Вина і кара/Часть VI/VII
| ◀ VI | Вина і кара пер.: Михайло Подолинський Часть шеста VII |
VIII ▶ |
|
В той самий день, тільки вже вечером, в годині семій, Раскольніков підходив до кватири своєї матері і сестри, — до тої самої кватири в домі Бакалієва, де примістив її Разумихін. Вхід на сходи був з вулиці. Раскольніков підходив, заєдно ще запиняючи кроки і начеб хитаючись, увійти чи ні? Але він не вернувся би ні за що; його рішення було оконечне.
— Адже вони ще нічого і не знають, — думав він, — а мене вже привикли уважати за чудака…
Одіння його було препогане: усе заболочене, перемокле через цілу ніч від дощу, подерте, знищене. Лице його було майже неподібне до себе від утоми, від фізичного знеможення і трохи не цілу добу тріваючої боротьби з самим собою. Цілу отсю ніч провів він на самоті, Бог знає де. Тільки по крайній мірі він рішився.
Він заковтав до дверей; йому отворила мати. Дунечки дома не було. Навіть і служниця в отсю хвилю кудись вийшла. Пульхерія Александрівна зразу оніміла від радісного зачудування; відтак схопила його за руку і потягнула в кімнату.
— Ну, от і ти! — почала вона, запиняючись від радости. — Не сердься на мене, Родю, що я тебе так глупо приймаю, з сльозами: се я сміюся, а не плачу. Ти думаєш, я плачу? Ні, се я радуюсь, а вже у мене дурна привичка така: сльози течуть. Се у мене від смерти твого батька, від безнастанного плачу. Сідай, голубчику, утомився мабуть, бачу. Ах, як ти замаргався.— Я на дощи вчера був, матусю… — почав було Раскольніков.
— Та ні бо, ні! — кинулась Пульхерія Александрівна, перебиваючи його. — Ти думав, я тебе так зараз і випитувати стану, після бабської давної привички; не жахайся. Адже я розумію, усе розумію тепер; я вже виучилась по тутешньому, і справді, сама бачу, що тут розумнійше. Я раз на завсігди порозуміла; де мені понимати твої гадки і заміри та жадати рахунку від тебе? У тебе може бути і Бог знає які діла і пляни в голові, або гадки там які-небудь родяться; так мені тебе штуркати під руку: про що, слухай, думаєш? Я от… Ах, Господи! Та що-ж се я товчуся туди і сюди, як підпалена… Я ось, Родю, твою статтю в журналі читаю вже третій раз, мені Дмитро Прокопович приніс. Так я ахнула, коли побачила; ось, дурна, бачиш, думаю про себе, ось він чим занимається, ось і розвязка питання. Учені завсігди такі. У него бути може нові думки в голові в отсю хвилю; він їх обдумує, а я його мучу і непокою. Читаю, друже мій, і очевидно не одного не розумію; та воно Богом і правдою так і повинно бути, куди мені?
— Покажіть-но, матусю.
Раскольніков взяв ґазетку і назирцем глянув на свою статтю. Як не противорічило те його положенню, все-ж таки він почув те дивне і заманчиво-солодке чувство, яке дізнає автор, що перший раз бачить себе напечатаним, а до того ще і в двайцять третім році життя. Се тревало одну хвилину. Прочитавши кілька стрічок, він насупився і страшний біль стиснув його серце. Вся його душевна боротьба послідних місяців нагадалась йому духом. З відразою і досадою відкинув він статтю на стіл.
— Та тільки, Родю, яка я не глупа, а все таки я можу судити, що ти дуже скоренько будеш одним з перших людей, коли не найпершим, в нашім ученім світі. І сміли вони про тебе думати, що ти помішався! Ха-ха-ха! Ти не знаєш, — адже вони се думали! Ах, низькі червяки, та де їм розуміти, що таке ум? І аж Дунечка, Дунечка також трохи не повірила, — от воно як! Покійник батько твій двічи посилав в журнали, — зразу стихи (у мене і зошит захований, я тобі коли-небудь покажу), а потім вже і цілу повість (я сама випросила, щоб він дав мені переписати), і вже як ми молились обоє, щоби приняли, — не приняли! Я, Родю, перед шістьма чи сімома днями пропадала, глядячи на твоє одіння, на те, як ти живеш, що їш і в чім ходиш? А тепер бачу, що знову таки дурна була, бо захочеш, усе тепер собі відразу здобудеш, умом і таланом. Се ти очевидно поки що сам не хочеш тепер і о много важнійшими ділами занимаєшся.
— Дуні дома нема? Матусю.
— Нема, Родю. Дуже часто її дома не бачу, лишає мене саму. Дмитро Прокопович, спасибіг йому, заходить зі мною посидіти і заєдно про тебе говорить. Любить він тебе і поважає, мій друже. Та про сестру не говорю, щоб вона вже так надто була для мене неуважлива. Та я не жалуюсь. У неї свій характер, у мене свій, у неї свої тайни якісь завелися; ну, у мене тайн перед вами нема ніяких. Розуміється, я твердо переконана, що Дуня надто розумна, і крім того і мене і тебе любить… тільки вже не знаю, до чого все те заведе. От ти мене ущасливив тепер, Родю, що зайшов, а вона ось і забралась; прийде, я скажу: а без тебе брат був, а ти, панночко, де була ласкава час проводити? Ти мене, Родю, надто і не розпускай; можеш — зайди, а ні — дарма, і так підіжду. Адже я все таки буду знати, що ти мене любиш, з мене і того досить. Буду от твої статті читати, буду про тебе чути від всіх а ні, і сам зайдеш провідати; чого-ж мені більше треба? Та ось зайшов ти тепер, щоб утішити матір, адже я бачу…
Тут Пульхерія Александрівна нараз заплакала.
— Знову я! Не гляди на мене, дурну! Ах, Господи, та що-ж я сиджу, — скрикнула вона, зриваючись з місця, — адже кава є, а я тебе і не гощу! От, бачиш, старечий еґоізм що значить. Зараз, зараз!
— Матусю, оставте се, я зараз пійду. Я не для того прийшов. Будьте ласкаві, вислухайте мене.
Пульхерія Александрівна несміло підійшла до него.
— Матусю, що би не лучилось, що би ви про мене не почули, що би вам про мене не сказали, чи будете ви любити мене завсігди так, як любите тепер? — запитав він відразу від повного серця, мов би не думаючи про свої слова і не важачи їх.
— Родю, Родю, що з тобою? Та як же ти про те можеш питати? Та хто про тебе мені що небудь скаже? Та я і не повірю нікому, хто би до мене не прийшов, попросту прожену.
— Я прийшов вас впевнити, що я вас завсігди любив і тепер рад, що ви самі, рад навіть, що Дунечки нема, — тягнув він дальше з тим самим поривом, — я прийшов вам сказати просто, що хоч ви нещасні будете, то все таки знайте, що син ваш любить вас тепер більш себе, і що все, що ви думали про мене, що я жорстокий і не люблю вас, усе те була неправда. Вас я ніколи не перестану любити… Ну і доста; мені здалось, що так треба зробити і сим почати…
Пульхерія Александрівна німо обнимала його, притискала до своєї груди і нишком плакала.
— Що з тобою, Родечку, не знаю, — сказала вона наконець. — Думала я весь той час, що ми попросту надоїдаємо тобі, а тепер бачу із всього, що тобі велике горе готовиться. Длятого ти і сумний. Давно я вже предвиджую теє, Родю. Прости мене, що про те заговорила; заєдно про те думаю і по ночах не сплю. Сю ніч і сестра твоя цілу-цілісеньку перемаячила і раз-враз про тебе згадувала; чула я дещо, та нічого не зрозуміла. Цілий ранок як перед казнею ходила, чогось дожидала, боялась і от діждалась! Родю, Родю, куди-ж ти? Їдеш, чи що, куди небудь?
— Їду.
— Так я і думала! Але бо і я з тобою поїхати можу, коли тобі треба буде. І Дуня; вона тебе любить, вона дуже любить тебе, і Зофія Семенівна, нехай, вона також нехай з нами їде, коли треба; бачиш, я охотно за доньку її прийму. Нам Дмитро Прокопович поможе разом зібратись… та… куди-ж ти… їдеш?
— Пращайте, матусю.
— Як! ще нині! — кликнула вона, мов би тратила його на віки.
— Мені ніяк, мені пора, мені дуже треба…
— Отже мені не можна з тобою?
— Ні, а ви клякайте і помоліться за мене Богови. Ваша молитва може і дійде.
— Дай же, я перехрещу тебе, поблагословлю тебе! Ось так, ось так. О Боже, що се ми робимо!
Справді він був рад, він був дуже рад, що нікого не було, що вони були лиш у двох з матірю. Немов би за цілий сей страшний час разом розмягчилось його серце. Він упав перед нею, він ноги її цілував, і обоє обнявшись плакали. І вона не здивувалась і не розпитувала на сей раз. Вона вже давно розуміла, що з сином щось страшного діється, а тепер наспіла якась страшна для него година.— Родю, милий мій, первінку ти мій, — говорила вона ридаючи, — адже ти тепер цілком такий, який був за малечку, так само приходив до мене, так само обнимав і цілував мене; ще коли ми з батьком жили і біду клепали, ти потішав нас вже тим самим, що був з нами, а як я похоронила батенька твого, — то скільки раз ми, обнявшись з тобою оттак, як тепер, на могилі його плакали. А що я давно плачу, то се серце материнське біду віщувало. Я як тільки в перший раз побачила тебе тоді, вечером, памятаєш, як ми що тільки приїхали сюди, то все по твоїм однім погляді відгадала, так серце у мене тоді защеміло, а сьогодня, як отворила тобі, поглянула, ну, думаю, видно, прийшла година рокова. Родю, Родю, чей же ти не зараз їдеш?
— Ні.
— Ти ще прийдеш?
— Так… прийду.
— Родю, не гнівайся, я і випитувати не смію. Знаю, що не смію, та тільки так, два словечка лиш скажи мені, далеко куди ти їдеш?
— Дуже далеко.
— Що-ж, там служба яка, карієра чи що для тебе?
— Що Бог пішле… помоліться тільки за мене…
Раскольніков пішов до дверий, але вона ухопилась за него й очайдушним поглядом гляділа йому в очи. Лице його викривилось від розпуки.
— Буде того, матусю, — сказав Раскольніков, глубоко каючись, що зайшов сюди.
— Не на віки? Адже ще не на віки? Адже ти прийдеш, завтра прийдеш?
— Прийду, прийду, пращайте.
Він вирвався наконець.
Вечір був свіжий і ясний; погода розгулялась ще від ранку. Раскольніков ішов до свого помешкання; він спішив. Йому хотілось покінчити все до заходу сонця. До сеї пори не хотілось би з ніким стрітитись. Піднимаючись до своєї кватири, він завважав, що Настка, відірвавшись від самовара, пильненько слідить за ним і супровожає його очима.
— Вже чи нема там кого у мене? — подумав він.
Йому з відразою привидівся Порфір. Але дійшовши до своєї кімнати і отворивши її, він побачив Дунечку. Вона сиділа сама-самісенька, в глубокій задумі і, здається, довго вже ждала його. Він станув на порозі. Вона зірвалась з дивана в переляку і випростувалась перед ним. Її погляд, неподвижно спрямований в него, виражав розпуку і невгомонний жаль. І по однім отсім погляді він вже порозумів, що її все звісне.
— Що-ж, мені входити до тебе, чи відійти? — запитав він недовірчиво.
— Я цілий день сиділа у Зофії Семенівни; ми ждали тебе обі. Ми думали, що ти конечно сюди зайдеш.
Раскольніков увійшов в кімнату і в обезсиленню сів на крісло.
Він недовірчиво кинув на неї очима.
— Де-ж ти був цілу ніч?
— Не памятаю добре; бачиш, сестричко, я оконечно хотів рішитись і чимало находився коло Неви; се я памятаю. Я хотів там і покінчити, тільки… я не рішився… — прошептав він, знову недовірчиво споглядаючи на Дуню.
— Слава Богу! А як ми бойлись якраз того, я і Зофія Семенівна! Значить отже, ти в життя ще віриш, слава Богу, слава Богу!
Раскольніков гірко усміхнувся.
— Я не вірив, а перед хвилею разом з матусею, обнявшись, плакали; я невіра, а її просив за мене молитись. Се Бог знає, як воно чиниться, Дунечко, я нічого з того не розумію.
— Ти у матері був? Ти їй сказав? — в трівозі запитала Дуня. — Невже-ж ти рішився сказати?
— Ні, не сказав… словами; тільки вона богато догадалась. Вона чула в ночі, як ти маячила. Я переконаний, що вона вже половину знає. Я може бути не гаразд вчинив, що заходив. Вже і не знаю, чого я заходив, бачиш. Я низький чоловік, Дуню.
— Низький чоловік, а на страдання готов іти! Адже ти йдеш таки?
— Іду. Зараз. Та щоб уйти сего сорому, я і хотів утопитись, Дунечко, тільки подумав, вже стоячи над водою, що коли я мав себе доси за сильного чоловіка, то нехай же я і сорому тепер не боюся, — сказав він, забігаючи наперед. — Се гордість, Дуню?
— Гордість, Родю.
Неначеб вогонь блиснув в його погаслих очах; йому аж любо стало, що він ще гордий.— А ти не думаєш, сестричко, що я попросту налякався води? — запитав він, з викривленою усмішкою заглядаючи в її лице.
— О, Родю, доста! — гірко сказала Дуня.
Минути дві тягнулась мовчанка. Він сидів понурившись, і глядів в землю; Дунечка стояла на другім кінци стола і з мукою гляділа на нього. Нараз він встав:
— Пізно, пора. Я зараз йду видати себе. Тільки я не знаю, длячого я йду видавати себе.
Рясні сльози текли з її очей.
— Ти плачеш, сеструню, а можеш ти протягнути мені руку?
— І ти сумніваєшся про те?
Вона сильно обняла його.
— Або-ж ти, ідучи на страдання, не змиваєш вже половину своєї вини? — сказала вона, стискаючи його в обіймах і цілуючи його.
— Вини? Якої вини? — закричав він нараз в якійсь нагальній лютости. — Те, що я убив мерзенну, шкідливу гниду, старуху-лихварку, нікому непотрібну, котру убити сорок гріхів простять, котра з бідних кров висисала, або-ж се вина? Не думаю я про неї і змивати її не думаю. І яким правом сміють мені всі із всіх боків дорікати в очі: „проступок, злочиньство, вина?” Що лиш тепер бачу ясно всю низькість моєї малодушности, тепер, коли вже рішився іти на сю непотрібну ганьбу! Попросту, задля низькости і нездарства свого рішаюся, та хіба ще задля вигоди, як радив мені… сей… Порфір!
— Брате, брате, що ти таке говориш? Адже-ж ти кров пролив! — в розпуці закричала Дуня.
— Котру всі проливають, — підхопив він, трохи не в божевільнім гніві, — котра ллється і завсігди лилась на світі як водоспад, котру проливають як шампанське і за котру вінчають в Капітолії і називають опісля добродієм людськости; та ти подивись тільки уважнійше і приглянься! Я сам хотів добра людям і зробив би сотні, тисячі добрих діл замісць одної сеї недорічности, навіть не недорічности, а попросту бездумности, бо ціла тая думка була далеко не так дурна, як тепер вона здається, скоро раз не удалася; що неудасться, завсігди здається дурне! Сим бездумством я хотів тільки поставити себе в независиме положення, перший крок зробити, добути средства, і опісля все би загладилось незмірним в порівнанню хісном… Тільки я, я і першого кроку не видержав, бо я — дурень! От в чім вся моя вина! А все таки вашими очима не буду дивитися: колиб мені удалося, то мене би увінчали… а тепер до діри!
— Адже се не те, цілком не те! Брате, що ти таке говориш!
— А! не та форма, не так естетично гарна форма! Ну, я рішучо не розумію: длячого валити в людей бомбами, правильною осадою, мало би бути чеснійшою, гарнійшою формою? Боязнь естетики є першою признакою немочі… Ніколи, ніколи яснійше не відчував я того, як тепер, і більш ніж коли небудь не розумію моєї вини! Ніколи, ніколи не був я твердше переконаний як тепер!…
Аж румянець вдарив в його бліде, утомлене лице. Але вимовляючи послідний виклик, він ненадійно стрітився поглядом з очима Дуні і стільки, стільки муки за себе вичитав він в тім погляді, що мимохіть опамятався. Він почув, що все таки зробив нещасними сі дві бідні женщини. Адже таки він причиною…
— Дуню, серденько! Коли я провинився, прости мене, (хоч мене і годі простити, коли я справді провинився). Пращай! Не будемо спорити! Пора, годі довше зволікати. Не ходи за мною, благаю тебе, мені ще треба зайти… А іди тепер і зараз сядь коло матері. Благаю тебе о те! Се послідня, найбільша моя просьба до тебе. Не відходи від неї весь час; я оставив її в трівозі, котру вона тяжко щоби перенесла: вона або умре або зійде з розуму. Будь отже з нею, Разумихін буде при вас; я йому говорив… Не плач наді мною: я постараюсь бути і мужним і чесним ціле життя, хоч я і вбивця. Може бути ти учуєш ще колись моє імя. Я не зроблю вам другої ганьби, побачиш; я ще докажу… Тепер поки що: до побачення! — поспішив він закінчити, знову завважавши якийсь дивний вираз в очах Дуні при послідних словах і обітницях його. — Що-ж ти так плачеш? Не плач, не плач, адже не на віки розстаємось!… Ах, правда! Погоди, забув!…
Він підійшов до стола, взяв одну грубу, запорошену книжку, отворив її і виняв захований між картками маленький портретик, акварелею, на слоневій кости. Се був портрет господининої доньки, його бувшої зарученої, що умерла в горячці, тої самої чудної дівчинки, що хотіла постригатись в черниці. З мінуту він вдивлявся в се виразисте і схоріле личко, поцілував портрет і передав Дунечці.
— От з нею я богато переговорив і про те, з нею одною, — виголосив він задумчиво. — Її серцю я богато звірив з того, що опісля так погано збулось. Не трівожся, — звернувся він до Дуні, — вона не згоджувалась, як і ти, і я рад, що її вже нема. Головне, головне в тім, що все тепер пійде по новій дорозі, переломиться на двоє, — сказав він, нараз знову вертаючись до тяжкого смутку свого, — усе, усе, а чи приготований я до того? Чи хочу я того сам? Се, говорять, для мого досвідчення потрібне! Нащо, нащо всі ті недорічні досвідчення? Нащо вони, чи ліпше я може буду пізнавати тоді, роздавлений муками, ідіотством, в старечій немочі, після двайцятилітньої каторги, ніж тепер пізнаю, і нащо мені тоді і жити? Нащо я тепер ось пристаю так жити? О, я знав, що я нікчемник, коли ще сьогодня досвіта стояв над Невою!
Обоє наконець вийшли. Тяжко було Дуні, але вона любила його! Вона пішла, та відійшовши кроків пятьдесять, обернулася ще раз поглянути на него. Його ще було видно. Та дійшовши до рога вулиці, обернувся і він; у послідний раз вони стрітились поглядами; але завважавши, що вона на него глядить, він нетерпеливо і навіть з досадою махнув рукою, щоб вона йшла, а сам живо завернув за ріг вулиці.
— Я злосливий непотріб, я се бачу, — думав він про себе, засоромившись по хвилі свого гнівливого знаку рукою Дуни. — Та чого-ж вони мене так люблять, коли я не заслужив на те! О колиб я був сам один і ніхто не любив мене, і сам би я нікого ніколи не любив, не було би всего того! А таки цікава річ, чи за сих пятнайцять або двайцять літ, що мене дожидають, так вже посмирніє душа моя, що я покірливо стану квилити перед людьми, називаючи себе при кождій нагоді розбійником? Та чи справді се можливе, можливе?! Адже для сего то вони і засилають мене тепер, адже сего лиш їм і треба… От вони снуються всі по вулиці взад і вперед, а говорім що хочемо: кождий з них нікчемник і розбійник, тим їх мати родила; та що гірше — ідіот! А нехай но скінчиться для мене простим засланням, всі вони зараз стануть казитись від благородного обрушення! О, як я їх всіх ненавиджу!
Він глубоко задумався над тим:— Яким же се процесом може так вийти, що він наконець перед всіми ними вже без розумовання смириться, переконанням смириться? А що-ж, длячого-ж і ні? Розуміється, так і повинно бути. Хіба двайцять літ безнастанного гнету не добють дочиста? Вода камінь точить. І пощо-ж, пощо-ж жити після того, пощо я іду тепер, коли сам знаю, що все те буде іменно так, як по книжці, а не инакше.
Він вже в сотний раз може бути завдавав собі се питання від вчерашнього вечера, але все таки йшов.