Вибрані твори (Конан Дойл, 1928)/2/Знак чотирьох/XI
| ◀ Розділ десятий | Вибрані твори. Том II пер.: Микола Іванов Знак чотирьох Розділ одинадцятий |
Розділ дванадцятий ▶ |
|
Наш полонянин сидів у каюті проти залізної скрині, з-за якої він так довго й уперто змагався. Це був засмажений чоловік із сміливими очима. Його червоне, все в зморшках, обличчя свідчило за повне бідування та злидні життя на вільному повітрі. Випнуте вперед так, що позначалося аж під бородою, підборіддя було ознакою незламної завзятости. Йому мало бути коло п'ятдесяти років, бо його чорне, кучеряве волосся помітно взялося сивизною. Коли він сидів спокійно, обличчя йому не можна було назвати неприємним, хоч під гарячу руку насуплені брови та задерикувате підборіддя й надавали йому лютого вигляду. Поклавши на коліна забиті в колодки руки й схиливши на груди голову, він своїми блискучими очима дивився на скриню, що спричинилася до всіх його лихих пригод. Мені здавалося, що вся його поведінка виявляла не так гнів, як смуток. Одного разу я помітив навіть у його очах ніби-то іскру посмішки.
— Ну що ж, Смоле, — сказав Холмс, запалюючи сигару, — я дуже шкодую, що дійшло до цього.
— Я шкодую не менше за вас, сер, — щиро відповів той. — Але я не думаю, щоб мені довелося метлятися на шибениці через нього. Богом свідчуся, що я не здіймав руки на містера Шолто. Це той клятий, маленький Тонга вистрелив на нього своєю пекельною стрілою. Моєї провини тут немає, сер. Я був так прикро вражений його смертю, немов він був мій близький родич. Я відшмагав того маленького чорта грубезною мотузкою, та справа була вже скінчена, і я не міг залагодити її.
— Беріть сигару, — запропонував Холмс, — та ковтніть вина з моєї пляшки, бо ви змокли, як хлющ. Як ви могли думати, що таке мале та слабке створіння візьме гору над містером Шолто й притримає його, поки ви лізтимете по мотузці?
— Ви кажете так, немов були там сами, сер. Річ у тім, що я сподівався знайти кімнату порожню. Я добре знав усі хатні розпорядки, і на той час містер Шолто мусив бути піти вниз вечеряти. Я не буду ховатися. Мені здається, що найкращий захист для мене — це щира правда. Якби то був старий майор, я б не злякався і шибениці й зарізав би його так само не вагаючись, як оце зрізаю кінчик сигари. Але мені надзвичайно прикро подумати, що мене зашлють через молодого Шолто, проти якого я не мав нічого.
— Тепер ви під опікою містера Есільнея Джонса з Скотленд-Ярда. Він везе вас до мене на кватирю, і я попрошу вас розповісти мені всі подробиці. Ви мусите говорити саму правду, бо тоді, мабуть, я можу стати вам у пригоді. Думаю, мені пощастить довести, що отрута діє надто швидко, і ви не були ще в кімнаті, як він уже помер.
— Так воно й було, сер. Ніколи за свого життя я не був такий збентежений, як побачивши лиховісну посмішку на його обличчі та похилену на груди голову, тоді як улазив у вікно. Це страшенно вразило мене, сер, і я не забив Тонгу лише тому, що він утік від мене. Саме тоді він і загубив свою паличку і майже всі стріли. Це, певно, і допомогло вам знайти нас, хоч, правду сказати, я не розумію, як ви це зробили. В усякому разі я не ремствую на вас. Але смішна річ, — гірко посміхнувся він, — що я, мавши право на півмільйона грошей, першу половину свого життя перебув на Андаманських островах, будуючи там мол, а другу половину, ймовірно, витрачу на висушування Дартмурських боліт. Я клену день, коли вперше побачив крамаря Ахмета і почув про скарби Агри. Вони завжди завдавали самих-но неприємностей тому, хто володів ними. Ахмета було вбито; майор Шолто мучився й страждав через усе своє життя; для мене це — довічне ув'язнення.
— Чисто сімейна сцена, — зауважив Есільней Джонс, втискуючи своє червоне обличчя й широкі плечі у вузеньку каюту. — Дозвольте налляти з вашої пляшки, Холмсе. Ну, я думаю, ми можемо поздоровити один одного. Шкода, що ми не взяли живцем другого, та вибору не було. Ви таки здорово влучили в нього, Холмсе. А як ловко ми наздогнали їх.
— Добре те, що добре кінчається, — сказав Холмс. — Але я ніяк не думав, що „Аврора“ такий добрий ходак.
— Сміс каже, що швидше за неї нема в Лондоні і що, якби йому допомагали коло машини, ми ніколи б не впіймали їх. Він присягається, до речи, що не знає нічого про норвудські справи.
— І він не бреше, — ствердив Смол. — Я вибрав його баркас, бо й давніш чув, що то найшвидше судно на річці.
Ми нічого не казали йому; тільки добре платили і він мусив забагатіти, якби ми дісталися до „Есмеральди“, що стоїть в Гревесенді і має йти до Бразилії.
— Ну й добре. Коли він не накоїв ніякого лиха, то й ми не покривдимо його.Ми не баримось, ловлячи злочинців, але не квапимось засуджувати їх.
Втішно було дивитися, як самовпевнений Джонс починав поволі приписувати собі спіймання Смола. З легкої посмішки на устах Холмсових я зрозумів, що ця промова лише потішила його.
— Ми зараз під'їздимо до Воксхольського мосту, докторе, — звернувся до мене Джонс, — і висадимо тут вас із скринькою. Вважаю за зайве казати, яку відповідальність беру я на себе, дозволяючи таке порушення закону. Та згода єсть згода. Але то вже мій службовий обов'язок одрядити інспектора, що супроводитиме вас, доки така коштовна річ з вами. Ви, певно, поїдете?
— Так, я візьму кеб.
— Шкода, що немає ключа. Ми б мали насамперед скласти опис. Вам доведеться зламати її, щоб одчинити. Де ключ?
— На дні ріки, — коротко відповів Смол.
— Гм! Не було ніякої рації марно турбувати нас. Ми й так маємо через вас багато клопоту. Думаю, докторе, мені нема чого просити вас бути обережним. Привезіть скриню назад до містера Холмса. Ми чекатимемо на вас там, по дорозі до розшуку.
Я висів у Воксхолі разом з важкою залізною скринею і огрядним веселим інспектором. За півгодини кеб підвозив нас до дому місис Форестер. Покоївка, здається, здивувалася такою пізньою візитою. Вона повідомила, що місис Форестер пішла на цілий вечір і, мабуть, не скоро повернеться. Міс Морстен була у вітальні. Туди я й увійшов із скринею на руках. Люб'язний інспектор залишився в кебі.
Вона сиділа коло відчиненого вікна, одягнена в білу прозору сукню з червоними оторочками круг шиї й на рукавах. Ніжне світло лямпи під дашком падало на її одхилену на спинку плетеного крісла постать, граючи на любому, задуманому обличчі і зафарблюючи в темний, металевий колір скручену жмутом розкішну косу. Одна рука її лежала на поруччі крісла, і вся постава й вираз на обличчі промовляли за глибоку журбу, що опанувала її. Зачувши мої кроки, вона раптом звелася на ноги, і рум'янець радости й здивування забарвив її бліді щоки.
— Я думала, що то місис Форестер повернулася раніш, ніж хотіла, і ніяк не сподівалася побачити вас, — сказала вона. — Які новини ви мені привезли?
— Я привіз щось краще за новини, — одповів я, ставлячи скриню на стіл і намагаючись говорити весело, дарма що серце мені боляче стискувалось. — Я привіз вам щось варте всіх новин у світі. Я привіз вам багатство.
— Там оті скарби? — досить байдуже спитала вона, глянувши на залізну скриню.
— Так. Це знамениті скарби Агри. Половина їх належить вам, а половина — Тадеушові Шолто. Кожен із вас матиме щось із двісті тисяч фунтів. Подумайте тільки — десять тисяч фунтів на рік самих процентів! У цілій Англії мало знайдеться таких заможних молодих панночок.
Я, здається, перебільшив трішки виявлення свого надпориву, і вона почула нещирість у моїх поздоровленнях, бо її брови піднялися вгору, і вона здивовано подивилася на мене.
— Як я й маю їх, то завдячую це лише вам.
— Ні-ні! — протестував я. — Не мені, а моєму приятелеві — Холмсові. Як би я не хотів, я не міг би розплутати такого клубка. Це було до снаги тільки йому з його аналітичною методою. Ми мало не втратили їх в останній момент.— Сідайте, прошу, докторе, і розкажіть мені все, — попросила вона.
Я короткими словами розповів їй про події, що сталися від часу нашого останнього побачення. Про нову методу, вжиту Холисом, про те, як ми знайшли „Аврору“, про з'явлення Есільнея Джонса, про нашу вечірню експедицію, про гонитву на Темзі. Вона слухала, і очі їй блищали цікавістю й хвилюванням. Коли я розказав про стрілу, що пролетіла між нами, вона пополотніла і мало не зомліла.
— Нічого, — промовила міс Морстен, бачивши, що я поквапився налляти їй води. — Я вже почуваю себе добре. Мені жаско було чути, на яку небезпеку наражалися ви через мене.
— Все це вже минулося, — одповів я. — В дальшому я не казатиму вам нічого про деякі прикрі подробиці нашої подорожи. Перейдімо до веселіших тем. Перед вами скарби. Що може бути краще? Я привіз їх сюди, гадаючи, що вам буде інтересно побачити їх першій.
— Це мені дуже цікаво, — сказала вона, не виявляючи, проте, ні що-найменшого захоплення.
Їй, безумовно, здавалося нечемним неуважливо поставитись до того, що коштувало нам стількох зусиль.
— Яка гарненька! — промовила вона, нахиляючись над нею. — Це, я гадаю, індуська робота.
— Так, це зроблено в Бенаресі.
— А яка важка! — спробувала вона підняти скриню. — Самий ящик має вже чималу вартість. А де ключ?
— Смол кинув його в Темзу. Доведеться взяти братки міс Форестер.
На передньому боці скрині був грубий, широкий засув. Сунувши під нього братки, я натиснув на держално, роблячи як підоймою. Засув одскочив, гримно ляснувши. Тремтячими пальцями я підняв віко. Глянувши в середину, ми остовпіли обоє: скриня була порожня.
Не дивно, що вона стільки важила. Залізні стінки її мали не менш як дві третини пальця завтовшки. Зроблено її було солідно, як шухляду, де мають переховуватись коштовні речі, але всередині не лежало ані кусочка метала, ані самоцвіта.
— Скарби пропали, — спокійно сказала міс Морстен.
Почувши ці слова й усвідомивши собі їхнє значіння, я відчув, як з серця мені впав великий тягар. Тільки тоді, як скарби Агри зникли, я зрозумів, як гнітили вони мене. То було, безперечно, егоїстично, нечесно, погано, але я думав лише про те, що разом зі скарбами зник і золотий бар'єр між нами.
— Яке щастя! — від щирого серця скрикнув я.
— Що ви хочете сказати? — спитала вона, допитливо всміхаючись.
— Те, що тепер ви стали досяжні для мене, — одповів я, беручи її руку. — Бо я кохаю вас, Мері, так, як тільки може чоловік кохати жінку. А ті скарби, багатство те, примушували мене мовчати. Тепер їх уже немає, і я можу признатися, що кохаю вас. Ось чому я сказав: „Яке щастя!“
— То й я скажу: „Яке щастя!“ — мовила Мері, коли я стискував її в своїх обіймах.
Нехай хто инший загубив скарби, а я того часу придбав їх.