Великий шум (1907)/XII
| ◀ XI. | Великий шум (1907) XII |
XIII. ▶ |
|
Вже й півнїч минула, а пана Суботи сон не брав ся. Привитавши ся з жінкою і заспокоївши її що до долї молодшої дочки Галї й її дїтей (вона мала троє, два хлопчики і одну дївчинку) він в часї скромної вечері під боком жінки якось ступнево сумнїв, нарештї стратив апетит і поклавши жінку в її ліжко та заслонивши його фіранками сам пішов до свойого покою і тут знов почув у душі якусь дивну трівогу, що гнала сон від його очий. Не роздягаючи ся він пустив ся знов ходити туди й сюди по покою, мов кінь у киратї. Його думки як сполошені птахи лїтали і, бачилось, раз по разу били ся о якісь чорні хмари. Тут Кость Думяк уявляєть ся йому ворогом, та його лице міняєть ся напруго і з-за здорових вусів Думякових до нього всьміхаєть ся противне, цапине лице Годієри. Нова хмара виринає праворуч — се громада нїби то збунтована проти нього темними духами, і тут же з лїворуч проблискує непевне, але якесь радісне світло, мов запевненє, що з громадою таки буде можливе краще житє, коли темні духи розвіють ся парою. Та чим раз частїйше з поза тих понурих уяв виринало в його душі щось инше, мов безмежна панорама якогось чужого, далекого, сонцем залитого і пахощами надиханого краю. А по тім краю мов богиня по раю ходить якась жіноча постать осяяна рожевим блиском, заслонена золотим, ледво прозірчастим серпанком, ходить тихо і звільна поводить руками, простягає їх до нього, до свойого батька, кличе його що сили, але йому ледви чутно, ледви бренять відгуки її слів:
— Таточку! Я гину! Мене кусає ненаситна і кровожадна гадюка захована в фалдах мойого пурпурового плаща. Таточку, злети зі свойого ложа, лети до мене, ратуй мене!
А коли його душу шарпає розпука і він рад би злетїти соколом до неї, то чує, що його немов приковано до землї, немов тоненьким та міцним ланцюхом присилено до точеного та полїтурованого сїдала. Він бє себе в лице руками, мов увязнений сокіл трепле крильми і кричить усїм своїм нутром, усею глибиною наболїлої душі:
— Доню моя! Золота моя! Озови ся мінї! Скажи, напиши словечко, куди ти лїтаєш, на якім місцї тужиш і плачеш, від чого гинеш? О, я знаю, від чого! Але-ж ти перед виїздом потїшала себе, що все ще буде гаразд, що ти поєднала ся з ним. Деж ти тепер, голубко моя? Чому від твойого виїзду ти не подала мінї анї чуточки про себе, не написала анї слївця, не переказала хоч би шумним вітром, не передала хоч малою пташиною? І чом такі страшні почутя мучать мене? Що ти давно вже згибла і пропала, що твій кат посміяв ся над тобою і пхнув тебе в синє море, в якому ти надїяла ся знайти собі лїк та освіженє? Чи може він замкнув тебе в відлюднім манастирі, замурував у запустїлім замку, запродав якійсь нечистій силї? Чи може ще гірше, на вино, на карти та на своїх кокоток пропустив усе своє й твоє добро і покинув тебе десь у многолюдному, непривітному містї, або де в селї серед жорстоких та захланних людий? Голубко моя срібнопера! Озови ся до мене хоч крізь сон, нехай знаю, де тебе шукати! Нїчого не пожалую, анї гроший анї всего маєтку, анї свого здоровля, щоб тілько ти до мене вернула. О я дурень, що пустив тебе з ним у дорогу! О я старий, безтямний, безмізкий дурень! Нехай би ґраф сам собі їхав зі своїми метресами, нехай би й голову собі зломав або зійшов на жебрака, — але я, по що я пустив із ним свою дитину? Видно Бог мене хотїв покарати і відняв мінї розум, заглушив моє батьківське серце і воно дало мінї розстати ся з нею мов на одну днину задля якоїсь любої візити в сусїдстві. А тепер ось тобі, старий дурню! Тепер жалуй і плач і хоч по стїнах дери ся, нїщо вже не поможе.
На пана Суботу від самого початку острої зими часто находили такі припадки смутку й мелянхолїї, але ще нїколи вони не були такі сильні і болючі, як сьогодня, сеї зоряної а так зловіщо тихої і глухої ночи. Він похилив чоло на стіл і важко розплакав ся, а виплакавши ся і обтерши хусткою мокрі очи, немов рішивши ся на щось страшне і неминуче підійшов до вікна, відчинив його не вважаючи на тріскучий мороз і вихилив ся з нього горішньою частю тїла на двір.
На нього вдарило морозом, але він не чув його дотику на своїм горючім лицї. Він вухом ловив бездонну тишу, поринав у нїй як нурок у морській безоднї та не мав надїї анї дна дістати, анї назад вернути ся. Оттак немов одубів на довгі мінути.
Але слухай! Що се? Чи тиша різдвянської ночи прокидаєть ся зі сну? Чи то в нїй починає чутно бити ся її таємне серце?
Тук, тук, тук! Тук, тук, тук!
Тук, тук, тук! Тук, тук, тук!
Зразу неясно, мов крізь сон доносить ся до слуху пана Суботи. — Що се таке? — повторяє він безтямними.
— Се в тебе самого так серце бєть ся, — шепче йому якась несміла думка. Та він прислухаєть ся лїпше — нї, не правда! Його серце бєть ся якось лїниво, звільна, мов обезсилене болем, а те там, у бездонній глибинї різдвянської тиші стукає цупко, швидко, три-чвірковим тактом:
Тук, тук, тук! Тук, тук, тук!
Тук, тук, тук! Тук, тук, тук!
Що се може бути? Стукіт робить ся чим раз виразнїйший, але темпо його все рівне й однакове, як стукіт доброго годинника. Все близше! Все близше! Пан Субота знов вихиляєть ся з вікна. Його зір панує з гори над широким простором дороги, що веде з міста до Грушатич. Дорога лежить мов довга, проста борозна на білому полї, але вона спить глибоким сном, на нїй не видно анї мушечки живої. Стукіт виходить не з сеї дороги, а немов із глибокого нутра землї, де почало бити ся якесь шалене серце. Але пан Субота не може відірвати очий від снїгової борозни за селом, стоїть біля вікна заперши в собі дух і дивить ся, і слухає, дивить ся надслухуючи. Тук, тук, тук…
Але що се? На білій дорозї виринуло раптом немов кроваве око. Одно однїське, кроваво-червоне. Виринуло і стоїть собі, анї не ворухнеть ся. Немов лежить на голім, гладкім снїгу і жевріє. І від нього, так, виразно від нього йде дужше, що раз дужше стуканє:
Тук, тук, тук! Тук, тук, тук!
Тук, тук, тук! Тук, тук, тук!
У пана Суботи щось починає запирати дух у груди, корчити пальцї на руках… Він сам не знаючи, що робить, ховає руки в кишенях штанів, але анї на крок не відступаєть ся від розчиненого вікна, анї на мент не зводить свого зору з того кровавого ока, що жевріє там на снїгу облитім зоряним світлом.
Око не ворушить ся з місця, але росте, швидко росте, двоїть ся. Тепер уже виразнїйше видно: се не одно око, але якась темна тїнь що хвиля заслоняє одно око, а друге жевріє раз у раз. І тук, тук, тук. — Що се за стуканє? Перед кровавим оком видно не одну темну тїнь, а дві. А за тими двома тїнями виринає нараз більша, ширша, якась безформна і чорна тїнь.
Пан з жахом відвертає очи й лице від сього привиду. Пізнав, що се таке! Се смерть його їде до нього своєю брикою і своїми демонськими кіньми з кровавими очима. Була хвиля, і в ньому душа стала ледовою і нї за що в світї він не обернув ся-б і не глянув би на той демонський привид. Але той чар тривав лише пару хвиль. Збираючи до купи всї сили своєї душі пан ще раз поглянув у вікно. Що за диво! Дорога лежала пустїсїнька, на нїй не було анї демонїчних коний, анї їх кровавих очий, анї великої чорної маси за ними. Було тихо, пусто і мертво. І стуку не чути, нїчого.Але пан іще не може відвернути очий вікна. Дивить ся, вдивляєть ся в найдальші кінцї дороги, де вона безслїдно зливаєть ся з тьмавим небом — не видно нїчого. Та нараз щось немов торкнуло його: поглянь близше! І він глянув, і з його груди вирвав ся ледви чутний окрик безмежного жаху:
— А!
Йому закрутила ся голова, духу в груди раптом не стало, волосє притьмом пішло в гору.
Се була хвиля омертвіня.
Потім на силу розтулює очи і дивить ся.
По замерзлій дорозї, що від грушатицького моста сїрою ниткою скісно завішеною в повітрі на білім снїговім тлї сунеть ся щось велике, чорне. Брика з якимось тягаром. Конї чорні як кати ступають повагом, по мягкім снїгу і без найменшого стуку. Плинуть радше, нїж ступають. А з понад їх голов у зоряний простір вистирчає голова візника, голова пана Годієри з широким ротом, хижацьким, заостреним носом і з острою, козячою бородою. Він сидить недвижно на своїм сидженю, його хребет згорбив ся, одною рукою держить кінські віжки, а другою опертою ліктем на колїнї, нерухомою держить батіг і мірно, що хвиля в рівних відступах часу помахує ним над кінськими головами. Брика також не туркоче, пливе як човен снїговим морем до двора, просто, звільна під гору, все близше, близше… Пан не чує нїчого, тілько впирає всю свою душу в світ зір. Він не чує нїчого, лише бачить, як перед брикою нечутно, без найменшого скрипу і брязкоту відчиняєть ся важка, грубими штабами окована брама, як брика сунеть ся подвірєм, близше, щораз близше до двора і — раптом щезає під замком. Пан механїчно, безтямно відступаєть ся від вікна не зачиняючи його, обертаєть ся лицем до дверий, а вухами силкуєть ся ловити хоч би найменший шелест, не мовлячи вже про стук кроків.
Не чує нїчого.
Нараз так само безголосно відчиняють ся двері його покою, входить висока, чорна постать з чорним непрозорим серпанком на лицї — і кидаєть ся до нього.
— Ах! — скрикує пан мов від передсмертного болю.— Ax! — скрикує рівночасно чорна постать. І обоє разом падуть майже нечутно, мов зівяле листє на мягкий ковер, яким вистелений покій.
А з сїний заглядає до покою глупо всміхнена, з цапиною бородою морда візника, що принїс куферок чорної дами, одинокий її пакунок. Побачивши пана й чорну даму зомлїлих, без руху, простягнених на коврі, він не злякав ся, здвигнув плечима, а побачивши відчинене вікно обережно обійшов їх обоє, щільно замкнув і зариґлював вікно, вернув ся до дверий, пождав хвилю, чи не прийде хто, а бачучи, що нїхто не приходить, тихо як дух потонув у пітьмі, що стояла в сїнях, вийшов на подвірє і за хвилю знов чуло ся ритмічне: тук, тук тук його екіпажа.