Вина і кара/Часть V/I
| ◀ Часть четверта, VI | Вина і кара пер.: Михайло Подолинський Часть пята I |
II ▶ |
|
Поранок, що наступив після рокового для Петра Петровича обяснення з Дунечкою і з Пульхерією Александрівною, приніс свій отвережуючий вплив і на Петра Петровича. Він на велику свою неприємність, приневолений був мало-помалу приняти за факт доконаний і невідкличний те, що вчера ще здавалося йому подією майже фантастичною і такою, що хоч і збулася, але все таки ще мов би неможлива. Чорний змій ужаленого самолюбства усю ніч ссав його серце.
Піднявшись з ліжка, Петро Петрович зараз таки подивився в зеркало. Він обавлявся, чи не розлилась в нім за ніч жовч. Однакож, з сеї сторони усе було поки що гаразд і поглядівши на своє благородне, біленьке і трохи потовстіле за послідний час обличчя, Петро Петрович навіть на хвилинку подобрів, в найповнійшім переконанню, що найде собі жінку де небудь в иншім місці, та може ще і красшу; мимо того таки зараз отямився і енерґічно плюнув в бік, чим викликав мовчаливу, але саркастичну усмішку в молодім своїм приятелю і кімнатнім товаришу, Андрію Семеновичу Лебезятнікову. Усмішку тую Петро Петрович завважав і про себе таки зараз поклав її молодому свойому другові на рахунок. Він вже богато успів покласти йому останніми часами на рахунок. Злість його подвоїлась, коли він відразу нагадав собі, що не треба було вчера розповідати про вчерашні результати Андрієви Семеновичеви. Се була друга вчерашня похибка, зроблена ним на горячо, від злишньої щирости, в роздразненню…
Після сего, цілий отсей поранок мов нарочно слідувала неприємність за неприємністю. Навіть в сенаті дожидала його якась неудача в справі, коло котрої він там заходився. Особливо же роздразнив його господар кватири, нанятої ним в виду скорої женитьби на довший час; сей господар якийсь розбогатівший німецький ремісник, нізащо не хотів пристати на нарушення що тільки заключеного контракту і жадав повного, означеного в контракті винагородження за передвчасне виповідження, мимо того, що Петро Петрович звертав йому кватиру, майже наново на свою кишеню відновлену. Так само і в складі меблів нізащо не хотіли звернути ні одного рубля з задатку за куплені, але ще не перевезені в кватиру річи.
— Не нароком же мені женитись для меблів! — скреготав зубами про себе Петро Петрович і рівночасно ще раз блисла в нім очайдушна надія: — Та хіба-ж в самім ділі усе те так безповоротно пропало і скінчилось? Або-ж не можна ще раз попробувати?
Думка про Дунечку ще раз підхліблюючо заскоботала його серце. З мукою переніс він сю мінуту і вже, розуміється, коли-б мож було таки зараз, самим тільки бажанням, умертвити Раскольнікова, то Петро Петрович не отягаючись вимовив би се бажання.
— Похибка була ще крім того і в тім, що я їм грошей зовсім не давав, — думав він, понуро вертаючись в комірку Лебезятнікова, — і звідки, до ката! взялось у мене таке жидівське скупство? Тут навіть і розуму не було! Я думав їм дати посмакувати біди і довести їх, щоб вони на мене як на Провидіння гляділи, а вони ось! Тьфу!… Ні, колиб я дав їм за весь сей час, прикладом, от хоч би тисячі півтори на віно, та на дарунки, на скриночки там ріжні, несесери, матерії, і на всю тую дрань з англійського маґазину, — так була би справа чистійша… і певнійша! Не так би легко тепер мене відправили! Се людці такого складу, що навірно уважали би за повинність звернути в случаю відправи і подарунки і гроші, а звертати все те, розуміється, було би не легко і жаль! Та і сумління драпало би: як, мовляв, так відразу прогнати чоловіка, котрий доси був так щедрий і ввічливий?… Гм! Стрілив бика!
І заскреготавши ще раз зубами, Петро Петрович назвав себе таки зараз дурнем, — про себе, розуміється.
Прийшовши до сего заключення, він вернувся домів двічи лютійший, і більш розярений, чим вийшов. Приготовлення до поминків в кімнаті Катерини Іванівни знадили почасти його цікавість. Він дещо і вчера ще чув про сі поминки; навіть виділось йому, начеб і його запрошували; але за своїми клопотами, він все те друге перепустив без уваги.
Коли поспішив розвідатись у пані Ліппевексель, що заходилась в неприсутности Катерини Іванівни (котра пішла на кладовище) коло приготовлення стола, він довідався, що поминки будуть торжественні, що запрошені майже всі сусіди, між ними навіть і незнакомі покійникови, що запрошений аж сам Андрій Семенович Лебезятніков, мимо його звади з Катериною Іванівною, і наконець він сам, Петро Петрович, не тільки запрошений, але його навіть дожидають з великою нетерплячкою, тому що він майже найважнійший гість із всіх сусідів.
Сама Амалія Іванівна запрошена була також з великим притиском, мимо всіх давнійших неприємностей, тому отже господинила і заходилась тепер, находячи в тім трохи чи не роскіш, а надто була уся виряджена, хоч і в жалібні, але самі, шовкові убори, вимускана і викрашена, і гордилась тим. Всі ті факти і відомости подали Петрови Петровичеви одну гадку; і він перейшов в свою кімнату, значить в кімнату Андрія Семеновича Лебезятнікова, в деякій задумчивости. Діло в тім, що він довідався також, що до запрошених належить і Раскольніков.
Андрій Семенович сидів чогось там цілий сей поранок дома. З отсим добродієм у Петра Петровича витворились якісь особливші, хоч почасти і природні відносини: Петро Петрович погорджував ним і ненавидів його майже аж над міру і то ледви не з того самого дня як у него поселився, хоч рівночасно якось ніби потрохи боявся його. Він спровадився до него по приїзді до Петербурга не тілько з одної надмірної економії, хоч се і було таки головною причиною, а була тут і друга причина.
Ще на провінції чув він про Андрія Семеновича, свойого давного вихованка, що він оден з найпередовійших молодих поступовців і таки аж грає видну ролю в деяких цікавих і сказочних кружках. Се поразило Петра Петровича. Отсі то могучі, всевідущі, всіми погорджуючі і всіх на прилюдну зневагу виставляючі кружки вже давно наповняли Петра Петровича якимсь особлившим страхом, хоч впрочім цілком неозначеним. Вже розуміється, сам він, та ще на провінції, не міг ні про що таке виробити собі хоч приближно ясного поняття. Чув він, як і всі, що істнують, а особливо в Петербурзі, якісь там поступовці, нігілісти, осудителі і тому подібне, але так само як многі инші побільшав і викривляв він змисл і значіння назв аж до беззмислу. Більше всего боявся він, та навіть аж від кількох років, осуду, і се було головною причиною його постійного, надмірного несупокою, коли маячив про перенесення своєї діяльности до Петербурга. В сій справі він був, як то говориться, заполошений, як бувають деколи заполошені маленькі діти.
Кілька літ тому назад, на провінції, коли що лиш починав свою карієру, він стрітив два случаї жорстоко „осуджених” ґубернських, доволі видних осіб, за котрих він досі чіпався і котрі були його покровителями. Оден случай скінчився для осудженої особи якось особливо скандально, а другий о волос лише не скінчився навіть і дуже погано. От і причина, длячого Петро Петрович постановив, по приїзді в Петербург безпроволочно розвідати, в чім діло, і коли буде треба, то на всякий припадок забігти вперед і придбати собі ласку у „молодих поколінь наших”. В сій справі надіявся він на Андрія Семеновича, і при навіщенню, прикладом, Раскольнікова, вже научився сяк-так заокругляти підслухані, звісні фрази.
Очевидно, він скоренько успів доглянути в Андрію Семеновичу вельми мізерненького і звичайненького чоловіка. Однакож се ні трохи не розчарувало Петра Петровича і не додало йому смілости. Колиб навіть він переконався, що і всі поступовці такі самі дурачки, то і тоді не притих би його неспокій. Властиво, до всіх тих правд, думок, систем (з котрими Андрій Семенович так на него і накинувся), йому ніякого не було діла. У него була своя власна ціль, йому треба було тільки чим скорше довідатись: що і як тут зробилось? Чи мають ті люде силу, чи не мають? Чи є чого боятися, іменно йому, чи ні? Здемаскують вони його, коли він от щось таке предприйме, чи не здемаскують? А коли здемаскують, то за що іменно, і за що властиво тепер здемасковують? Мало того: чи не можна би як-небудь до них підлізти і зараз таки їх убрати в шори, коли вони і в самім ділі сильні? Треба, чи не треба сего? Чи не можна-б приміром, що небудь помогти собі в карієрі своїй, іменно через їх посередництво? Одним словом, сто питань дожидали відповіди.
Сей Андрій Семенович був вяленький і золотушний чоловік, малого росту, служив десь там і був незвичайно біловолосий, з заличками в виді котлєтів, котрими він дуже пишався. Надто ще у него майже постійно боліли очи. Серце у него було доволі мягке, але бесіда вельми самоувірена, а инший раз над міру навіть смілива, що — в порівнанню до невеличкого його росту, — майже завсігди виходило смішно.
У Амалії Іванівни він належав впрочім до числа досить порядних комірників, то є не упивався і за кватиру платив правильно. Мимо всіх тих прикмет, Андрій Семенович в дійсности був дурненький собі чоловічок. А причіпився він до поступу і до „молодих поколінь наших” — задля страсти. Се був оден із того безчисленного і ріжнородного лєґіона дурачків, недоварених голов і недоучених самодурів, що то душком пристають доконче до наймоднійшої в ходу ідеї, щоб зараз споганити її, щоби в одну хвилю скарикатурувати всьо, чому вони часом навіть найщирійше служать.
Впрочім Лебезятніков, мимо того що був навіть вельми лагідний, також починав почасти нетерпіти свого комірника і давного опікуна Петра Петровича. Склалось се з обох сторін якось відразу і взаїмно. Як не був простенький собі Андрій Семенович, то все таки почав він потрохи помічати, що Петро Петрович його дурить і тайком ним погорджує, і що не „такий-то, далеко, сей чоловік”. Він було попробував йому виложити систему Фурієра і теорію Дарвіна, але Петро Петрович, іменно послідними часами, почав слухати якось вже надто насмішливо, а від кількох днів таки аж став кепкувати. Діло в тім, що він інстинктовно починав міркувати, що Лебезятніков не лиш нікчемний і дурненький собі чоловічок, але може бути і брехун, і що ніяких зовсім не має він звязей хоч трохи значнійших, навіть в своїм кружку, а тільки чув дещо з третих рук; мало того: і діла ось свого, пропаґанди, мабуть також не знає як слід, бо надто вже легко збивається, і що вже куди йому бути небезпечним!
Також згадаємо мимоходом, що Петро Петрович за отсего півтора тижня радо принимав (особливо в початку) від Андрія Семеновича аж і дуже дивні похвали, то є не перечив, приміром, і промовчував, коли Андрій Семенович приписував йому готовість помагати будучому і скорому утворенню „нової комуни” денебудь на Міщанській вулиці; або, приміром, не перешкаджати Дунечці, коли тій, хоч би в першім місяці після вінчання, захочеся приняти собі любовника; або не хрестити своїх будучих дітей і т. д., і т. д. — саме в тім роді. Петро Петрович, по свойому звичаєви не випирався отсих приписуваних йому прикмет і позволяв хвалити себе навіть в такий спосіб, — до тої степени приємна була йому кожда похвала.
Петро Петрович, розмінявши для якихсь там причин сего поранку кілька пяти-процентових акцій, сидів за столом і перечисляв пачки банкнотів. Андрій Семенович, у котрого ніколи майже не бувало грошей, ходив по кімнаті і удавав сам перед собою, будьто глядів на ті пачки рівнодушно і навіть з легковаженням. Петро Петрович нізащо би, приміром, не повірив, що і справді Андрій Семенович може глядіти на такі гроші рівнодушно. Андрій Семенович знову, зі своєї сторони, з прикрістю догадувався, що воно в самім ділі Петро Петрович може бути спосібний про него так думати, та аж і рад, що може поскоботати і подразнити свого молодого приятеля розложеними пачками банкових білетів, нагадуючи йому його бідноту і всю істнуючу ніби то між ними обома ріжницю.
Він находив його на сей раз як ще ніколи незносним і неуважливим, мимо того, що він, Андрій Семенович, пустився було розвивати перед ним свою улюблену тему про заведення нової, окремої „комуни”. Короткі перечення і уваги, що виривались у Петра Петровича в перестанках між стуканням пальцями об стіл при численню, заносили найвиразнійшою і з заміром неввічливою насмішкою.
Все-ж таки „гуманний” Андрій Семенович приписував настрій духа Петра Петровича вражінню, яке зробив на него вчерашній розрив з Дунею, і палав бажанням чим скорше заговорити на отсю тему: він мав дещо сказати при отсій нагоді поступового і пропаґандового, що могло би утішити його достойного друга і „нехибно” принести хосен його дальшому розвоєви.
— Які то там поминки устроюються у сеї… у вдови, бачите? — запитав нараз Петро Петрович, перериваючи Андрія Семеновича в найінтереснійшім місци.
— Ніби то не знаєте; адже я вчера ще говорив з вами на ту саму тему і розвивав думку про всі отсі обряди… Та вона і вас також запросила, я чув. Ви самі з нею вчера говорили…
— Я ніяк не сподівався, що ся убога, дурна баба вивалить на поминки всі гроші, які дістала від сего другого дурня… Раскольнікова. Навіть здивувався, коли туди передше переходив; такі там приготування, вина!… Спрошено стільки людей, — чорт знає, що таке! — продовжав Петро Петрович, випитуючи і наводячи на сю розмову мов би з якоюсь цілею. — Що? Ви говорите, що і мене запрошували? — нараз докинув він, піднимаючи голову. — Коли-ж се? Не памятаю, пане. Та втім, я не піду. Що я там? Я вчера говорив тільки з нею мимоходом, що могла би, яко убога вдова по чиновнику, дістати річну плату свого чоловіка в виді одноразової підмоги. Так вже чи не за се вона мене запрошує? Хе-хе-хе!
— Я також не думаю іти, — сказав Лебезятніков.
— Ну вже-ж! Власноручно потурбували. Розуміється, що совісно, хе-хе-хе!
— Хто потурбував? Кого? — нараз сполошився і навіть почервонів Лебезятніков.
— Та ви ось, Катерину, бачите, Іванівну, з місяць буде чи якось! Адже я чув, добродію, вчера таки… Ось вони, переконання ваші, бачите!… Та і жіноче питання щось підгуляло. Хе-хе-хе!
І Петро Петрович, якби утішений, почав знову лічити і стукати об стіл.
— Се все брехня і клевета! — обрушився Лебезятніков, котрий заєдно боявся згадки про отсю історію. — І цілком се не так було! Се було инакше… Ви не так чули, сплетня! Я по просту тоді боронився. Вона сама перша кинулась на мене з пазурами… Кождому чоловікови дозволено, сподіюсь, боронити свою особу. До того-ж нікому не позволю з собою насилля… З засади. Бо се вже майже деспотизм. Що-ж мені було робити: так і стояти перед нею? Я її тільки відтрутив.
— Хе-хе-хе! — не переставав сміятись злобно Лужин.
— Се ви длятого зачіпаєте, що самі розсерджені і лютитесь… А се пусте і цілком, цілком не дотичить жіночого питання. Ви не так понимаєте; я навіть думав, що коли вже принято, що женщина рівна мущині у всім, навіть в силі (як деякі вже твердять), то значить, тут повинна бути рівність. Очевидно, я порішив опісля, що такого питання в сущности бути не повинно, тому що бити не годиться, і що случаї бійки в будучій суспільности неможливі… і що дивовижно було би, нічого казати, шукати рівности в бійці. Я не такий дурний… хоч бійка, правда, ще лучається… А таки з часом не буде, а тепер ось ще лучається… тьфу! до ката! З вами запутаєшся! Я не длятого не піду на поминки, що лучилась тая неприємність. Я по просту з засади не піду, щоби не брати участи в глупім забобоні поминок, ось що! Та втім можна би піти так тільки, щоб посміятись… Лиш жаль, що попів не буде. А то би нехибно пішов.
— Та хіба! Сісти за чужу хліб-сіль, і таки зараз наплювати на неї, рівно-ж і на тих, що вас запросили. Не так же?
— Цілком не наплювати, а протестувати. Я маю хосенну ціль. Я можу посередно помагати поступови, пропаґанді. Кождий чоловік обовязаний дбати про поступ і робити пропаґанду, і може бути чим різче, тим ліпше. Я можу кинути ідею, зерно… З сего зерна виросте факт. Чим я їх обиджаю? Зразу обидяться, а опісля самі побачать, що я їм хосен приніс. Ось у нас докоряли було Теребіївній (тій, що тепер в комуні), що коли втікла від родини і… віддалася, та написала матері й батькови, що не хоче жити посеред упереджень і вступає в горожанське подружжа, і що мов би то се було надто по грубіянськи, з батьками, мовляв, і що мож було би їх пощадити, написати мягче. По мойому все те неправда, і цілком не треба мягче, противно, противно, тут ось і протестувати. От Варонциха сім літ з мужом прожила, двоє дітей покинула і рівночасно відрізала мужеви в листі: „Я прийшла до переконання, що з вами не можу бути щаслива. Ніколи не прощу вам, що ви мене обманювали, укривши переді мною, що істнує инший устрій суспільности, комуністичний. Я тільки що недавно усе те довідалась від одного великодушного чоловіка, котрому я віддалася і разом з ним заводжу комуну. Говорю просто, бо уважаю нечесною річею вас обманювати. Оставайтеся, як вам любо. Не сподівайтесь вернути мене, ви надто спізнились. Бажаю вам щастя”. От як пишуться подібного рода листи!
— А отся Теребіївна, адже-ж се та сама, про котру ви тоді говорили, що в третім горожанськім подружжю жиє?
— Всего що лиш в другім, коли судити після справедливости! Та хоч би і в четвертім, хоч би в пятнайцятім, то яка велика річ! І як мені коли небудь жаль було, що мені батько і мати умерли, то вже, розуміється, тепер. Я кілька разів маячив навіть про те, що колиб вони ще були живі, то як би я їх огрів протестом! Нарочно устроїв би що небудь таке… Я би їм показав! Я би їх здивував! Дійсно жаль, що нема нікого!
— Щоб здивувати, думаєте? Хе-хе! Ну, та се нехай там буде, як вам хочеться, — перебив Петро Петрович, а ви ось що скажіть мені: адже ви знаєте отсю доньку покійника, худенька така! Та чи се все правда, що про неї говорять, а?
— Що-ж таке? Після мене, то є після мого особистого переконання, се і є найнормальнійше становище женщини. Длячого-ж ні? Розважмо. В нинішній суспільности воно, правда, не цілком нормальне, бо поневольне, а в будучій цілком нормальне, бо свобідне. Та і тепер вона мала право: вона терпіла нужду, а се був її фонд, так сказати капітал, котрим вона мала повне право розпоряджати. Розуміється, в будучій суспільности фондів не треба буде; однак її роля буде визначена в иншім змислі, условлена доладно і раціонально. А що дотикається Зофії Семенівни, особисто, то в нинішні часи я дивлюся на її поступки, як на енерґічний і воплощений протест проти устрою суспільности, і глубоко почитаю її за се; навіть радуюсь, глядячи на неї.
— А мені, бачите, розповідали, що се ви вигнали її відси з мешкання!
Лебезятніков аж затрясся з гніву.
— Се друга сплетня! — крикнув він. — Зовсім, зовсім не так річ малася! Усе те неправда! Се все Катерина Іванівна тоді набрехала; бо нічого не порозуміла! І ні трохи я не підбирався до Зофії Семенівни! Я просто, попросту образував її, цілком безкорисно, стараючись викликати в ній протест… Мені тільки протест і був потрібний, та і сама по собі Зофія Семенівна вже не могла оставатись тут в отсій хаті!
— В комуну, чи як ви її зазивали?
— Ви лиш смієтесь та ще вельми неудачно, позвольте собі се сказати. Ви нічого не розумієте! В комуні таких роль нема. Комуна і устроюєсь на те, щоб таких роль не було. В комуні отся роля змінить усе своє теперішне єство. І що тут глупе, се там стане розумне, що тут, при теперішних обставинах неприродне, се там стане як найприроднійше. Усе зависить від того, в якій обстанові і в якім окруженню чоловік. Усе іде від окруження, а сам чоловік є ніщо. А з Зофією Семенівною я в згоді і тепер, чого доказом, що ніколи вона не уважала мене своїм ворогом і обидителем. Так! Я намовляю її тепер до комуни, та тільки на зовсім, зовсім инших основах! Що се вам смішне? Ми хочемо завести свою комуну, окрему, та тілько на більше широких основах як давнійше. Ми пішли дальше в своїх переконаннях. Ми більше заперечуємо і відкидаємо! Колиб встав з гробу Добролюбов, я би з ним потягався. А вже Білінського заткнув би за пояс! А поки що я тільки обучую, розвиваю Зофію Семенівну. Се прекрасна, прекрасна натура!
— Ну, а прекрасною, розуміється, натурою і хіснуєтесь, а? Хе-хе!
— Ні, ні! О ні! Противно!
— Ну, аж і противно! Хе-хе-хе! От і сказав!
— Та вірте-ж бо! Та задля яких причин я став би скривати перед вами, скажіть, будьте ласкаві. Противно, мені аж самому се чудно: зі мною вона якась така вимушена, якось боязливо неприступна і стидлива!
— І ви, та що і казати? розвиваєте… хе-хе! Доказуєте їй, що всі ті стидливости пусте?… недоріцтво?…
— Зовсім ні! Зовсім ні! О, як ви грубо, як навіть глупо — простіть мене — розумієте слово: розвиття! І нічого, як видно, ви не розумієте! О Боже, які ви… неготові! Ми побиваємось за свободою женщини, а у вас одно на думці… Поминаючи цілком питання про непорочність і про женську стидливість, як річи самі по собі цілком безхосенні і навіть належачі до упередження, я вповні, вповні допускаю її непорочність зі мною, тому що в тім — вся її воля, усе її право. Розуміється, якби вона мені сама сказала: „Я хочу тебе мати”, то я би уважав собі те за найбільшу удачу, бо дівчина мені дуже подобається; однакож тепер, тепер по крайній мірі, вже навірно ніхто і ніколи не обходився з нею більше чемно і чесно ніж я, з більшою уважливістю для її достоїнства… я дожидаю і надіюсь — і тілько!
— А ви ось подаруйте їй радше що небудь. Я заложуся, що про отсе ви і не подумали.
— І нічого та нічого ви таки не розумієте, я вам вже сказав. Воно, правда, таке її положення, тільки — тут инше питання, зовсім инше! Ви попросту нею погорджуєте. Видячи факт, котрий несправедливо уважаєте гідним погорди, ви вже відмовляєте людській душі право до гуманного на неї погляду. Ви ще не знаєте, яка се натура! Мені тільки дуже досадно, що вона в послідні часи якось зовсім перестала читати і вже не бере у мене більше книжок. А передше брала. Жаль також, що при всій своїй енерґії і порішенню протестувати, — що вона вже раз доказала, — у неї заєдно ще начеб за мало самостійности, так сказати, независимости, мало неґації, щоби відірватись цілковито від инших упереджень і… глупостей. Все-ж таки вона знаменито розуміє деякі питання. Вона славно, приміром, зрозуміла питання про ціловання рук, то є, що мущина обиджає женщину нерівністю, коли цілує її руку… Се питання було у нас обговорюване і я зараз таки їй все розповів. Про стоваришення робітників у Франції вона також слухала уважно. Тепер я обясняю їй питання вільного входу в кімнату в будучій суспільности.
— Се ще що таке?
— Обговорене було останніми часами питання: чи має право член комуни входити до другого члена в кімнату, до мущини або женщини, в кожду пору… ну і рішено, що має…
— Ну, а як той, або тая заняті в тую хвилю доконечними потребами, хе-хе!
Андрій Семенович навіть розсердився.
— А ви лиш заєдно про те! Вам би лиш заєдно про таке та про такі прокляті потреби! — закричав він з ненавистю. — Тьфу, як мене се гнівить і досадно мені, що вивкладаючи систему нагадав я вам тоді передвчасно про сі прокляті потреби! Кат візьми! Се камінь спіткнення для всіх вам подібних, а гірше всего, беруть на зуби, заки довідаються, в чім діло! І ніби то правда по їх стороні! І от гордяться мов би то чимсь! Тьфу! Я кілька разів твердив, що ціле се питання можна викладати новикови не инакше, як на самім кінци, коли він вже твердий в системі, коли вже розвитий і зведений на дорогу чоловік. Та і що, скажіть, будь ласка, що ви находите такого мерзкого і поганого, от хоч би в помийних ямах? Я перший, я готов вичистити які хочете помийні ями! Тут навіть нема ніякої жертви! Тут попросту робота, благородна, пожиточна для суспільности чинність, котра стоїть стілько, що кожда друга, і вже о много висше, приміром, як робота якого небудь Рафаеля або Пушкіна, бо пожиточнійша!
— І благороднійша, благороднійша, — хе-хе-хе!
— Що таке благороднійша? Я не розумію таких виразів в змислі означення людської діяльности. „Благороднійше“, „великодушнійше” — усе те недоріцтво, глупота, старі слова упередження, котрі я відкидаю! Усе що пожиточне людськости, те і благородне. Я розумію тільки одно слово: пожиточне! Смійтесь, коли вам хочеться, а се так!
Петро Петрович сміявся майже аж до розпуку. Він вже скінчив числити і поховав гроші. Однакож часть їх чомусь там завсігди ще оставалась на столі. Се „питання про помийні ями” було вже кілька разів, мимо всеї своєї нікчемности, поводом до роздору і незгоди між Петром Петровичем і молодим його приятелем. Ціла недорічність лежала в тім, що Андрій Семенович направду сердився. А Лужин знову відводив душу на тім і тепер йому страх хотілось допечи Лебезятнікову.
— Се ви від вчерашньої вашої невдачі такий лютий і навязчивий, — перервав наконець Лебезятніков, котрий говорячи правду, мимо всеї своєї „независимости” і всіх „протестів”, якось недосмівав перечити Петрови Петровичеви і загалом заєдно ще показував йому якесь привичне з давних літ поважання.
— А ви ліпше ось що скажіть, — надуто і згірдно перервав Петро Петрович, — чи можете ви, добродію… або лучше сказати: Чи дійсно ви і чи на стілько ви на добрій стопі з висше згаданою молодою особою, щоби попросити її тепер, таки зараз, на мінуту сюди в отсю кімнату? Здається, вони всі вже там вернулись з кладовища, очевидно… я чую, почалось ходження… Мені би треба її побачити, особу тую, будьте ласкаві.
— Та вам нащо? — зі здивованням запитав Лебезятніков.
— А так, добродію, треба. Сьогодня або завтра я відси відїзджаю і тому хотів би їй сказати… Та втім, нехай, будьте і ви тут, коли з нею говорити буду, так навіть ліпше. А то ви бути може і Бог знає що подумаєте.
— Я навірно нічого не думаю… Я тільки так запитав, і коли у вас є діло, то нема ніякої перешкоди її закликати. Зараз піду. А сам, будьте спокійні, вам перешкаджати не буду.
Дійсно, через пять мінут Лебезятніков вернувся з Зонечкою. Тая увійшла в незвичайнім счудованню і після свого звичаю несміло. Вона завсігди терялась в подібних нагодах і вельми боялася нових осіб і нових знакомств, боялася і передше, ще від дитинства, а тепер тим більше…
Петро Петрович стрінув її „ласкаво і ввічливо”, хоч з деяким відтінком якось веселої фаміліярности, лицюючої, однакож, по думці Петра Петровича, такому поважному і статечному чоловікови як він, супроти такого молоденького і в декотрім змислі інтересного существа, як вона. Він поспішив її „осмілити” і посадив її за стіл, напроти себе.
Зоня сіла, погляділа довкола, — на Лебезятнікова, на гроші, що лежали на столі, а потім знову на Петра Петровича, і вже не відривала більше від него очей, мов би приковалась до него. Лебезятніков пустився до дверий. Петро Петрович встав, знаком призвав Зоню сидіти і задержав Лебезятнікова в дверях.
— Сей Раскольніков там? Прийшов він? — запитав він його шепотом.
— Раскольніков? Там. А що? Так, там… Що лиш тепер увійшов, я бачив… А що?
— Ну, так я вас особливо попрошу остатись тут з нами і не лишати мене на самоті з отсею панночкою. Річ пуста, а виведуть Бог знає що. Я не хочу, щоби Раскольніков там розповів… Розумієте, про що говорю?— А, розумію, розумію! — нараз догадався Лебезятніков, — та ви маєте право… Воно, сказати правду, після мого особистого переконання, ви за далеко ідете в ваших обавах, однак… ви все таки маєте право. Нехай, я остаюся. Я стану тут біля вікна і не буду перешкаджати… Після мене ви маєте право…
Петро Петрович вернувся на диван, усів напроти Зоні, уважно поглядів на неї і нараз прибрав незвичайно поважний, навіть трохи строгий вид: „Ну бо, ти ось сама чого не подумай, панунцю”. Зоня змішалась оконечно.
— По перше, ви будьте ласкаві звинити мене, Зофіє Семенівно, перед многоповажаною вашою матусею… Адже так, здається? Катерина Іванівна ваша мачоха? — почав Петро Петрович вельми поважно, хоч впрочім досить ласкаво.
Видно було, що він має найбільш приятельські заміри.
— Так, пане, так; мачохою, — поквапно і жахливо відповіла Зоня.
— Ну, отже, так ось і звиніть мене перед нею, що я з причин независимих від мене приневолений не явитись і не буду у вас на блинах[1] то є на поминках, мимо ласкавих запросин вашої матусі.
— Добре, пане; скажу; зараз, — і Зонечка поквапно зірвалась з крісла.
— Ще не все, слухайте, — задержав її Петро Петрович, усміхнувшись на її простакуватість і незнання приличности, — і мало ви мене знаєте, любенька Зофіє Семенівно, коли подумали, що з сеї маловажної, дотикаючої одного мене причини, я би став непокоїти особисто і кликати до себе таку особу як ви. Ціль у мене инша, пані.
Зоня поспішно сіла. Сіренькі і ріжнобарвні банкноти, не зібрані зі стола, знову замелькали її в очах, але вона швидко відвернула від них лице і підняла його на Петра Петровича: їй нараз показалось страх неприличним, особливо її, глядіти на чужі гроші. Вона звернула зразу погляд в золоту льорнетку Петра Петровича, котру він придержував в лівій руці, а разом з тим і в великий, масивний, незвичайно гарний перстень з жовтим каменем, що був на середнім пальци сеї руки, — та нараз і від него відвернула очи і, не знаючи вже куди дітись, скінчила тим, що вдивилась знов просто в очи Петру Петровичеви. Помовчавши ще з більшою повагою як передше, той продовжав:
— Лучилося мені вчера мимоходом перекинутись кількома словами з безталанною Катериною Іванівною. Вистарчило тих кілька слів, щоби пізнати, як вона находиться в стані — неприроднім, — коли тілько можна так виразитись.
— Правда, пане… в неприроднім, — спішно потакнула Зоня.
— Або простійше і виразнійше сказати — хоробливім.
— Так, пане, простійше і виразн… так, пане, вона хора.
— Хора. Тому отже, з чувства гуманности і-і-і так сказати з співчуття, я хотів би бути зі своєї сторони чим небудь пожиточним, предвиджуючи неминучо нещасну долю, я… Здається, і ціла нужденна отся родина від вас одної тепер лиш і зависить.
— Позвольте запитати, — нараз піднялась Зоня, — ви їй що були ласкаві говорити вчера про можливости пенсії? Бо от вона ще вчера говорила мені, що ви взялися їй виробити пенсію. Правда се, пане?
— Цілком а цілком ні, і навіть в деякім змислі недорічність. Я тілько натякнув про запомогу хвилеву для вдови помершого на службі чиновника, — як тільки буде протекція, — однак, здається ваш покійний батько не лиш не дослужив літ, але навіть і не служив зовсім під конець життя. Одним словом, надія хоч і можлива, та вельми непевна, бо, по правді, в отсім припадку нема ніяких прав на підмогу, а навіть противно… А вона вже і про пенсію маячить, хе-хе-хе! Горяча молодиця!
— Так, пане, про пенсію… Бо вона легковірна і добра і від доброти всему вірить і… і… і… у неї така голова… Так, пане… Даруйте, — сказала Зоня і знову встала відходити.
— Позвольте, ви ще не дослухали.
— Так, не дослухала, — пробурмотіла Зоня.
— То сідайте-ж ще.
Зоня змішалась страшенно і сіла знову за третим наворотом.
— Видячи таке її положення, з нещасними малолітками, хотів би я, — як вже і говорив, — чим небудь після сил бути пожиточним, кажу, після сил, не більше. Мож би, приміром, зробити в її користь складку, або хоч би льотерію… чи там що небудь того рода, — як се і завсігди в подібних разах роблять близькі, або хоч би і чужі, та загалом бажаючі помогти люде. Ось про се то мав я намір вас повідомити. Воно би можна.
— Спасибіг, пане… Бог вас за те… — лепетала Зоня, пильно дивлячись на Петра Петровича.
— Можна, пані, тільки… се ми опісля… правда, можна би навіть почати і нині. Вечером побачимось, умовимось і покладемо, так сказати, основу. Зайдіть до мене сюди ось так в семій годині. Андрій Семенович, надіюсь, також буде разом з нами… Однакож… тут є одна обставина, про котру треба наперед конечно згадати. Для отсего то я і занепокоїв вас, Зофіє Семенівно, моїм запрошенням сюди. Іменно, бачите, мені здається, — що грошей не можна, та і небезпечно давати в руки самій Катерині Іванівній; а доказом сего — ті самі нинішні поминки. Не має, щоб так сказати, одної крихітки насущної поживи на завтрішній день і… ну, і черевиків, і всего, а купує сьогодня ямайський рум і навіть, коли не помиляюсь, мадеру та-а-а каву. Я бачив переходячи. А завтра знову усе на вас звалиться, до посліднього куска хліба; се вже недорічність. Тому то і складка, після мого особистого погляду, повинна відбутися так, щоб нещасна вдова, так сказати, і не знала про гроші, а знали ви, приміром, лиш ви. Чи не добре говорю?
— Я не знаю, пане. Се лиш вона сьогодня, бачите, так… се раз оден в життю… її вже надто хотілось помянути, честь оказати, память… а вона дуже розумна, пане. Та втім, як ваша ласка, і я дуже, дуже, буду… вони всі будуть вам… і Бог, вас пане… і сироти…
Зоня не договорила і заплакала.
— Так, пані. Ну, отже не забудьте, що я сказав, а тепер звольте приняти для підмоги вашої родички, на першу хвилю отсю суму від мене особисто. Дуже і дуже бажаю, щоб імя моє при сім не було згадане. Ось вам… Маючи, так сказати, сам ріжні потреби, більше не в силі…
І Петро Петрович наставив Зоні десятирублевий банкнот, старанно розвинувши його. Зоня взяла, спаленіла, підскочила, щось проворкотіла і чим скорше стала кланятись на пращання. Петро Петрович торжественно провадив її до дверей. Вона вискочила наконець з кімнати, ціла зворушена і змучена, і вернулася до Катерини Іванівни в незвичайнім помішанню.
За цілий час сеї сцени Андрій Семенович то стояв біля вікна, то ходив по кімнаті, не хотячи переривати розмови; коли-ж Зоня вийшла, він зараз приблизився до Петра Петровича і торжественно простягнув йому руку:
— Я всьо чув і всьо бачив, — сказав він, особливо ударяючи на посліднє слово. — Се благородно, то є, я хотів сказати, гуманно! Ви хотіли уникнути вдячности, я бачив! І хоч, признаюся вам, я не можу похваляти з засади приватного милосердя, бо воно не тільки не викорінює зла радикально, але ще навіть його піддержує, то все-ж таки не можу не признатись, що глядів на ваш поступок з задоволенням, — так, так, мені се подобається.
— Ет, все те дурниця! — воркотів Петро Петрович, трохи тронутий і якось так приглядаючись Лебезятнікову.
— Ні, не дурниця! Чоловік обиджений і розсерджений як ви вчерашньою пригодою, та котрий рівночасно уміє думати про нещастя других, — такий чоловік… хоч поступками своїми він робить соціяльну похибку, — все-ж таки… гідний поважання! Я навіть не сподівався сего по вас, Петре Петровичу, тим менше, що після ваших понять,… о! як ще перешкаджають вам ваші поняття! Як зворушає, приміром, вас отся вчерашня неудача, — кликнув добренький Андрій Семенович, наново почувши давну свою наклонність до Петра Петровича, — і нащо вам конче сеї женитьби, сеї законної женитьби, великодушний, сердечний Петре Петровичу? Нащо вам доконче сеї законности в женитьбі? Ну, коли охота, так бийте мене, а я рад, рад, що вона не вдалася, що ви вільні, що ви не зовсім ще погибли для людськости, рад… Чи бачите: я висказався!
— Мені її конечно на те, паночку, що в вашім горожанськім подружжю я не хочу рогів носити і чужих дітей годувати, ось нащо мені законне подружжа потрібне, — щоби щонебудь відповісти, сказав Лужин.
Він був чимсь особливо занятий і задуманий.
— Дітей? Ви дотронулись дітей? — дрігнув Андрій Семенович як боєвий кінь, що зачув воєнну трубу. — Діти — питання соціяльне і питання першої ваги, я признаю; все-ж таки питання про діти рішаться инакше. Декотрі навіть зовсім відкидають дітей, як кождий натяк на сімю. Ми поговоримо про діти опісля, а тепер займімося рогами! Признаюся вам, се мій слабий пункт. Се погане, гузарське, пушкинське вираження навіть неможливе в будучім лексіконі. Та і що таке роги? О, яке заблудження! Які роги? Нащо роги? Що за недорічність! Противно, в горожанськім, бачите, подружжю їх і не буде! Роги, се лиш природний наслідок кождого законного подружжа, так сказати, поправка його, протест, так що в отсім змислі вони навіть ні трохи не понижають… І як я колинебудь, — припустім недорічність, — жити-му в законнім подружжю, — то я аж рад буду вашим треклятим рогам; я тоді скажу жені моїй: „душечко моя, до сеї пори я лиш любив тебе, а тепер я тебе поважаю, бо ти зуміла протестувати!” Ви смієтесь? Се тому, що ви не в силі відірватись від упереджень! Нехай кат бере, адже я розумію, в чім іменно неприємність, як ошукають в законнім подружжю: а все-ж таки се тільки підлий наслідок підлого факту, де унижені обі сторони. Коли-ж роги приправляються явно, як в горожанськім подружжю, тоді вже їх нема, вони неможливі, і тратять навіть назву рогів. Противно, жінка ваша докаже вам лиш, як вона вас поважає, що держить вас за неспосібного супротивитись її щастю, і настілько розвитим, щоб не мститись на ній за нового мужа. Чорт візьми, я иноді представляю собі, що колиб мене ви дали замуж, тьфу! колиб я оженився (чи по горожанськи, чи по законному, все одно), я би здається, сам привів до жени любовника, наколиб вона довго його не заводила; „серденько моє”, сказав би я до неї, „я тебе люблю, тільки ще крім того бажаю, щоб ти мене поважала — ось тобі, маєш!” Чи не добре, чи не добре я говорю?…
Петро Петрович кихикав слухаючи, однак без особлившого жару. Він навіть мало і слухав. Він дійсно щось обдумував инше, та аж і Лебезятніков наконець се завважав. Петро Петрович був навіть неспокійний, потирав руки, задумувався. Усе те Андрій Семенович опісля пригадав і порозумів…
——————
- ↑ Блини — пляцки.