Верховина і інші оповідання
Марко Черемшина
Коляда
Краків: Українське видавництво, 1940
Коляда

Гейби не та сама ніч тота різдвяна ніч, гейби вона ходила й говорила, гей тота церква у великий храм. Гейби то небо до села прихилилося — гейби до села щось шептало. Отік тоті морози кулаками лускають у ґаздівські хати, отік вони ґаздів чогось посварють. Тоті далекі зорі щось нахилюються та й у ґаздівські вікна на стіл заглядають, отік вони перезнати хочуть, чи ґазди на столі пшеницю мають, чи вечорю поживають.

Тоті зорі щось міняються, щось вони поморгують, щось вони оповісти хочуть, лиш гляба їх розуміти.

Відай вони тих сімох колядників по селу водять, відай їх коляду леліють. Обвели їх посеред села та й завели до побережницького двору.

Ідуть колядники попід зорями, переходять всі три побережникові перелази та й заколядували під побережниковими віконцями:

„Зажурилиси гори й долини, шо не зродило жито-пшениця.

„Зажурилиси всі полонини, всі полонини, шо гей великі зими упали.

„Зажурилиси та й господарі, шо обмінилась наша землиця:

„шо нема правди на божім світі, шо гине нарід у самім цвіті;

„шо царем стала темная тюрма, за добре слово в голову куля. За темне слово, чорную зраду кличуть сідати, подають ручку. Бо темне слово — червак в яблочку; — ржа в залізочку, пісок ше й в очку.

„Гей, сидить зрада посеред села, її пізнати гей трійло-зела. Бо пє горівку, їсть солонинку, а за то нічма на постерунку продає брата, продає неньку, продає челядь ше й шлюбну жінку.

„Красно убраний та й ше веселий.

„Дві порошниці йому верх грудей.

„Полегки ходит, масно говорит, до свого брата зраду підводит, у чужу тюрму село загонит. Знати-пізнати, шо криво робит.

„Йому — дай Боже — всю помсту божу.

Ґаздам — дай Боже — на хліб урожу.

Най зрада гине, най вірність росте.

Най нарід знає, де серце пусте.

„Ше й вовкам, Боже, болу в зуби, на очі більмо, кольку у клуби, вуха без слуху, носи без нюшку — доки вуть їсти з народу юшку;

„аби їм ріки повимерзали, аби їм ліси повигорали, аби їм двори позапалились, аби їм лани перерубались, аби їм ключі розгубилиси, аби їм пушки потопилиси, аби їм гори порозсувались, аби їм тюрми порозтворялись”

Колядники співають під сліпими вікнами, бо побережник примкнув усі віконниці, заки сів із гостями по-конець стола.

Однак через шпари продирається світло і ловить срібний віддих колядників та й грається з колядою, морозом посрібленою.

Хату розпирає така тепління, шо шандарі порозпинали свої кабати, а вусатий побережник верг свій киптарик лиш наопашки та й хусточкою з червоного лиця піт собі обтирає.

Побережничка порозкладала на дубовім столі усі страви та й усі пугарі поналивала. Але поклала під скатерть забагато сіна та й пугарі хитаються і розливаються а шандарі віщують з того господарям щастя.

Поборежник веселить своє лисяче лице і приповідає:

— Ше ця хата не гостина таких файних та пишних та путерних гостей. Ше ці миски і полумиски не тримали страву перед такими делікатними та черлененькими губками, а ті пугарі ше не здоровкалися в таких біленьких та пухкеньких ручках панцких.

— Ану-ко поживайте, ану-ко досягайте, мої дорогі та золоті гості, наставники годні!

Із страв бє пара на шандарські точені лиця і заливає гостям очі та й заваджає їм їсти й пити.

У віконниці вдарили, як груда, мужицькі голоси хропаві.

Здриглася у вуглах хата.

Як командант зачув зперед вікон коляду, обрушився дуже і кинувся до постерункового:

— А то по якому? то ж я всему селу заказав колядувати, лиш одному Казикові Тшецєцкому дав позвоління.

— Сповнився розказ пана команданта — каже постерунковий.

— А то що?

— То, що чуєте.

— То ж то не Казиків голос, та й коляда не наша.

— Є там і Казик межи ними, бо Іван Гавриш зробив з ним спілку. Я здибав їх уже у війта, що так само дивувся, як пан комендант. Я до них з карабіном, а Казик мені ваше позвоління перед очі тиць: не важся — каже — ти хлопів арештувати, бо то мої спільники, — я вистарав позвоління, а вони мають колядувати, то буде і мені і їм дижма. — Читаю, його правда.

— А то раз гунцвот — добріючи дивується командант.

Побережник мішається несміло до тої бесіди:

— Бо то, прошу пане коменданте, тот Казик Тшелєцкі непривишний навіть до такої роботи, єк коляда. Він таки ше за Австрії, єк був у нас шевцем, то робити ані трішки, ані не подивився в той бік, де робота, лиш ціле літо лежит холодами та й лиш посвистує. Єму бувало, аби так дес рибку у ріці зловити, заячика в лісі убити, курочку за простибі дістати, та й жив у селі коло ґаздів, — не до вашого гонору кажучи — такий собі бараба. А тепер він у селі великий, деби він сам пішов колядувати і коляду носити! Але я отут межи нами кажу вам вірну правду, що єму не варт поляком бути, бо то — шануючи образ і вас ірщених — таки пустий друк та й решта.

— А з ким же він став на спілку — питає командант.

— З ким, як не з кримінальниками — відповідає побережник і вияснює:

— Тої середи випустили з фурдиги Івана Гавриша, того бунтаря, шо у читални був головов та й кооперативу провадив, а він почув, шо Казик має на коляду позволіннє, та й гайда до него. Робім — каже — малу кооперативу: ти дай ста позволіннє, а я зберу колядників, та й половина коляди буде тобі, а половина піде на нашу школу. А Казик лиш цего хоче. Та й вже тримають собі сервус.

— А хто ж ще до них пристав?

— Хтож, єк не тоті стрілці, тоті опришки, шо є їх лиш пять, а коніруют цілим селом.

— Ті, що сиділи за війта Порембського?

— Ті самі.

— А може би їх прецінь зараз замкнути?

— Зараз як зараз, але досвіта буде можна.

— Та чому так пізно?

— Бо єк набудемоси, то пан комендант, єк звикле, схочут дес попогратиси, а Гавришева Марічка над усі дівки найфайніша. То най старий удовець Гавриш колядує на школу, а ми підемо до єго доньки колядувати. Я підкину у хоромах стару рушницю, а єк він прийде до хати, то пан постерунковий знає, шо має робити: ланцушок на руки та й навперед себе.

Цих слів не чула вже кругла побережничка, бо почула, що коляда скінчилася і вона винесла коляду на двір, а командант поплескав побережника по плечах та й хвалив собі його раду.

А постерунковий, врадуваний вхопив револьвер і вибіг на подвіря та й стрілив три рази, аби й село і колядники знали, що шандарі не сплять та й аби страх мали.

Гомін полетів понад селом, ударився об ледяні верхи гір та й розшумівся ґорґанами і долинами та давав вовкам знати, що село їм нової коляди співає.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Польщі.


  • Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1929 року.
  • Термін дії авторських прав на цей твір у Польщі закінчився до 1 січня 1998 року, оскільки авторське право у Польщі закінчується 70 років після смерті автора.
  • Автор помер у 1927 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.