Вибрані твори. Том II
Артур Конан Дойл
пер.: Микола Іванов

Знак чотирьох
Розділ дванадцятий
Харків: Державне видавництво України, 1928
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
Інспектор, що сидів у кебі, був людина дуже терпляча, бо повернувся я до нього вже пізно вночі. Але, довідавшись від мене про порожню скриню, він засмутився.

— Пішла за вітром моя винагорода, — сумував він. — Де нема грошей, там нема й винагороди. А якби скриня не була порожня, ми з Семом Брауном добре заробили б таки цієї ночи.

— Містер Шолто — чоловік заможний, — заспокоював його я, — він подбає за вашу винагороду незалежно від того, знайдено скарби, чи ні.

— Погана штука! — з виглядом безнадії похитав головою інспектор. — І так само скаже й містер Есільней Джонс…

Він не помилився. Детектив і дійсно змінився на виду, коли я, повернувшись на Бекер-Стріт, показав йому порожню скриню. Він, Холмс і наш полоненик тільки-но прибули туди, бо Есільней Джонс, всупереч своєму попередньому проєкту, заїхав по дорозі до району. Мій компаньйон напівлежачки розкидався в кріслі. Смол сидів проти нього на стільці, закинувши свою дерев'яну ногу на здорову. Побачивши порожню скриню, він одхилився назад і голосно засміявся.

— Це ваша робота, Смоле, — розсердився Джонс.

— Так, — ніби святкуючи перемогу, вигукнув той, — я примістив їх туди, де ви ніколи їх не знайдете. Це — мої скарби, і, коли мені не пощастило взяти їх з собою, нехай же вони не прийдуться нікому. Кажу ж бо вам: вони належать тільки трьом каторжникам, що живуть і тепер в Андаманських таборах, та мені. Я знаю, що ні я, ні вони скористатися з них не можемо, і зробив це і в своє, і в їхнє ім'я. Ми завжди робили спільно під знаком чотирьох. Я знаю, що й вони радше кинули б ті скарби в Темзу, ніж передали б їх Морстеновим або Шолтовим нащадкам. Зовсім не для того, щоб збагатити їх, зробили ми таке з Ахметом. Скарби лежать там, де й ключ і де лежить Тонга. Коли я побачив, що катер мусить наздогнати нас, я поклав свою здобич у надійну схованку. Ваша поїздка не дасть вам і рупії.

— Ви дурите нас, Смоле, — урочисто промовив Есільней Джонс. — Якби ви хотіли викинути скарби в Темзу, вам було б зручніш кидати їх разом із скринею.

— Мені було б легше кинути, а вам — легше розшукати їх, — одповів Смол. — Той, хто спромігся впіймати мене, зумів би знайти й скарби на дні ріки. Але тепер, коли їх розкидано на протязі п'ятьох міль, то вже буде трудніше. Мені й самому досадно було робити це, та я майже нічого не тямив, коли побачив, що ви наздоганяєте нас. А в тім, я не жалую за ними. Зазнав я в своєму житті і злиднів, жив і добре, і ніколи не плакав за розбитим щастям.

— Це дуже серйозна справа, Смоле, — сказав детектив. — Якби ви допомагали правосудности, замість того, щоб оце так перешкоджати їй, для вас самого було б краще.

— Правосудність! — хмикнув колишній каторжник. — Гарненька правосудність! Чиї то скарби, як не наші? Хіба ж то справедливо, що я мусив би був повернути їх тим, хто й пальцем не ворухнув, щоб здобути їх? Подумайте тільки, як вони мені обійшлися. Двадцять років життя в багні, де вас б'є лихоманка. Цілий день на роботі над мангровими деревами, а ночі перебуваєш закутий у колодки в брудному бараку. Тебе їдять москіти, трусить лихоманка, лупцює кожен жовтопикий поліцай, що йому до серця познущатися з білого. Ось у що обійшлися мені скарби Агри! А ви кажете мені про правосуддя, бо я не хотів оддати комусь иншому те, що коштувало мені так дорого? Я волів би, щоб мене повішено двадцять разів, або щоб Тонга загнав мені в шкіру одну з своїх стріл, ніж нидіти в арештантській халупі, тоді як той, хто обікрав мене, розкошує на мої гроші в палацах.

Смол утратив свою стриманість, і вона спливала з нього у вирі слів.

Очі йому горіли ненавистю, а кайдани бряжчали за кожним порухом його рук. Глянувши на нього, я зрозумів, що майор Шолто мав усі підстави жахатися, дізнавшися про звільнення покривдженого ним каторжника.

— Ви забуваєте, що ми нічого не знаємо, — спокійно перепинив йому мову Холмс. — Ми не чули вашої історії і не можемо сказати, наскільки закон буде на вашому боці.

— Вірно, сер. Ви поставилися до мене дуже приязно, хоч це вам я завдячую свої браслети. Ну, та я не сержуся на вас за це. Якщо ви хочете послухати про мої пригоди, я не маю причин ховатися від вас. Те, що я кажу, свідчуся богом, нестеменна правда. Дякую. Поставте склянку коло мене. Я нахилятимусь, як захочу пити.

 

 

Сам я з Вустера, народився коло Першора. Думаю, ви ще й тепер знайдете там ціле кубло Смолів. Мені часто кортіло заглянути туди, та, правду казати, я ніколи не користався великою пошаною з боку родини, і навряд чи вони були б дуже задоволені бачити мене. Це все — робучій, богомільний нарід, поважаний від усіх сусідів, незначні фармери, а я завжди був до певної міри бурлака. Нарешті вони позбавилися таки мене. Через дівчину я вплутався в одну історію і мусив був вступити на службу до королеви, що платила мені шилінг у день і послала до Індії разом із третім полком.

Та мені, очевидно, не судилося довго бути салдатом. Я вмів уже ходити гусячим кроком і обходитися з карабіном, коли мені спало на думку поплавати в Ганзі. На моє щастя, на той самий час у воді був і сержант моєї чоти Джон Голдерс, один із найкращих плавців у війську. Коли я доплив до середини ріки, на мене кинувся крокодил і відбатував мені праву ногу аж до коліна так ловко, наче хірург. З переляку і через згубу крови я знепритомнів і неодмінно втопився б, якби Голдерс не підтримав мене й не відволік на мілину. П'ять місяців я пролежав у шпиталі і, вийшовши звідти з милицею на оцупку ноги, був нездатний не тільки служити в армії, ба навіть робити важку фізичну роботу.

Як бачите, мені дуже не повелося, бо я був нікчемна руїна, не мавши ще й двадцяти років. Проте незабаром мені пофортунило. До того міста, де я жив, приїхав такий собі Авель Вайт, власник індигових плантацій, який шукав вірну людину, щоб доглядати його робітників і примушувати їх працювати. Він показався приятелем нашого полковника, що від часу того випадку почав цікавитися мною. Коротко кажучи, в наслідок довгих перемовин полковник порекомендував йому взяти на цю посаду мене. Робити доводилося б здебільшого верхи, і моя нога не могла дуже перешкоджати, бо в мене лишалось ще досить її, щоб міцно триматися в сідлі. Мої обов'язки полягали в тім, щоб об'їздити плантації, доглядати робітників і карати лінивих. Платили мені добре, помешкання дали дуже пристойне, і в решті я був задоволений і думав, що до смерти-віку житиму на індигових плантаціях. Містер Авель Вайт був людина люб'язна і зчаста приїздив до мене викурити люльку. Білі там ставляться дуже приязно один до одного, чого вони не роблять вдома.

Та мені ніколи не щастило довгий час. Зненацька, цілком несподівано, у нас зчинився бунт. Ще якийсь місяць тому в Індії, здавалося, було тихо й спокійно, немов у Сереї або в Кенті. А за місяць двісті тисяч чорних дияволів наче зірвалися з цепу, і країна обернулась у справжнє пекло. Ви, джентлмени, напевно знаєте про все це більше, ніж я, бо читати я ніколи не любив і знаю лише те, що бачив на власні очі. Наша плантація лежала близько міста, майже на межі з північно-західніми провінціями. Що-ночи небо палало відблисками спалюваних маєтків, а вдень мимо нас проходили невеликі партії европейців з жінками й дітьми, прямуючи до Агри, де стояли найближчі війська. Містер Авель Вайт був людина вперта. Він убгав собі в голову, що чутки про повстання перебільшені і що воно вщухне так само раптово, як і виникло. От він і сидів собі на веранді, п'ючи віскі та палячи сигари, в той час як круг нього все ревло та бурхало. Звичайно, ми тулилися до нього — я і Довсон з жінкою, що був за бухгальтера і завідував господарством. Та одного дня все завалилося. Я зраня поїхав до далекої плантації, і коли повертався ввечері додому, звернув увагу на якусь дивну кучу, що лежала на дні рівчака. Під'їхавши ближче подивитися, що воно таке, я вжахнувся, побачивши жінку Довсонову, порізану на шматки і напівз'їдену шакалами та собаками. Трохи далі на дорозі лежав ниць сам Довсон, мертвий, із спорожнілим револьвером у руці, а круг нього лежали трупи чотирьох сипаїв. Я підострожив коня, майже не тямлячи, що роблю, і в той момент уздрів стовп густого диму над бунгало Авеля Вайта і язики полум'я, що почали вже вибиватися з-під покрівлі. Я зрозумів, що допомагати хазяїнові я не можу і тільки наражу на небезпеку своє життя, коли втручатимусь у цю справу. З того місця, де я стояв, мені видко було сотки отих чорних чортів, що вили й скакали круг пожарища. Декотрі впізнали мене, і пара куль просвистіла коло самої моєї голови. Тоді я кинувся тікати і ввечері був уже під захистом стін Агри. А проте, як виявилось, і там було небезпечно. В місті кишіли люті пагани. Жменя нас губилася у вузьких, покручених вулочках. Отже наш командир перейшов річку, і ми загніздилися в старій фортеці. Не знаю, чи хто з вас чув або читав про цю фортецю — найбільш чудернацьке місце, яке я будь-коли бачив.

Перед нею тече річка, захищаючи її від нападу, але ззаду і з боку єсть сила брам, що коло їх доводилося ввесь час вартувати. Але нас було так мало, що ледве вистачало людей на бастіони та на гармати, і охороняти як слід незлічимі брами не було кому. Ми спромоглися лише організувати постійний караул в центрі форта й мати на варті коло кожних воріт одного білого й двох-трьох тубільців. Мені було доручено доглядати вночі самотньої брами на південно-західньому боці фортеці. Мені підлягали два сикхи, і ми умовилися, що, в разі небезпеки, я маю вистреліти з мушкета, після чого прийде допомога з центральної калавурні.

Третя ніч мого вартування випала темна й вітряна. Сіяв дрібний дощ. Не дуже приємно було стояти коло воріт за такої погоди. Я кілька разів спитувався викликати до розмови сикхів, але надаремно. Коло другої ночі пройшов патруль і на хвилину розважив мій смуток. Бачивши, що з моїми компаньйонами не розбалакаєшся, я видобув люльку і відклав у бік мушкет, щоб запалити сірника. Обоє сикхи миттю було вже на мені. Один із них схопив мою рушницю й підніс її над моєю головою, а другий приставив мені до горла ніж і заклявся зарізати мене, як тільки я ворухнуся.

Спершу я подумав, що мої хлопці змовилися з повстанцями і що це було початок штурму. Якби брама опинилася в руках у сипаїв, фортеця впала б, і наших жінок і дітей трактували б так, як у Кавнпорі. Мабуть, ви подумаєте, джентлмени, що я похваляюся, але, слово чести, дарма що ніж був коло самого мого горла, я хотів крикнути, нехай востаннє, щоб попередити каравул. Ті, що тримали мене, здавалось, зрозуміли мої думки, бо один із них прошепотів: „Не роби шуму; фортеці ніщо не загрожує; на цьому боці річки нема жодного собаки — повстанця“. Голос його бренів правдою, і я знав, що зними я галас — мене буде рішено. Я читав це в карих очах хлопця. Отже я мовчав, чекаючи, що вони скажуть, чого їм треба.

— Слухай, саїбе, — мовив вищий і лютіший, що звався Абдула-Хан. — Мусиш або бути з нами, або ніколи вже більше не говоритимеш. Справа занадто важлива, і ми не можемо вагатися. Або ти на своєму християнському хресті заприсягаєшся, що будеш наш тілом і душею, або твій труп цієї ж ночи буде кинуто в рів, а ми перейдемо до наших братів-повстанців. Третьої пути немає. Що хочеш: жити чи вмерти? Можемо дати тобі обміркувати це лише три хвилини. Час минає, і ми мусимо закінчити все перед тим, як проходитиме патруль.

— Як я можу рішати? — одповів я. — Ви не сказали, чого ви від мене хочете. Але я тепер же попереджаю вас — коли це йдеться за фортецю, я ні на що не пристану, і ви краще зараз же перерізайте мені горлянку.

— Фортеця тут не при чому, — сказав він. — Ми просимо тебе зробити те, задля чого твої земляки приїздять до нашої країни. Ми хочемо, щоб ти забагатів. Коли ти приєднаєшся до нас цієї ночи, ми заприсягаємось на ножі і потрійною присягою, якої жоден сикх ніколи не ламав, що ти дістанеш свою частку здобичи. Четверта частина скарбів буде твоя. Більше ми сказати не можемо.

— Які там ще скарби? — спитав я. — Я не менше за вас хочу забагатіти. Скажіть тільки, як це зробити.

— Тоді заприсягайся кістками твого батька, честю твоєї матери, твоєю вірою, що ніколи не здіймеш руки і не вимовиш слова проти нас ні тепер, ні в майбутньому.

— Я ладен заклястися, якщо й дійсно фортеці ніщо не загрожує.

— А ми з товаришем з свого боку заклинаємось, що матимеш четверту частину скарбів, що будуть нарівно поділені між нами чотирма.

— Але тут нас лише троє, — зауважив я.

— Ні, Дост Акбар мусить також мати свою частку. Ми зараз розповімо тобі, в чім полягає справа. Стань коло воріт, Магомете Синг, і попередь нас, коли вони підходитимуть. Я розповім тобі цю історію, саїбе, бо я знаю, що ви — феринги — додержуєте присяги і на вас можна здатися. Якби ти був брехливий індус, то хоч би ти й заклинався всіма їхніми богами в їхніх оминливих храмах, твоя кров була б уже на моєму ножі, а твоє тіло у воді. Та сикх знає англійця і англієць знає сикха. Слухай же, що я тобі оповідатиму:

Тут, у північних провінціях єсть раджа, страшенно заможний, дарма що держава його невеличка. Багато він дістав у спадщину від батька, а ще більше придбав сам, бо він дуже погана людина, що тільки накопичує золото, а не витрачає його. Коли знялася ворохібня, він хотів бути другом і лева, і тигра — приятелювати і з сипаями, і з англійцями. Незабаром, проте, йому здалося, що для білих настали останні дні, бо звідусіль чути було лише про їхню смерть та про їхні поразки. Отже, бувши людина обережна, він склав плана, за яким, будь що будь, а половина скарбів мала в кожному разі лишитися йому. Золото й срібло він замурував у своєму палаці, а найкращі самоцвіти та найкоштовніші перлини поклав у залізну скриню і доручив вірному служникові, що перебрався купцем, одвезти ту скриню до форта Агри й сховати її там. Отже, якби перемогли повстанці, він мав би свої гроші, а коли перемога була б на боці білих, його самоцвіти було врятовано. Розподіливши в такий спосіб своє майно, він прилучився до сипаїв, що перемагають. Зауваж собі, саїбе, що така поведінка дозволяє кожному, хто не зрадив своїх, привласнити його скарби. Перевдягнений купець, який подорожує під ім'ям Ахмета, тепер у місті Агри і хоче пробитися до форту. Йому увесь час товаришує мій побратим — Дост Акбар, що знає його секрет. Дост Акбар обіцяв провести його цієї ночи до форту і вибрав для цього нашу браму. Зараз він сюди прийде, а ми з Магометом Сингом зустрінемо їх. Брама на відшибі, і ніхто не довідається про їхній прихід. За крамаря Ахмета не буде більше чути, а скарби раджі ми поділимо між нас. Що ти скажеш на це, саїбе?

У Вустері життя людське — велика й священна річ, а коли круг вас кров і вогонь і що-дня чекаєш смерти, тоді починаєш думати инакше. Чи житиме Ахмет, чи ні — було для мене байдужісінько. А коли я згадав про те, що можна робити, мавши гроші, в нашій батьківщині; уявив собі, як дивитимуться мої земляки, побачивши мене з кешенями, повними золота, мені все стало ясно. Абдула-Хан, думаючи, що я вагаюся, почав переконувати мене.

— Ти ж візьми на увагу, саїбе, — казав він, — що коли б Ахмета побачив тут комендант, його розстріляли б чи повісили. Скарби забере держава, і ніхто не побачить з них і рупії. Тепер, коли ми вирішили кінчити Ахмета, чого не зробимо ми й решти. Самоцвітам у нас буде не гірше, ніж в урядовій скрині, їх там стільки, що всі ми станемо багатирі й знамениті ватажки. Ніхто нічого не знатиме, бо тут ми самі. Що може бути краще? Ще раз кажу, саїбе: або ти з нами, або ми ставимось до тебе, як до ворога.

— Я ввесь ваш, — скрикнув я.

— Це добре, — одповів Абдула, повертаючи мені мою рушницю. — Бачиш, ми тобі віримо, бо слово твоє кріпке, як і наше. Тепер нам лишається тільки чекати на мого брата й того крамаря.

— А брат твій знає, що ви хочете робити?

— Це ж він склав плана й обміркував його. Ходім до брами і допоможемо вартувати Магометові Сингу.

Дощ падав і падав, бо починалася вже вогка пора року. Темні, важкі хмари тяглися по небу. Перед брамою стояло ціле озеро, але вода подекуди стікала вниз, і його можна було перейти. Дивно мені було вартувати тут з двома дикими пенджабцями, чатуючи на людину, що йшла на смерть.

Раптом по той бік озера мигнуло світло затемненого ліхтаря, потім зникло за горбками, а тоді блимнуло знову, наближаючись до нас.

— Це — вони, — скрикнув я.

— Ви озвете його, як і звичайно, саїбе, — прошепотів Абдула. — Не давайте йому приводу злякатися. Нехай він увійде; ви лишайтеся тут на сторожі, — ми зробимо все сами. Приготуйте ваш ліхтар, щоб ми знали, що це дійсно той чоловік.

Вогник посувався вперед, иноді спиняючись. Нарешті я виразно побачив дві темні постаті, що хляпали по калюжах.

— Хто йде? — спитав я.

— Друзі, — була відповідь.

— Я відслонив ліхтар і освітив їх. Один був величезний сикх з чорною бородою мало не до поперека. Таких здорових людей я бачив тільки в комедіянтських ташах. Другий був невеличкий гладкий чоловічок у високім жовтім тюрбані і з пакою, загорненою в шаль, на руках. Він увесь трусився од страху. Руки йому тремтіли, як у лихоманці, і він крутив на всі боки головою, поблискуючи допитливими оченятами, наче та миша, що визирає з нірки. Я здригнувся, подумавши, що його зараз буде вбито, а потім згадав про скарби і моє серце стало тверде, як криця. Глянувши на моє біле обличчя, він верескнув з радощів і підійшов до мене.

— Прошу вашої помочи, — заскиглив він, — помочи бідному крамареві Ахметові. Я проїхав через увесь Райпутан, щоб знайти захист у форті Агри. Мене обікрадено і вибито, бо я був друг англійців. Це таке щастя — почувати себе в безпеці і не боятись ні за своє життя, ні за свої маленькі статки.

— Що у вас під шаллю? — спитав я.

— Залізна скринька з двома-трьома речами, цікавими, як родинні пам'ятки. Вони нічого не варті для сторонніх, але мені шкода була б їх позбутися. Я не який-небудь жебрак, саїбе, і винагороджу вас і вашого коменданта, коли ви дозволите мені сховати їх десь тут.

Що більше дивився я на його опасисте, перелякане, обличчя, то прикріш ставало мені думати, що ми маємо вбити його. Краще було кінчати скоріш.

— Одведіть його до центральної калавурні, — сказав я.

І вони зараз же оточили крамаря: сикхи з боків, велетень ззаду — і ввійшли в темну браму.

Залишившися з ліхтарем біля воріт, я спершу чув їхні кроки в самотніх коридорах. Потім стала тиша, а далі залунали голоси, шум боротьби й ударів. За хвилинку я, вжахнувшися, почув, як хтось, засапавшись, біжить до мене. Освітливши ліхтарем довгий прохід, я побачив, що це був той гладун. Він зі скривавленим обличчям нісся, наче вітер, а назірцем за ним, з ножем у руці, стрибаючи, як тигр, мчав чорнобородий сикх. Я ніколи не бачив, щоб людина бігла так швидко, як цей крамар. Він набагато випередив сикха і, якби, проминувши мене, вискочив із брами, безумовно — врятувався б. Серцем я співчував йому, але думка про скарби знову взяла гору. Коли крамар порівнявся зо мною, я кинув йому під ноги рушницю, і він упав, перекрутившися двічі, немов забитий трусик. Не встиг він підвестися, як до нього підскочив сикх і вгромадив йому в спину ніж. Той не ворухнувся, не промовив ні слова і залишився лежати там, де впав. Я думаю, що він скрутив собі в'язи, падаючи.

Ви бачите, джентлмени, я додержую своєї обіцянки і розповідаю все достеменно так, як воно було, не зважаючи на те, чи пошкодить мені ця правда, чи буде на користь“.

 

 
Смол спинився і простяг свої взяті в колодки руки до віскі з содою, що налляв йому Холмс. Мушу признатися, ця людина викликала в мене огиду не тільки через криваве діло, що в ньому він був замішаний, але й через ту байдужість, з якою він розповідав про свій злочин. Хоч яка б кара чекала його, а я не відчував до нього ні що-найменшої симпатії. Шерлок Холмс і Джонс, сиділи, поклавши руки на коліна, і зацікавлено слухали. По їх обличчях видко було, що оповідання викликало й у них почуття огидливости. Смол зрозумів це, і в голосі його, коли він став казати далі, чути було виклик.

— Я безсумнівно зробив погано, та я хотів би бачити того, хто на моєму місці відмовився б од скарбів, знавши, що за відмову йому переріжуть горлянку. До того ж відтоді, як він уступив до форту, один із нас мусив померти. Якби йому пощастило втекти, все діло спливло б на поверхню, мене притяги б до військового суду і розстріляли б, як стій. За тих часів люди не були такі рахманні, як тепер.

— Кажіть, що сталося далі, — коротко промовив Холмс.

 

 
— Ми внесли його в форт — Абдула, Акбар і я. Він таки одтягнув нам руки, дарма що був такий коротенький. Магомет Синг залишився чатувати коло воріт. Ми однесли його на місце, що сикхи приготували заздалегідь. То було там, де коридор переходив у простору залю з облупленим тинкуванням на стінах. Долівка спускалася в один бік, утворюючи природне гробовище. Туди ми й поклали крамаря Ахмета, покривши його зверху побитими плитами, а тоді повернулися до скарбів.

Вони лежали там, де він упустив їх, як упав уперше. Скриня була та сама, що стоїть тепер у вас на столі. Ключ висів на срібному ланцюжку, прип'ятому до віка. Ми відчинили її, і світло ліхтаря заграло на самоцвітах такої краси, про яку я лише читав і мріяв, бувши ще хлопцем, у Першорі. Вони просто сліпили нас. Коли наші очі трохи призвичаїлися, ми витягли із скрині чисто всі самоцвіти й склали їм опис. Там було сто сорок три діяманти найчистішої води і в тому числі один, що зветься „Великий Могул“ і вважається за другий у цілому світі. Ми налічили дев'яносто сім дуже гарних смарагдів і сто сімдесят рубінів; правда, деякі з них невеличкі. Було там сорок карбункулів, сто десять сапфірів, шістдесят один агат і сила берилів, оніксів, бірюзи та инших камінців, що тоді їх я й не знав на ймення. Крім того, там лежало коло трьохсот чудових перлин, і штук сорок із них були вправлені в золоту діядему. До речи, коли я відкрив скриню тепер, цієї діядеми в ній не було.

Перелічивши наші скарби, ми поклали їх знову в скриню і понесли показати їх Магометові Сингу, що вартував коло воріт. Там ми урочисто поновили нашу присягу допомагати один одному і не викривати нашої таємниці. Ми умовилися заховати скриню в надійне місце до того часу, доки все не вгамується, а тоді поділити скарби нарівно. Ділити їх зараз же не було рації. Якби такі коштовні самоцвіти знайдено при нас, це тільки викликало б підозру. Отже віднесли скриню в ту залю, де лежав труп, і там, розібравши кілька цегол у мурі, заховали наші скарби. Ми добре занотували місце, а на другий день я накреслив чотири плани — по одному для кожного з нас. Внизу був поставлений знак чотирьох, бо ми заклялися, що кожен робитиме для всіх і жоден із нас не матиме ніякої переваги перед иншими. Можу заприсягтися, що цієї клятьби я ніколи не ламав.

Ну, мені нема чого розповідати вам, джентлмени, про повстання в Індії. Після того як Вільсон узяв Делі, а сер Колін звільнив Лекнов, справу було програно. Підвезли свіжі війська, і Нана Саїб мусив був тікати за кордон. Колона полковника Греседа підійшла до Агри й розігнала пандів. Країна, здавалося, втихомирювалась, і ми починали сподіватися, що незабаром спроможемось забрати скарби і виїхати кудись зі своїми частками. Та наші надії не справдилися, бо нас заарештували, обвинувачуючи в убивстві Ахмета.

Сталося це так. Коли раджа доручав Ахметові свої самоцвіти, він вірив йому й покладався на нього. Та що б ви думали? Там, на Сході, люди дуже підзорливі, і раджа доручив иншому, ще вірнішому, слузі пантрувати Ахмета. Цьому другому було наказано не спускати Ахмета з ока і стежити за кожним його кроком. Він стежив за ним і тої ночи і бачив, як Ахмет увійшов у форт. Певний, що Ахмет шукає там притулку, він наступного дня дістав і собі дозвола ввійти в Агру, але Ахмета не знайшов ніде. Це здалося йому таким дивним, що він поділився своїми сумнівами з сержантом із тубільців, а той довів це до відому коменданта. Почали шукати і знайшли тіло. І ось саме тоді, як ми вважали, що все гаразд, всіх нас чотирьох схопили, заарештували й віддали під суд, привинюючи убивство крамаря. Трьом — тому, що ми вартували на той час коло воріт, а четвертому — знавши, що він був з убитим. На суді за скарби й мови не було, бо раджу скинули, і він виїхав з Індії. Отже не було кому цікавитися спеціяльно ними. Факт убивства, проте, було встановлено, і наша участь у ньому не викликала ніякого сумніву. Троє сикхів дістали довічні каторжні роботи, а мене засуджено до страти на горло, заміненої згодом на ті ж таки роботи.

Ми опинилися в досить незвичайному становищі. Закуті в кайдани, майже без ніякої надії будь-коли звільнитися, ми знали таємницю, що дозволила б нам жити в палацах, якби її пощастило використати. Можна було збожеволіти, дістаючи що-дня стусани й ляпаси від кожного тюремника, ївши риж і пивши воду, в той час як у тебе на похваті лежали величезні скарби. Та я був людина вперта і чекав слушного часу.

Нарешті той слушний час ніби-то прийшов. З Агри мене переведено до Мадрасу, а звідти — до Блера, одного з Андаманських островів. Там дуже мало білих арештантів, і що спочатку я шанувався та слухався, то незабаром мені дано деякі пільги. Я оселився в халупчині в Шоптавні, на схилі гори Марієта, і був майже зданий на самого себе. Це було сумне, пропасне містечко, оточене з усіх боків селищами людожерців, що при нагоді з охотою кидали в нас отруєні стріли. Там ми мусили копати рівчаки, відводнювати ґрунт, садовити дерева й виконувати ще силу инших робіт. Протягом цілого дня ми поралися, і тільки ввечері мали вільну часинку. Між иншим, я допомагав лікареві готувати ліки і навчився дечого в цій галузі. Ввесь час я шукав нагоди дати драла, але від найближчої землі нас відділяли сотки міль, вітру на морі в тих місцевостях не буває майже ніколи, і втеча за таких умов була до біса важка справа.

Доктор Сомертон був жвавий хлопець, аматор спорта. Що-ночи молоді офіцери приходили до нього грати в карти. Аптечка, де я готував мої ліки, межувала з його вітальнею. Над дверима між ними було маленьке віконце; часто, коли мене брала нудьга, я прикручував в аптеці лямпу, підходив до вікна і слухав їхні розмови та дивився, як вони грають. Я й сам страшенно люблю грати, і, бачивши карти в инших, мав майже таку ж приємність, як коли карти були в моїх власних руках. Там бували майор Шолто, капітан Морстен і лейтенант Бромлей Браун, що командували тубільним військом, сам лікар і двоє чи троє цивільних урядовців, старі шкарбуни, які грали дуже обережно. Невеличка, але чесна кумпанія.

Мене з перших же днів уразило те, що військові завжди програють, а штатські виграють. Вважайте, джентлмени, я не кажу, що тут було якесь шахрайство, але просто описую. Цивільні тільки й уміли, що грати в карти, і досконало вивчили, як грає кожен із їхніх партнерів. А військові грали, аби пробавити час. Що-ночи офіцери убожіли і що бідніші вони ставали, то завзятіш хотіли відігратися. Майор Шолто був найзавзятіший. Спочатку він грав на золото та банкові білети, а далі перейшов до білетів, писаних ним самим на великі суми. Подеколи він вигравав якусь дрібничку, саме стільки, щоб це піддало йому духу, а після того доля глузувала з нього ще гірше, ніж раніш. Цілі дні він ходив хмарний, як хмара, і пив та пив. Одної ночи він програв більше, ніж звичайно. Я сидів у своїй халупчині, коли вони з капітаном Морстеном проходили повз неї, повертаючися додому. Вони були кревні друзяки і ніколи не розлучалися. Майор просто лютував, пригадуючи свій програш.

— Все пропало, Морстене, — промовив він коли вони були коло самої халупи. — Я — страчена людина.

— Дурниця, мій голубе, — одповів той, ляпаючи його по плечу, — ускочив і я в халепу, та… — Я чув тільки це, але мені й цього було досить. За пару днів, коли майор Шолто проходив берегом, я зняв з ним розмову.

— Я хотів би порадитися з вами, майоре, — звернувсь я до нього.

— В чім там річ, Смоле? — спитав Шолто, виймаючи сигару з рота.

— Я хотів би знати, сер, кому саме треба передати заховані скарби. Я знаю, де лежить півмільйона. Скористатися з них сам я не можу, і мені спало на думку передати їх законній владі. Мабуть, мені скоротять тоді термін ув'язнення.

— Півмільйона, Смоле? — вирячив він очі.

— Півмільйона, сер. В самоцвітах і перлинах. Приступні для кожного. І найінтересніше те, що їхній власник поза законом і не може об'явити своїх прав на них. Отже вони належать тому, хто знайде їх.

— Урядові, Смоле, урядові, — пробурмотів він. Але з тону його я зрозумів, що мої слова влучили йому просто в серце.

— Ви, значить, думаєте, сер, що я маю подати заяву генерал-губернаторові? — байдужно спитав я.

— Ну, вам нема чого так поспішати, щоб потім не каятися. Розкажіть мені докладно про це, Смоле. Подайте факти.

Я розповів йому всю історію, змінивши в ній дещо, щоб він не міг узнати місцевости. Коли я скінчив, він стояв, наче остовпілий і повний думок. Губи його двіжили, і я розумів, що він змагається з собою.

— Це дуже важлива справа, Смоле, — промовив він нарешті. — Не кажіть нікому нічого. Я до вас скоро зайду.

Днів за два, глухої ночи, він прийшов до мене з своїм приятелем капітаном Морстеном.

— Прошу вас розповісти ще раз цю історію, Смоле, сказав він, — щоб капітан Морстен чув її безпосередньо від вас.

Я повторив те, що розповів йому два дні тому.

— Скидається на правду. Чи не так? — зауважив він. — Варто було б зробити щось.

Капітан Морстен, погоджуючись, нахилив голову.

— Слухайте, Смоле, — каже майор. — Ми з моїм приятелем обміркували цю справу і вважаємо, що навряд чи ваш секрет належить урядові. То ваша власність, і ви можете робити з нею, як хочете. Ідеться лише за ціну. Ми згодні обговорити з вами це питання і встановити умови.

Він говорив ніби-то байдужним тоном і удавав, що не зацікавлений у цьому, але очі йому горіли запалом і нетерплячкою.

— Що до цього, джентлмени, — одповів я, і собі удаючи байдужість, хоч хвилювався не менше, як вони, — то в моєму становищі мова може мовитися тільки за одну ціну. Я хочу, щоб ви допомогли мені й моїм трьом товаришам звільнитися. Тоді ми приймаємо вас до гурту й дамо вам п'яту частину скарбів.

— Гм, — каже Шолто, — п'ята частина: не дуже принадливо.

— Це вийде по п'ятдесят тисяч фунтів на кожного.

— Але як можемо ми допомогти вам звільнитися? Адже ви знаєте, що це неможливо.

— Зовсім ні, — одповідаю. — Я обміркував усе до останньої дрібниці. Єдина перепона, що перешкоджає нам утекти, це — відсутність човна і брак харчу. В Калькутті або в Мадрасі єсть скільки хочте маленьких яхт, що чудово підійшли б до цього. Ми сядемо на неї вночі, а ви відвезете нас кудись до індійського берега і дістанете свою частку.

— Якби ви були один, — вагався він.

— Ні в якім разі! Ми присягалися один одному, що завжди будемо вкупі.

— Бачите, Морстен, — каже тоді майор, — Смол додержує свого слова й не хоче зраджувати своїх спільників. Я думаю, ми можемо цілком покладатися на нього.

— Непевна це річ, — відповів той. — А проте, з грішми, як ви кажете, ми залагодимо всі наші справи.

— Добре, Смоле, — погодився майор. — Ми спробуємо. Але насамперед треба ж вас перевірити. Скажіть мені, де заховано скриню. Я дістану відпуску, поїду до Індії і там пересвідчуся, що вона на місці.

— Не кваптеся так, — одповідаю. — Я мушу ще мати згоду моїх товаришів. Я ж казав вам, що один без одного ми нічого не робимо.

— Нісенітниця! — розсердився майор. — При чому тут якісь троє чорних?

— Чорні вони чи блакитні то-маловажно, — одказав я. — Вони були зо мною й будуть і далі.

Справу розв'язано на другому побаченні в присутності Магомета Синга, Абдули-Хана й Дост Акбара. Ми ще раз докладно все обговорили й дійшли згоди. Ми обіцяли дати обом офіцерам мапи форта Агри і відзначити на них місце, де заховано скарби. Майор Шолто мусив поїхати до Індії перевірити наші слова. Знайшовши скриню, він мав залишити її на місці і послати по нас яхту з усім потрібним для довгої подорожи. Яхта чекала б на нас коло острова Ретленда, куди ми мусили добутися сами, а Шолто повернувся б на службу. Після того у відпуску пішов би капітан Морстен, що також мав поїхати до Агри. Там ми зустрілися б, поділили скарби, і Морстен одвіз би з собою і свою частку і частку майора Шолто. План цей закріплено що-найурочистішою клятьбою, яку будь-коли вимовляли людські уста. Цілу ніч я просидів з атраментом і папером, а ранком були готові обидві мапи, підписані знаком чотирьох — моїм, Абдули, Акбара й Магомета.

Я, певно, надокучаю вам своєю історією, джентлмени, і знаю, що моєму другові містерові Джонсу кортить посадовити мене за ґрати. Отже я буду говорити коротко. Негідник Шолто поїхав до Індії, але звідти не повернувся. Капітан Морстен показував мені його ім'я в спискові пасажирів на одному з почтових пароплавів, що ходив до Англії. Його дядько помер, залишивши йому свій маєток, Шолто кинув військову службу, не посоромившися зрадити п'ять чоловіка. Незабаром до Агри поїхав Морстен. Виявилось, як ми й думали, що скарби зникли. Паскудник вкрав їх, не виконавши жодної з умов, за які ми продали наш секрет. Від того дня починаючи, я жив тільки для помсти. Я думав за неї вдень і мріяв уночі. Вона поглинула всі мої інтереси й прагнення. Втекти, щоб розшукати Шолто і власною рукою перерізати йому горлянку стало за мету мого життя. Навіть знайти скарби Агри було б мені менш приємно, ніж убити Шолто.

До того часу я багато про що мріяв, і жодна з моїх мрій не здійснилася. Та нарешті, по багатьох роках, дійшов і мені ряд. Я казав вам, що розумівся трохи на медицині. Одного дня, коли доктор Сомертон заслаб, каторжники знайшли в лісі маленького андаманця. Він тяжко захорів і ліг у затишному місці чекати смерти. Я почав лікувати його, дарма що він пручався, наче гадюченя, і за два місяці поставив на рівні ноги. Протягом цього часу він так присотався до мене, що не захотів повертатися в ліси і залишився жити коло моєї халупи. Я трішки навчився його мови і цим остаточно нахилив його до себе.

Тонга — так його звали — був видатний весляр і мав свій власний великий човен. Переконавшися, що він щиро мені відданий і зробить усе для мене, я побачив можливість утекти і обговорив із ним усі подробиці. Він мав якось уночі під'їхати човном до старої корабельні, що ніким не охоронялася, і забрати мене. Я загадав йому взяти з собою кілька тикв із водою і запас ямсу, кокосових горіхів і картоплі.

То був щирий і незрадливий товариш — цей маленький Тонга. Я думаю, що ніхто й ніколи не мав вірнішого спільника. Призначеної ночи він із своїм човном чекав на мене коло корабельні. Як на те поблизу вартував один із наших сторожів, що завжди глумував з мене і кривдив, як міг. Я віддавна хотів віддячити йому, та не мав нагоди. Сама доля послала його мені перед від'їздом з острова. Він стояв на березі з рушницею за плечима. Я озирнувся, шукаючи каменя, щоб розбити йому голову, але не вздрів нічого.

Тоді мені спало на думку скористатися незвичайною зброєю. Я присів у темряві й одщібнув свою милицю. В три стрибки я був уже коло нього, і не встиг він піднести карабіна, як розтрощив йому череп на гамуз. Ви й тепер ще можете бачити розколину в моїй дерев'янці. Ми сіли в човна і за годину були вже далеко в морі. Тонга взяв з собою все своє майно, своїх богів і свою зброю. Між иншим, у нього був довгий бамбуковий спис і кілька андаманських доріжок, з яких я зробив щось подібне до вітрила. Десять днів ми метлялися по морю, а на одинадцятий нас підібрав пароплав, що йшов із Сингапура до Джедді з прочанами-малайцями. Ми з Тонгою влаштувалися серед них. То були якісь чудні хлопці, що мали одну гарну прикмету — не чіплялися до нас і ні про що не розпитували.

Ви не подякували б мені, якби я почав оце розповідати вам про всі пригоди, що прилучилися мені та моєму малому приятелеві. Їх вистачило б до самого ранку. Де тільки ми не були, але доля ввесь час одвертала мене від Лондону. Та я ні на хвилину не забував про мету свого життя. І вдень, і вночі Шолто стояв мені перед очима. Сотки разів я вбивав його ввісні. Нарешті, років три або чотири тому ми опинилися в Англії. Мені не трудно було знайти, де він живе, і я почав дізнаватися, чи продав він скарби, чи вони ще й досі у нього. Мені пощастило сприятелювати де з ким — я не називатиму їх, щоб не важити їхньою волею — і незабаром я довідався, що самоцвіти все ще в нього. Багато разів спитувався я добутися до нього, але він був хитрюща людина і завжди тримав коло себе двох боксерів, не рахуючи слуги-індуса і синів, що також доглядали його.

Одного дня мене повідомлено, що Шолто помирає. Я, не зважаючи на свою ногу, продрався в садок, зазирнув у вікно і побачив його на ліжку. Сини стояли обабіч. Я наважився б поспитати щастя, дарма що їх було троє, та, коли я глянув на старого, щелепа йому спала — і він помер. Тої ж ночи я вліз у кімнату і перетрусив усі папери, сподіваючися знайти вказівки на те, де він заховав наші скарби. Я не знайшов нічого і вийшов розлючений так, як тільки може бути розлюченою людина. Перед тим як уходити, я подумав, що моїм друзям-сикхам було б приємно знати, що я залишив слід нашої ненависти. Тоді я надряпав знак чотирьох і пришпилив паперець йому до грудей. Він не міг лягти в домовину без якої-небудь пам'ятки від тих, кого він обікрав і обдурманив.

Ми заробляли на життя тим, що бідний Тонга виступав по ярмарках як чорний людожерець. Він їв сире м'ясо та танцював свої військові танки, і наприкінці дня ми завжди уносили капелюх, повний пені. Я ввесь час мав відомості з Пондішері Лоджа. Кілька років там не було ніяких новин, як не рахувати, що вони без угаву шукали скарби. Нарешті, проте, сталося те, що ми так довго очікували. Скарби знайдено на горищі, над хемічною лабораторію містера Бартоломея Шолто. Я зараз же подався до Пондішері Лоджа, але не міг добрати, в який спосіб влізу туди з своєю милицею. Проте я довідався про ляди на даху і про години, коли містер Шолто звичайно вечеряє. Мені спало на думку, що справу легко влаштувати за допомогою Тонги. Я взяв його з собою, зав'язавши йому круг грудей довгу мотузку. Він лазить, як кішка, і миттю був на даху, але, на нещастя, містер Шолто на той час був ще в лабораторії. Тонга думав, що зробить дуже корисну річ, убивши його, і, коли я, стеребкавшись по мотузці, ступив у кімнату, він пишався, наче гиндик. Він був надзвичайно здивований, покуштувавши мотузки і почувши, як я лаю його за хижацтво. Спустивши скриню, я зліз і сам, але перед тим залишив на столі знак чотирьох, щоб показати, що скарби нарешті перейшли до рук тих, хто мав на них право. Потім Тонга одв'язав мотузку, причинив вікно, зліз на землю, і ми пішли назад.

Не знаю, що ще вам сказати. Я чув про добру ходу Смісова баркаса „Аврори“ і поклав скористатися ним, щоб утекти. Я умовився зі старим Смісом і обіцяв дати йому багато грошей, коли він приставить нас на корабель. Сміс, безумовно, знав, що справа непевна, але в чім саме полягає та непевність — знати не міг. Все це — щира правда, джентлмени, і розповідаю я її не для того, щоб потішити вас. Мені здається, найкращим захистом для мене буде не ховати нічого, показати, як покривдив мене майор Шолто, та довести, що я не винний у смерті його сина…

***

— Надзвичайно цікава історія, — сказав Холмс. — Завершення її гідне самого випадку. В останній частині вашого оповідання не було нічого нового для мене. Я не знав тільки, що ви сами принесли мотузку. До речи, я гадав, що Тонга загубив усі свої стріли, а тут він вистрелів ще одну з баркаса.

— Він загубив їх усі, сер, крім одної, що лишилася в духовій рушниці.

— А, вірно! — погодився Холмс. — Це мені й не сплило на думку.

— Мабуть, ви хочете з'ясувати ще які-небудь пункти? — люб'язно запитав Джонс.

— Ні, спасибі, — відмовився мій друг.

— Ну, Холмсе, — сказав детектив, — вам я ладен давати потолю, бо ви заслуговуєте на це. Але обов'язок — то обов'язок, і я боюся, що я дозволив вам і вашому другу більше, ніж мав на те права. Я почуватиму себе значно спокійніш, коли наш оповідач буде сидіти під замком. Кеб з інспекторами чекає на нас. Дуже вдячний вам обом за поміч. Вас, безумовно, закличуть до суду. Надобраніч!

— На добраніч, джентелмени! — сказав Джонатан Смол.

— Проходьте перший, Смоле, — наказав обережний Джонс, коли вони виходили з кімнати. — Я спеціяльно дбатиму за те, щоб ви не вдарили мене милицею по голові, як того добродія на Андаманських островах.

— Ну, наша маленька драма завершена, — промовив я через кілька хвилин. — Це, мабуть, остання пригода, де я мав можливість зблизька вивчати вашу методу. Міс Морстен зробила мені честь і погодилася стати мені за дружину.

— Я боявся цього, — невдоволеним тоном сказав Холмс, — і, на жаль, не можу поздоровити вас.

Таке ставлення трохи образило мене.

— Хіба ж ви маєте щось проти мого вибору?

— Нічого подібного! Я находжу її одною з найчарівніших дівчин, яких я будь-коли бачив, і вважаю, що вона стала нам у пригоді в цій справі. Вона, безперечно, має нюх. Пригадайте, як з усіх паперів свого батька вона зберегла лише плана Агри. Але кохання — то емоція, а емоціяльність протилежна холодній розсудливості, яку я ціную понад усе. Я особисто не одружився б ніколи, щоб це не впливало на моє мислення.

— Сподіваюся, — засміявся я, — що моє мислення складе іспит. А у вас дуже втомлений вигляд.

— Це починається реакція. Протягом тижня я буду нездатний до роботи.

— Дивна річ, — зауважив я, — як те, що в иншого я назвав би лінощами, чергується у вас з нападами енергії й бадьорости.

— Це вірно, — погодився він. — У мене сполучаються дві вдачі — ледаря і непосіди. Я часто пригадую рядки з Гете: „Шкода, що природа зробила з тебе лише одну людину: в тебе вистачило б матеріялу і на порядну людину, і на шельму“… До речи, повертаючись до тої норвудської справи, ви бачите, вони, як я й казав, мали спільника в домі, і ним міг бути лише Лал Рао-шафар. Отже Джонс має неподільну заслугу — він упіймав таки одну рибу в свою величезну мережу.

— Поділ, здається мені, взагалі переведено несправедливо, — зауважив я. — Ви зробили все в цій справі. Я дістав дружину, Джонс закріпив свою репутацію. Що ж лишається вам?

— Мені лишається кокаїн, — одповів він і простяг свою довгу білу руку до пляшки.