє, я зроблю! Я все зроблю. Я неможливе зроблю. В що ви вірите, в те і я буду вірити. Я усе, усе зроблю! Не глядіть, не глядіть на мене так! Чи знаєте, що ви мене убиваєте…
Він починав навіть маячити. З ним відразу щось таке зробилось, мов би його в голову обухом ударив. Дуня зірвалась і кинулась до дверей.
— Отворіть! отворіть! — кричала вона через двері, призиваючи кого-небудь і потрясаючи дверми. Отворіть же! Чи справді нема нікого?
Свидригайлов встав і опамятався. Лукава і глумлива усмішка поволеньки видавилась на дрожачих ще його губах.
— Там нікого нема дома, — промовив він тихо і з перестанками. — Господиня вийшла і даремний труд так кричати; тільки себе даром зворушуєте.— Де ключ? Отвори зараз двері, зараз, низький чоловіче!
— Я ключ згубив і не можу його найти.
— А! Так се насилля! — крикнула Дуня, поблідла як хуста і кинулась в кут, де чим скорше заслонилась столиком, що попався її під руку. Вона не кричала; вона тільки впялилась поглядом в свого мучителя і бистро слідила за кождим його рухом. Свидригайлов також не рушався з місця і стояв проти неї на другім кінці кімнати. Він навіть запанував над собою, бодай хоч на око. Тільки лице його було бліде як перше. Глумлива усмішка не покидала його.
— Ви сказали перед хвилею „насилля”, Евдокіє Романівно. Коли насилля, то самі можете здогадуватись, що я до него приготовився. Зофії Семенівни дома нема; до Капернаумових дуже далеко, пять запертих кімнат. Наконець я, по крайній мірі, у двоє сильнійший від вас і крім того, мені боятись нічого, бо вам опісля і жалуватись годі: адже не схочете чей в самім ділі погубити вашого брата? Та і не повірить вам ніхто: ну, чого-ж дівчина пішла сама на кватиру? Так, що коли навіть і брата пожертвуєте, то і тут нічого не вдієте: насилля дуже трудно доказати, Евдокіє Романівно.
— Підлець! — прошептала Дуня з омерзінням.
— Як собі хочете, тільки памятайте, я говорив поки що лиш в виді припущення. А по мойому особистому переконаню ви маєте слушність: насилля — мерзенна річ. Я говорив тільки до того, що на совісти вашій рівно ж нічого не останеться, колиб навіть… колиб навіть ви і схотіли уратувати вашого брата добровільно так, як я вам предкладаю. Ви по просту, значить, піддались обставинам, ну, силі вкінци, коли вже без сего слова годі. Подумайте про те; доля вашого брата і вашої матері в ваших руках. А я буду вашим невільником… ціле життя… Я ось тут буду ждати…
Свидригайлов сів на диван, сім кроків від Дуні. Для неї вже не було ні найменшого сумніву, що він порішився на крайнє і не уступить. До того вона його знала…
Блискавкою вона виняла з кишені револьвер, натягнула курок і опустила руку з револьвером на столик. Свидригайлов підскочив з місця.
— Ага! Так ось як! — крикнув він в здивованню, все-ж таки лукаво усміхаючись. — Ну, се цілком зміняє хід діла! Ви мені незвичайно облегчуєте діло самі, Евдокіє Романівно! Та де се ви револьвер дістали? Вже чи не добродій Разумихін? Ба! Та револьвер ось мій! Старий знакомий! А я, бачите, його тоді так шукав!… Наші сільські лєкції стріляння, котрі я мав честь вам давати, не пропали таки дармо.
— Не твій револьвер, а Марти Петрівни, котру ти убив, нікчемнику! У тебе нічого не було свого в її домі. Я взяла його, як стала догадуватись, на що ти спосібний. Смій ступити хоч оден крок і клянусь, я убю тебе!
Дуня була майже непритомна від гніву. Револьвер вона держала на поготівлі.
— Ну, а брат? З цікавости питаю, — запитав Свидригайлов, все ще стоячи на місци.
— Доноси, коли хочеш! Ні з місця! Не сходи! Я вистрілю! Ти жінку отроїв, я знаю, чи сам вбивця!
— А ви твердо переконані, що я Марту Петрівну отроїв?
— Ти. Ти мені сам давав до порозуміння; ти мені говорив про отрую… я знаю, ти за нею їздив… у тебе була приготовлена… Се ти… Се нехибно ти… падлюко!
— Колиб навіть се була і правда, так задля тебе… все таки ти була би причиною.
— Брешеш! Я тебе ненавиділа завсігди, завсігди…
— Еге, Евдокіє Романівно! Видно забули, як в жарі пропаґанди вже склонювались і слабли… Я по очках бачив; памятаєте, вечером тоді, при місяці, бачите, коли соловій щебетав?
— Брешеш! (Бішеність заіскрилась в очах Дуні). Брешеш, клеветнику!
— Брешу? Ну, нехай і брешу! Я брехав. Женщинам про такі річи згадувати не годиться. (Він усміхнувся). Знаю, що вистрілиш, звір хороший. Ну, і стріляй!
Дуня підняла револьвер і мертво бліда, з побілівшою, дрожачою нижньою губою, з палаючими як вогонь, великими чорними очима, гляділа на него, рішившись, приміряючись і дожидаючи першого руху з його сторони. Ніколи ще він не бачив її такою гарною. Вогонь, що палахнув з її очей в ту мінуту, коли вона піднимала револьвер, мов би осмалив його, і серце його з болю защеміло. Він ступив крок і стріл роздався. Куля мкнула по його волоссю і застрягла ззаду в стіну. Він пристанув і тихо засміявся:
— Укусила оса! Просто в голову міряє… що се? Кров!
Він виняв хусточку, щоб обтерти кров, котра тоненькою струєю стікала по його правім лиці; видно, куля лиш трошечки задерла шкіру черепа. Дуня опустила револьвер і гляділа на Свидригайлова не те що в страху, а в якімсь дикім зачудованню. Вона мов то сама вже не розуміла, що таке робила і що діялося!
— Ну, що-ж, хибили! Стріляйте ще раз, я жду, — тихо промовив Свидригайлов, все ще усміхаючись, лиш вже якось мрачно. — Так я вас встигну схопити, заки натягнете курок!
Дунечка дрігнула, швидко натягнула курок і знову підняла револьвер.
— Оставте мене! — промовила вона в розпуці. — Клянуся, я знову вистрілю… Я… убю!…
— Ну, що-ж… на три кроки і годі не убити. Ну, а не убєте… тоді… Очи його заіскрились і він ступив ще два кроки.
Дунечка вистрілила, капсля спалила!
— Заложили кепско. Нічого! У вас там ще найдеся капсля. Поправте, я підожду.
Він стояв перед нею на два кроки, ждав і глядів на неї з дикою рішучістю, з палаючим, страстним, важким поглядом. Дуня піймила, що він скорше умре, ніж пустить її. „І… і вже очевидно вона убє його тепер, на два кроки!…”
Втім вона відкинула револьвер.
— Кинула! — з зачудованням промовив Свидригайлов і глубоко відітхнув.
Щось якби відразу злетіло йому з серця, і може-бути не сама тільки вага смертного страху: та ледви чи і чув він його в отсю хвилю. Се було вибавлення від другого, більше прикрого і мрачного чувства, котрого він і сам не міг би докладно означити.
Він підійшов до Дуні і лагідно обняв її рукою за стан. Вона не противилась, тільки дрожачи як листочок гляділа на него благаючими очима. Він хотів щось сказати, та лиш губи його кривились, а виговорити він не міг.
— Пусти мене! — благаючо сказала Дуня.
Свидригайлов здрігнувсь: се „ти” було вже якось не так вимовлене, як давнійше.
— Так не любиш? — тихо запитав він.
Дуня заперечуючо похитала головою.
— І… не можеш?… Ніколи? — з розпукою прошептав він.— Ніколи! — прошептала Дуня.
Наступила хвилинка страшної, німої боротьби в душі Свидригайлова. Невиразним поглядом глядів він на неї. Нараз він підняв руку, відвернувся, живо відійшов до вікна і станув перед ним.
Минула ще хвилинка.
— От ключ! (Він виймив його з лівої кишені пальта, і положив ззаду себе на стіл, не глядячи і не обертаючись до Дуні). Беріть; відходіть чим скорше!…
Він дивився прямо в вікно.
Дуня підійшла до стола взяти ключ.
— Скорше! скорше! — повторив Свидригайлов, завсігди ще не двигаючись і не обертаючись. Тільки в отсім „скорше” виразно звучала якась страшна нота.
Дуня зрозуміла її, вхопила ключ, кинулась до дверий, скоро відімкнула їх і вирвалась з кімнати. Через мінуту як божевільна, не памятаючи себе, вибігла вона над канал і пігнала в сторону …го мосту.
Свидригайлов перестояв ще коло вікна мінути три; наконець поволеньки обернувся, розглянувся довкола і звільна погладив долонею чоло. Дивоглядна усмішка викривила його лице, гірка, сумовита, слаба усмішка, усмішка розпуки. Кров, що вже засихала, запачкала йому долоню; він поглядів на кров сердито; відтак намочив полотенце і вимив собі лице. Револьвер, відкинений Дунею і попавший під двері, напрасно впав йому в очі. Він підняв і оглядів його. Се був маленький кишенковий револьвер на три вистріли, старого строю; в нім осталось ще два набої і одна капсля. Він подумав, уткнув револьвер в кишеню, взяв шапку і вийшов.