Вина і кара/Часть V/II
| ◀ I | Вина і кара пер.: Михайло Подолинський Часть пята II |
III ▶ |
|
Трудно було би докладно означити причини, в наслідок котрих в розстроєній голові Катерини Іванівни зародилась ідея сих недорічних поминок. Дійсно, на них викинені були трохи чи не десять рублів із двайдяти з верхом, одержаних від Раскольнікова виразно на похорон Мармеладова. Може бути Катерина Іванівна уважала себе обовязаною перед покійником почтити його память „як слід”, щоби знали всі в домі і Амалія Іванівна особливо, що він був „не тілько цілком не гірший від них, а може ще о много щось ліпшого”, і що ніхто з них не має права перед ним „свій ніс задирати”.
Може бути тут всего більш мала впливу тая особливша гордість бідних, в наслідок котрої при декотрих звичаєвих обрядах, обовязкових в нашій суспільности для всіх і кождого, многі бідняки тягнуться із послідних сил і тратять останні придбані копійки, щоби тільки бути „не гіршим від других” і щоби „не осудили” їх, не дай Господи, ті другі. Дуже правдоподібне і те, що Катерині Іванівній захотілось іменно при отсій нагоді, іменно в тую хвилю, коли вона, здавалось би, від всіх на світі опущена, показати всім тим „нікчемним і мерзенним сусідам”, то вона не тілько „уміє жити і приняти”, але що зовсім навіть не для такої долі і була вихована, а вихована була в „благороднім, мож навіть сказати в аристократичнім полковницькім домі”, вже зовсім не для того готовилась, щоб самій замітати долівки і жмякати по ночах дитинячі шмати.
Ті пароксизми гордости і пустоти навіщають иноді найбіднійших і найбільш пригноблених людей і на часи переміняються у них в роздразнену, неповздержану потребу. А Катерина Іванівна була зверх того і не із прибитих: її можна було цілком придавити обставинами, але прибити її морально, то є заполохати і підчинити собі її волю, було неможливо. Надто ще Зонечка дуже справедливо про неї говорила, що у неї розум мішається. Напевне і оконечно се ще, правда, годі було сказати, але, дійсно, в послідні часи, в отсей послідний рік, її бідна голова надто намучилась, щоб хоч почасти не попсуватися. Сильний розвій сухіт, як говорять медики, також причиняється до ослаблення розумових сил.
Вин в многім числі і ріжних сортів не було, мадери також: се була пересада, все-ж таки вино було. Були горівка, рум і лізбонське вино, усе препоганої якости, але все в достойній скількости. Із страв, кромі куті, було три-чотири полумиски (межи иншим і блини), усе з кухні Амалії Іванівни. Та надто ще стояли разом два самовари на чай і понч після обіду. Купном занялась сама Катерина Іванівна при помочі одного сусіда, якогось мізерненького Полячка, що Бог знає длячого коморував у пані Ліппевексель і зараз таки накинувся до посилок Катерині Іванівній та бігав цілий вчерашній день і цілий сей ранок, засапаний і виваливши язик, та, здається, особливо стараючись, щоб кождий бачив сю послідню обставину. За кождою дрібницею він що хвиля прибігав до самої Катерини Іванівни, бігав навіть її шукати в Гостинний двір, називав її безнастанно „пані хорунжина”, і надоїв її наконець як редьква, хоч зразу вона і говорила, що без сего „услужного і великодушного” чоловіка вона би цілком пропала.
До прикмет характеру Катерини Іванівни належало чим скорше прибрати першого ліпшого стрічного в найкрасші і найсвітлійші барви, захвалити його так, що иншому робилось аж совісно, придумати в його хвалу ріжні, ріжні обставини, котрих ніколи не бувало, цілком щиро і направду повірити самій в їх дійсність і потім нараз, напрасно розчаруватись, пошарпати, оплювати і вигнати кулаками чоловіка, котрому вона що-лиш перед кількома годинами буквально поклонялась. З природи була вона характеру смішливого, веселого і згідливого, тільки від безнастанних нещасть і неудач вона так настійчиво стала бажати і домагатись, щоби всі жили в згоді і радости і не сміли жити инакше, що найдрібнійший діссонанс в життю, найменша неудача, стали приводити її зараз майже в скажений гнів і вона в млі ока, після найпестрійших надій і мрій, починала склинати судьбу, рвати і кидати усе, що попало їй під руку, і бити головою об стіну.
Амалія Іванівна також нагло здобула собі чогось незвичайне значіння і особливше поважання у Катерини Іванівни, може бути єдино тому, що задумала ті поминки і що Амалія Іванівна всім серцем рішилась приняти на себе всі клопоти: вона взялася накрити стіл, достарчити білля, посуди і инше, і приготовити на своїй кухні страву. Її уповажнила у всім і оставила саму Катерина Іванівна, сама-ж пішла на кладовище.
Дійсно, усе було приготовлене на славу: стіл був накритий навіть доволі чисто; посуда, вилки, ножі, чарки, склянки, усе те, розуміється, позбиране, ріжних фасонів ріжних родів, від ріжних сусідів, але все було на означену годину на своїм місци, і Амалія Іванівна, чуючи, що знаменито вивязалась з своєї задачі, привитала вертаючих навіть з деякою гордістю, ціла виряджена, в чіпчику з новими жалібними лентами і в чорнім уборі. Отся гордість, хоч і заслужена, не сподобалась Катерині Іванівній: „Овва, мовби без Амалії Іванівни і стола не зуміли накрити!” Не сподобався її також і чіпчик з новими лентами: „чи не гордує, ще-б чого не стало, отся дурна Німкиня тим, що вона господинею, і з милосердя була ласкава помагати бідним комірникам? З милосердя? Прошу покірно! У таточка Катерини Іванівни, котрий був полковником і трохи не ґубернатором, стіл накривали нараз на сорок осіб, так що яку небудь Амалію Іванівну, чи лучше сказати Людвиківну, туди і на кухню би не пустили…” Та втім Катерина Іванівна постановила до часу не висказувати своїх чувств, хоч і рішила в серці, що Амалії Іванівній конечно треба буде таки ще сьогодня утерти носа і пригадати їй її властиве місце, а то вона Бог знає що про себе вимаячить; тому отже поки що обійшлась з нею лиш холодно.
Друга неприємність також почасти причинилася до роздразнення Катерини Іванівни: з сусідів запрошених на похорон, кромі Полячка, котрий успів таки забігти на закуску, прийшли самі лиш незначні і бідні, многі з них навіть не цілком тверезі і не прибрані, так от якесь дрантя.
Котрі-ж з них були старші і поважнійші, ті всі як нароччо, мов би змовившись, — не прийшли. Петро Петрович Лужин, приміром, можна сказати, найпочетнійший із всіх сусідів, не явився, а тимчасом ще таки вчера вечером Катерина Іванівна вже успіла наговорити всім і кождому, то є Амалії Іванівній, Полечці, Зони і Полячкови, що се найблагороднійший і найвеликодушнійший чоловік, з величезними звязями і з маєтком, давний приятель її помершого мужа, приниманий в домі її таточка і котрий обіцяв ужити всіх способів, щоби виробити її значну пенсію.
Завважаємо тут, що коли Катерина Іванівна і хвалилась чиїми небудь звязями і маєтком, то чинила се без всякого інтересу, без всякого особистого вигляду, цілком безкорисно, так сказати, від повноти серця, з самого тільки задоволення розхвалити і надати ще більш ціни хваленому.
За Лужином, і мабуть „беручи з него приклад”, не явився і „сей плюгавий мерзавець Лебезятніков”. „Невже-ж і той про себе щось думає? Його тільки з ласки запросила, а то лиш тому, що він з Петром Петровичем в одній кімнаті живе і знакомий його, так годі-ж було не просити”. Не явилась також і одна надаюча тон дома з своєю „перезрілою” дочкою, котрі хоч і проживали всего тільки дві неділі в нумерах у Амалії Іванівни, все-ж таки вже кілька разів жалувались на шум і крик, що піднимався з кімнати Мармеладових, особливо коли покійник вертав пяний до дому, про що, розуміється, довідалась вже Катерина Іванівна від Амалії Іванівни, коли тая, сварячись з Катериною Іванівною і погрожуючи, що прожене цілу родину, кричала на ціле горло, що вони непокоять „благородних сусідів, котрих і ноги не варті”.
Катерина Іванівна нарочно постановила тепер запросити отсю даму і її дочку, котрих і ноги вона будьто би не була варта, тим більше, що до сеї пори при случайних стрічах тая гордо відверталась, — так от щоби знала вона, що тут „благороднійше думають і чувствують, і запрошують не памятаючи зла”, і щоби бачили вони, що Катерина Іванівна і не в такій долі привикла жити. Про те нехибно порішене було пояснити їм за столом, рівнож як і про ґубернаторство покійного таточка, а разом з тим при нагоді, мимоходом, завважити, що нічого було при стрічах відвертатись і що се було незвичайно глупо.
Не прийшов також і товстий підполковник (в дійсности відставний штабс-капітан), тільки показалось, що він „без задніх ніг”, ще від вчерашнього поранку. Одним словом явились лиш: Полячок, відтак оден плюгавенький канцелярист без одіння, в замащенім фраку, з уграми на лиці і з відражаючим запахом; потім ще оден глухий і майже цілком сліпий старик, що служив колись там при якійсь почті і котрого хтось там від непамятних часів і не знати длячого удержував у Амалії Іванівни. Явився також оден пяний відставний поручник, в дійсности провіянтовий чиновник, з найнеприличнійшим реготом, і „представте собі” без камізольки! Оден якийсь там сів просто за стіл, навіть не поклонившись Катерині Іванівній, і наконець оден чоловічок, що задля недостатку одіння, явився в шляфроку, тільки се було вже до такої степени неприличне, що за старанням Амалії Іванівни і Полячка таки успіли його випровадити. Полячок, правда, привів з собою ще якихсь двох инших Полячків, котрі ніколи і не жили у Амалії Іванівни і котрих ніхто до сеї пори в нумерах не бачив.Усе те вельми неприємно роздразнило Катерину Іванівну. „Для кого-ж після сего робились всі приготовання?” Навіть дітей посадили, щоби зробити місце, не за стіл, котрий і без того заняв цілу кімнату, і накрили їм в заднім куті на скрини, при чім обоє маленьких усадили на лавочку, а Полечка, яко старша, мала їх доглядати, кормити їх і утирати їм „як благородним дітям” носики.
Одним словом, Катерина Іванівна поневолі мусіла приняти всіх з подвоєною повагою і навіть з гордістю. Особливо строго глянула вона на декотрих і звисока позвала сісти за стіл. Уважаючи длячогось там, що за всіх неприсутних мала відповідати Амалія Іванівна, вона нараз стала обходитись з нею до крайности неуважливо, що тая зараз завважала і вельми тим була озлоблена. Такий початок не віщував доброго кінця. Остаточно усілися.
Раскольніков увійшов майже в ту саму хвилю, як вернули з кладовища. Катерина Іванівна вельми ним урадувалась, раз тому, що він був одинокий „образований гість” із всіх гостей, і „як відомо, за два роки готовився заняти в тутешнім університеті професорську катедру”, а друге тому, що він зараз і з поважанням звинився перед нею, що мимо найліпшої волі не міг бути на похороні.
Вона так на него і накинулась, посадила його за столом коло себе по лівій руці (по правій сіла Амалія Іванівна) і — мимо безнастанної суєти і клопотів про те, щоби правильно розносились страви і кождий щоб дістав, мимо томлячого кашлю, котрий що хвиля переривав і душив її і, здається, особливо вкоренився в отсі послідні два дні, — раз-по-раз зверталась до Раскольнікова і придушеним голосом спішила виложити перед ним всі нагромаджені в ній чувства і ціле справедливе невдоволення своє з неудавшихся поминок; причім невдоволення уступало часто місце найвеселійшому, неповздержаному сміхови над зібраними гостями, а особливо над господинею:
— У всему отся зозуля винна. Ви розумієте, про кого я говорю: про неї, про неї! — і Катерина Іванівна кивнула йому на господиню. — Глядіть на неї: вибалушила очі, догадуєсь, що ми про неї говоримо, та не може порозуміти і очи випялила… Фу, сова! Ха-ха-ха!… Кхи-кхи-кхи! І що се вона хоче показати своїм чіпчиком? Кхи-кхи-кхи! Завважали ви, її страх хочеться, щоби всі думали, що вона опікується і мені честь приносить, зволивши прийти сюди. Я просила її, як порядну сусідку, призвати порядних гостей і іменно знакомих покійного, а дивіть, кого вона привела; страхопуди які! Ополохи! Гляньте-но на сего з немитим лицем: се якась бочілка на двох ногах! А ті Полячки… ха-ха-ха! Кхи-кхи-кхи! Ніхто, ніхто їх ніколи тут не бачив, і я ніколи не бачила; ну, чого-ж вони прийшли, я вас запитаю? Сидять собі рядком, — Панє, гей! — закричала вона до одного з них: — чи взяли ви блинів? возьміть ще! Пива випийте, пива! Горівки не хочете? Глядіть: зірвався, кланяєсь, глядіть, глядіть: мабуть цілком голодні, бідняки! Нічого, нехай погодуються! Не галасують бодай, тілько… тілько, сказати правду, я боюся за господинині срібні ложки!… Амаліє Іванівно! — звернулась вона нараз до неї трохи не вголос, — коли припадком покрадуть ваші ложки, то я вам за них не відповідаю, упереджаю завчасу! — Ха-ха-ха-ха! залилася вона сміхом, звертаючись знову до Раскольнікова, знову киваючи йому на господиню і радуючись з своєї зачіпки. — Не порозуміла, знову не порозуміла! Сидить роззявивши рот, дивіть: сова, сова справдішня, сичиха в нових лентах, ха-ха-ха!
Тут сміх знову перемінився в страшний кашель, що тягнувся пять мінут. На хустині осталось трохи крови, на чолі виступили каплі поту. Вона мовчки показала кров Раскольнікову і ледви просапнула, таки зараз знову стала нашептувати йому з незвичайним одушевленням і червоними пятнами на лицях:
— Погляньте, я дала їй найделікатнійше, можна сказати, поручення: призвати отсю даму і її дочку, розумієте, про кого я говорю? Тут треба вести себе як найделікатнійше, поступати як найхитрійше, а вона зробила так, що тая заїзша дурна баба, тая зарозуміла худобина, тая нікчемна селюшка, длятого тілько, що вона якась ніби-там вдова по майорі і приїхала старатись за пенсію і доптати помости по урядах, длятого що вона при своїх пятидесяти-пяти роках виляльчиться, вибілиться і вималюється (адже се звісно, звісно…) і така ось худобина не тілько не була ласкава явитись, але навіть не прислала звинитись, коли вже не могла прийти, як в таких разах найзвичайніша чемність жадає! Поняти не можу, чому не прийшов також Петро Петрович? Але де-ж Зоня? Куди ділась? А, ось і вона, наконець! Що, Зоню, де ти була? Чудо, що ти навіть на похороні батька така неточна. Родіоне Романовичу, пустіть її коло себе. Ось твоє місце! Зонечко… чого хочеш, бери. Мармеляди возьми, се добре. Зараз блини принесуть. А дітям дали? Полечко, чи усе у вас там є? Кхи-кхи-кхи! Ну, гаразд. Май розум, Леночко, а ти, Колю, не теліпай ніжками; сиди як благородний хлопчина сидіти повинен. Що ти говориш, Зонечко?
Зоня поспішила таки зараз передати їй вибачення Петра Петровича, стараючись говорити так, щоби всі чули, і уживаючи добірно поважливих виразів, нароком навіть дібраних самим Петром Петровичем і розкрашених нею. Вона додала, що Петро Петрович велів особливо переказати, що він, скоро тільки йому буде можливо, як найскорше прибуде, щоби поговорити про діла на самоті і умовитися про те, що можна зробити і предприняти дотично дальшого і проче і проче.
Зоня знала, що се пригласкає і успокоїть Катерину Іванівну, польстить їй, а головне, гордість її буде вдоволена. Вона сіла коло Раскольнікова, котрому наборзі поклонилась, і назірцем цікаво на него глянула. Впрочім, за весь останній час якось уникала вона і глядіти на него і говорити з ним. Вона була начеб навіть розсіяна, хоч так і гляділа в лице Катерині Іванівній, щоби її догодити. Ні вона, ні Катерина Іванівна не були в жалобі, бо не мали одіння; на Зони було якесь малинове темнійше, а на Катерині Іванівній одиноке її одіння, перкалеве, темне з смужками.
Повідомлення про Петра Петровича перейшло як по маслі. Вислухавши з достоїнством Зоню, Катерина Іванівна з тим самим достоїнством повідомилась: як здоровля Петра Петровича? Потім, таки зараз і ледви не вголос, прошептала до Раскольнікова, що дійсно ніяково було би достойному і солідному чоловікови, як Петро Петрович, попасти в таку „незвичайну компанію”, хоч він аж і дуже прихильний її родині і давний приятель її таточка.
— Ось длячого я особливо вам вдячна, Родіоне Романовичу, що ви не цурались хліба-соли в моїй хаті, та ще й при такій нагоді, — додала вона майже вголос, — та втім, я переконана, що лиш ваша особливша приязнь до мого бідного покійника спонукала вас додержати своє слово.
Потім вона ще раз гордо і з достоїнством огляділа своїх гостей, і знову з особлившою дбалістю повідомилась голосно і через стіл у глухого старика: „Чи не хоче він ще печені і чи давали йому ліссабонського?” Старичок не відповів і довго не міг поняти, про що його питають, хоч сусіди для сміху аж почали його штовхати. Він лиш озирався кругом, роззявивши рот, чим ще більше піддув загальну веселість.
— От який дурень! Глядіть, глядіть! І нащо його привели? А що тикається Петра Петровича, то я завсігди була його певна, — продовжала Катерина Іванівна Раскольнікову, — і вже, нічого й казати, він не похожий, — різко і голосно і з незвичайно строгим видом звернулась вона до Амалії Іванівни, від чого тая аж наполохалась — не похожий на тих ваших смішних шлєпохвостниць, котрих у таточка в кухарки на кухню не взяли би, а покійник-муж вже, розуміється, їм би честь зробив, принимаючи їх, і то хіба тільки задля невичерпаної своєї доброти.
— Так, так, паночку, любив випити, бачите; се любили, наливали иноді! — крикнув нараз відставний провіянтський, випорожнюючи дванайцяту чарку горівки.
— Покійник муж дійсно мав тую слабість і се всім звісно, — так і чіпилась зараз його Катерина Іванівна, — та все-ж таки се був чоловік добрий і благородний, що любив і почитав родину свою; одно лихо, що в доброті своїй надто довірявся ріжним ледачим людям і вже Бог знає, з ким він не пив, з тими, котрі навіть половини його не були варті. Представте собі, Родіоне Романовичу, в кишени його медівничного когутика найшли: пянесенький іде, а на дітей памятає.
— Когутика? Ви зволили сказали: ко-гу-ти-ка? — крикнув провіянтський добродій.
Катерина Іванівна не удостоїла його відповіди. Вона про щось задумалась і зітхнула.
— Ось ви навірно думаєте, як і всі, що я з ним надто строга була, — говорила вона дальше, звертаючись до Раскольнікова. — А таки воно не так! Він мене поважав, він мене дуже, дуже поважав! Доброї душі був чоловік! І так його жаль робилось нераз! Сидить, бувало, глядить на мене із кута, так жаль зробиться його, хотілось би приласкати, а потім і думаєш про себе: „приласкаєш, а він знову напється”, лиш строгістю потрохи і повздержати мож було.
— Так, паночку, бували иноді тучі і громи, бували нераз, — заревів знову провіянтський і влив в себе ще чарку горівки.— Не тільки бурями, але навіть і помелом було би хосенно обійтись з деякими дурнями. Я не про покійника тепер говорю! — відрізала Катерина Іванівна провіянтському.
Червоні пятна на її лици розгорювались чим раз сильнійше і сильнійше, грудь її филювала. Ще мінута і вона вже готова була почати історію. Многі кихикали, иншим очевидячки було се приємно. Провіянтського почали штовхати і щось йому нашіптувати. Їх очевидно хотіли повадити.
— А по-о-озвольте запитати, се ви дотично чого, — почав провіянтський, — то є на чий… кошт… ви зволили що лиш… А впрочім не треба! байка! Вдова! вдовиця! прощаю… Пас! — і він ликнув знову горівки.
Раскольніков сидів і слухав мовчки і з відразою. А їв він, тілько з чемности дотикаючись до кусників, котрі що хвиля накладала на йото тарілку Катерина Іванівна, і то лиш, щоб її не обидити. Він раз-враз приглядався Зони. Тільки Зоня ставалась чим раз лячнійшою і більше заклопотаною; вона також догадувалась, що поминки мирно не скінчаться, і зі страхом слідила за ростучим роздразненням Катерини Іванівни. Її між иншим було звісно, що головною причиною, для котрої обі заїзжі дами так згірдливо обійшлися з запрошенням Катерини Іванівни, була вона, Зоня. Вона чула від самої Амалії Іванівни, що мати аж обидилась запрошенням і поставила питання: „Яким світом могла би вона посадити рядом з тою дівчиною свою доньку?”
Зоня була певна, що Катерині Іванівній се вже навірно звісне, а обида її, Зоні, значила для Катерини Іванівни більше ніж обида її самої, її дітей, її таточка, одним словом була обидою тяжкою, і Зоня знала, що вже Катерина Іванівна тепер не успокоїться, „поки не докаже сим шлєпохвостницям, що вони обі…” і т. д., і т. д.
Як нароком хтось там переслав з другого кінця стола Зони тарілку з виліпленими на ній з чорного хліба двома серцями, перешитими стрілою. Катерина Іванівна розлютилась і зараз таки голосно завважала, через стіл, що той, хто переслав, очевидно „пяний осел”.
Амалія Іванівна, котра також предчувала щось недобре, а разом з тим обиджена до глубини душі гордістю Катерини Іванівни, щоби відвести неприємне настроєння товариства в другий бік і також щоб підняти себе в загальній думці, почала відразу, ні сіло ні пало розказувати, що якийсь знакомий її „Карль із аптеки” їздив нічю фіякром і що „фіякер хотіль єго убіваль і що Карль єго душе, душе просіль, щоб він єго не убіваль, і плякаль і руки зложіль і настрашіль і від страх єму серце прошіб.”
Катерина Іванівна, хоч і усміхнулась, все-ж таки зараз завважала, що Амалії Іванівній не годиться по велико-руськи анекдоти розповідати. Тая ще більше обидилась і відрізала, що її „фатер авс Берлін буль душе, душе важни шольовік і заєдно руки по кишенях воділь”. Смішлива Катерина Іванівна не витерпіла і страшенно розхохоталась, так що Амалія Іванівна стала вже тратити останки терпеливости і ледви з бідою повздержувала себе.
— Ух, сова, — зашептала зараз таки знову Катерина Іванівна до Раскольнікова, майже повеселівши. — Хотіла сказати: носив руки в кишенях а вийшло, що він по кишенях шукав, кхи-кхи! І чи завважали ви, Родіоне Романовичу, раз на завсігди, що всі ті петербурські чужоземці, то є головно Німці, котрі до нас відкілясь налазять, всі дурнійші від нас! Ну, знаєте, хіба-ж можна розповідати про те, що „Карль із аптеки страхом серце прошіб”, і що він (смаркачина!), замісць звязати візника, „руки зльожіль і плякаль і душе просіль”. Ах, бідненька! І їй здається, що се дуже трогаюче і не догадуєсь, яка вона дурненька! По мойому сей пяний провіянтський значно розумнійший від неї; бодай хоч видно, що пянюга, останок розуму пропив, а ті всі прецінь таки при змислах, тверезі… Ги, сидить, сліпаки вибалушила. Сердиться! Сердиться! Ха-ха-ха! Кхи-кхи-кхи!
Розвеселившись Катерина Іванівна зараз таки запустилась в ріжні подробиці і нараз заговорила про те, як при помочі вистараної пенсії вона доконче заведе в своїм ріднім місті Т… пансіон для благородних дівиць. Про те ще не було сказано Раскольнікову від самої Катерини Іванівни, і вона зараз запустилась в найподрібнійші подробиці.
Не знати яким чином відразу найшлася в її руках тая сама „похвальна грамота”, про котру розповідав Раскольнікову ще покійник Мармеладов, обясняючи йому в шинку, що Катерина Іванівна, жінка його, при випуску з інститута танцювала з шалем „при ґубернаторі і при других особах”. Похвальна грамота отся очевидно мала тепер послужити за свідоцтво, що Катерина Іванівна має право сама завести пансіон; але головне, була виведена з тою цілею, щоб остаточно зрізати „обі виляльчені шлєпохвостниці” на припадок, колиб вони прийшли на поминки, і ясно доказати їм, що Катерина Іванівна з найблагороднійшого, можна навіть сказати аристократичного дому, донька полковника і вже без сумніву щось ліпшого як другі, що шукають пригод і котрих так богато розплодилось в останні часи.
Похвальна грамота зараз таки пішла по руках пяних гостей, чому Катерина Іванівна не перешкаджала, бо в ній дійсно було висказане en toutes lettres, вона донька надворного радника і дворянина, отже і в самім ділі майже донька полковника.
Розгорячившись, Катерина Іванівна без проволоки запустилася в усі подробиці будучого, прекрасного і спокійного життя-буття в Т…: про учителів ґімназії, котрих вона запросить для лєкцій в своїм пансіоні; про одного поважного старика, Француза Манґо, котрий учив по француськи ще саму Катерину Іванівну в інституті, і котрий ще і тепер доживає свого віку в Т… і напевно піде до неї за найнизшу плату. Дійшло наконець діло і до Зоні, „котра поїде до Т… разом з Катериною Іванівною і буде їй там у всім помагати”. Але тут нараз хтось зареготався на кінці стола.
Катерина Іванівна, хоч і постаралась в млі ока зробити вид, що з погордою не завважує сего сміху, все-ж таки зараз нароком підвисшивши голос, стала з одушевленням говорити про безсумнівні спосібности Зофії Семенівни служити її помічницею, про її покору, терпеливість, безкористність, благородність і образовання, причім попліскувала Зоню по личку, і піднявшись горячо двічі її поцілувала.
Зоня спалахнула, а Катерина Іванівна як стій розплакалась, таки зараз завважавши для самої себе, що вона слабосильна, дурненька і вже надто розстроєна, що пора би вже кінчити, і коли закуска вже скінчена, то подавати би чай.
В ту саму хвилю Амалія Іванівна, вже до крайности обиджена тим, що в цілій розмові вона не брала ні найменшої участи і що її навіть цілком не слухають, нараз осмілилась сказати Катерині Іванівній одну незвичайно вмісну і бистру замітку про те, що в будучім пансіоні треба звертати особлившу увагу на чисте білля дівчат (ді веше) і щоб „докончь будь одна така хороші дам (ді даме), щоби гарно про білля смотріль”, і по друге, „щоб всі молоді дівиць тихонько по ночам ніякой роман не читаль”.Катерина Іванівна, котра направду була розстроєна і вельми утомлена і котрій вже до крайности надоїли поминки, таки зараз „відрізала” Амалії Іванівній, що тая „меле нісенітниці” і нічого не розуміє; що старання о ді ваше річ кастелянки, а не директриси благородного пансіона; а що дотикається читання романів, так вже се просто навіть неприличности, і що вона просить її замовчати.
Амалія Іванівна спалахнула і розсердившись завважала, що вона тільки „добра бажаль”, а що її за „кватир давно вже ґельд не плятіль”.
Катерина Іванівна знову „осадила” її сказавши, що вона говорить неправду, коли каже, що „добра бажаль”, бо ще вчера, коли покійник лежав на катафальку, вона її за кватиру мучила.
На се Амалія Іванівна дуже послідовно завважала, що вона „тих дам запросіль, але що ті дам не прішоль, бо ті дам бляґородний дам, і не можуть прішоль до небляґородний дам”.
Катерина Іванівна знову зараз „підчеркнула” їй, що вона, будучи миткою, не може судити про те, що така справдішня благородність.
Амалія Іванівна не витерпіла і зараз таки заявила, що її „фатер авс Берлін буль душе, душе важні шольовік, і обі рук по кишенях воділь і заєдно робіль так: пуф, пуф” і щоби ще вірнійше представити свого фатера, Амалія Іванівна зірвалась з крісла, засунула свої обі руки в кишені, надула губи і почала видавати якісь неозначені звуки ротом, похожі на пуф-пуф, при голоснім реготі всіх гостей, котрі нарочно підохочували Амалію Іванівну своїми одобреннями, предчуваючи стичку.
Та сего вже не могла витерпіти Катерина Іванівна, і зараз, не надумуючись, в голос, щоб кождий чув, „гукнула”, що у Амалії Іванівни може бути ніколи і фатера таки не було, а що попросту Амалія Іванівна — петербурська пяна Чухонка і навірно де-небудь передже кухаркою була, а може ще і що гірше.
Амалія Іванівна почервоніла як рак і запищала, що се може бути у Катерини Іванівни „зовсім фатер не буль; а що у неї буль фатер авс Берлін, і такі довгі сурдут носіль і заєдно робіль: пуф, пуф, пуф!”
Катерина Іванівна з погордою завважала, що її походження всім звісне, і що в отсій самій похвальній грамоті висказане чорне на білім, що отець її полковник; а що отець Амалії Іванівни (коли тілько у неї був який-небудь отець) навірно якийсь петербурський Чухонець, молоко продавав; а найвірнійше зі всего, що і цілком батька не було, бо ще доси не знати, як зовуть Амалію Іванівну по батьку: Іванівна чи Людвиківна?
Тут Амалія Іванівна, розбішена до крайности і ударяючи кулаком по столі, взялася пищати, що вона Амаль Іван, а не Людвиківна, що її фатер „зваль Йоган і що він буль бурмайстер, а що фатер Катерини Іванівни зовсім ніколи буль бурмайстер”.
Катерина Іванівна встала з крісла і строго, спокійним голосом (хотяй ціла поблідла і грудь її піднималась глубоко), завважала їй, що коли вона хоч тільки один ще раз осмілиться „ставляти на одну дошку свойого дрянтивого фатерика з її таточком, то вона, Катерина Іванівна, зідре з неї чіпчик і подопче його ногами”.
Учувши теє, Амалія Іванівна стала бігати по кімнаті, кричачи із всеї сили, що вона господиня, і щоб Катерина Іванівна „в тую мінут зїхаль з кватир”; відтак кинулась чомусь-там збирати зі стола срібні ложки. Піднявся гамір і шум; діти стали плакати. Зоня кинулась зразу здержувати Катерину Іванівну; але коли Амалія Іванівна нараз закричала щось про жовтий білєт, Катерина Іванівна відіпхнула Зоню і пустилась до Амалії Іванівни, щоб без проволоки виконати свою грізьбу дотично чіпчика.
В отсю хвилю отворились двері і на порозі кімнати нечайно показався Петро Петрович Лужин. Він стояв і строгим, уважним поглядом оглядав цілу компанію. Катерина Іванівна кинулась до него.