Великий шум (1907)/XI
| ◀ X. | Великий шум (1907) XI |
XII. ▶ |
|
Наблизило ся велике, рокове свято Різдво. Зима приїхала на білім конї і покрила поля білою наміткою. В лїсах заскрипіли конарі під ваготою снїгу, ріки задубіли під її острим подихом, медведї ссали лапи в своїх ґаврах і дрімали зимовим сном, а люди гріли своє тїло овечими, лисячими або вовчими шубами.
Село виглядало як громада круглих снїгових могил, між якими вили ся вузенькі рівчачки, се стежки прокопані від хати до хати, і один ширший, довгий ярок — се дорога прокопана в сяжневім снїгу здовж села аж до ріки. Під тою важкою, білою покрівлею сумирно спало село, мов під пуховою периною, тілько замісь дїйсного сну там ішла ненастанна, тиха, домашня робота: стукали цїпи по токах молотячи збіжє, звонили молоти в громадській кузнї, фуркотали веретена по хатах і лили ся піснї, туркотїли голоси казок та загадок по запічках. Хиба що сама природа, щоб не надто вже глухо дрімати, будила свою музику, сердитий „стоковий“ вітер, що вибігаючи з далеких рівнин Сібіру різав мов ножем своїм грізним подихом, свистав, вив і гудїв своїми крильми, ломав дерева в лїсї і здіймаючи безмежні снїгові хмари на полях котив їх як обложні машини на села. Та все те не лякало людий. Вони затирали жилясті руки та здибавши один одного знай примовляли:
— Гій, мороз, мороз! Боже його примнож!
— А ще й вітрець — божа сила! — додавав звичайно другий.
В сам день святого вечера вітер утих, небо вияснило ся, а хоч мороз потис іще дужше, та про те люди бадьорили ся і дивили ся якось привітнїйше на світ, як звичайно. Хоч то день робучий, та про те сьогоднї ждала їх не зовсїм звичайна робота. Майже половина села, мужчин і жінок вибирала ся до міста, де на сей день була визначена судова розправа против Костя Думяка. Від самого ранку перед хатами стояли сани устелені соломою та навантажені вязанками сїна, а в хатах горів огонь, а над стріхами здіймали ся довгі та високі стовпи блакитного диму. Ледво ще сонце обідріло ся гаразд, почали на подвірах фиркати конї запряжені до саний, ждучи дороги, а в хатах хозяїни їли на борзї горячий борщ з бобом або фасолею, брали за пазуху по пів бохонця хлїба, по жмінцї соли та по дві головцї чеснику і попрощавши ся з ріднею сїдали на сани. Декого не хотїла жінка пустити самого, то й мостила ся за ним на задї; більша часть спрягала ся для сеї їзди з двох або й трьох хат; їхали й такі, що не мали свойого тягла а присїдали ся на чужих санях, так що на кождих було четверо душ. Двацятеро саний одні за другими вирушили гуськом у дорогу, мов шнур журавлїв потяг ся по білім, снїгами завіянім полї, на якім учора до пізної ночи прокопувано дорогу аж до Нестанич, біля яких ішов уже цїсарський гостинець.
А Кость Думяк стрітив сей ранок у слїдчім арештї, в якому пробув отсе вже два місяцї від свойго арештованя. Він був блїдий і стомлений довгим, примусовим супокоєм та браком руху, та про те не падав духом. З ним поводили ся в судї досить чемно, дали йому казню з тих поряднїйших, у які не саджено злодїїв та грабівників, йому позволено мати свою постїль і кождої недїлї бачити ся з матїрью й жінкою, які нїколи не занедбували користати з сеї ласки. Отак минули йому сї два місяцї і він хоч сумний та пригноблений своїм положенєм, усе таки не нарікав на нього і спокійно ждав розправи.
Розправа була над сподїванє коротка. Прокуратор виголосив свій акт оскарженя по нїмецьки, спокійно і безсторонно, виясняючи всї моменти сего незвичайного дїла. Суддї-Нїмцї вели одначе розправу по руськи, випитали зразу самого Думяка, потім пана Суботу в справі його повновласти даної Годієрі, потім економа і кількох двораків у справі поводженя Годієри в дворі, а нарештї селян з війтом і присяжними на чолї в справі остатньої, фатальної пригоди в коршмі. О четвертій годинї розправа скінчила ся короткою, більше формальною нїж річевою промовою прокуратора і трибунал пішов „на уступ“, а по чверти години голова трибуналу винїс і оголосив присуд, яким признано Костя Думяка винуватим у вбійстві „приватного урядника Антона Годієри“, але з огляду на провокацію покійника і на цїле його несумлїннє поводженє з селянами і дїдичами, далї з огляду, що сам Думяк від разу признав ся до своєї вини, як також з огляду на його двомісячний слїдчий арешт йому даровано решту кари і кошти процесу. Присуд був як на ті жорстокі часи реакції, коли про суди присяжних не було ще й думки в Галичинї, а трибунали судили тяжших провинників дуже часто по вказівках полїтичної власти, дуже лагідний і гуманний, і не диво, що селяни, що на судовім подвірю терпливо на морозї чекали кінця розправи, при появі свобідного Думяка вибухли мимовільними окриками:
— Жива правда в Бога! Най жиє наш Кость Думяк! Най жиє цїсарський трибунал, що не боїть ся судити по справедливости!
І великою валкою, з Думяком по серединї, вони посунули з судового подвіря, місячи ногами посїрілий від їх чобіт снїг. Та ось на самій брамі їх перестрів пан Субота, що ждав тут зі своєю каритою, запряженою в чотири огнисті конї. Він поздоровив громаду свідків, а потім обертаючи ся до Думяка обняв його і поцїлував ся з ним і голосом душеним сльозами промовив:
— Ну, Костю! Доси я вважав тебе анархістом і бунтівником, але тепер бачу, що помиляв ся. Ти чесний чоловік і варт бути моїм зятем. Ходи, сїдай зо мною в мою кариту, бо й так, бачу, твої сани не виїхали по тебе! А вас, панове свідки, прошу завтра всїх до себе в гостину. Попробуємо відновити стару приязнь на новій основі.
Селяни дружно закричали: — Віват наш пан Субота! Віват! Най жиє! — хоч переважно слабо розуміли, що се має бути та стара дружба на новій основі. По свойому зрозумів її Думяк як мимовільний вислов радісного зворушеня свойого тестя, і горячо стискаючи його руку в своїй долонї пішов з ним до карити, яка зараз же рушила з місця.І знов довгим журавлиним ключем потягли ся селянські сани з міста. І знов не було в них анї сміхів, анї співів — раз що се сьвятий вечер, а друге, що й нагода була поважна. Темнїло небо, а потім звільна прояснювало ся зорями, коли вони вернули до свойого села. Тут перед громадською лїсою на них ждала велика юрба народа, що виринула сюди чекаючи їх повороту, а при їх наближеню вибухли всї дружним окриком:
— Христос раждаєть ся! Славіте!
Пан хотїв везти Костя до себе на вечерю, але сей випросив ся: йому любійше буде провести сей святий вечір у власній хатї, з жінкою і матїрю й дїтьми. І пан тесть зуважив просьбі зятя-мужика.
А по селї по якій годинї тиші, коли йшла рокова, церемонїяльна вечеря з примівками і обрядами по старому звичаю, з дїдухом і кутею, почали ся веселі колядкові співи про те, як Бог родив ся і всї святі раду радили, яке-б йому імя дати, а пречиста не згодила ся анї на Петра, анї на Павла, тілько на „самого Суса Христа“, або про те, як Бог з ангелами міряв небо й землю. Вони лунали аж до півночи під зоряним, тихим небом.