Вибрані твори. Том II
Артур Конан Дойл
пер.: Микола Іванов

Знак чотирьох
Розділ десятий
Харків: Державне видавництво України, 1928
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Обід пройшов дуже весело. Холмс міг бути надзвичайно інтересним бесідником, коли хотів, і того вечора перевершив самого себе. Він, здавалося, був у стані нервового збудження. Я ніколи не бачив його таким блискучим. Він говорив і про театр, і про ганчарні вироби середньовіччя, і про скрипки Стадиваріюса, і про буддизм на Цейлоні, і про військові кораблі в майбутньому; і з таким знанням діла, ніби-то спеціяльно вивчав ці питання. Чудовий настрій заступив йому місце пригнічености останніх днів. Есільней Джонс, коли не виконував службових обов'язків, показався людиною цілком громадською. Я особисто радів, що ми доходимо щасливого кінця, і був задоволений, бачивши Холмса таким ожвавленим. Підчас обіду ніхто й не натякнув про справу, яка звела нас усіх докупи.

Коли зі столу все було прибрано, Холмс глянув на свого годинника і налляв три склянки опорто.

— Вип'ємо за успіх нашої експедиції! — сказав він. — Та час і їхати. Револьвер у вас єсть, Вотсоне?

— Мій старий револьвер у мене в шухляді.

— Раджу вам узяти його. Краще бути готовим до всього. Он, кеб, бачу, вже коло дверей. Я замовив його на пів до сьомої.

На початку восьмої ми були коло Вестмінстерської пристани. Катер чекав на нас. Холмс кинув на нього критичним оком.

— Чи єсть на ньому якісь ознаки, властиві самим поліцейськім катерам?

— Так. Отой зелений ліхтар збоку.

— Тоді зниміть його.

Ліхтар знято, ми ввійшли на палубу, і катер зараз же відчалив. Джонс, Холмс і я сіли на кормі. Один матрос став до стерна, один був біля машини. Два кремезні поліцейські інспектори сиділи на носі.

— Куди їхати? — спитав Джонс.

— До Товера. Скажіть їм спинитися коло Якобсонової корабельні.

Катер, очевидно, був добрий ходак. Ми проминули мимо валки наладованих барж так швидко, немов вони стояли на місці. Холмс задоволено посміхнувся, коли ми навздогнали річковий пароплав і випередили його.

— Я думаю, він дожене всякий паровий баркас із тих, що ходять тут, — сказав він.

— Не всякий, правда, але мало хто з них може перегнати нас.

— Нам треба впіймати „Аврору“, а вона, кажуть, ходить добре. Тепер я розповім вам, як стоять справи, Ватсоне. Пригадуєте, як дратувала мене та прикра затримка з-за якоїсь дурниці?

— Пригадую.

— Ну, то я поклав дати моєму мозкові перепочинок і заглибився в хемічну аналізу. Один із наших найвидатніших державних діячів сказав якось, що найкращий відпочинок — то зміна роботи. Так воно і єсть. Тільки розклавши вуглеводневу сполуку й розвязавши задачу, що довгий уже час цікавила мене, я знову повернувся до справи Шолто і обміркував її всю з самого початку. Мої хлопці обшукали всю річку — і без жодних наслідків. Баркаса не було ніде. Не повертався він і додому. Правда, хоч це було й мало ймовірно, вони, щоб замести сліди, могли потопити його. На всякий випадок, коли б инші гадки не справдилися, лишалася ця гіпотеза. Я знав, що Смол уміє ховати сліди, але не вважаю його за людину, здатну на дуже тонкі хитрощі, що звичайно бувають наслідком доброго виховання та високої освіти. Потім я пригадав, що він досить довго жив у Лондоні — бо ми знаємо, що він не спускав з ока Пондішері Лоджа — і подумав, що раптом виїхати, не влаштувавши деяких справ, він навряд чи спроможеться. В усякому разі таке припущення не було зовсім безпідставне.

— Мені воно здається слабеньким, — зауважив я. — Більш правдоподібно, що він улаштував свої справи перед тим, як вибирався в останній раз до Бартоломея Шолто.

— А я не думаю цього. Він мусив був складати занадто велику ціну своєму притулкові, який завжди мігс тати йому в пригоді, і не став би кидати його раніш, як зробив би те, що хотів. Та в мене на доказ цього були й инші міркування. Джонатан Смол розумів, що незвичайна зверхність його компаньйона, хоч як би він його не вбирав, викличе балачки і вільно може бути поставлена у звязок з норвудською трагедією. Вони вийшли з своєї штаб-кватири під вночішнім покровом, і Смол, безумовно, хотів ще вдосвіта повернутися до дому. За свідченням Місис Сміс, вони взяли баркас після третьої. За годину або трохи більше мало вже розвиднятись, і по вулицях був би народ. Через це, я думаю, вони не могли від'їхати дуже далеко. Він добре заплатив Смісові, щоб той мовчав, і затримав би свій баркас аж до їхнього остаточного від'їзду, а сами вони з скринькою пішли до себе. За два-три дні, довідавшися з газет, як стоїть справа та чи не підозрівають їх, вони так само вночі мали добутись якогось корабля в Гревесенді або в Давнсі і, заздалегідь умовившись, поїхати до Америки чи податися до колоній.

— А баркас? Не могли ж вони взяти його з собою на кватиру.

— Безумовно. Я думаю, він десь поблизу, дарма що його ніяк не можуть знайти. Далі я поставив себе на місці Смола й почав обмірковувати становище так, як робила б це людина його розумового рівня. Він напевно збагнув, що послати баркас назад або затримати його десь на пристані, значить наражатись на небезпеку, бо це полегшило б роботу поліції, якби та стала шукати його — Смола. Як же тоді зробити так, щоб і заховати баркас, і разом із тим мати його завжди на похваті? Я на його місці віддав би судно на корабельню перевести незначний ремонт або змінити якусь дрібницю. В такий спосіб баркас був би й захований, і в той же час, попередивши за кілька годин, я завжди міг би використати його.

— Це дуже просто.

— Найлегше недогледіти саме прості речі. Ну, та хоч би що там було, а я поклав виходити з цієї теорії. Я зараз же перебрався в старе морське дрантя й почав обходити всі корабельні. На п'ятнадцятьох не знайшов нічого, а на шістнадцятій — Якобсоновій — довідався, що два дні тому до них приходив чоловік з милицею й просив полагодити стерно на „Аврорі“. „Але стерно на ній у порядку“, — сказав мені майстер. „Он вона лежить, з червоними смугами“. На цю хвилину до нас підійшов не хто, як сам Мордохей Сміс, здорово на підпитку. Я, звичайно, не впізнав би його, якби він не назвав себе й свого судна. „Вона має бути готова сьогодні о вісьмій вечора. Чуєте, рівно о вісьмій; джентелмени не можуть чекати“. Ті джентелмени, видима річ, здорово заплатили йому, бо він був напханий грішми й дзвонив шилінгами перед майстром. Я слідкував за ним, доки він не зайшов до шинку, а потім, повертаючись до корабельні, випадково спіткався з одним з моїх хлопців і доручив йому стежити за баркасом. Хлопець стоїть коло самої води і махне нам хусткою, скоро тільки вони відчалять. Ми задрейфуємо поблизу, і буде дуже дивно, коли ми не захопимо і людей, і скарби.

— Ви добре розрахували все, незалежно від того, справжні злочинці ці люди, чи ні, — сказав Джонс.— Але, як на мене, я привів би цілий загін поліції на Якобсонову корабельню і заарештував би їх, як тільки вони прийдуть.

— І програли б. Той Смол — наметаний хлопець. Він попереду пошле дозорців і, коли щось викличе в нього підозру, відкладе свій від'їзд ще на тиждень.

— Але вам слід було б затримати Мордохея Сміса і через нього викрити їхнє логовище, — зауважив я.

— І загаяти цілий день. Я певний, що Сміс не знає, де вони мешкають. Доки в нього будуть горілка і гроші, його ніщо не цікавитиме. Вони своєчасно повідомлять його, що робити далі. Ні, я обміркував усі можливості і вважаю цю за найвірнішу.

Розмовляючи, ми проїздили під цілою низкою мостів, що заткали Темзу. Останнє проміння сонця золотило бані собору святого Павла, коли ми були в Сіті, а Товера ми добулися присмерком.

— Це корабельня Якобсонова, — сказав Холис, показуючи на щетину щогол на березі поблизу Серея.— Курсуйте туди й сюди під цими баржами. — Він довго й пильно вдивлявся в берег. — Мій вартовий стоїть на своєму місці, але хустки в нього не видко.

— Я пройшов би трохи за водою і став би чекати там, — нетерпеливився Джонс.

Та й усіх нас брала нетерплячка. Навіть матроси й поліцаї, що мали дуже невиразне уявлення про попередні події, і ті починали хвилюватися.

— Ми не маємо права вважати будь-що за певне, одповів Холмс. — Безперечно, десять шансів проти одного, що вони попливуть за водою, але це все-таки не факт. Стоячи тут, ми бачимо вхід до корабельні, а нас звідти навряд чи бачать. Ніч буде ясна. Треба залишатися там, де ми стоїмо. Дивіться, скільки люду кишить під газовими ліхтарями.

— То вони повертаються з роботи на корабельні.

— Не дуже вони чепурні, а проте, в кожному з них є іскра безсмертя. Ніколи й не подумаєш цього, глянувши на них. Загадкова істота — та людина.

— Хтось сказав, що людина — то душа, захована в тварині, — пригадав я.

— Вінвуд Рід розуміється на цих питаннях. Він каже, тоді що, як окремий індивід — нерозвязальна задача, колектив людей — математична величина. Ви, приміром, не можете сказати наперед, що робитиме той або инший, а про пересічну, колективну людину знаєте це з певністю. Люди міняться, але відсотки лишаються незмінні. Так кажуть статистики… Чи не хустка це? Он щось біле там, вище.

— Це — наш хлопець! — Скрикнув я. — Я виразно бачу його.

— А то — „Аврора“! — вигукнув Холмс. — І біжить, як диявол. Повною ходою вперед! Ідіть за тим баркасом з жовтим ліхтарем! Свідчуся небом, я ніколи не подарую собі, як ми не наздоженемо її.

Баркас непомітно відчалив од пристани і, прослизнувши ззаду двох чи трьох невеличких пароплавів, був уже досить далеко раніш, як ми вздріли його. Тепер він ішов за водою близько берега, прискорюючи ходу. Джонс глянув на нього й похитав головою.

— Іде занадто прудко, — зауважив він. — Навряд чи ми спроможемося настигнути його.

— Мусимо настигнути, — крізь зуби процідив Холмс. — Підкладіть вугілля. Робіть усе, що можна. Мусимо наздогнати їх, нехай би для цього довелося спалити наш катер.

Ми були тепер якраз позад неї. Грубка ревла, а потужна машина калатала, наче велике металічне серце. Гострий високий ніс краяв тиху поверхню річки, відкидаючи праворуч і ліворуч дві хвилі. З кожним биттям машини катер підскакував і здригався, немов живуща істота. Великий жовтий ліхтар на носі кидав перед себе довгу тремтячу тінь. Темна пляма на воді просто перед нами позначала, де лежить „Аврора“, а вир білої піни позад неї вказував на швидкість, з якою вона поступала наперед. Ми стрілою пролітали мимо барж, паро плавів і баркасів, обминаючи одні, перетинаючи путь иншим. До нас гукали голоси з темряви, але машина „Аврори“ стугоніла поперед нас, і ми йшли за нею назирцем.

— Кидайте вугілля, більше вугілля! — гукав Холмс, нахиляючись над машиною, що багряним блиском осявала знизу його вірляче обличчя. — Давайте стільки пари, скільки можете!

— Здається, ми зближаємось, — сказав Джонс, втупивши очі в „Аврору“.

— Напевно, зближаємось, ствердив я: — За кілька хвилин наздоженемо її.

Як на те, в той момент нас роз'єднав буксир, що тягнув три баржі. Ми уникли аварії, раптом повернувши назад, і, поки катер оминав валку, „Аврора“ виграла що-найменше двісті ярдів. Її, проте, все ще було добре видко, та й непевне світло присмерку перейшло тимчасом у ясну зоряну ніч.

Наш казан був нагрітий — далі нема куди. Його тонкі стіни тремтіли й тріщали з дикою силою, що гнала нас наперед. Ми проминули Блеквол, Вестіндські корабельні, пройшли довгим Дептфордським рукавом і обігнули Собачий Острів. Замість чорної плями перед нами все виразніш позначався корпус „Аврори“. Джонс напрямив на неї прожектор, і ми ясно побачили темні постаті на палубі. На кормі сидів чоловік, схилившись над якимсь темним предметом, що стояв у нього між ніг. Поруч із ним лежала чорна маса, що скидалася, на ньюфавнлендського собаку. Коло стерна стояв парубок, а в машині я вгледів старого Сміса, оголеного до поперека. Коли ці люди спершу й не знали, чи переслідуємо ми їх, то тепер, бачивши, що йдемо назирцем, вони не могли мати ніякого сумніву що до наших намірів.

Коло Грінвіча між нами було вже не більше, як триста кроків, коло Блеквола вони скоротилися до двохсот п'ятдесятьох. За свого авантурницького життя мені не раз доводилось ганятися за людьми, але я не пригадую, щоб будь-яка гонитва збуджувала мої нерви так, як ці божевільні лови на Темзі. Поволі, ярд по ярду, ми наздоганяли їх. У нічній тиші виразно чути було калатання їхньої машини. Той, що сидів на кормі, не розгинався, і руки йому ворушилися, немов він робив щось. Подеколи він піднимав голову і поглядом виміряв відстань між нами. Ми зближалися де-далі більше. Джонс крикнув їм спинитися. Ми були між Баркін-Левелем на одному боці і меланхолійними Плямстедськими болотами — на другому.

Зачувши поклик, чоловік на кормі зірвався на ноги і, хрипким голосом вигукуючи найжахливіші прокльони, посварився на нас обома кулаками. Це був гарно складений, кремезний чоловік. Він стояв, розкарячивши ноги, і я зараз же побачив, що замість правої ноги у нього була милиця. На його різкі, пронизливі крики задвижіла чорна маса, що лежала на палубі. Випроставшись, вона обернулася в маленького чорного чоловічка — найменшого, якого мені будь-коли випадало бачити — з великою, незґрабною головою і копною розпатланого, сплутаного волосся. Холмс мав уже револьвер напоготові. Уздрівши це дике створіння, видобув свій револьвер і я. Він був закутаний до самого підборіддя в якусь шерстяну ковдру так, що видко було саме обличчя. В його маленьких оченятах мерехтіли якісь зловісні іскри.

Товсті, вивернені губи оголяли ясна. Вищіривши зуби, він клацав ними з чисто звірячою люттю.

— Стріляйте, як тільки він підниме руку, — спокійно сказав Холмс.

Тимчасом ми зблизилися на відстань довжини човна. Тепер я виразно бачив обох: і білого, що кляв нас у найогидніший спосіб, і почварного карлика з довгими, жовтими зубами, що вилискували проти світла ліхтаря.

Та й добре, що ми його бачили, бо, навіть на видноті бувши, він витяг з-під своєї ковдри якийсь круглий дерев'яний предмет, на позір — шкільну шкальту, і приклав його до губ. Наші револьвери вистрелили воднораз. Карлик скарлючився, стріпонув руками і, захарчавши, шубовснув у Темзу. Тої ж хвилини чоловік з дерев'яною ногою кинувся до стерна і повернув баркас у бік піскуватої коси на правому березі ріки. Наш катер промчав далі, мало не зачепивши його корми. Ми миттю повернули й собі, та баркас був уже коло самого берега — самотнього, вкритого, куди не кинути оком, калюжами й гниючим баговинням. Баркас глухо врізався в мілизну, носом піднісшися вгору і занурившись кормою у воду. Втікач виплигнув на косу, але його милиця зараз же загрузла в багнистому ґрунті. Надаремно він крутився й пручався, неспроможний зробити й кроку вперед або назад. В безсилій злості він вив і, як навіжений, гатив здоровою ногою об землю. Його дерев'яниця раз-у-раз глибше входила в болото. Коли ми під'їхали до берега, Смол об'якорився вже так ґрунтовно, що нам довелося кидати йому на плечі мотузку й витягати з багнища, наче якусь пекельну рибу.

Обоє Сміси — батько й син — похмурі сиділи в баркасі і досить слухняно перейшли з нашого наказу до нас. „Аврору“ ми прив'язали до корми катера і потягли за собою на кодолі. На палубі її стояла важка залізна скринька індійської роботи. В ній, безсумнівно, переховував свій скарб Шолто. Не знайшовши ключа, ми перенесли її до себе в каюту. Пливучи назад, ми разу-раз освітлювали ліхтарем і береги, і ріку, але слідів островика не бачити було ніде. Десь у темному намулі на дні Темзи ще й досі лежать кістки цього дивного гостя з далеких країн.

— Дивіться, — сказав Холмс, показуючи на дерев'яну ляду над машиною. — Ми вистрелили своєчасно. Сюди, якраз позад нас, вгромадилась одна з тих убивчих стріл, що ми їх так добре знаємо.

Холмс, посміхаючись, знизав плечима, а я, мушу признатись, мало не знепритомнів, згадавши про жахливу смерть, що цієї ночи пройшла так близько від нас.