Вина і кара/Часть V/III
| ◀ II | Вина і кара пер.: Михайло Подолинський Часть пята III |
IV ▶ |
|
— Позвольте, пані… Позвольте, позвольте, пані, — відмахнувся Петро Петрович, — таточка вашого, як і відомо вам, я цілком не мав чести знати… даруйте, пані! (Хтось голосно захохотався) а в ваших безнастанних звадах з Амалією Іванівною я брати участи не наміряю, пані… Я в своїм ділі… і хочу розмовитись, таки зараз, з пасербицею вашою, Зофією… Іванівною… Здається так, пані? Позвольте перейти…
І Петро Петрович, обходячи боком Катерину Іванівну, пустився в противний кут кімнати, де находилась Зоня.
Катерина Іванівна як стояла на місци, так і осталась, мов би громом поражена. Вона поняти не могла, як міг Петро Петрович відказатись від хліба-соли її таточка. Видумавши раз тую хліб-сіль, вона уже її свято сама вірила. Поразив її і діловий, сухий, повний навіть якоїсь згірдної грізьби тон Петра Петровича. Та і всі якось притихли мало-помалу при його появі. Кромі того, що сей „діловий і серіозний” чоловік надто вже різко не підходив під всю кампанію, кромі того видно було, що він за чимсь важним прийшов, що лиш якась незвичайна причина могла притягнути його в таку компанію, і що отже зараз щось станеться, щось буде.
Раскольніков, котрий стояв біля Зоні, подався на бік, щоб пропустити його; Петро Петрович, виділось, цілком його не завважав.
Через мінуту на порозі показався і Лебезятніков; в кімнату він не увійшов, але задержався також з якоюсь особлившою цікавістю, майже з задивом; прислухувався, тільки здавалось, довго не міг чогось порозуміти.
— Даруйте, що я може бути перериваю, однак діло досить важне, — завважав Петро Петрович, якось загально, і не звертаючись ні до кого окремо. — Я навіть і рад при публиці. Амаліє Іванівно, прошу вас покірнійше, щоб яко господиня кватири звернули увагу на мою наступити маючу розмову з Зофією Іванівною. Зофіє Іванівно, — тягнув він дальше, звертаючись просто до незмірно здивованої і вже наперед наляканої Зоні, — з мого стола, в кімнаті приятеля мого Андрія Семеновича Лебезятнікова, зараз таки по вашім виході щез належачий мені державний кредитний білєт на сто рублів. Коли яким би то не було способом ви знаєте і покажете нам, де він тепер находиться, то впевняю вас чесним словом і беру всіх на свідків, що діло лиш на тім скінчиться. В противнім же разі приневолений буду звернутись до средств вельми серіозних, тоді… нарікайте вже на саму себе.
В кімнаті мов би маком посіяв. Навіть плачучі діти затихли. Зоня стояла мертво-бліда, гляділа на Лужина і нічого не могла відповісти. Вона начеб ще і не розуміла. Минуло кілька секунд.
— Ну, пані, як же? — запитав Лужин, пильно вдивляючись в неї.
— Я не знаю… Я нічого не знаю… — слабим голосом промовила наконець Зоня.
— Ні? не знаєте? — запитав знову Лужин і ще кілька секунд помовчав. — Подумайте, мадемуазель, — почав він строго, тільки ще з повздержанням, — розважте, я пристаю дати вам ще хвилинку до намислу. Позвольте розважити: колиб я не був так переконаний, то вже, розуміється, при моїм досвіді, не поваживсяб я так просто вас обвинувачувати, бо за подібне пряме і голосне, але ложне або хоч би тільки обвинення через помилку, я, розуміється, сам відповідаю. Я се знаю, пані. Нині рано я розміняв для своїх потреб кілька пятипроцентових акцій, на суму номінально трох тисячів рублів. Рахунок з банку у мене в кишені. Прийшовши домів, я — свідок тому Андрій Семенович, — почав лічити гроші зараз і налічивши дві тисячі триста рублів, сховав їх в пулярес в побічну кишеню сурдута. На столі осталось около пятисот рублів кредитними білєтами, і межи ними три білєти по сто рублів кождий. В ту хвилю надійшли ви (на мій зазив) — і весь час у мене перебули відтак в незвичайнім зворушенню, так що аж тричі серед розмови вставали і спішили чогось виходити, хоч розмова наша ще не була скінчена. Андрій Семенович може все посвідчити. Сподіюсь, ви самі, мадемуазель, не відкажетесь потвердити і признати, що позвав я вас через Андрія Семеновича єдино длятого тільки, щоб розмовитись з вами про сирітське і безпомічне положення вашої неньки, Катерини Іванівни (до котрої я не міг прийти на поминки), і про те, якби хосенно було урядити в її користь що небудь в роді субскрипції, льотерії або тому подібного. Ви мені дякували і навіть прослезились (я розповідаю все так, як було, щоби по перше, нагадати вам, а по друге, показати вам, що з памяти моєї не загладилась ні найменша подробиця). Відтак я взяв зі стола десятирублевий кредитний білєт, і подав від свого імени для розпорядимости вашої ненечки яко першу запомогу. Усе те бачив Андрій Семенович. Опісля я вас відпровадив до дверий, — ви усе ще були однаково помішані, — після чого оставшись сам-на-сам з Андрієм Семеновичем, я переговорив з ним мінуть около десять. Андрій Семенович вийшов, а я знову звернувся до стола з лежачими на нім грішми, з заміром перечислити їх і відложити, як і хотів передше, окремо. На моє велике здивування одного сторублевого білєта не ставало. Позвольте розсудити; підозрівати Андрія Семеновича я вже ніяк не можу, пані; навіть такого здогаду соромлюся. Помилитись в рахунку я рівнож не міг, тому що на хвилинку перед вашою появою я покінчив ціле обчислення і найшов цілу суму як слід. Признаєте самі, що нагадуючи ваше помішання, вашу поквапність відходити і те, що ви тримали якийсь час руку на столі; взявши наконець під розвагу суспільне становище ваше і сполучені з ним привички, я, так сказати з перестрахом і навіть проти волі моєї, приневолений був остановитись на підозрінню, — розуміється, жорстокім, але — справедливім, пані! Додам ще і повторю, що мимо всеї моєї очевидної певности, розумію, що все таки в теперішнім обвиненню моїм є для мене трохи ризика. Однакож, як бачите, я не без причини; єдино ваша чорна невдячність є причиною всему! Адже-ж я вас запрошую в інтересах убогої матері вашої, я дарую вам десять рублів, а ви таки зараз, безпосередно, платите мені за все те подібним поступком! Ні, пані, се вже не гарно! Научка доконечна. Та розберіть самі; мимо всего того, як справдішний друг ваш, прошу вас (бо ліпшого друга не можете мати в отсю хвилю), опамятайтесь! Инакше буду неумолимий! Ну, пані, як?
— Я нічого не брала у вас, — прошептала переражена Зоня, — ви дали мені десять рублів, ось вони, візьміть їх.
Зоня виняла з кишені десять-рублевий папірчик і простягнула руку до Лужина.
— А до тих сто рублів ви так і не признаєтесь? — докірливо і з натиском проговорив він, не принимаючи грошей.
Зоня оглянулась довкола. Всі позирали на неї з такими страшними, строгими, насмішливими, ненависними лицями. Вона поглянула на Раскольнікова… той стояв біля стіни, зложивши навхрест руки, і палаючим поглядом глядів на неї.
— О, Господи! — вирвалось у Зоні.— Амаліє Іванівно, треба буде дати знати в поліцію, отже прошу вас покірно, пішліть поки що за двірником, — тихо і навіть ласкаво промовив Лужин.
— Ґот дер бармгерціґе![1] — Я так і зналь, що вона краль! — сплеснула руками Амалія Іванівна.
— Ви так і знали? — підхопив Лужин. — Значить отже вже і перше мали хоч деяку підставу так судити. Прошу вас, предостойна Амаліє Іванівно, запамятайте слова ваші, виголошені впрочім при свідках.
— Я-я-як! — крикнула нараз, опамятавшись, Катерина Іванівна і в бішености кинулась до Лужина. — Як! Ви її о злодійство обвинувачуєте? Зоню ось? Ах, падлюки!
І кинувшись до Зоні, вона немов в кліщі обхопила її своїми висохлими руками.
— Зонечко! Як ти сміла брати від него десять рублів! О, глупа! Давай сюди! Давай сюди! Давай зараз сих десять рублів — ось тобі вони!
І вихопивши від Зоні папірець, Катерина Іванівна зімняла його в руках і кинула на відлів просто в лице Лужина. Кулька попала в око і відскочила на поміст. Амалія Іванівна кинулась піднимати гроші. Петро Петрович розсердився.
— Держіть її божевільну! — закричав він.
В дверях в отсю хвилю рядом з Лебезятніковом показалось ще кілька осіб, між котрими виглядали і обі приїзжі дами.
— Як! Божевільну? Се я божевільна? ду-урень! — вискнула Катерина Іванівна. — Сам ти дурень, скорчений параґрафе, низький чоловіче! Зоня, Зоня візьме у тебе гроші! Зоня злодійка! Та вона ще тобі дасть, дурню! — І Катерина Іванівна істерично зареготалась. — Чи бачили ви дурня? — кинулась вона на всі боки, показуючи всім на Лужина. — Як! І ти також? — побачила вона нараз господиню. І ти сюди також, ковбаснице, потверджуєш, що вона „краль”, підла ти пруска куряча ного в криноліні! Ах ви! Ах ви! Та вона і з кімнати ось не виходила і як прийшла від тебе, падлюко, тут зараз біля мене і сіла; всі бачили. Ось біля Родіона Романовича і сіла!… Обшукайте її! Коли вона нікуди не виходила, то гроші мусять бути при ній! Шукай же, шукай, шукай! Тілько як їх не найдеш, то вже даруй, голубчику, відповіш! До государя, до государя, до самого царя побіжу, милосерного, до ніг кинуся, таки зараз ще нині! я — сирота! Мене пустять! Ти думаєш, не пустять? Брешеш, дійду! Дійду-у! Се ти на те, що вона несміла, числив? Ти на се ось надіявся? Та я, брате, за те сміла! Обірвешся! Шукай же! Шукай, шукай, ну, шукай!!
І Катерина Іванівна в скажености, натягала Лужина волічучи його до Зоні.
— Я готов, пані, і відповідаю… але утихомиртеся, пані, утихомиртеся! Я надто добре бачу, що ви смілі!… Се… се… се як же, пані? — бурмотів Лужин, — се треба при поліції, пані… хоч впрочім і тепер свідків аж надто… Я готов, пані… Але в такім разі якось воно не уходить мущині… бо се женщина… Колиб з помічю Амалії Іванівни… хотяй впрочім так діло не робиться… Се як же, пані?
— Кого хочете! Нехай хто хоче, той і обшукає! — кричала Катерина Іванівна. — Зоню, виверни їм кишені. Ось, ось! Гляди, покиде людськости, от пуста, тут хусточка лежала, кишеня пуста, бачиш! Ось друга кишеня, ось тобі на! Бачиш! Бачиш!
І Катерина Іванівна не те що вивернула, а так і видерла обі кишені, одну за другою наверх. Однакож з другої, правої кишені нараз вискочив папірчик і описавши в воздусі параболю, упав під ноги Лужина. Се всі бачили; многі аж скрикнули. Петро Петрович нагнувся, взяв папірець двома пальцями з долівки, підняв всім на показ і розвернув. Се був сторублевий кредитний білєт, зложений в вісім частей. Петро Петрович обвів довкола свою руку, показуючи всім білєт.
— Злодійка! Вон з кватир! Поліцай, поліцай! — заголосила Амалія Іванівна. — Їх треба в Сибір прогналь! Вон!
Зі всіх боків полетіли оклики. Раскольніков мовчав, не спускаючи очей з Зоні, зрідка але живо переводячи їх на Лужина. Зоня стояла на тім самім місці, мов без памяти. Вона майже навіть не була і зачудована. Нараз румянець залив її ціле лице; вона крикнула і закрилась руками.
— Ні, се не я! Я не брала! Я не знаю! — закричала вона розриваючим серце зойком і кинулась до Катерини Іванівни.
Тая схопила її і міцно притиснула до себе, неначе своєю груддю хотіла оборонити її перед усіми.
— Зоню! Зоню! Я не вірю! Бачиш я не вірю! — кричала (не зважаючи на всю очевидність) Катерина Іванівна, потрясаючи її в руках своїх як дитинку, цілуючи її без числа разів, лапаючи її руки і, так і впиваючись, цілуючи їх. — Щоб ти взяла! Та що се за глупі люде! О, Господи! Глупі ви, глупі, — кричала вона, звертаючись до всіх, — та ви ще не знаєте, не знаєте, яке се серце, яка се дівчина! Вона візьме, вона! Та вона свою послідню сорочку скине, продасть, боса пійде, а вам віддасть, коли вам треба буде, от вона яка! Вона і жовтий, бачите, білєт дістала, длятого, що мої діти з голоду гинули, себе за нас продала!… Ах, небіщиченьку, небіщиченьку! Ах, небіщиченьку, небіщиченьку! чи бачиш? Чи бачиш? Ось тобі поминки! Господи! Та обороніть же її, що-ж ви стоїте всі! Родіоне Романовичу! Ви ось чому-ж не уйметеся? Ви також може вірите? Мізинця ви її не стоїте, всі, всі, всі, всі! Господи! та оборони-ж наконець!
Плач бідної сухітниці, осиротілої Катерини Іванівни зробив, здавалось, сильне вражіння на публику. Тут було стільки гідного пожалування, стільки страдаючого в тім від болю викривленім, сухітничім лици, в тих висохлих, запечених кровю губах, в тім хрипло-крикливім голосі, в тім судорожнім плачу, подібнім до дитячого плачу, в тій довірчивій дитячій і рівночасно очайдушній мольбі оборонити, що, здавалось, всі розжалились над нещасною. По крайній мірі Петро Петрович зараз таки її пожалував.
— Пані! пані! — крикнув він переконуючим голосом, — вас сей факт не дотикає! Ніхто не рішиться вас обвинити о порозуміння, або спілку, тим більше, що ви таки самі викрили, вивернувши кишеню: видно отже нічого не догадувались. Дуже і дуже готов я жалувати, коли так сказати, нужда напутила Зофію Семенівну, але длячого-ж, мадемуазель, ви не хотіли признатись? Сорому налякались? Перший крок? Сторопіли може бути? Діло понятне, пані; дуже понятне… Все-ж таки, нащо було пускатись на таку дорогу! Панове! — звернувся він до всіх зібраних, — панове! Тому, що у мене є серце, я, нехай, готов простити, навіть тепер, хоч мене зневажено особисто. Нехай отже, мадемуазель, теперішній сором буде вам наукою на будуче, — звернувся він до Зоні, — а дальшого ужитку з того, що лучилось, робити не буду — і на тім кінець. Буде того!
Петро Петрович скоса поглядів на Раскольнікова. Погляди їх стрітились. Палаючий погляд Раскольнікова готов був перемінити його в попіл. Тимчасом Катерина Іванівна, здавалось, нічого більше і не слухала: вона обнимала і цілувала Зоню, мов божевільна. Діти також обходили зі всіх боків Зоню своїми рученятами, а Полечка, — котра не цілком впрочім розуміла, в чім діло, — здавалось, ціла так і потонула в слезах, надриваючись від шльохання і укривши своє набреніле від плачу, гарненьке личко на груди Зоні.
— Що за нікчемність! — роздався нараз сильний голос в дверях.
Петро Петрович живо оглянувся.
— Що за нікчемність! — повторив Лебезятніков, пильно глядячи йому в вічі.
Петро Петрович аж начеб здрігнувся. Се завважали всі. (Опісля про те згадували). Лебезятніков ввійшов в кімнату.
— І ви посміли мене на свідка ставляти? — сказав він, підходячи до Петра Петровича.
— Що се значить, Андрію Семеновичу? — про що таке ви говорите? — пробурмотів Лужин.
— Се значить, що ви… клеветник, ось що значать мої слова! — горячо промовив Лебезятніков, строго споглядаючи на него своїми підсліпуватими очима.
Він був страшенно розлючений. Раскольніков так і впився в него очима, начеб ловив і важив кожде його слово. Знову наступила мовчанка. Петро Петрович майже аж занезнався, особливо в першу хвилю.
— Коли ви се до мене… — почав він, загикуючись, — та що з вами? Чи ви при умі?
— Я ось при умі, пане, але ви… просте ледащо, мошенник! Ах, що за нікчемність! Я усе слухав, я нарочно підождав, щоб усе порозуміти, бо, признаюсь, навіть до тепер воно не цілком льоґічне… Та длячого ви усе те зробили — не розумію.
— Та що я зробив такого! Чи перестанете вже раз говорити вашими беззвязними загадками? Або може ви випили?
— Се ви, нікчемний чоловіче, може бути пєте, а не я! Я і горівки цілком ніколи не пю, бо се проти мого переконання! Представте собі, він, він сам своїми власними руками віддав сей сторублевий білет Зофії Семенівні, — я бачив, я свідок, я присягу прийму! Він, він! — повторяв Лебезятніков, звертаючись до всіх і кождого.
— Та ви збожеволіли чи що, молокососе? — заревів Лужин. — Вона тут сама перед вами, — вона сама тут, що тільки при всіх потвердила, що кромі десяти рублів, нічого від мене не дістала. Яким же чином міг я її передати, після того?
— Я бачив, бачив! — кричав і впевняв Лебезятніков. — І хоч се проти моїх переконань, то я таки готов зараз приняти в суді будь яку присягу, бо я бачив на власні очі, як ви їй зручно підсунули! Тілько я ось дурень, подумав, що ви з милосердя підсунули! В дверях пращаючись з нею, коли вона обернулась і коли ви її стискали одною рукою руку, другою, лівою, ви і положили її зручно в кишеню папір. Я бачив! Бачив!
Лужин поблід.
— Що ви брешете! — зухвало закричав він. — Та і як ви могли, стоячи коло вікна, пізнати папірець? Вам привиділось… підсліпуватими очима. Ви маячите!
— Ні, не привиділось! І хоч я і далеко стояв, але я все, все бачив, і хоч від вікна дійсно трудно розпізнати папірець, — се ви правду говорите, — тілько я з особлившого припадку знав напевне, що се іменно сторублевий білєт, бо коли ви стали Зофії Семенівній давати десятирублевий папірець, — я бачив сам, — ви тоді зараз взяли зі стола сторублевий білєт (се я бачив, бо стояв тоді близько і тому, що якраз в ту хвилю вродилась у мене одна гадка, то я і не забув, що у вас в руках білєт). Ви його зложили і держали, стиснувши в руці, весь час. Опісля я зразу знову забув, але коли ви почали вставати, то з правої переложили в ліву і трохи не випустили з рук; я тут знову нагадав, бо знову прийшла мені тая сама гадка, іменно, що ви хочете зробити її ласку так, щоб я не бачив. Можете представити собі, як я став слідити, — ну, і побачив, як удалось вам всунути її в кишеню. Я бачив, бачив, я присягну!
Лебезятніков ледви не засапався. Із всіх боків почали роздаватись ріжнородні виклики, більше всего означаючі зачудування; та почулись і виклики, що прибирали грізний тон. Всі стали тиснутись до Петра Петровича. Катерина Іванівна кинулась до Лебезятнікова.
— Андрію Семеновичу! Я в вас помилилась! Обороніть її! Оден ви за нею! Вона сирота, вас Бог післав! Андрію Семеновичу, голубчику, серце!
І Катерина Іванівна, майже не памятаючи, що робить, кинулась перед ним навколішки.— Брехня! — заревів розярений до скажености Лужин, — недоріцтва самі верзете, паничу. „Забув, пригадав, пригадав, забув” — що таке! Значить отже, я нароком її підложив? Нащо? В якій ціли? Що у мене спільного з сею…
— Длячого? Отсего то я і сам не знаю, а що розповідаю справдішний факт, то се правда! Я до тої степени не помиляюсь, мерзенний, підлий ви чоловіче, що іменно памятаю, як по тій причині мені зараз тоді в голову питання прийшло, саме в ту хвилю, коли я вам дякував і руку вам стискав. Длячого-ж поклали ви їй крадькома в кишеню? То є длячого якраз крадькома? Чи лиш для того тільки, що хотіли від мене укрити, знаючи, що я противних переконань і не люблю приватного милосердя, котре нічого не лічить радикально? Ну, і рішив, що вам дійсно переді мною стидно такі дарунки робити, і кромі того може бути, подумав я, він хоче їй несподіванку зробити, здивувати її, коли вона найде у себе в кишені цілих сто рублів. (Бо деякі милосерні люде дуже люблять так розмазувати свої добродійства; я знаю). Опісля мені також подумалось, що ви хочете її спробувати, чи прийде вона, найшовши, подякувати? Відтак, що хочете уникнути вдячности і щоб… ну, як се там говориться: щоб права рука, чи як там, не знала… одним словом якось так… Ну, та чи мало мені думок тоді прийшло в голову, так що я постановив усе те обдумати опісля, та все-ж таки уважав нечемним виявити перед вами, що знаю все. Тільки мені зараз тоді прийшло в голову знову ще питання: що Зофія Семенівна бути-може, заки завважає, готова ще загубити гроші; ось длячого я рішився піти сюди, викликати її і повідомити, що ви її положили в кишеню сто рублів. Та по дорозі зайшов я перше в нумер до пань Кобилятнікових, щоби занести їм „Загальний вивід положительної методи” і особливо поручити їм статтю Підеріта (а впрочім також і Ваґнера); потім приходжу сюди, а тут ось вже яка історія! Ну, чи міг я, чи міг я мати всі ті думки, колиб я дійсно не бачив, що ви вложили їй в кишеню сто рублів?
Коли Андрій Семенович скінчив свої многословні розваги таким льоґічним виводом на закінчення бесіди, то страшенно втомився і аж піт капав з його лиця. Бідняга, він і в рідній мові не умів обяснитись порядно (не знаючи впрочім ніякої другої мови), так що він цілий якось відразу знеміг, аж начеб похудів, після отсего свого адвокатського подвигу. Тим не менше бесіда його викликала незвичайне вражіння. Він говорив з такою певністю, з таким переконанням, що йому, се було видно, всі вірили. Петро Петрович почув, що його справа стоїть зле.
— Яке мені діло до того, що вам в голову прийшли якісь дурні питання, — закричав він. — Се не доказ, пане! Ви могли все те вимаячити у сні, от і все! А я вам говорю, що ви брешете, добродію! Брешете і ширите клевету з якоїсь там злости до мене, а іменно в гніві за те, що я не приставав на ваші вільнодумні і безбожні соціяльні предложення, от що, пане!
Але сей викрут не приніс хісна Петру Петровичеви. Противно, дався чути із всіх сторін регіт.
— А, ти ось куди заїхав! — крикнув Лебезятніков. — Брешеш! Клич поліцію, а я присягу прийму! Одного тільки поняти не можу: длячого він наважився на сей нікчемний поступок! О окаянний, підлий чоловік!
— Я можу обяснити, длячого він наважився на такий поступок, і, коли треба, сам присягу прийму! — твердим голосом озвався наконець Раскольніков і виступив вперед.
Він був незвичайно твердий і спокійний. Всім якось ясно стало, при однім лиш погляді на него, що він дійсно знає, в чім діло, і що дійшло до розвязки.
— Тепер я вже зовсім усе собі вияснив, — казав дальше Раскольніков, звертаючись просто до Лебезятнікова. — Від самого початку історії я вже став підозрівати, що тут якийсь мерзенний підступ; я став підозрівати в наслідок деяких особливших обставин, лиш мені одному звісних, котрі я зараз і обясню всім: в них ціла суть річи! Ви же, Андрію Семеновичу, вашим дорогоцінним свідоцтвом остаточно вияснили мені все. Прошу всіх, всіх послухати: Сей добродій (він показав на Лужина) сватався недавно до одної дівчини, а іменно до моєї сестри, Евдокії Романівни Раскольнікової. Але приїхавши до Петербурга, він позавчора, при першій нашій стрічі зі мною посварився, і я вигнав його від себе, на що маю двох свідків. Сей чоловік дуже лукавий… Позавчора я ще і не знав, що він тут живе у вас, Андрію Семеновичу, і що того самого дня, як ми посварились, то є позавчора, він був свідком того, як я передав, яко приятель покійного пана Мармеладова, подрузі його, Катерині Іванівній дещо грошей на похорон. Він зараз таки написав карточку до моєї матері і повідомив її, що я віддав всі гроші не Катерині Іванівній, а Зофії Семенівній, і при тім в найпідлійших виразах згадав про… про характер Зофії Семенівни, то є натякнув на характер відносин моїх до Зофії Семенівни. Все те, як догадуєтесь, з ціллю посварити мене з матірю і сестрою, показавши їм, що я розкидаю з нечесними замірами їх послідні гроші, котрими вони мені помагають. Вчера вечером, при матері і сестрі і в його присутности, я вияснив правду, доказавши, що передав гроші Катерині Іванівній на похорон, а не Зофії Семенівній, і що з Зофією Семенівною позавчора я ще і знакомий навіть не був, і навіть на очі її ще не бачив. Притім я додав, що він, Петро Петрович Лужин, з всіми своїми достоїнствами не стоїть одного мізинця Зофії Семенівни, про котру він так погано виражаєсь. На його же питання: чи посадив би я Зофію Семенівну рядом з моєю сестрою? я відповів, що я вже се і зробив того самого дня. Розізлившись на те, що мати і сестра не хотять після його научення зі мною зірвати, він, слово по слові, став говорити їм непростимі грубости. Наступило оконечне розірвання і його вигнали з хати. Все те збулося вчера вечером. Тепер прошу о особлившу увагу: представте собі, що колиб йому удалось тепер доказати, що Зофія Семенівна — злодійка, то по перше, він доказав би моїй сестрі і матері, що його підозріння були майже цілком оправдані; що він справедливо розсердився за те, що я поставив на одну дошку мою сестру і Зофію Семенівну; що нападаючи на мене, він боронив отже і беріг честь моєї сестри, а своєї зарученої. Одним словом, через все те він навіть міг знову поріжнити мене з рідними і вже очевидно надіявся знову дібратись до їх ласки. Не говорю вже про те, що він мстився особисто на мені, бо має причину догадуватись, що честь і щастя Зофії Семенівни дуже для мене дорогі. От ціла його ціль! От як я розумію сю справу! От і вся причина і другої бути не може.
Так або майже так закінчив Раскольніков свою бесіду, часто переривану окликами усіх присутних, що слухали впрочім цікаво. Та не зважаючи на всі перерви, він переговорив різко, спокійно, покладно, ясно, твердо. Його рішучий голос, його переконаний тон, і строге лице викликали у всіх незвичайне вражіння.
— Так, так, се так! — в захваті потверджував Лебезятніков. — Се навірно так і буде, бо він іменно питав мене, як тільки ввійшла до нас в кімнату Зофія Семенівна, чи ви тут? Чи не бачив я вас межи гостями Катерини Іванівни? Він відкликав мене в тій ціли до вікна і там нишком запитав. Значить, йому конечно треба було, щоб тут були ви! Се так, се все так!
Лужин мовчав і згірдно усміхався. Однакож він був дуже блідий. Здавалось, що він обдумував, як би йому викрутитись. Може бути він би радо кинув усе і вийшов, тільки в отсю хвилю се було майже неможливе; се значило просто признати справедливість виведених против него обвинень і признатись до того, що він дійсно оклеветав Зофію Семенівну. Крім того ще і публика, і так вже напитками підохочена, надто вже ворушилась. Провіянтський, хоч впрочім і не усе розумів, все-ж таки кричав більше всіх і предкладав деякі вельми неприємні для Лужина міри. Але були і не пяні; зійшлись і зібрались із всіх кімнат. Всі три Полячки страшенно горячились і ревіли до него безнастанно: „панє лайдаку!” при чім бурмотіли ще якісь грізьби по польськи.
Зоня слухала з напруженням, але якось начеб також не все розуміла, дослівно мов би прокидалась з памороки. Вона тільки не спускала очей своїх з Раскольнікова, відчуваючи, що в нім цілий її захіст. Катерина Іванівна тяжко і хрипло дихала і була, здавалось, в страшнім обезсиленню. Дурнійше всіх стояла Амалія Іванівна, роззявивши рот і мов би нічого не понимаючи. Вона лиш зміркувала, що Петро Петрович якось злапався.
Раскольніков попробував знову говорити, тільки йому вже не дали докінчити: всі кричали і тиснулись коло Лужина з наругами і грізьбами. Все-ж таки Петро Петрович не піддався. Видячи, що вже справа щодо обвинення Зоні дочиста програна, він просто чіпився зухвальства:
— Звиніть, панове, будьте ласкаві, не душіться, дайте перейти! — говорив він, перетискаючись крізь товпу. — Зробіть ласку, не грозіть: впевняю вас, що нічого не буде, нічого не зробите; я не з трусливих, а противно ви таки, панове, відповісьте, що насиллям прикрили кримінальну справу. Злодійка викрита, я буду переслідувати. В суді не так сліпі і… не пяні, і не повірять двом явним безбожникам, ворохобникам і вільнодумцям, що обвиняють мене з особистої мести за те, до чого самі вони в дурноті своїй признаються… Так, панове, позвольте!— Щоб зараз а зараз і дух ваш не пах в моїй кімнаті; вон, виносіться, і все між нами скінчене! І коли подумаю, що я із шкіри рвався, йому викладав… цілі дві неділі!… — кричав Лебезятніков.
— Адже я вам і сам, Андрію Семеновичу, передше сказав, що випроваджуюсь, коли ви ще задержували; тепер же додам тільки, що ви дурень, пане. Бажаю вам, щоб вилічили свій розум і ваші сліпенькі очі. Позвольте-ж, панове!
Він перетиснувся; однак провіянтському не хотілось так легко його випустити, з самими тільки зневагами: він вхопив зі стола склянку, розмахнувся і пустив її в Петра Петровича; але склянка полетіла просто в Амалію Іванівну. Вона запищала, а провіянтський, стративши від розмаху рівновагу, важко повалився під стіл. Петро Петрович перейшов в свою кімнату, і за пів години його вже не було в домі.
Зоня, з природи несміла, і передше знала, що її лекше погубити, ніж кого небудь, а вже обидити її кождий міг майже безкарно. Та все таки, до самої отсеї мінути, їй здавалось, що можна як небудь уйти перед бідою, при помочі осторожности і покірливости перед всім і кождим. Розчаровання її було надто тяжке. Вона, правда, з терпеливістю і майже без нарікання могла усе перенести, — навіть і отсе. Але в першу мінуту вже надто тяжко стало. Мимо свого торжества і свого оправдання, — коли проминуло перше перераження і перший заворот голови, коли вона поняла і порозуміла все ясно, — чувство безпомічности і обиди болючо стиснуло її серце. З нею почалась істерія. Наконець, не видержавши, вона кинулась геть з кімнати і побігла до дому. Се було майже зараз по виході Лужина.
Амалія Іванівна, як тільки в неї при голоснім сміху зібраних влучила склянка, — також не видержала. З криком, мов бішена кинулась вона на Катерину Іванівну, уважаючи її за виновницю всего:
— Вон з кватір! Зараз! Марш!
Сказавши те, стала хапати усе, що її попадалось під руки з річей Катерини Іванівни, і скидати на долівку. Вже і без того прибита, мало що памятаюча себе, засапана, бліда Катерина Іванівна зірвалась з постелі (на котру упала була в обезсиленню) і кинулась на Амалію Іванівну. Відтак боротьба була надто нерівна; тая відіпхнула її як перше.
— Як! Мало того, що безбожно оклеветали, — ще тая скотина на мене! Як! В день похорону мужа гонять з кватири, після мого хліба-соли, на вулицю, з сиротами! Та куди-ж я піду! — заголосила, ридаючи і задихуючись, бідна женщина. — Господи! — закричала вона нараз, заіскрившись очима — чи вже-ж нема справедливости! Кого-ж Тобі боронити, коли не нас, сиріт? А ось, побачимо! Є на світі суд і правда, є, я найду! Зараз, погоди, безбожна худобино! Полечко, оставайся з дітьми, я вернуся. Дожидайте мене хоч на вулиці! Побачимо, чи є на світі правда!
І накинувши на голову ту саму зелену хустку, про котру згадував в своїм оповіданню покійний Мармеладов, Катерина Іванівна перетиснулась крізь пяну товпу сусідів, що все ще тиснулись в кімнаті, і з шльохами та сльозами вибігла на вулицю, — з неозначеною цілею: десь там зараз без проволоки і за всяку ціну, найти справедливість.
Полечка в страху запхалась з дітьми в кут, на скриню, де обнявши обоє маленьких, ціла дрожачи, стала дожидати повороту матері. Амалія Іванівна сіпалась по кімнаті, пищала, ругала, шпуряла всім, що не попалось її в руки, на долівку і казилась. Сусіди горлали з цілої сили, оден одно, другий друге, — ті оповідали, що уміли, про те, що лучилось; инші сварились і зневажались; були і такі, що почали співати…
— А тепер пора і мені! — подумав Раскольніков. — А-ну, Зофіє Семенівно, подивимось, що ви зволите тепер говорити!
І він пустився до кватири Зоні.
——————
- ↑ Милосерний Боже!